Альбінос, або Ідеальний текст

– В принципі: йди куди забажаєш. Я тебе не тримаю. При нагоді дійсно продовжимо…

Мені більше, ніж Все, нічого й не треба…* * *

На превеликий жаль вони не продовжили своєї бесіди. За два тижні по тому, у панни Привезеної почалося чергове загострення невиліковної хвороби з досить таки своєрідною і за певних обставин скоріше кулінарною назвою. Цю страву, вірніше основний інгредієнт, споживають переважно до пива. Але в даному випадку все відбувається навпаки. Рак їв тіло нещасної поетки…

Її вже давно запрошено до танцю зі смертю. Це соло вона має виконати всупереч своїм мріям і сподіванням. Бездоганно, майстерно… А відмовитися від згубних реверансів немає жодного шансу. Порятунку немає. Є тільки можливість приймати, як належне, хоча й передчасне.

Останні свої дні вона провела в лікарні. Апорт приховувала свою тяжку хворобу скільки їй вистачило сил і духу. Нещасна поетеса вже давно хворіла, але не втрачала надії на порятунок. На жаль вона програла. Невиліковну недуг з’їв її життя.

Щоправда Тарілка, згодом цілком випадково натрапив ще на один, доволі дивний вірш пані Абпорт, надрукований у місцевій районній газеті «Круті береги» з промовистою назвою «Все: нічого і більше». Цей шедевр надрукували вже опісля її смерті.

Купив кульчик соняшникового насіння у бабці на вокзалі. Допінив насіння і, як за звичай розгорнув шматок старої газети аби почитати про що писали в недалекому минулому. Він узрів фото ще зовсім молодої поетеси. Щоправда майже увесь текст вірша залишився на відсутньому шматку газети. Він прочитав тільки назву і кілька рядків: «Мені більше, ніж все. Нічого й не треба…»

Відтоді й почалося паралельне – справжнє творче життя Славка Тарілки. Вірніше пошуки варіантів так званого ідеального тексту.

Тепер ця нав’язлива ідеома постійно буде гнітити Тарілчин, іноді не зовсім виправданий оптимізм на привід свого нового таланту: записувати на папір тексти, що карбувало в його голові невідоме провидіння.

Можливо його однолітків подібні думки лякали чи взагалі провокували б до безумства. Але не у випадку Тарілки. Навпаки, він став сконцентрованим на внутрішньому світогляді…

Чи навпаки. Спочатку виникав текст десь у найпотаємніших закутках свідомої підсвідомості, а вже потім, сформований магічний алгоритм і готував реальність для свого творця в потрібній і нікому не відомій інтерпретації. Ніби відголосок минулих і прийдешніх перевтілень стану душі.

Наприклад ось цей:

«У курчатка замість губ виростає справжній зуб. Найдорожчий метал Каліфорній. Каблучка з каліфорнію на ратиці у невинної корови виглядає вишуканіше ніж на шиї шахової королеви. Незалежно від її кольору. А про підмізинний пальчик королеви людини годі й вигадувати огидність.»

Згодом навіть відпаде потреба записувати свої креативи. Зовсім. Він чітко пам’ятатиме кожне слово, кожну букву, що закарбується невидимим шрифтом на поверхні його внутрішнього я.

Розділ 3. Можеш не Вгадувати хто

Тарілка вийшов покурити в перерві між частинами фільму у парк біля кінотеатру. Часу було вдосталь. Перерва змістовна. Мало не півгодини. Кіномеханіки оголосили про несправність одного з демонстраційних апаратів. Терміновий ремонт. Багато глядачів взагалі розійшлися хто куди. Залишися особливо спраглі до кінематографу та деякі пофігісти, яким наразі байдуже де проводити час.

