Легіон Хронос

– Так, тітко Віро, ви маєте рацію.

– І все? Я просто маю рацію і все?!

– Так.

– Як тоді пояснити двійку з історії, отриману тобою не далі як сьогодні вранці?

Їй про все відомо. І про запізнення, і про двійку. Втім, цей факт до шостого відчуття не мав жодного відношення – тітка Віра просто була знайома з Буцефалом і той про все їй наскаржився. Скоріш за все і про фетиш.

– Мало того, ти ще мав нахабність привселюдно назвати викладача фетишистом! Ну що мені з тобою робити, Дмитре?

– Я не називав Буцефала фетишистом, – Дмитрові стало весело.

– Кого?!

– Петра Олексійовича.

Тітка Віра на тому кінці театрально зітхнула.

– Це переходить усілякі рамки, юначе! Запам’ятай, подібна поведінка ні до чого доброго тебе не виведе. Тебе відчислять, ти потрапиш до війська. Будеш будувати дороги.

– А чому саме дороги? – здивувався Дмитро.

– Чи що там ще будують будівельні війська?

– Таких військ не існує, тітонько.

– Яка різниця! Ти хочеш до війська?

– Я ще не вирішив. Зрештою, на сході війна, тож, цілком можливо, я там буду корисним.

У відповідь на останню фразу тітка Віра видала таку ґрунтовну лекцію про безвідповідальність і кару, яка за нею обов’язково настає, що Дмитро змушений був покласти слухавку на стіл і взяти до рук чашку. Близько двох хвилин насолоджувався напоєм, роздивляючись у вікно натовп пішоходів, що тік повз вітрину кав’ярні. Закінчивши, сказав у телефон:

– Я зрозумів вас, тітко Віро. І обіцяю виправитись найближчими днями.

– Нарешті. Нарешті я достукалась до твоєї свідомості! Повір, я турбуюсь про тебе.

– Мені про це відомо. Дякую, тітко Віро, я намагатимусь виправити двійку.

Голос тітки пом’якшав:

– Ти ж розумний юнак, Дмитре. Отже, намагайся чинити так, щоб твої батьки, якби вони були живі, могли б пишатися тобою. І ця твоя фраза про бажання потрапити на війну… Вона мене лякає. Ти ж не зробиш цього?

– Чим я кращий за хлопців, які боронять батьківщину там, тітко Віро? – відповів Дмитро запитанням на запитання.

– Але ти не можеш…

– Можу. Але доки не переймайтесь, – додав він, почувши у слухавці схлипування, – у найближчих планах маю закінчення інституту. Буцефал не заслуговує на таку приємність як моє відчислення.

Розділ 3

23.00 03 жовтня 2017 р. Україна. м. Дніпро

У квартирі все виглядало так, як і десять з лишком годин тому. Дмитро швидко приготував собі вечерю, проковтнув її, запиваючи гарячим чаєм, постояв кілька хвилин під душем і вирішив вкладатись спати. Похмуре небо за вікном набуло смолистих тонів і це свідчило про той факт, що черговий бездарний день залишився позаду. А завтра знову настане очікування чогось такого, що поставить хрест на цьому нецікавому існуванні. Чомусь Дмитро мало не з дитинства звик вважати, що так і має статись. І, якщо раніше це можна було списати на дитячі фантазії, з кожним роком така впевненість додавала Дмитрові дивацтва у очах оточуючих. От і Макс. Після того, як Дмитро поділився з ним своїми підозрами про декорації, що їх оточують, розсміявся: «Усе життя – лиш гра, а люди в ній актори!»

Дмитро сів у крісло і вчергове замислився про нещодавню подію. Можливо, варто зателефонувати тому невідомому, який твердив, що їм необхідно зустрітись. Зрештою, якщо він може заздалегідь знати результати футбольного матчу, чи не спробувати здогадатись, що криється за таємничими повідомленнями?

