Її

– Чого доброго, а такі рано чи пізно дають самі про себе знати. Аби тільки він не почав тебе шукати…

– Знайду. Побачите. Ми будемо шукати одне одного одночасно і обов’язково знайдемося.

– Знайдетеся, – стримано сказала Ольга Фалімонівна.

– Ми одружимося. Потім у нас народиться донечка. Назвемо її Ірою, як мене. Ми будемо жити в казці, яку самі придумаємо. Ось. Будемо жити-поживати і все буде краще ніж ви можете собі уявити.

– Вірно. А поки що тобі треба рости і набиратися сили, то ж підемо снідати. Спочатку помий руки.

– Скільки можна мити ці руки? Ба, а мої руки вже не хворі. Не кольоровішають. Тільки коли мене дістають всілякі дурні.

– От і добре. Лікарі правильно попередили, що це вікове і згодом минеться. Переростаєш.

– А снідати не хочу. Я вже дома їла вівсянку.

– Я все зрозуміла. Їсти треба в апетит, – повчально промовила Ольга Філімонівна. – Не хочеш їсти? Добре. Тоді чекай морозива. Посидимо ще трішки. Чудовий ранок.

Вони сиділи на лавці. Її бовтала ніжками і посміхалася. У них обох був гарний настрій.

– Бабуню, розкажи мені будь-ласочка. Чому мене називають Її?

Бабуня деякий час вагалася, поправляючи окуляри в золотій оправі:

– Все просто. Невже тобі тато не розповідав?

– Розповідав. І мама. А ти сьогодні ще не розповідала, – мала так щиро посміхнулася, не залишивши бабусі іншого вибору, як в соте переповісти знайому історію. – Ну, будь-ласочка. Тільки не кажи, як татко: «Не їж мій мозок своїми питаннями».

– Моя версія така. Тато хотів назвати тебе Ірою, а мама Іридою. У першому свідоцтві так і записали подвійне ім’я Іра-Ірида. Але згодом шальки терезів схилилися на сторону тата, бо перше слово, яке ти промовила було «тато». Тому й поміняли твоє свідоцтво, хоча цього не варто робити. Навіщо таке затіяли? Ти ж народилася один раз, не два. У другому свідоцтві залишили тільки ім’я Іра. Мама поступилася… Коли ти була зовсім маленькою і тільки-тільки почала вимовляти більш-менш зрозумілі слова, на запитання: «Як тебе звати?», ти, не вагаючись, відповідала, щось схоже на: «Її».

– Майже, як у тата з мамою. А можна змінити своє ім’я чи повернути перше?

– Можна. Підростеш. Отримаєш паспорт. Тільки міняй не міняй, а по батькові залишишся тою ж…

– Тато назавжди тато… Татусь Петрусь, – багатозначно сказала Її. – Чому мама його іноді, коли сердиться, називає конюхом?

– Отакої. Всі були б такими конюхами. Він керує племінним коне-заводом… Підростеш, тоді все знатимеш. А дорослих треба слухати, – діловито сказала бабуся.

Її заперечила:

– Треба, але ж не всіх. Вони бувають і п’яними, і хворими, і дурними. Своїх рідних дорослих, маму з татом, я й так слухаю.

– Молодець. Тільки ти могла таке придумати. Добре. Не будеш, то ходімо викинемо контейнер зі сміттям.

– Бабуню, домовилися. А де ти береш сміття?

– Воно саме десь береться. Або ж… Іноді доводиться купувати щось вкрай необхідне, а згодом воно саме стає непотребом. Жартую, – спохватилася Ольга Фалімонівна.

– Чур, викидати буду я.

– Кидати не треба. Сьогодні поставимо на цьому майданчику та й досить. Скоро має приїхати сміттєвоз.

Бабуня загадково посміхалася. Вона знала майже всі секрети своєї онуки. А окрім морозива мала ще дуже багато цікавинок:

– Тепер гайда до кактусів. Час їх поливати. Вони всі, як один, цієї ночі розцвіли. Справжнє веселкове диво.

– А мій? Опунція розцвіла? Її сьогодні не треба. Я вчора полила її медом, – сором’язливо зізналася Її.

