Ключ від Королівства

Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула повіддя так, що мій сірий коник аж запирхав.

– Що воно таке?

– Не зважай, – сказав Гарольд зневажливо. – Він просто літає.

– Хто? – я випросталася в сідлі. (Страх як не люблю, коли мене вважають боягузкою.)

– Хапавець.

– Хто-хто?!

– Ну, коли їх багато – кілька сотень – вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було й щілини, і… до побачення. Та коли він один – це просто дурня. Нехай літає.

– А ти звідки знаєш, що він один? І не полетів кликати на допомогу своїх родичів?!

Гарольд посміхнувся зверхньо – от, мовляв, які прості речі доводиться роз’яснювати.

– Сім’ю хапавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван – як ти гадаєш, можна довіряти його величності?

Я насупилася. Справді, виходить, я не довіряю Оберонові…

– Учитися будемо? – запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку.

Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися – він перестав взагалі на мене дивитися. Одвернувся.

* * *

Пополудні ми піднялися ще на один гребінь – найвищий, і я аж заплющила очі.

Перед нами було… море! А вихід до моря – неглибока ущелина між двома давно зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лівий (я придивилася й ахнула!) справжнісінький хребет, як у зоологічному музеї! Кістяк якогось чудовиська, завбільшки як гора, лежав поблизу, порослий молодим ялинником.

– Гарольде! Що це?

– Так зване «Місто тисячі харчевень», – похвалився мій супутник, на якийсь час забувши про свій клопіт. – Ми тут зупинимося днів на два… Ох і наїмося всілякої смакоти!

Я простежила за його поглядом і дійсно побачила містечко біля моря – маленьке й чепурне, ніби споруджене з піску.

– Та ні, не це! Ось ці кістки, чиї вони?

– А-а-а, – Гарольд знизав плечима. – Ну, дракон упав і здох від старості. Останній, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я вже їсти хочу… А ти?

* * *

Кістяк дракона лежав головою до моря. Його череп височів над містом; у порожніх очницях вдень і вночі горіли вогні – сигнали для суден, що заблукали в морі. (Нізащо в світі не погодилася б тут жити – під таким страховиськом!)

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.