Проект «Міссурі»

– Бувай, Наталко.

– Ти що ж, не зайдеш? – я зітхнула, заокруглила губки, ненавмисне виставила перед собою ніжку в панчосі, – все це, звичайно, ігноруючи його руку з сумкою. – Ну, Влад… Подивишся, як я живу.

І в той момент, як назло, розчинилися двері чотириста п’ятої. Напевне їм Женєчка, гад, повідомив.

– Влад!!! – зарепетували водночас Герка й Линичук.

І довелося взяти сумочку.

… А всі зошити в ній були вкриті масними плямами: один пиріжок з «Макдональдса» випав зі своєї картонної коробочки з намальованими вишнями. Добре хоч не взяла конспект у Русланчика… З горя вкусила пиріжок: гидота!.. може тому, що холодний.

Перевдяглася в тигровий халатик і вийшла на блок. У чотириста восьмій було зачинено: гаразд, зачекайте, я ще вас упіймаю, стерви! З-за дверей чотириста п’ятої гриміло щось різноголосе й під гітару. Бідний Женєчка. Але так йому й треба.

А Владичок ще пошкодує.

Я без ліфту піднялася на шостий поверх і постукала в шістсот одинадцяту. У Вовчика сиділо двоє хлопців, але, уздрівши мене, він їх швиденько спровадив.

– Ну що, Натахо, знову сумуєш? – запитав Вовчик, спускаючи з моїх плечей комір тигреняти й уміло розстібуючи на спині бюстгальтер.

Вовчик – сонечко. Шкода, що не місцевий.

ГЕОРГІЙ, 33 роки

Голос у слухавці був хрипкий, подертий, мов шкіра:

– Мені дуже треба поговорити з тобою… Ні, телефоном – ніяк… Приїжджай… Дуже треба, розумієш?..

В паузу втрутилася якась чужа розмова, тоді коротко писнуло: телефонували з автомата. Але ж він місяць тому мав казенну мобілку… дзвонив, хвалився. Значить, знову звільнили з роботи. Чорт забирай. Георгій зітхнув:

– Добре. Завтра спробую вирватися. Де зустрічаємось?

…– Хто це? – гукнула з кухні дружина.

– Мені, один приятель, – озвався він. Якщо Світлана дізнається – точно зробить скандал, почне забороняти їхати в місто «на п’янку до того алкоголіка». Для чого зайвий раз здіймати галас?

Георгій вийшов із сіней на ганок. Було ще зовсім світло: зрештою, починається весна. У повітрі дзуміли хмаринки комашок, з сусідського городу чувся запах вапна й перегною. Старий в’яз посеред двору невідомо коли встиг вибухнути коричневими сережками. До речі, хлоп’ята вже набридли проханнями почепити гойдалку… а дружині він обіцяв на цих вихідних побілити дерева в саду – он, у дядька Миколи вже все побілене. Ну й добре. Виїхати в суботу рано вранці, першою електричкою, до вечора повернутися, а в неділю…

Ще диктанти четвертого класу. І контрольні перекази шостого. Отак завжди – тягнеш до останнього, до тих-таки вихідних… він стиха лайнувся. Нічого не поробиш: треба зараз сідати й перевіряти. І щось вигадати для Світлани: для чого він, власне, ні сіло ні впало, зривається в місто. Сказати, що в райцентр. Якщо бовкнути про столицю – не минути галасу…

– Дядьку Геро! – почувся писклявий голос з-за плоту. – А я ту книжку вже прочитала. Можна ще попросити?

– Цить, мала! – гаркнув на доньку дядько Микола. – Думаєш, учитель їх у себе друкує?.. ану, марш до хати! Як здоров’я, сусіде?

– Не дочекаєтесь, – усміхнувся Георгій. – Дарма ви так, дядьку Миколо. Он, моїх пацанів півсторінки прочитати не змусиш. Усе селом гасають як божевільні, на гітарі бринькають… а що з того?

Сусід припалив, спустився з ганку, навалився величезним пузом на плота. Георгій теж вийняв дешеву цигарку, ховаючи легке роздратування. Двоє дядьків звечора по-сусідському махають язиками, – це святе, святіше, ніж бабські плітки. Від дядька Миколи тепер не відкрутишся щонайменше півгодини. Штук шість-сім зошитів… чорт забирай.

– Ти не хвилюйся, сусіде, – промовив дядько Микола. – Твої пацани дурнями не виростуть, коло такого батька… Я тут учора хвалився кумові з райцентру: мовляв, учитель з нашої школи «Місуру» закінчував, а у вас?.. а дзуськи!

Задоволено посміявся й несподівано запитав:

– Голосувати за вашого будеш, за Багалія?

Георгій знизав плечима:

– Ще не вирішив. А ти?

– А я за Володимира Палича, – солідно промовив сусід. – Володимир Палич мужик толковий… скільки років він в уряді, знає, що там і до чого. Ти вибач, звичайно, може твій Багалій теж нічого, але я вже якось…

– Не такий він і мій, – махнув рукою Георгій.

– Оце я думаю, – дядько Микола подивився на червоне небо, – морозець буде, чи можна вже полуницю садити? Ти як собі мислиш, сусіде?..

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.