– Яким медом? – не приховуючи цікавості запитала бабуся.

– Горіховим, – хіхікнула у відповідь Її. – Мені Ктататик казав, що від меду кактуси вночі світяться, а потім на них з’являються смарагдові горіхові іриски.

– Що мені з тобою робити? Тільки любити. Ходімо, сама побачиш. Твій кактус – найкращий. Розцвів, розцвів. Синя квітка. Чарівна, і пахне казкою… Буде смачнючий плід. Іриска…

Її за лічені секунди, здолала шістнадцять сходинок. Задоволена цим чудовим довгим ранком, стояла на другому поверсі, біля бабусиної квартири № 7.

– Синя!? – навмисне голосно перепитала мала.

Першим їй відповіло відлуння під’їзду:

– Синя! Синя! Синя!..

– Синя, – підтвердила бабуня, долаючи останню сходинку. Вона доволі швидко наздогнала онуку, бо була ще молодою не тільки душею. Її фізичній формі заздрили всі сусіди пенсіонери.

– Скажу тобі по секрету… Сьогодні ввечері, аж із Японії, привезуть твої улюблені сині троянди. Тато замовив на перше вересня.

– Троянди! – Її подобалося гостювати у бабусі, бо та ніколи не втомлювалася відповідати на її питання.

Без школи. Летаргія

– Доїш цей шматочок, моя люба, бо вночі буде за тобою ганятися… і не дай боже наздожене.

Осіння феєрія… Перше вересня. Свято було десь дуже далеко. Я не пішла до школи. Проспала. Не змогла прокинутися. Намагалася, але даремно. Моє тіло нічого не відчувало, бо його температура знизилася до температури повітря у моїй кімнаті.

На плічках висіла святкова сукня, в якій я мала зробити перший крок до країни знань. Подорож скасовано… Білий портфелик з рожевими метеликами, самотньо стояв біля столу. Букет синіх троянд так і залишився у прозорій вазі з холодною водою. Ці троянди тато замовив мені аж із Японії. Доставили їх вчора ввечері. Все було на своїх місцях. Окрім мене. Свято оминуло нашу квартиру… Натомість я потрапила в інший світ. Таким був для мене початок нового дня.

Згадала, вже якось зовсім по дорослому, казку про сплячу красуню. Але я ще зовсім маленька аби чекати принца з рятівним поцілунком. Тепер мені треба доводити собі, що я ще маленька! Думки відразу змінилися. Їх стало набагато більше. І вони вже мали інший стержень, ніж ті, які заповнювали мою свідомість вчорашнім вечором.

Все, включно з реально існуючими залишками мого життя, почало обертатися, змішуючись в одне різнокольорове місиво. Так продовжувалося до тих пір, аж доки чорний колір не став домінуючим, поглинувши всі барви.

Раптом мені здалося, що я на своєму, колись триколісному, велосипедику «Ракетка». Ні, це вже була справжня ракета на одному коліщатках. Одне замість трьох! Ракетка мчить просторами всесвіту в невідомому напрямку. Її несе течія безкінечної, бездонної ріки без берегів. Неосяжна невідомість гостинно запрошує мене в свої володіння…

Не центроване коліщатко крутиться з ледь чутним скрипом, схожим на: пача, мача, пача-мача… В ілюмінаторі морок раптом змінюється мерехтінням моєї нової казки.

* * *

Три доби до мого повного відключення від цього світу…

Я відразу подорослішала! Збулася моя мрія. Але, щоб отак!

Це відчуття вщерть заповнило мою свідомість. Дивно, але я тепер знала відповіді майже на всі свої, ще не озвучені питання. Зникла потреба цікавитись чимось новим. Весь спектр подій не підлягав критиці. Абсурд найвищої проби. Абсолютний апокаліпсис здорового глузду. Тільки споглядати і аналізувати. Та й у кого тут запитаєш? Я наодинці з собою…

Маленька доросла дівчинка Іра стала невільним свідком подій, які відбулися напередодні. Деякі фрагменти були зовсім нові – мабуть раннє, несвідоме дитинство. Все крутилося у зворотному порядку одночасно зі звичним плином часу. Секунда за добу, година за хвилину. Єдина багатовимірна картинка, на якій я бачила одночасно рух мого життя у двох діаметрально протилежних напрямках з різною швидкістю.