Дмитро заплющив очі і спробував викинути з голови геть усі думки – іноді допомагало і він міг побачити відгомін подій, які відбудуться у найближчому майбутньому. Він сидів близько двох хвилин, доки зрозумів, що цього разу нічого не вийде – його чудернацький дар ніяк не хотів себе виявляти.

Телефон задзвонив саме у ту мить, примушуючи Дмитра здригнутись. Ще до того, як взяти до рук слухавку, він знав – телефонував загадковий незнайомець.

– Не вимикайся, Дмитре, все дуже й дуже серйозно! – видихнув йому у вухо таємничий голос.

– Добре, я слухаю.

– Не потрібно слухати, потрібно вшиватись.

– Чому?

– Не запитуй, просто виконуй те, що я сказав. Вони, здається, перехитрили мене. Йдеться про твоє життя.

І саме тоді прокинулось шосте відчуття. «Все, що він говорить, – правда!» – не промовляло, волало воно.

– Скільки маю часу? – відчуваючи у скронях молоточки пульсу, вичавив із себе Дмитро.

– Дві хвилини. Можливо, три. Поспішай.

Дмитро підхопився, вибіг у вітальню, схопив з вішалки куртку і рюкзак, після чого завмер, прислухаючись до того, що діялось у під’їзді. Тиша.

– Що я маю робити? – запитав він.

– Не вимикайся, будь на зв’язку. Зараз тікай подалі від свого будинку. І намагайся не залишатися довго на одному місці. Зустрінемось з тобою у центрі.

– Де саме?

– Бістро «Троянда», тобі відомо, де це?

Дмитро пригадав бістро з великими прозорими вітринами і грандіозною червоною трояндою на вивісці.

– Так.

– За годину. Поспішай.

У цю мить телефон зрадливо запищав, вимагаючи зарядки. Дмитро в серцях вилаявся. Ну чому це завжди трапляється у найбільш несприятливий момент? Він встромив руки у рукави куртки і обережно відчинив двері. Знизу було чути кроки двох чи трьох людей.

– У мене батарея, – пошепки сказав у слухавку, – нас зараз роз’єднають. І я чую знизу кроки, сюди хтось іде.

Голос на тому кінці, здавалось, напружився ще більше:

– Вихід через горище є?!

– Здається так…

– Мерщій, не барись, Дмитре!

Телефон наостанок писнув і затих. Все. На сторонню допомогу розраховувати не доводилось, і, крім того, він знав тепер напевне – небезпека дійсно існувала. Смертельна небезпека.

Опинившись на майданчику, Дмитро обережно зазирнув униз. Приблизно на рівні третього поверху хтось підіймався. Більш детально роздивитися Дмитро не міг. До того, як вони опиняться на п’ятому поверсі, він мав не більше тридцяти секунд. Намагаючись не створювати зайвого шуму, побіг сходами нагору.

Ось і шостий поверх. Ще один проліт і дверцята, що ведуть на горище. За ними темрява і сморід. Дмитро, намагаючись не налетіти у мороку на цегляні паралелепіпеди вентиляційних шахт, повільно поповз до протилежної стіни, де мали знаходитись дверцята до сходів сусіднього під’їзду. За спиною почув приглушені слова:

– Він на горищі, ходімо!

Так, ті хто був позаду, шукали саме його. Впевнившись у цьому, Дмитро навіть не здивувався.

Минуло не більше десяти секунд, як дверцята позаду відчинились, кидаючи на засипану керамзитом і голубиним послідом підлогу горища непевний промінь електричного світла. Дмитро у цей час уже знаходився біля протилежного виходу.

– Стій! – почувся позаду загрозливий голос.

Дмитро наліг плечем на дверцята і… зрозумів, що їх забито цвяхами. Чорт забирай, чому ж йому так не щастить? Намагаючись вкласти в удар якомога більше сил, Дмитро зацідив ногою у двері. Вони тріснули і ледь-ледь подалися. Позаду почувся зойк і клацання, яке нагадувало… Так, помилки не було – клацнули два пістолетні затвори! Дмитро міг заприсягтись: у його переслідувачів є пістолети.

