Легіон Хронос

– Ти маєш рацію.

Обидва повернулись до Дмитра і в один голос заявили:

– Ходімо з нами.

І здивовано закліпали очима, натикнувшись на потертий ствол ТТ.

– А тепер слухайте мене, блазні! Стали на коліна і поклали руки на потилиці! – Дмитро, який відчув після вимкнення невідомого гіпногенератора дикий головний біль, нарешті вирішив діяти рішуче.

– Поклади зброю, – загрозливо сказав один з агентів і поліз у кишеню.

Дмитро посміхнувся крижаною посмішкою і повільно похитав головою.

– На твоєму місці я б цього не робив!

– Поклади зброю, і ми все забудемо, – рука другого з незнайомців опустилась, і у ній з’явилась блискуча, схожа на шовк речовина, яка швидко перетворювалась, змінюючи форму. Пройшло не більше секунди, і Дмитро побачив, що пальці бандита стискають руків’я відмінно загостреного ножа. Далі зволікати було б подібним до смерті. З таким відчуттям, ніби це робить хтось інший, Дмитро вистрілив чотири рази – по двічі у груди кожному з агентів. Після цього, не оглядаючись, помчав до скляних дверей супермаркету.

Два автомобіля, що стояли найближче до виходу, навряд чи можливо було використати – їх припаркували біля бетонної балюстради, тож на втечу знадобиться кілька зайвих секунд, яких Дмитрові ніхто не подарує. Не дивлячись на те, що він стовідсотково влучив у ціль усіма чотирма кулями, відчував: надто великої шкоди переслідувачам не заподіяно, тож очікувати на їхню появу потрібно з секунди на секунду.

І не помилився.

Скло дверей вилетіло з гуркотом і дзвоном, а за мить вони вже бігли автостоянкою. Швидкі і безжалісні. Дмитро вистрілив навмання ще двічі і побіг до великого чорного позашляховика, який стояв за кілька кроків. У ту мить, коли в асфальт поряд з його ногами вдарили перші кулі, заскочив у салон і повернув ключ запалювання.

– Давай! Ну давай, красуне!!! – заволав, слухаючи, як стартер прокручує колінчастий вал.

Двигун буркнув і замовк.

Агентам до нього не більше двадцяти кроків. Якщо двигун не заведеться протягом трьох секунд – він покійник. З глухим стуком у кузов позашляховика вдарились ще дві кулі.

– Ну, заводься вже, шматок лайна!

Двигун ревонув саме тієї миті, коли перший з агентів вдарився грудьми у водійські дверцята. Дмитро рвучко відпустив зчеплення, і автомобіль з несамовитим вереском шин рвонув з місця. На коротку мить відчув на шиї пальці, відхилився і крутнув кермо. Невдовзі вже мчав заповненою порожніми автомобілями вулицею. У дзеркалі заднього огляду бачив чоловіка у шкірянці. Той дивився услід утікачеві й тримав у руці єдиний трофей, який залишився у нього від колишнього бранця – комір Дмитрової сорочки.