Стан речей набував інших властивостей. Ніби хтось монтував фільм мого життя. Перемотував, прискорював і вуалював таємницями занадто важливі фрагменти, які не хотів виставляти на загальний показ. Іноді все мелькало з шаленою швидкістю, залишаючи неймовірний кольоровий, калейдоскопічний слід. Минуле і теперішнє переплелися між собою, даруючи мені шанс на існування у цьому вимірі без меж і часу.

* * *

Ось я стрибаю на одній ніжці, хизуючись перед своєю матусею. Вона поспішає. Їй треба достойно виглядати самій і мене зібрати в дитсадок. Аж ось вона нахиляється так близько до мене. Гладить по голівці і цілує у щічку. Я відкриваю очі і впізнаю саму себе! Мабуть коли я виросту буду, мов дві намистинки схожа на неї. Я дивлюся на себе. Незвично! Споглядаю ту, яка дивиться на мене. І та інша – це я сама.

За мить все змінилося. Я стою біля відчиненого вікна. Щойно був дощ… Саламандру я знайшла на підвіконні. Мама завжди відкривала вікна опісля дощу аби свіже, насичене киснем повітря наповнило всі кімнати квартири. Скалічена тваринка нерухомо лежала на самому краєчку і здавалося ось-ось має впасти на підлогу. Передніх лапок у неї не було, натомість поряд лежало два біленьких крильця. Її здалося що саламандра мертва. Я не злякалася. Сміливо взяла істоту до рук. Та, відчувши тепло, поворушила хвостиком. З тих пір саламандра живе в розділеному навпіл металевої сіткою акваріумі, разом із золотою рибкою Тосею…

* * *

Моя кімната… Все у моїй дитячій нагадує пересічну реальність, призвичаєну для простоти сприйняття, окрім двох дрібничок. Тут не було механічного годинника зі стрілками і розеток.

Механічний годинник зі стрілками, бачте, відволікає дитину від нормального розвитку. Буцімто такі годинники придають невпевненості. Час мовчазний і беззвучний. Його треба бачити відразу, без зайвих обчислень. Від таких приладів одні неприємності. Так думав тато Петро. Один з таких годинників став причиною дуже небезпечної ситуації. Тепер над столом Її висів електронний хронометр на батарейках, який висвічував час зеленими світлячками.

Відсутні розетки – сувора заборона мами Фані. Їх зняли опісля прикрого непорозуміння. Нещодавно дівчинка Іра, тобто я, розібрала годинника аби змайструвати з отриманих детальок механічного чоловічка. Вистачило тільки на половину. Іграшка несподівано ожила, щойно Її поклала створіння на стіл біля розетки. В отвори розетки потрапили його довгі антени, що спричинило цю небезпечну пригоду.

Мов святкові феєрверки, різнокольорові іскри розліталися врізнобіч, але Її не злякалася – навпаки відразу кинулася рятувати іграшку. За мить, мов зачарована, Іра дивилася на кольорове диво, тримаючись за розпечену до червоного залізячку, яка почала енергійно рухатися чи то від електричних імпульсів, чи то від напруження м’язів малої пустунки. Електричні розряди не завдали їй шкоди. Хіба що на пальчиках залишилися ледь помітні сліди від точкових опіків.

Своєчасно до кімнати нагодилася мама Фанасія.

Все обійшлося «малесенькою» неприємністю. Механічний чоловічок розпався на дрібні обгорілі часточки. А ще по всьому будинку згоріли ввімкнені електроприлади.

Відбулася і дивна зміна. Як виявилося згодом, опісля електричної пригоди, мікрофлора шкіри, а особливо рук малої, знову набула здатності змінювати кольори.