«Клац!», «клац!» – стріляли, використовуючи глушник. І кулі лягли зовсім близько – Дмитрові сипонуло в очі шматками битої цегли. Та що ж діється?! Ці люди стріляють без попередження, а він навіть не здогадується, чим міг заслужити подібне ставлення.

Очевидно, адреналін, який у великій кількості потрапив у кров, потроїв його сили – після другого удару дверцята не лише розчинились, а навіть злетіли з петель. Дмитро вискочив на майданчик і чимдуж кинувся сходами униз. За спиною почув ще кілька приглушених пострілів і дзвін розбитого скла. Вочевидь одна з куль потрапила у вікно.

Вогку темряву, що зустріла його біля під’їзду, Дмитро вітав, як старого приятеля. Він притьмом кинувся у кущі і за мить вже біг, задихаючись, алейкою за будинком. Давались взнаки довгі години сидіння за комп’ютером і зневага до занять спортом – йому не вистачало повітря. Додавало оптимізму лише те, що кроків позаду не чутно. Скоріш за все, невідомі переслідувачі обрали невірний напрямок руху і втратили кілька секунд. Але скільки часу він виграв, Дмитро не знав, сподівався лише, що встигне домчати до стоянки таксі за пустирем, біля зупинки трамвая.

Роздивитися переслідувачів Дмитро зміг, лише коли, задихаючись, впав на заднє сидіння легковика з шашечками таксі. Ними виявились двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках і чорних в’язаних шапочках. Повними жаху очима Дмитро поглядав на них і ловив себе на думці, що він є лише стороннім спостерігачем, який дивиться гостросюжетний бойовик у стилі «бандитських дев’яностих».

– Вам куди? – повернувся до Дмитра водій.

Не в змозі перевести дихання, Дмитро лише активно замахав руками, вказуючи, що йому не так цікавий напрямок руху, як терміни його початку. На щастя, водій швидко зрозумів, чого від нього потребують, тож не більш як за секунду зірвався з місця, посилаючи машину у негустий потік транспорту на освітленому жовтавим світлом ліхтарів проспекті. Дмитро повернувся назад і побачив, що його переслідувачі, пробігши ще кілька десятків метрів, зупинились. Окрім машини, у якій їхав зараз Дмитро, на стоянці не було жодної. Один з невідомих звів руку з пістолетом навздогін легковику, але інший його зупинив. Дмитро повернувся і відкинувся на спинку сидіння. Відчуваючи, як на нього важкими хвилями накочується страх, вирішив покататись містом, доки не прийде до тямки. Все, що відбулось кілька хвилин тому, було настільки несхожим на звичайне життя, що здалось Дмитрові просто страшним сном.

У невеличкому приміщенні бістро було зовсім пусто. За стійкою схожий на лінивого кота бармен протирав склянки. Він без цікавості поглянув на Дмитра і продовжив займатися своєю справою.

– Не надто людно у вас, – сказав до нього Дмитро.

– Пізно, – бармен, судячи з усього, не був надто багатослівною людиною.

– Вдень більше?

– Так.

– Зроби мені, друже, чашку кави. І скажи, – він продемонстрував свій телефон, – зарядити акумулятор можна?

Бармен поглянув на телефон і похитав головою.

– Немає необхідного зарядного пристрою. А каву зроблю. Присядьте за столик.

Дмитро підозріло поглянув на вхід до кав’ярні і зайняв найдальший від нього столик, який стояв у затінку пальми, що росла тут у діжі. Подумки все ще прокручував втечу, під час якої мало не розпрощався з життям. Нервове напруження, у якому він знаходився протягом останньої години, дещо ослабло, але примусити себе бути повністю спокійним Дмитро не міг. Помовчавши кілька хвилин, вдруге звернувся до бармена:

– Послухай, друже, мені потрібно зателефонувати. Дай мені телефон. Я вставлю свою карту… – він замовк на півслові. Бармен, який щойно знаходився за стійкою бару, зник невідомо куди.