Розділ 5

Дерева, темні й загадкові у яскравому світлі ксенонових фар, здавались живими істотами. Вони ворушились і простягали свою кострубаті руки-віти у напрямку проїжджої частини. На небі, вкритому щільними хмарами, – жодної зірки. Здавалось, що це не дорога, яка поєднує два великих міста, а невідома траса серед космічного вакууму, вплив якого народжує дивні галюцинації у вигляді залишених на асфальтованій стрічці шосе легковиків, ваговозів і автобусів. Мертві машини випливали з мороку раптово, темні й зловісні. Без вогнів та жодного руху всередині. Особливо моторошно виглядали автобуси. Ці великі прямокутні скрині, створені, аби вміщувати кілька десятків людей одночасно, мали якусь розгублену, осиротілу зовнішність. Немов досі не могли збагнути, чому раптом опинились серед холодної темряви, вкриті блискучими алмазами нічної роси і абсолютно порожні. Надавали розмаїття похмурій картині за вітровим склом лише червоні, білі і блакитні плями дорожніх знаків, які оживали, впіймавши на собі світло фар. Автомобіль, м’яко похитуючись на вибоїнах і нерівностях шосе, ніс Дмитра все далі від міста, а він тим часом намагався найти логічне пояснення тому, що відбувалось навколо. Але логічного пояснення не було. Люди зникли без сліду – ні у місті, ні у селах за його межами Дмитро нікого не зустрів. Навіть своїм таємничим шостим відчуттям він осягав – навколо порожнеча. Та порожнеча, яку можливо порівняти лише зі спустошеністю холодного космічного простору. Що ж могло трапитись за останні кілька годин? А головне: навіщо комусь знадобилось відкрити на нього полювання, під час якого мисливці, безумовно досвідчені і жорстокі, не гребували жодними методами?

Користуючись тим, що вдалось відірватися від переслідувачів, Дмитро вирішив зайнятись аналізом становища у стратегічній площині. Отже, все почалось з повідомлення на Фейсбук, отриманого від незнайомця, який пізніше назвався легіонером. Легіонер попередив про небезпеку і домагався зустрічі. Незвичайність повідомлення полягала ще й у тому, що невідомий легіонер, схоже, хотів за будь-яку ціну вберегти його від цієї небезпеки. Пригадуючи попереднє життя, Дмитро не міг уявити, щоб хтось надто активно тривожився його долею. Хіба тітка Віра, та й її тривога більше була схожа на тривогу про свій статус сердобольної родички. А тут абсолютно незнайомий чоловік. Про що він там оповідав? Нісенітниці! Легіон Хронос, варвари з КВТП, про існування яких Дмитро раніше й не здогадувався. Нарешті загадковий червоний код, який примусив місто спорожніти невідомо яким чином… Роздумуючи над останніми подіями, Дмитро прийшов до висновку, що він заплутався ще більше. Все скидалось на якусь химерну гру у «Козаки-розбійники».

Якби ця гра не велась із застосуванням зброї, здатної убивати.

І якби не зникли кудись усі люди.

Стоп! А чи насправді зброя здатна убивати? Адже на ньому, не дивлячись на велику кількість випущених агентами куль, досі не було жодної подряпини. Крім того, Дмитро міг заприсягтися, що влучив зі свого ТТ під час втечі із супермаркету. Навіть якщо припустити, що противники мали на собі бронежилети, після влучень упритул потрібен певний час, щоб оговтатись. Не кажучи вже про те, що кулю пістолета ТТ утримає далеко не кожний бронежилет.

Осяяний раптовим припущенням, Дмитро зупинив автомобіль, дістав з-за пояса пістолет і швидко розібрав його на запчастини. Все виглядало так, як мало виглядати на виробі тульських зброярів. Ствол з нарізкою, голка бійка цілком здатна наколоти капсуль, а набої у магазині зовсім не схожі на холості. Дмитро вийшов на дорогу і озирнувся. Не далі як за двадцять метрів блищав у світлі фар блакитний чотирикутник вказівника. Він підняв руку і вистрілив, після чого покрокував до імпровізованої цілі.

Лист металу був акуратно пробитий посередині, саме у тому місці, куди цілився Дмитро. Припущення про несправність зброї явно не витримувало критики. Дмитро повернувся за кермо і скоро прострілений вказівник залишився далеко позаду. Назустріч мчала стрічка нічного шосе, а він напружено продовжував пошуки відповідей на питання, що їх так несподівано звело перед ним життя.

