Олександр Скороход
Всесвіт


– Ху-ух, таки взяли до друку мою статтю про сенсацiйне вбивство! Слухай, а тобi не здавалося часом, що наш зам, Іван Павлович, мае такi, е-е, трохи садистськi нахили?

– Здавалося, здавалося, – погодився Андрiй, – особливо, коли пiсля безсонноi ночi приносиш йому статтю, пiдготовлену з урахуванням його вчорашнiх поправок та побажань, а вiн, почитавши, знову починае все виправляти…

– І ми знову повертаемося, фактично, до… – продовжив Олег.

– Попереднього варiанту!

– Точно!

Журналiсти засмiялися. Тим часом дверi вiдчинилися й до кабiнету наполовину просунулася Галина, вiдвертiстю свого декольте одразу встановлюючи тишу в кiмнатi.

– Так-так-так, – Андрiй випростався у крiслi.

– Г-гк-хи, – трохи прочистив горло Олег, розвертаючись усiм корпусом до дiвчини.

Галина просунулася ще трошки.

– А ви чого тут розвеселилися, га? В той час, як люди на «конвейерi», вони тут сидять, ляси точать! Новину знаете? До нас на стажування журналiст приiжджае!

– Прямо-таки новина! Та в нас, у редакцii, цих «зелених» стажерiв тiльки за мiй час роботи стiльки перебувало! – махнув рукою Андрiй. – Скажи, Олеже?

– Угу, – пiдтримав той, блукаючи поглядом десь у районi декольте iхньоi спiврозмовницi. Галина пригрозила йому пальцем, на якому виблискував величенький перстень.

«Мабуть потрапила до гарему якогось султана, – подумав Андрiй, – або пiдробка…»

– Пояснюю для тих, хто в танку. По-перше, стажер зовсiм не iз «зелених», це колишнiй колега Бориса Едуардовича, а по-друге, – Галина зробила паузу («Швидше таки пiдробка» – зiтхнув Андрiй, ще раз глянувши на перстень), – вiтаю, вiн буде працювати у вашiй кiмнатi, за он тим столом, на якому ти, Олежику, сидиш!

– Я? Та це ж мiй стiл, якого дiдька!..

– Не твiй, а редакцii, – заспокоiла колегу Галина, – та не хвилюйся ти так! Коли шеф сказав, значить, вiн щось там придумав iз тобою…

– О, знаючи шефа, щось придумав – просто в точку, – закивав Андрiй. – Наприклад, можна Олега на кiлька мiсяцiв вiдправити на розкопки скiфських курганiв шукати слiди насильницькоi смертi на рештках скелетiв степовикiв, – вiн покотився вiд смiху на своему крiслi.

– У-у, смiшно iм! І чому як раптом що, то – Олег? Ану чекай, я до шефа пiду!

І вiн, наздоганяючи вже зниклу за дверима Галину, вибiг у коридор.

* * *

Красуня фортуна усмiхнулася Юрiю саме тодi, коли вiн найменше цього очiкував. Вiн отримав пiдвищення й став начальником цiлого вiддiлу аналiтики. Або, як це модно зараз казати, департаменту аналiтики. Рiч у тiм, що, почувши про змiну керiвництва, iхнiй 52-рiчний начальник звiльнився. Ходили неофiцiйнi чутки, що йому зробили вигiднiшу пропозицiю конкуренти. Із усiх заступникiв головний менеджер компанii вибрав саме його – Юрiя Петровича Бондаренка!

Новоспечений начальник довго ще не мiг прийти до тями. Йому важко було повiрити в такий стрiмкий кар’ерний злет. Адже, навiть за найоптимiстичнiшими прогнозами хлопця, щоб зi старшого аналiтика стати начальником департаменту, йому знадобилося б мiнiмум рокiв три-чотири! А зважаючи на мiцнiсть здоров’я та нервiв iхнього колишнього шефа, i того бiльше. А тут бах – i ти вже начальник!

Оформивши дрiбнi документи з обiймання новоi посади, Юрiй «пропав» у курилцi. Тут його вiтали всi знайомi й навiть не дуже колеги. Так, тепер вiн сам мiнi-босс. Хто знае, краще ж iз начальством бути в дружнiх стосунках.

Юрiй же був на сьомому небi вiд щастя. За робочий день вiн викурив рекорднi двi пачки цигарок, давши собi залiзне слово: вже завтра кинути палити. Вiн випив неосяжну кiлькiсть кави, яка сьогоднi навiть видавалася по-своему смачною.

Переiзд до нового кабiнету запланували на наступний день. Тож пiд кiнець робочого дня новоспечений начальник змушений був повернутися до свого вже колишнього кабiнету, щоб спакувати речi. Завтра iх мали перенести на нове мiсце. Голова в Юри легенько паморочилася чи то вiд успiху, чи то вiд цигарок iз кавою. Та за якусь годину вiн таки впорався з цим своiм нескладним завданням.

Потiм, як i водиться в подiбних випадках, зiбрав невелике коло своiх колег-друзiв по компанii, всього осiб десять, i весь гурт поiхав святкувати подiю в один iз шикарних ресторанiв центру столицi.

Вони ще довго сидiли там, смакуючи шампанське та дорогi наiдки. Для Юрiя-начальника вiтання й тости за його здоров’я за цей вечiр перетворилися на якийсь один суцiльний потiк. Зрештою, залишивши офiцiанту шаленi чайовi, колеги допомогли напiвпритомному Юрiю сiсти в таксi, та й самi роз’iхалися по домiвках.

* * *

У парку було тихо й затишно. Зрiдка щебетали пташки, десь у листi чувся шелест вiтру. Алiса полюбляла це мiсце. Зараз вона, мов кiшка, повiльно скрадалася з фотокамерою, уважно стежачи за об’ектом свого полювання. Це була сойка, яка також з цiкавiстю спостерiгала з гiлки дерева за незвичайним мисливцем. Утiм, достатньо близько до себе не пiдпускала, перелiтаючи з гiлки на гiлку, з одного дерева на iнше.

Стосовно полювання, то воно було несправжнiм. Хоча сама фотомисливиця ще в старших класах отримала КМСа зi стрiльби з малокалiберноi гвинтiвки. Тож що таке стрiльба, вона знала не тiльки iз книжок чи бойовикiв…

Алiса переслiдувала обережно, щоб зовсiм не сполохати свою «фотомодель», але в той же час i наполегливо, як справжнiй мисливець-професiонал. І доля таки iй усмiхнулася. Птаха зрештою завмерла на гiлочцi клена, прийнявши положення «у профiль» – нiби чекаючи на знiмок. Такий момент не можна було згаяти. Алiса повiльно наблизилась ще на пiвкроку й навела фотокамеру на сойку.

Пташка, як i личить справжнiй моделi, почала крутити голiвкою вправо-влiво, постаючи то в одному, то в iншому ракурсi. При цьому вона з цiкавiстю блимала на Алiсу то своiм правим, то лiвим оком. Нарештi дiвчина вловила мить, коли можна було робити знiмок, i без вагань плавно натиснула кнопку.

– Є! – майже вигукнула вона. – Вийшло! Ну нарештi!

Сполохана клацанням камери птаха кудись полетiла i зникла за деревами. Алiса ж задоволено розглядала зробленi фотографii – адже ii цифрова камера була налаштована на режим шiсть знiмкiв на секунду.


Конец ознакомительного фрагмента
Купить и скачать всю книгу