– Агов, добродію! – гукнув Дмитро.

– Телефон тепер зайвий, ти не зможеш ним скористатись, – почув він голос, що лунав просто з повітря.

Голос пролунав так несподівано, що Дмитро підхопився зі стільця і наштовхнувся на пальму, мало її не перекинувши. Нарешті побачив перед собою чоловіка років двадцяти п’яти, зодягненого точнісінько так, як недавні переслідувачі. Дмитро міг заприсягтися, що у двері ніхто не заходив, але факт присутності незнайомця від цього не робився менш вагомим – він сидів на стільці навпроти і вперто не бажав стати видінням.

– Ти нікому не зможеш зателефонувати. Задіяно червоний код.

– Що?!

– Те, що чув. Отже заховай телефон і приготуйся мене вислухати. У нас мало часу.

– Це ти до мене телефонував?

– Телефонував мій напарник. Він не зміг прибути на зустріч – його вбили. Але для тебе це зараз не головне, решту операції доведу до кінця я.

– Якої ще операції? Хто ці люди, вони з ДНР?

– Ні, це терористи значно більшого масштабу. Тебе наказано евакуювати.

Дмитро рішуче похитав головою і підняв руки, ніби намагаючись захиститись від навколишнього безладу.

– Яка евакуація? Ти мусиш пояснити, що відбувається. Я… чорт забирай, у мене стріляли!

Чоловік без зайвих слів витяг з внутрішньої кишені куртки великий чорний пістолет і подав його Дмитру.

– Мені відомо. На жаль, цього разу вони виявились досить спритними. Тримай.

Дмитро очманіло поглянув на пістолет, який з важким стуком ліг перед ним на стіл. ТТ зразка 1933 року. Застаріла, але досить потужна машина. Йому кілька разів доводилось стріляти з такого під час занять у тирі.

– Але…

– Не вмієш користуватись?

– Розберусь, але… що відбувається? Я втягнутий у розбірки спецслужб? Вони з Донбасу? З Росії? Хто ти такий?

Незнайомець посміхнувся сумною посмішкою.

– Розбірки спецслужб? Що ж, можна і так сказати. Хоча до подій на Донбасі вони не мають жодного відношення. Ми це звикли іменувати СЗМ. Спроба зміни майбутнього. А якщо простіше – тебе намагаються викрасти. Живим або мертвим. І у мене зовсім мало часу для того, щоб цьому запобігти. Тож давай домовимось так: я розповідаю, а ти слухаєш і не перебиваєш. Гаразд?

Дмитро у відповідь лише знизав плечима. Схоже, він зовсім не в тому становищі, щоб сперечатись. Незнайомець продовжив:

– Я – легіонер. А ти заховай пістолет. І прочитай ось це.

Дмитро стромив пістолет за пояс, взяв до рук простягнутий аркуш і пробіг очима те, що на ньому було написано. Очевидно, якась адреса:

«Вул. Квіткова, 15, кв. 34. У великій кімнаті за картиною».

Ледве встиг дочитати, як незнайомець-легіонер вихопив у нього з рук аркуш і, підпаливши, укинув до попільнички.

– Запам’ятай це. Гарно запам’ятай.

– Так, я запам’ятав.

– Це запасний план евакуації. Згідно з основним, нас евакуюють за кілька суб’єктивних хвилин. Але якщо трапиться збій, там ти знайдеш комунікатор.

– Знайду що? – не втримався Дмитро від запитання.

– Пристрій для переміщення у континуумі.

– Тепер зрозуміло! – Дмитро вискалився, демонструючи сарказм.

Незнайомець швидким рухом закотив рукав куртки і продемонстрував широкий сріблястий браслет.

– Це комунікатор. І все, що я кажу, – не жарт, Дмитре. Це реальність. Жорстока реальність. Ти маєш засвоїти на першому етапі – той світ, до якого ти звик, може зникнути будь-якої хвилини. Над ним висить страшна небезпека. Як і над твоїм власним життям. Вітаю з прибуттям до сфери інтересів Легіону Хронос, друже. Всі пояснення потім. На цьому відтинку просторово-часового континууму введено червоний код, тож їм буде важче за нами стежити. Але це не надовго.