* * *

Фізично мої очі тепер бачили тільки тьмяне рожеве світло, яке пробивалося крізь повіки. Вдень – щось схоже на густющий рожевий туман. Вночі – морок і ледь-ледь помітне мерехтіння смарагдових світлячків електронного годинника. Але інше бачення занурило мене на таємні глибини моєї підсвідомості.

Цікаво споглядати себе і бути учасником подій. Я бачила себе не, як маленька дівчинка!!! Це була я, але приблизно три дні тому. Така реальна і жива. Дівчинка Іринка – це я! Мені дуже подобалося стояти на правій ніжці і виголошувати свої дитячі промови. Ліва була зігнута в колінці, таким чином, щоб п’ятою дістати стегна. Про всяк випадок, для рівноваги вона притримувала її ще й рукою. Вона, як їй здавалося, по дорослому поводила себе під час розмов зі старшими.

Стояла на одній ніжці, а лівою рукою активно жестикулювала, ніби допомагала своїм словам скоріше дістатися вух співрозмовника. Іноді вказувала вказівним пальчиком на предмет чи подію, чи ще щось. Співбесідник довго не витримував такої розмови, тому завжди за звичай погоджувався зі всім, що говорила Її.

На будь-яке запитання дорослого, який здавався мені занадто зарозумілим, жартом відповідала: «Я не знаю, я – ще маленька». Навіть якщо це було конкретне запитання. Чи хотів хто знати скільки мені років. Або ж чи подобається ходити до дитячого садочку. Деякі вважали мене дивною. Оцю дівчинку Іру.

* * *

Дівчинка Іра у відповідь на чиюсь образу відразу показувала язика або ж погрожувала кулачками, примовляючи: «Зараз отримаєш від мене на горіхи оцими кольоровими кулачками».

Так, кольоровими. Справа в тому, що опісля пригоди з розеткою мені здалося, що я не звичайна дівчинка Іра, а казкова кольорова принцеса Її. До мене повернулася здатність сяяти барвами безлічі веселок. А може не тільки здавалося. Я вирішила нікому про це не розповідати. Навіть мамі й тату.

Тепер ця подія відбувалася виключно в екстремальних ситуаціях. Дівчинка починала сяяти барвистим світлом. Це перетворення починали бачили ті опоненти, які ставали винуватцями чарівних перетворень. Деколи було достатньо й цього аби заспокоїти зухвальців. Опісля таких пригод вони чомусь нікому не розповідали про побачене…

* * *

Справа в тому, що й раніше у мене, час від часу, змінювався колір шкіри. Ця дивина почалася на сьомий день опісля народження. Мерехтіння яскравих кольорів нагадувало дивний калейдоскоп у якому тисячі веселок, переплетених у дивні мережива. В цей час маленька дівчинка посміхалася і промовляла чудернацькі звуки. Не вистачало тільки зеленого кольору…

Того ж дня коли веселкова дівчинка промовила своє перше слово «тато» у дивовижному сяйві з’явився ще й зелений колір. Тепер був повний комплект. Яскрава веселка!

Відтепер неймовірну веселкову гру світла могли бачити не тільки мама з татом. Нарешті! Вони ж бо мало кому розповідали про це диво аби їх мали за нормальних людей. Дівчинку Іру лікарські комісії визнавали цілком здоровою. Ця особливість залишалася за межею сприйняття дослідницької спроможності відповідних спеціалістів.

Її почала сприймати реальність, як казочку про подорож у незвідані світи своїм велосипедиком – ракеткою на одному коліщатках.

Хоча зміна кольору іноді була продиктована звичайними побутовими подіями, як то миття рук. Чи то хлорована вода була винуватицею, чи яскраве вранішнє сонце могло примусити ні з того ні з сього перефарбувати у всі кольори веселки дівчинку Її.

Можливо справжньою причиною слугувала нещодавно, відкрита нею зірка Пачамача, яка з’являлася на просторах всесвіту коли цього хотіла Її. В певний час, чергова порція променів якої, досягала планети Земля. Ця подія відбувалося доволі часто і переважно вранішньої пори. Чи навпаки, спочатку – події на Землі, а потім зоря з’являлася коли їй заманеться, а все інше потім. А можливо всі ці події співпадали. Отака невизначена круговерть.