Під час зустрічі дивак-легіонер щось переказував про просторово-часовий континуум. Дмитро спробував пригадати все, що чув про нього. Першим спливло у пам’яті твердження: просторово-часовий континуум – це математична модель, абстракція, за допомогою якої вчені намагаються відобразити реальність. Ця реальність має три координати у просторі і четверту у часі. Слово «континуум» вказує на те, що реальність цієї моделі володіє властивістю безперервності. Простір і час – два атрибута реальності. Принаймні щось подібне твердив Ейнштейн. Не густо і надто складно, аби полегшити пошук відповідей. А можливо… Чи не мав легіонер на увазі подорожі у часі? Звучить надто фантастично. Тобто звучало. Тепер, після появи тих, кого легіонер називав варварами, після страшної смерті самого легіонера фантастичним стало все навколо. Особливо зникнення людей. Цікаво, це відбулось лише у окремо взятому місті, чи носить ознаки глобального явища? І чим заслужив він, Дмитро Міщенко, права залишитись останнім чоловіком на безлюдному острові під назвою Земля? Можливо, чиясь помилка? Тільки нею можливо пояснити настирливу цікавість до його персони таємничих Легіону Хронос і КВТП. Що ж їм, врешті-решт, від нього потрібно? І що це за невідома база, на яку Дмитра намагались доправити люди у шкірянках після того, як ледве не спровадили до кращого світу?

Чим більше Дмитро занурювався у аналіз недавніх подій, тим більше переконувався, що запитань перед ним стоїть значно більше, аніж відповідей на ці запитання. Ні, навіть не так – відповідей доки немає жодної, натомість запитань хоч греблю гати. У такому випадку залишається один шлях – очікувати на розвиток подій, вирішуючи нагальні питання. Дмитро зітхнув і спробував змінити напрям думок.

– Щодо нагальних питань, – мовив він, звертаючись до самого себе, – палива залишилось кілометрів на п’ятдесят. За комфорт потрібно платити.

За хвилину він підняв ногу з акселератора і звернув на майданчик АЗС, яскраво освітлену стелу якої помітив праворуч. Підкотившись до колонки, вийшов з машини і озирнувся.

Ні душі.

У кабіні оператора горіло світло. Дмитро, не роздумуючи, попрямував туди.

Двері, як і очікував, виявились незамкненими. Дмитро швидко оглянув приміщення, відчинив двері у прилеглі кімнати і, не знайшовши там нікого, повернувся до пульта. На ньому лежала газета зі сканвордами і стояла недопита чашка кави. Ці предмети чомусь вразили найбільше. Не матовий паралелепіпед плафона на стелі, що безжурно освітлював пусту кімнату, не відхилені дверцята сейфа, у якому знаходились перев’язані гумовими стрічками пачки готівки, а саме сканворд і кава. Як останній слід зниклої невідомо куди людини. Можливо, оператор заправки відчував жах і біль у той момент, коли зрозумів, що світ навколо вирішив обійтися без нього?

Раптом увагу Дмитра привернув радіоприймач, що стояв на столі поряд з чашкою. Приймач працював і шкала діапазонів освітлювалась веселим рожевим вогником, але він відтворював лише білий шум. Дмитро, повагавшись, сів у крісло оператора і почав крутити рукоятку налаштування приймача. Пройшовся по усьому FM-діапазону, але не знайшов жодної радіостанції. Ефір немов вимер.

– Що ж тут відбувається? – мовив задумливо і злякався власного голосу, таким неприроднім, чужим здався він на цій покинутій станції.

У відповідь, як і слід було того очікувати, тиша. Дмитро зітхнув і, щоб хоч якось відволіктись від розпачливих думок, заходився оглядати обладнання АЗС.

Все працювало, на всі прилади подавалась електроенергія, не було ніяких ознак катастрофи чи стихійного лиха. І ніде жодної людини. Ну просто рай для пересічного жителя мегаполісу, стомленого натовпами і заторами на дорогах. Проте Дмитро не відчував себе у раю. Скоріше, його відчуття можливо було охарактеризувати, як очікування великих неприємностей. Значно більших, аніж переповнений автобус або рознос від Буцефала за чергове запізнення.