Дмитро зітхнув.

– Я нічого не розумію. За що мене намагаються вбити?

– Довго пояснювати. Варвари можуть з’явитись будь-якої миті. І тоді нам обом буде непереливки.

– Хто може з’явитись?

– Варвари. Ми їх так іменуємо. Якщо офіційно – КВТП. За тобою полюють їхні агенти.

Дмитро зітхнув вдруге:

– Так, а тепер тайм-аут. Ми зараз покличемо бармена і замовимо чогось випити. Мені потрібно зібратись з думками.

Незнайомець лише похитав головою.

– Боюсь, на це немає часу. Та й бармена ти не знайдеш. Я ж кажу: введено червоний код. Зараз ми просто вийдемо на вулицю і…

Не закінчивши останню фразу, співрозмовник Дмитра замовк на півслові. Він рвучко встав, відкинув стілець і дістав з-за пояса пістолет-кулемет. Тієї ж миті вітрина бістро вилетіла хвилею блискучих уламків і до приміщення заскочили двоє людей, від яких Дмитро нещодавно утік.

– Тікай! – заволав легіонер і звів руку зі зброєю у напрямку вітрини. Дмитро відчув, що волосся на його голові стає дибки. Люди у чорних шкірянках, готуючи зброю, прямували до них.

Співрозмовник Дмитра вистрілив першим. Черга з його кулемета примусила розлетітись на шматки кілька пластикових столиків, а також розбила дзеркальну підвісну стелю. З гуркотом і дзвоном її уламки посипались на підлогу. Легіонер швидко упіймав Дмитра за комір і поволік до виходу. Останнім, що побачив Дмитро, був пістолет у руці атакуючого незнайомця. Пістолет смикався, посипаючи їх кулями.

– Біжи! – гаркнув йому у вухо легіонер, коли вони вибігли на вулицю. – Не затримуйся ні на мить!

Він відпихнув Дмитра і розрядив решту обойми в дверний отвір розбитого бістро.

– Я сказав біжи!!!

Нарешті Дмитро вийшов зі стану заціпеніння і вже за секунду біг вулицею з такою швидкістю, на яку лише був спроможний. Коли добіг до рогу найближчого будинку, зупинився, щоб перевести дух, і відшукав очима свого нещодавнього співрозмовника. Той, ставши на одне коліно, вів вогонь по людях у шкірянках, які залягли біля сходів бістро. Невдовзі один з них упав, зате інший, наблизившись до хлопця якось неймовірно швидко, змахнув блискучим продовгастим предметом, що його мав у руці, і… Дмитро не повірив власним очам! Чоловік у шкірянці відсік голову людині, з якою Дмитро розмовляв кілька секунд тому! Так, як це буває у кіно – одним точним ударом. Безголове тіло впало на асфальт, а Дмитро, відчуваючи, як його охопив звірячий жах, побіг геть.

Розділ 4

Резервна копія Континууму – «Червоний код»

Поза межами визначення координат часу

Такої гонитви йому досі переживати не доводилось. Дмитро біг пустими вулицями міста, відчуваючи скоріше серцем, аніж чуючи за допомогою вух швидкі кроки позаду. Аналізувати круговерть подій, у яку він потратив так несподівано для себе, не міг просто фізично. Потрібно було якнайскоріше відірватись від людей, які з легкістю рубають голови, а зараз переслідують його з невідомо якою ціллю.