* * *

Біль, холод, тепло, світло втрачали свій вплив на мою свідомість. Зв’язок із зовнішнім світом набув інших ознак. Тільки ледь відчутні запахи ще трішки дозволяли моєму тілу орієнтуватися в просторі.

Навіть ракетка зупинилася. Вона доставила мене до першої зупинки ще не існуючих маршрутів. Тут маю отримати перепустку в новий світ і озирнутися аби ще раз побачити своє тіло…

Раптом я чітко почула, як тато намагався мене розбудити, але даремно. Того дня мене будив тато! Чому?

Як би мене першою будила мама, то цього б жахіття не сталося. Хоча, навряд.

Потім мамин голос. Спочатку спокійний. Вона намагалася, своїми чарівними словами повернути мені життя. Марно. Згодом все перетворилося на плач і зникло…

Деякий час я думала, що це такий сон. Якийсь страшний, чужий сон, увірвався в мою казку. Тому прийняла все, як гру. Гра у нову гру швидко закінчилася. Звуки і запахи почали розчинятися в тиші. Останнім зник запах синіх троянд. Натомість невідома темінь з маленькою, ледь помітною зеленою цяткою – зіркою. Це була моя зелена зірочка Пачамача. Лише вона була зі мною в цій невідомості.

Тільки я та моя зелена зірка. Ота, перша з перших. Найперша у всесвіті. Вона дуже далеко. Так далеко, що навіть уявити неможливо, тільки намагатися… Ідеального, досконалого зеленого кольору.

Нарешті мені стало справді страшно… З маленької дівчинки я відразу перетворилася на дорослу істоту невизначеного віку, та ще й без тіла…

* * *

Знову відчула запахи. Троянди. В кімнаті пахло свіжими… синіми трояндами. Так, вони пахли по особливому, прикрашені тонкими нотками ледь вловимих ароматів моєї уяви.

Звуки з’явилися не відразу. Здалося ніби вони виникли із пахощів моїх улюблених троянд. Розгойдана вранішнім вітерцем, злегенька поскрипувала відкрита кватирка. Було добре чутно, як поспішають до школи діти. Вони жартували, сміялися… З ними мала бути і я.

Вересень. Я не пішла до школи. Перший раз до першого класу. Я мала б старанно виконати домашнє завдання. Спочатку записати в чернетку, а потім начисто виводити букви в зошит. Ні, я б їх не писала, а вимальовувала…

«Наташенька! Давай, швидше! Ми запізнюємося!», – ці останні, почуті мною слова, сказані сусідським хлопчиком своїй сестричці, стали запрошенням у абсолютну тишу.

Потрійна тиша. Абсолютний вакуум в кубі. Тіло зникло. Невідомість, беззвучним відлунням мороку заповнила моє єство. Почалося моє інше життя.

Так обірвався зв’язок із зовнішнім світом.

Комп’ютерна гра. Пачамача

Вона запитала у Майбутнього:

– Який день сьогодні?

Наступного дня отримала відповідь:

– Вчора була п’ятниця…

Чорний колір змінила нова реальність насичена абсурдними парадоксами. Чітке і яскраве, але невидиме… і схоже на комп’ютерну гру про пригоди у магічних світах.

Порядок речей, на диво, здався мені дуже логічним. Моє минуле розлетілося на друзки. А теперішнє пропонувало аж занадто екстремальні умови. Я була, але мене не було! Майбутнє пропонувало тільки відповіді на загадки, які я ще не придумала. Ні тіла, ні свідомості і одночасно абсолютна здатність усвідомлювати це. Нажаль, керувати нею я не мала можливості. Все відбувалося всупереч моїм спробам завершити це божевілля. Інші форми, химерні персонажі. Щось зовсім незвідане, але не вороже, відмінне від вже існуючого в моєму світі.

* * *

Першими з’явилися кольорові невидимі миші. Висунули свої вусаті носики із чорних дір мороку, принюхуючись до моєї появи.