Але досить негативних думок! Дмитро зітхнув і поклацав клавіатурою пульта, намагаючись розібратись, як увімкнути подачу палива на потрібну колонку. Нарешті здійснив усі потрібні операції і пішов до автомобіля. Коли стромив пістолет у горловину і дожидав, доки паливо наповнить бак, звернув увагу на обрій. Непроглядно темне на заході й у зеніті, зі сходу небо мало такий відтінок, якого Дмитру не доводилось бачити жодного разу за все життя – стрічка небосхилу налилась криваво-червоним світлом. Саме так, вочевидь, мала виглядати заграва під час далекої битви. Що ж це за битва і які сили стали там у двобої, змінюючи світ до неможливості його упізнати? Першим, що прийшло у голову – була думка, що по лінії зіткнення у Донецькій і Луганській областях розпочалось чергове загострення, яких відбулось немало за останні три роки. І десь там працює артилерія, вкриваються хмарами диму системи залпового вогню, а небо переповнене тоннами смертельного металу. Десь втискаються у заглибини бліндажів солдати, й у бетон підвалів мирні жителі. За час, що минув від перемоги Майдану у 2013 році, Дмитро, як і решта українців, цілком звик до подібних подій і якщо й не вважав їх нормальним життям, то, принаймні, не дивувався тому, що сіяв на сході «русский мир». Втім, помисливши, Дмитро відкинув версію про бої на Донбасі. Відбувалось щось інше. Але що саме, він просто не міг уявити.

Заправний пістолет клацнув, припиняючи подачу пального у заповнений бак. Дмитро повісив шланг на місце, все ще спостерігаючи за обрієм на сході. Він все більш чітко розумів – уночі небо просто не може набути такого кольору. Навіть якщо уявити, що там утворилась гігантська, багатокілометрова пожежа. Механічно звів до очей ліву руку і поглянув на годинник. Стрілки вказували двадцять третю двадцять. Потрібно запам’ятати.

Стоп! Це неможливо!

Зараз ніяк не може бути двадцять третя двадцять. О двадцять третій він знаходився у квартирі. За кілька хвилин задзвонив телефон і розпочалась та шалена гонитва, яка все ще продовжувалась. Таксі, потім розмова у барі, смерть легіонера, втеча… Врешті-решт супермаркет і джип. Додати годину, протягом якої він їхав, залишивши позаду місто… Нісенітниця. Дмитро потрусив годинник – секундна стрілка стояла на місці. Спробував завести механізм, але й тут не домігся успіху. Пружина була зведеною до максимуму. Облишивши власний годинник, він заскочив у салон автомобіля і очима відшукав на панелі приладів годинник, на який раніше не звертав уваги. Помаранчеві цифри на табло показували двадцять третю двадцять! Дмитро вийшов з машини і покрокував до будки оператора, в душі уже знаючи, що там побачить.

Він не помилився – стрілки китайського годинника на стіні, що мав вигляд великої зеленої груші, показували двадцять третю двадцять. Дмитро вийшов на вулицю і почав спостерігати за небом на сході, мимоволі милуючись грандіозною гамою гарячих кольорів. Він подумки збирав докупи мозаїку подій і все більше переконувався у неймовірному.

Він знаходиться поза межами часу.

Як у Стівена Кінга. Здається, «Лангольєри». Припущення виглядає настільки фантастично, що у нього неможливо повірити. Але всі докази свідчать на його користь. Очевидно, це і є наслідки того самого червоного коду, про який казав легіонер. Що ж має відбутися далі?

Роздумуючи над останнім запитанням, Дмитро зрозумів, що заплутався остаточно. У такому випадку залишалось притримуватись раніше розробленого плану – рухатись і не затримуватись довго на одному місці. Він повернувся у салон свого могутнього позашляховика і завів двигун.

