Якщо полюбиш прокляття

– А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!

– Нумо, розкажи.

Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:

– Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнеча – Стратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з ними – чаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.

– Погано… – стара відклала прядиво.

– Чому?

– Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не миряться – де їм нас чіпати. А якщо об’єднаються… А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?

– Золото ж, мабуть. А то й срібло! – знову підскочив Диводан.

– Срібло тільки в чаклунів буває, – не згодилася старша сестра.

Хлопчик повернувся до неї:

– Хочу його побачити.

– А вечеряти не хочеш, Данчику?

– Я багато чого хочу! – Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.

Залишилися за спиною тепло та затишок низької хатини, тріпотливі вогники каганців, ніжні запахи хліба, льону та вовни.

А надворі – тиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?

Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наважився – ще сміятимуться. Взагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики – не хотілося.

А в голові наспівувала весела мелодія. Чи чув десь, чи сам вигадав?

4

Стремена дзвеніли.

Цей звук було чути, бо коні ступали тихо, не іржали, а вершники їхали мовчки й нічим не порушували тиші. Попереду – суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навіть трохи замріяним.

Серед слуг чародія не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всі, як на підбір: молоді та дужі, ясноокі, з коротенькими світлими вусами. Проте їхня холоднокровна незворушність справляла враження якоїсь дивної хвороби, душевної немочі чи глибокого потрясіння.

Неозора степова рівнина дихала весняним пробудженням і дзюрчала безліччю струмочків. Здалеку вже вимальовувалася висока кам’яна фортеця, до якої й прямували мовчазні вершники.

Під’їхавши впритул, вони побачили, що міст через рівчак перекинуто, а брама гостинно відчинена. Як тільки кінь Вельфа ступив на колоду містка, в прорізі брами з’явилася Огнеслава. Взялася рукою за коване мереживо залізних ґрат, немов підкреслюючи хазяйським жестом своє право на цю твердиню.

Висока й струнка, в чорній оксамитовій сукні, яка щільно облягала стан і ширшала до низу, з розкішним поясом, увішаним разками діамантів, вона була б зовсім схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна країна Авілар, якби не довге вогняне волосся й зелені-зелені очі.

– Зупинися, Вельфе! – суворо наказала вона непроханому гостеві. – Не наближайся до замку Тровіка!

Він не ворухнувся, не змінив виразу обличчя, але його кінь став, ледь пролунав перший звук її голосу. Задзвеніли стремена й вуздечки – то слуги Вельфа осаджували і своїх огирів.

Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, немов крижана криця.

– Як ти тут опинилася? – процідив крізь зуби чаклун.

– Невже не можеш здогадатися, Вельфе? – зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.

Вельф потер прикрашений наруччям зап’ясток, скривив презирливо губи:

– Морельда передала тобі промінь Тровіка.

– Здогадався, – Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. – А сюди чого припхався?

– Приїхав за Віландою.

– Звідки знаєш, що вона тут?

– Відгадай і ти.

Огнеслава враз змінилася на лиці, почервоніла, її маленькі ніздрі вмить розширилися:

– Ти схопив Коріеля!

Тепер переможно посміхнувся він.

– Морельда навіть з того світу прокляне тебе! – від дзвінкого Огнеславиного голосу затремтіли ланцюги підвісного мосту.

– Я боюся її, як і тебе.

– Проте Віланди ти не візьмеш.

– Побачимо. У мене є час. Ти все одно не зможеш зробити її чаклункою.

– Чого ж ти не привіз Коріеля? Не встиг скалічити його?

Вельф натягнув повіддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:

– Твоя біда, Огнасю, в тому, що ти вважаєш себе чаклункою. Але ти звичайна дівчина, яка навчилася трохи чаклувати.

І швидко поїхав геть, челядники ледь устигали за ним.

Чародії ніколи не називали одне одного скороченими іменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертанні «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскільки вона не відповідала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячної міді свого волосся, і пильно дивилась услід вершникам у чорному.

Вона помітила, як Вельф озирнувся. Він обпік її поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай ніколи не робив. Огнеслава різко крутнулась і зникла в отворі брами.

Зарипіли завіси, зачинилися ворота, повільно поплив угору важкий підйомний міст.

5

Бабуся розповідала.

Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.

– Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоду, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.

І життя було непевне. Ніхто не розумів – до чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.