Він пробіг кілька кварталів, пройшов через захаращений мотлохом прохідний під’їзд багатоповерхівки, минув дитячий майданчик і почав заспокоюватись – переслідувачів не було помітно. І хоча легені мало не розривались від нестачі повітря, а руки все ще тремтіли, він, намагаючись виглядати спокійно, йшов уздовж ряду багатоповерхівок і роздивлявся навсібіч. Одночасно з тим вирішував, чи варто звернутись у поліцію. Втім, з огляду на те, що жорстоке вбивство сталося у самісінькому центрі великого міста, про нього й так скоро дізнаються. Помисливши, Дмитро вирішив триматись осторонь. І справді, що він скаже у поліції? До мене звернувся молодий чоловік, який назвав себе легіонером і дав мені пістолет, зберігання якого несе за собою кримінальну відповідальність? А ще він діяв за наказом організації, яка носить назву Легіон Хронос і веде боротьбу з КВТП, агенти якого намагались мене вбити? Справді гарна промова для потенційного клієнта психіатричної лікарні. Отже, треба йти додому і спробувати владнати думки. Стоп! Додому не можна, там будуть очікувати. Куди ж податись? Дмитро пригадав, що легіонер наказував йому довго не перебувати в одному місці, тож покрокував тротуаром, намагаючись триматись подалі від освітлених місць.

У міру того як думки втрачали хаотичність і налаштовувались на логічне мислення, Дмитро почав помічати речі, на які раніше не звертав уваги. Наприклад на той факт, що від пори, коли він розпочав втечу з бістро, йому не зустрілось жодної людини і… знову стоп! Дорогою не проїхало жодного автомобіля. Справжній парадокс для міста, котре зазвичай знемагає від шляхових заторів. Навіть з огляду на те, що зараз пізній вечір. Щоб перевірити своє божевільне припущення, Дмитро зійшов з тротуару і вийшов на одну з людних колись вулиць.

Автомобілі стояли.

Стояли просто посеред проїжджої частини, і у салоні жодної з них не було людей. Дмитро завмер посеред вулиці і почав уважно оглядати все навкруги.

Вулиця, котру бачив раніше безліч разів, майже не змінилась. Ті самі каштани вздовж дороги, крамниці з вивісками, що сяяли різнокольоровими вогнями, чавунні вежі урн для сміття і миготливі рекламні банери. Ті самі лавки і квітники. Ті самі ліхтарі, що розганяли морок своїм непевним жовтавим світлом. Неподалік набережна і широке русло Дніпра, серед якого навіть звідси видно вогні бакенів на межах фарватеру. Все, як було раніше.

Якщо не рахувати однієї цікавої деталі.

Ніде не видно жодної людини. Мільйонне місто завмерло. Немає навіть бродячих собак, які раніше були незмінним атрибутом тротуару навпроти м’ясної крамниці. Дмитро відчув, як адреналін, що уже почав знижувати свій вплив на його свідомість, з новою силою викинувся у кров, примушуючи слухати удари пульсу у скронях. Він зрушив з місця і пішов, пришвидшуючи крок, після чого побіг. Потрібно було впевнитись у правдивості припущення остаточно, і для цього ніщо не підходило краще, аніж супермаркет. Ось де люди повинні бути обов’язково! Якщо не відвідувачі, то принаймні охорона і персонал.

Скляні двері супермаркету слухняно ковзнули врізнобіч, запрошуючи його зайти у приміщення. Дмитро, оглядаючись, увійшов до величезної зали, заставленої безкінечними рядами полиць з товаром. І одразу ж зрозумів, що припущення було вірним. Він повільно крокував поміж касами і забитими різноманітним крамом прилавками, минав вітрини і охайні стопки пластикових ящиків, але ніде не бачив бодай однієї живої душі. Все ще не в змозі осягнути, що діється, дістав з кишені мобільний телефон і увімкнув його. Батарея ще зберігала заряд, якого вистачить на дві-три хвилини роботи. Що легіонер казав про червоний код? Байдуже, хтось же повинен взяти слухавку! Набрав навмання номер. Ним виявився телефон Олечки Павлишиної. У слухавці залунали довгі гудки. На мить здалось, що ось зараз вона здійме слухавку і скаже: «Міщенко, якщо ти вважаєш себе оригінальним – це твоя помилка. На годинник дивився?»