За півгодини, по перебігу яких годинник на панелі приладів вперто показував двадцять третю двадцять, дорога розширилась, поділилась на чотири стрічки у кожному з напрямків руху й обросла червоно-білими відбійниками. Світло фар вихоплювало стрічки світловідбивачів на відбійниках, від чого здавалось, що з темряви йому назустріч вибігають дві колони світлячків – білі з попутного боку і червоні з зустрічного. Автомобіль Дмитра наближався до сусіднього Запоріжжя, розташованого за дев’яносто кілометрів від його рідного Дніпра.

Ще до того як проминув греблю Дніпрогесу і опинився на широких проспектах центру Запоріжжя, Дмитро зрозумів, що не знайде тут нічого такого, на що не зміг би натрапити вдома. Та ж картина – залишені на дорозі автомобілі, пусті тротуари, відкриті двері барів і крамниць, у яких немає жодної душі.

Не менше години, роздивляючись міські пейзажі, Дмитро кружляв вулицями. Зрештою зупинився поблизу музею ретроавтомобілів на вулиці Виборзькій, у якому колись бував з батьком. Як же це було давно, подумалось Дмитру, а тут майже нічого не змінилось. Та ж сама охайна огорожа, ретельно підстрижені кущі і яскраво освітлені павільйони, у яких застигли витвори автомобільної індустрії минулого століття. І цієї миті, пригадавши, як він, дванадцятирічний підліток, бродив цими павільйонами поруч з батьком, Дмитро відчув таку самотність, яку, вочевидь, має відчувати космонавт, що знаходиться на відстані багатьох тисяч кілометрів від Землі. Хоча ні, їх навряд чи можливо порівняти – у космонавта, на відміну від Дмитра, є зв’язок з людьми. З людьми, які сидять у центрі управління польотами і будь-якої миті готові сказати щось оптимістичне і підбадьорливе.

Роздумуючи про все це, Дмитро деякий час сидів, поклавши голову на кермо, після чого скинув з себе заціпеніння і продовжив рух закляклими вулицями. І знову картини мільйонного міста, завмерлого, позбавленого руху, приголомшували його, примушували відчувати себе комахою, яка опинилась серед гірського бескиддя. Мертві будівлі з вікнами, у яких сяє світло, пусті автомобілі, чорні дерева вздовж тротуарів…

Хоч він і бував тут кілька разів, але як водій – жодного, тим більше водій, який змушений пробиватися перетвореними на автостоянки шляхами. Інколи доводилось обережно об’їздити тротуарами щільні ряди транспорту, що завмер на дорозі, – Запоріжжя не менш Дніпра славилось своїми заторами навіть у вечірні часи. Спочатку Дмитро навіть хотів покинути машину і далі йти пішки, але, зрештою, відкинув цю ідею. Подумки запитуючи себе, що він хоче знайти у нетрях чужого міста, не мав відповіді й на це запитання. Можливо, розв’язати головоломку, в яку перетворився світ навколо? Але чому саме тут? А можливо, він підсвідомо намагається бути подалі від місця зустрічі з озброєними переслідувачами, яких, за подачею загиблого легіонера, вже й сам почав називати варварами. Піймавши себе на такій думці, Дмитро зітхнув. Легіонери, варвари… Ті, хто затіяв цю безглузду гру, явно марили величчю Давнього Риму. Інакше звідки така хлоп’яцька термінологія? Він знову пригадав перестрілку з варварами і вбивство легіонера. Якщо термінологія й була хлоп’яцькою, сама гра такою не виглядала. Невідомо ким були гравці, у полі чиїх інтересів він опинився, але з приводу того, що обидві команди налаштовані досить серйозно, сумнівів не залишалось. Хто ж насправді друг, а хто ворог? Чи ворогами є усі? Знову безліч запитань. А можливо…

Дмитро натиснув на гальма і зупинився.