Вони швидкі та хитрі. Дарма, бо хитрі до певної міри. Напрочуд легко попадалися у мої пастки…

Поки я поселяла у скляний слоїк червону мишу з мишоловки, відчувала, як інші шість, присутніх у цьому об’ємі, спокушені наживкою, чекали своєї черги. З нетерпінням і тремтінням очікували тієї миті, коли можливість буде накинутися на згубну поживу.

Знову налаштувала мишоловку на автоматичне спрацювання. Наживкою цього разу була солодка цукерка іриска. Розраду тепер мали ці кольорові миші. Безпрограшний варіант. Наперебій ринули назустріч спокусливій смакоті. Тепер вже шість їх вовтузилося в скляному полоні. Останньою вкусила наживку зелена миша. Принада важливіша за життя. Причина в незнанні. Достоту зрозуміле для них означене пахощами.

Тільки-но я хотіла вкинути й цю мишу у слоїк, як раптом мою забавку обірвав чийсь голос. Від несподіванки я відпустила її. Зелена вертихвістка обернулася на зелений горішок і відразу зникла, не оминувши прихопити з собою цукерку…

Натомість я почула чийсь приємний до солодкого голос:

– Вітаю з летаргією… Тут діє система подвійних стандартів: вхід один, а виходів два: додому чи у невідомість. Шанс вийти звідси мізерний, але він є і доволі простий. Хочеш, називай мене Пачамачею.

– Це все сон! Зараз мене розбудить мама Фаня! – я спробувала криком заперечити цій невидимій істоті, не приховуючи роздратування від втрати зеленої миші, яка перетворилася на горішок. – Не хочу я спати!

– Це не сон… «Зараз», на разі, звучить якось невизначено. Тобі, хочеш-не-хочеш доведеться пристати на мою пропозицію.

Я трішечки оговталася, тому спробувала гнути своєї:

– Захочу, то й сама прокинутися зможу. Піду сьогодні до школи, бо я вже доросла.

– Доросла, доросла. Тепер аж занадто… Ніхто й не заперечує.

– Зараз відкрию очі і ти зникнеш.

– Знову «зараз»… Ти, до речі, вже невидима. Хочеш станемо нормальними і подивимося одне на одного?

– Хочу – не хочу. Це від мене не залежить.

– Добре. Ич яка… Тримай краще смарагдову кульку, доросла ти моя. Розжуй і проковтни. Та й чекай собі спокійно отого «зараз»! – ці слова промовила дуже гарна напівпрозора, майже гола, жінка з жмутком зеленої трави на голові замість волосся. – Ти бачиш мене? Тільки не обманюй, бо я тебе наскрізь бачу. Навіть знаю чим ти й дихаєш.

– Хто б казав про наскрізь. Якщо ви гарні, напівпрозорі, а ще… майже без одягу – бачу.

– Одяг? Хоча… На тобі, до речі, дуже гарна біло-зелена сукенка.

Тут я дійсно побачила на собі гарну сукенку. Дуже схожу на мою шкільну форму.

– Ще б пак! Нарешті ти трохи заспокоїлася.

Пачамача одягнена в дивне вбрання. Воно ніби було на ній і водночас – ні. Якщо рахувати за одяг сухе горіхове листя, яке ніби навмисне обліпило її гарне тіло, прикривши сороміцькі місця.

Вона дістала з-за спини якусь дивну пляшку, в якій літали зелені кульки. Їх було дуже багато. Жінка витрусила декілька. Вибрала навмання одну з них і люб’язно мені запропонувала. Я вирішила не ризикувати, тому спробувала чемно відмовитися від частування:

– Не люблю я пігулки. Скуштуйте краще ви.

– Це не пігулки, а смарагдові кульки. Можеш називати їх горішками. Я вже вдосталь поласувала цими кульками свого часу, – загадково посміхаючись, почала виправдовуватися красуня.

– Про це знаєте тільки ви. Всі пігулки гіркі.

– Не всі. Тобі треба повторювати двічі?

– Не знаю…

– Чого ти? Не ображайся. Ця, не гірка. Смачнюча… На смак, як горіхова іриска. Не пожалкуєш. Починай жувати. Та не пігулки це, – улесливо відповіла напівпрозора жінка.