Курити тютюн він кинув ще рік тому, але опісля щемкого душевного спілкування з панною Привезеною, підсиленої амбре недопалків у попільничці і тління папіроски, почав знову. Ні, не те, щоб палити в повному обсязі. Це відбувалося загалом під час медитативних роздумів про цю сакраментальну бесіду. Тютюновий дим сприяв відновленню атмосфери. Чомусь опісля першої частини фільму згадав свою нещирість у бесіді з щонайменше дивною поеткою Абпорт.

Сонце майже сховалося за горизонт. Вздовж алеї парку ввімкнулися ліхтарі… Від річки тягло свіжим і ще доволі прохолодним весняним вечором. Зайшов у тінь від кущів. Запалив цигарку і ледь не проковтнув її. Зненацька ззаду хтось торкнувся його плеча.

– Привіт. Попався, той, що кусався. – почувся приємний жіночий голос. – Можеш не вгадувати хто. Все одно не вгадаєш.

Він відчув запах парфумів. Доволі таки приємних та ще й в прийнятній для його нюху концентрації. Вирішив теж бути оригінальним і не обертаючись, вхопив цю руку. Прийомчиком із вільної боротьби, в пів сили, перекинув незнайомку через стегно. Не опускаючи додолу, обережно притримав і поставив перед собою.

– Ой, це не ти.

– Чому? Це я. – Демонстративно затягнувся димом Тарілка

– Я помилилася. Ти так на нього схожий. Зі спини. Ну, на мого, тепер вже мабуть бувшого. Я його шукала по кущах. Хотіла заскочити на гарячому з нею…

– Ясно. Чого ж не заскочила?

– Я Лілія. А ти? – Поправляючи пасма чорного, як смола волосся, навмисне зверхньо запитала дівчина.

– Слава. Тарілка, – урочисто відрекомендувався Тарілка.

– Хі-хі. Приколіст?

– Та ніби нічого такого не сказав. Скоріше ти прикліст.

– Мені вистачило твоїх обіймів… Вхопив, як свою. А ще інтонації з якою ти говориш. Здається я тебе чорнобривчику вже бачила. Десь.

Лілька ще та штучка-дрючка. Вона брехала і не червоніла. Нікого вона не шукала. Вирішила розважитися аби збити оскому від невдалого романтичного побачення за її ж ініціативи, а це траплялося вкрай не часто, тому почала розмову першою. На сеанс вона прийшла зі своїм черговим залицяльником, якому відмовляла тривалий час. Мучила парубка аж поки той, так би мовити, не змушений був освідчитися в коханні з подальшою перспективою тісних стосунків…

Але сталася неочікувана прикрість. В самий відповідальний момент, зазвичай такі трапляються на останньому ряду темному залі кінотеатру, той кудись зник. Отак кинув саму і гайда. Щойно цілував, пестив. Роздраконив до неможливості і. Побіг до іншої. Отак, запросто, бо побачив свою колишню, Десь між рядами глядачів. А Лілі довелося глибоко й часто дихати аби врівноважити свою розбурхану пристрасть. А опісля, самій витріщатися на екран і проклинати увесь чоловічий рід, бо це чи не вперше її так жорстоко обламали…

Хотіла було вже йти додому, але тут на її горизонті з’явився унікальний персонаж: Славко Тарілка. Цього унікального хлопця вона вже давно «сфотографувала». Та чого там гріха таїти. Таку непересічну особу, як Тарілка, знав чи не кожен в містечку. Він один такий унікальний. Та що там в містечку. По всьому світу таких не більше сотні нашкребеться.

Всерйоз зайнятися Тарілкою на привід спілкування з нотками романтично-еротичного характеру не мала змоги. Вірніше не змоги, а часу й міри своєї пихи і норовливої вдачі. А ще вона була старшою і самодостатньою, бо вже працювала… Тобто вважала себе такою. Бо різниця в три роки не особливої впливає на подібні справи. Направду Тарілку всі дівки трохи побоювалися. Тому й не було у Славка досі близької подружки з якою він міг показати себе, як вже цілком сформований чоловік з усіма належними функціями.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.