Можливо, саме так людина відчуває себе, коли помирає? Справді, а хто може посперечатись з подібним висновком? Імовірно, такий вигляд і має горезвісний тунель, що його сотні разів описували у жовтій пресі, намагаючись привернути увагу сентиментального читача? Або це чистилище, куди після смерті має потрапити студент, який не надто ретельно ставився до виконання своїх студентських обов’язків? Втім, припущення легко перевірити. Оглянувши салон у пошуках чогось, що можна б було використати як тест… тест на життя (божевілля!), Дмитро натиснув на кнопку пристрою для прикурювання. Зачекав кілька секунд, після чого дістав його і притис помаранчеве вічко до зап’ястя лівої руки.

І тієї ж миті заволав від пекучого болю.

Відкинувши розпечений циліндрик, схопився за руку. Воістину – якщо Бог має на меті скарати, спочатку відбирає розум! Відчуваючи шалену лють на самого себе, Дмитро виліз з автомобіля і почав розглядати околиці. Червона смужка неба на сході, здавалось, стала ширшою і набрала ще більш зловісних тонів. Поблукавши поглядом нижче, Дмитро відшукав вхід до невеличкої кав’ярні і почимчикував туди. Не дивлячись на те, що годинник вперто показував двадцять третю двадцять, він встиг добряче зголодніти.

У приміщенні кав’ярні, як і передбачав Дмитро, все виглядало так, ніби її щойно залишили. На стільцях і столиках речі відвідувачів, вітрину-холодильник і вивіску з назвами блюд підсвічено матовими лампами денного світла. Поряд, на шинквасі, працював невеличкий телевізор, демонструючи блакитний фон. І жодної людини навкруги. Дмитро з виглядом господаря зайшов за шинквас, взяв з полиці велику фарфорову таріль, відчинив вітрину-холодильник і набрав собі чималу гірку салату з баликом, оливами, бринзою і вершками. Кілька хвилин поворожив над кавоваркою і, наливши у чайну чашку потрійну порцію еспрессо, сів за один зі столиків. Викинувши з голови думки, які не давали йому спокою протягом останнього часу, взявся за їжу.

У міру того як відчуття голоду відступало, настрій поліпшувався. Роздивляючись картини і рекламні проспекти на стінах, Дмитро навіть подумав, що бути єдиною людиною на Землі не так вже й погано. Чи не самотнім він був від того дня, коли залишився один у батьківському домі? Випускні класи школи, потім інститут… Поклавши руку на серце, Дмитро мусів визнати, що він ніколи не був своїм у жодній з компаній. Його чомусь завжди тримались осторонь. Будь це шкільна вечірка чи дискотека в інституті. Ні, не те щоб він був ізгоєм у колективі. Дмитро завжди мав стриманий і доволі делікатний характер, а також достатню долю самоповаги. І він ніколи б не став для товариства кимось на зразок хлопчика для биття. Але факт залишався фактом – за найменшої нагоди його намагались обійти стороною. Спочатку Дмитро намагався боротись з подібним ставленням, потім робив спроби стати душею колективу, перегортуючи сотні сторінок бульварного чтива з назвами на зразок: «Як стати впевненим у собі» або «Наука бути комунікабельним». Врешті покинув подібні спроби й змирився. Жити можна й без того, щоб бути бажаним гостем у гамірному товаристві однолітків. Він навіть пригадував, що колись саме через таку дивну поведінку оточуючих почав вважати себе людиною, яка випадково попала у цей світ і десь на далекій планеті на неї очікує справжнє життя. Життя великого полководця, або шляхетного принца. Наївні дитячі фантазії. Вони залишаються у дитинстві, примушуючи забути його яскравий макрокосм після того, як ми переступаємо поріг дорослого життя. І змінюємо мрію стати великим полководцем і шляхетним принцом на… Ну хоча б на перспективу стати інженером-програмістом.

Дмитро зітхнув і відставив порожню кавову чашку. Якщо дитячі фантазії, перетворюючись на реальність, стають схожими на його нещодавні пригоди, він радше обере кар’єру програміста.