Я нарешті наважилася скуштувати.

– Справді… Схоже на іриску зі смаком грецького горіха, – відповіла я Пачамачі.

Насправді смак у цієї кульки був неперевершений. Казковий аромат вартий всіх чудес світу. Таких кульок я ще ніколи не куштувала. Мабуть мені і всіх пігулок із цієї дивної пляшки було б замало.

– Жуй, жуй. Отак. Правильно, без цього далі ніяк. А жувати доведеться ого-го. Тут ти нікому не треба, окрім самої себе… та й то не завжди.

Я тихцем проковтнула іриску, а сама час від часу вдавала ніби продовжую жувати. Нічого не змінилося. Тому я спокійно продовжила розмову:

– Я маю бути у школі. Пусто у вас якось. Порожньо. Тільки звуки, миші та ви із своїми вибриками. До речі, зелена миша перетворилася на горішок і втекла…

Пачамача у відповідь посміхнулася:

– Впіймаєш, згодом. Можливо, навіть не тут і не за цієї днини, а вже там – дома… Вона й буде твоїм білетиком у твій новий світ… Швидко ти впоралася з кулькою. Та нічого можна й так. Давай-но перейдемо на ти.

Замість відповіді мені спало на думку просто кивнути головою.

– Миші, кажеш? Кольорові… Це звичайні місцеві лабораторні миші.

– Мабуть я відпущу й інших, – перебила я Пачамачу.

– Правильно. Хай чекають на нових відвідувачів.

– Нових?

– Нових, – передражнила мене Пачамача. – Це не вигадка, не сон, не ілюзія, не марення, не хвороба… Це твоя нова реальність, донечко моя.

– Навіть не знаю яка я тепер, де я, хто я, але я не твоя донечка.

– Може моя, а може й не моя. Знову одне й теж. Читай по губам: Пачамача. А твоє ім’я Іра.

– Пачамача… Я так назвала мою зірку. Я сама вигадала їй ім’я. А ще так скрипить коліщатко на моєму, колись триколісному, велосипедику. Тепер він ракетка на одному коліщатку. Я на ній сюди прилетіла. А ще була у мене лялька Шуша з пакетів і горіхового листя. Може ви Шуша?

– Ні, Пачамача. Я твоя зірка. А ти Іра.

– Зірка? Своє ім’я я пам’ятаю. Її або Іра. Мабуть так, але мала б бути Ірою-Іридою. Нудне й довге ім’я. Щоб і мамі й тату догодити. А ти часом не Cмерть?

– Добре. Слухай. Тут, а взагалі і там… немає ніякого розподілу на смерть та життя. Я контролюю те, що ви всі називаєте цими словами.

– Хто ж ти насправді?

– Я дно і вершина об’єднані в одне єдине. Одним словом. Я – Пачамача. Повторюю…

– Ви доволі часто вживаєте оце слово «повторювати». Мабуть воно до вподоби… Таємниці. Де я і з ким розмовляю? Виявляється замість сказати все відразу треба трішки познущатися.

– Тут можна навіть брехати, – раптом заявила Пачамача, – Це не вважатиметься злочином. Тобі просто-на-простовсе ніхто не повірить. Ха-ха. Тут все твоє і про тебе. Чи може сама собі збрешеш?. Ха-ха. Можеш сміятися над моїми жартами. Тут все й так дадуть і навіть більше, ніж тобі треба.

– Зрозуміла, – навіщось ствердно відповіла Пачамачі. – Я й не думала брехати, бо поки що не відрізняю ваших жартів від ваших не жартів.

– Її, ситуація така собі, не аби яка. Справа в тому, що ти живеш кожне своє життя не так, – дуже серйозним тоном заявила Пачамача.

– Тепер взагалі нічого не розумію, хоча згодна. Погоджусь аби ви мали спокій. Про що взагалі йдеться? Перед вами маленька дівчинка, – я говорила, але вже з великим сумнівом. – Мені треба до школи. – З кожним словом я відчувала, що починаю озвучувати не властиві мені думки, якісь дійсно аж занадто передчасно дорослі.