Слухавку Олечка не підняла. Пусте, вона й раніше не часто це робила. Можливо, Макс? Цей точно не спить.

Макс слухавку не взяв, як і Олечка. Не підняла її навіть тітка Віра. Не відгукнувся жодний з абонентів телефонної книги Дмитра. Нарешті телефон писнув і вимкнувся остаточно.

– Так, спокійно, – прошепотів він і злякався власного голосу, таким гучним той видався у порожньому супермаркеті. Лише тепер звернув увагу, що його оточує абсолютна тиша. Жодних звуків, навіть гудіння морозильників та кондиціонерів.

– Рано чи пізно все з’ясується. Отже, все, що я почув від того нещасного, – істина. Щоправда, почув надто мало. Що ж, будемо чинити так, як він радив. Перше – не залишатись на одному місці. Ну, це я зможу.

Дмитро швидко відшукав на полицях пляшку мінералки, кинув її у рюкзак, після чого пройшовся торговими рядами, крадькома оглянув вихід і хотів уже вийти на вулицю.

І саме у цю секунду почув кроки.

Йшли двоє. Від виходу і прямо до нього. Дмитро швидко роззирнувся і одним кидком опинився під прилавком відділу готової їжі. Обережно дістав з-за пояса пістолет і дослав набій у патронник. Кілька хвилин слухав кроки, що наближались.

– Він тут, – сказав хтось неподалік.

– Обережно з ним, не покаліч, – відповів другий голос.

– Байдуже, вилікуємо.

«Але я, без сумніву, бачив, що в одного поцілили! – промайнуло в голові у Дмитра. – Скільки ж їх тут»?

Кроки віддалились і затихли. Дмитро перевів подих. Коли йому вже почало здаватись, що переслідувачі пройшли повз нього, чиясь рука з силою охопила гомілку Дмитра і потягла. Мить, і він стояв перед колишніми переслідувачами. Тими самими, включаючи бандита, у котрого влучив легіонер.

– Стій спокійно, – наказав бандит. – Тобі не буде вчинено шкоди.

Дмитро, який у останній момент встиг заховати руку з пістолетом за спину, переводив погляд з одного на іншого.

– Де комунікатор? – запитав у нього по хвилині мовчанки другий з переслідувачів.

– Який комунікатор? – нарешті витиснув з себе Дмитро. Він пригадав, з якою легкістю цей громило рубає людям голови, тож спробував вдати з себе стороннього. – Панове, якщо ви про мінералку, я розрахуюсь. Жодних проблем! Просто тут нікого не було, і я не міг заплатити. Але якщо ви наполягаєте…

– Заткни пельку і не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунікатор?

«Хоч би вони не помітили пістолет!» – майнула думка у Дмитра, який все ще не міг наважитись відкрити вогонь.

Один з переслідувачів витяг з кишені схожий на авторучку сріблястий предмет і спрямував його в обличчя Дмитрові, після чого останній відчув кволість і неймовірне бажання спати. У очах затьмарилось і він міг дивитись лише на блискучий циліндрик в руках чоловіка.

– Де комунікатор?

Думки Дмитра стали схожими на швейцарський сир – в них утворились велетенські отвори, у які провалювалась його здатність мислити тверезо. Він не мав абсолютно ніякого уявлення, про що його запитують, але відчув щире бажання допомогти. Йому навіть захотілось заплакати від думки, що не може відповісти на запитання і встановити місцезнаходження злощасного комунікатора.

– Я справді не знаю, – кволим голосом відповів Дмитро.

Агент заховав циліндрик у кишеню і сказав до колеги:

– Очевидно, ми прибули надто рано, і чортів легіонер не встиг передати комунікатор цьому бовдуру.

– Лайно, свій прилад він встиг ліквідувати. А могли б отримати добрячу купу грошей. Комунікатор легіонера – це тобі не іграшка.

– Байдуже, доправимо його на базу. Нехай там ламають собі голову, як з нього витиснути потрібну інформацію. А тут нам робити нічого.