Перериваючи думки Дмитра, з вулиці долинуло гудіння двигуна. За мить він вже причаївся біля вікна.

Вулицею повільно їхав автомобіль з відкидним верхом. У ньому сиділи люди, від яких Дмитро утік кілька годин тому. Вони уважно роздивлялись навсібіч і про щось розмовляли. В руках у того з них, який сидів на місці пасажира, був невеличкий чорний автомат.

Неймовірно, але вони йшли по його сліду! Дмитро з острахом поглянув на джип, що його залишив не більш аніж за сотню метрів від кав’ярні. Якщо вони запам’ятали машину, він пропав.

Секунди повзли з швидкістю виноградних равликів.

Чоловік з автоматом, здавалось, позирав у самісіньку душу Дмитра, примушуючи подих завмирати.

Але як вони знайшли його? І невже зараз зупиняться?!

Нарешті кабріолет з переслідувачами повільно проїхав повз кав’ярню і зник за рогом. Дмитро перевів подих. Філософський настрій, викликаний можливістю смачно попоїсти, кудись зник і він знову почав відчувати себе загнаною у глухий кут дичиною. В черговий раз з болючими подробицями згадав, як один з варварів відтяв голову його нещодавньому співбесіднику. Що ж вони робитимуть, якщо він потрапить до їхніх рук удруге? На жаль, відповідь на це запитання була очевидною.

Дмитро ще деякий час прислухався, після чого повернувся за столик. Охопивши голову руками, почав роздумувати над тим, що має чинити далі. Чіткого плану він не мав, напевне знаючи лиш одне – з доброї волі ніколи не потрапить до рук переслідувачів. І якщо буде потрібно, захищатиметься до останнього. Втім, що до захисту, не все так безхмарно – Дмитро раптом пригадав, що у його пістолеті залишився усього один набій. Він встав і закинув на плече рюкзак. Очевидно, ті люди якимось чином відчували його приблизне місцезнаходження. Як тоді казав у бістро легіонер? Щось на зразок: «Їм буде важче за нами стежити, але це не надовго…» Схоже, він мав рацію. Ось чому потрібно було рухатись, не залишаючись на одному місці. А заразом і відшукати щось таке, чим можна захистити себе у разі нападу. І таку річ ліпше за все варто пошукати у місці, де її багато, і яке є у кожному сучасному місті. Тобто у поліційному відділку.

Подорож вулицями Запоріжжя зайняла не менше години. Іти доводилось навмання, уникаючи відкритих і яскраво освітлених місць. За цей час Дмитро відшукав кілька салонів краси, десяток продовольчих крамниць і навіть районну державну адміністрацію, доки нарешті не помітив будівлю за високим бетонним парканом. Біля будівлі стояли кілька патрульних «тойот», привітно підморгуючи блакитними вогниками. Усі патрульні машини, звісно, були пустими. Про всяк випадок Дмитро оглянув їх і у двох знайшов ключі, вставлені у замок запалювання. Це так, про всяк випадок. Для себе він вирішив, що певний час рухатиметься на своїх двох, привертаючи якомога менше уваги.

Приміщення поліцейського відділку виглядало так, як має виглядати середньостатистичне кубло охоронців правопорядку. Невисокий, оздоблений пластиковим профілем ґанок, металеві двері, вікна з ґратами. У фойє, вздовж стіни, ряд крісел з відкидними кришками. Такі крісла можна побачити лише у подібних місцях – чорні, подряпані і рипучі. Від коридору, який проходив повз віконце чергового і вів в глиб будівлі, фойє відділяв невисокий бар’єр з полірованих сталевих труб і влаштований у ньому турнікет. Одна з ламп у коридорі помітно мерехтіла, примушуючи предмети інтер’єру немов рухатись у дивному, позбавленому ритму танку. Скоріше для очищення сумління, аніж сподіваючись зустріти тут когось, Дмитро покликав: