Олександр Скороход
Всесвіт


– Слухай, Марiчко, де це ти останнiм часом пропадаеш? Що, черговий кавалер з’явився? – запитала Алiса, хитро мружачись.

– Та нi, не вгадала, – дiвчина захихотiла.

– То, може, вiдкриеш таемницю кращiй подрузi?

Марiчка вдавано важко зiтхнула:

– Ну, тобi, Алiсонько, вiдкрию. Все одно ж не вiдчепишся… Я почала ходити на йогу.

– На йогу? Ну, ти даеш! – щиро здивувалася Алiса. – То, може, i вегетарiанкою стала?

– Не дочекаетесь! – засмiялася подруга. – Навiщо вегетарiанкою? Просто вирiшила тiлом зайнятися – i нiякоi фiлософii.

– А хiба так можна?

– Повiр менi! Хочеш пiдкину тебе сьогоднi додому?

– Добре, – погодилася Алiса, згадавши, що ii подруга за кермом – то ще одна окрема iсторiя, – я сьогоднi без авто, маршрутками добиралася…

Дiвчата пiдiйшли до маленького срiблястого «Субару». Марiчка вимкнула сигналiзацiю, i вони сiли в салон. Якийсь час iхали мовчки, потiм Алiса витягла iз сумочки шоколадний батончик:

– Будеш?

– А що там iще е?

– Значить, так – цiлий коктейль для псування фiгури: шоколад, карамель, горiшки, до того ж обсмаженi…

– Тодi точно буду, – засмiялася Марiчка, – не кину ж я кращу подругу в бiдi, сам на сам iз таким пiдступним ворогом стрункоi фiгури! Дiли його, Алiсо, двi фiгури менше постраждають, нiж одна – це напевно!

Марiчка спритно лавiрувала серед машин, встигаючи жувати батончик i спiлкуватися з подругою.

– О, анекдот про йога згадала, – почала вона. – Значить, Гiмалаi. Лiзе альпiнiст по скелi, високiй-високiй, де й зачепитися немае за що, руки вже тремтять, важко. Тут бачить, бiля вершини йог висить – однiею рукою за виступ причепився, а в iншiй тримае книжку й читае собi. Альпiнiст ближче пiднявся та й питае: «А правду кажуть, що ви, йоги, дуже сильнi?». Йог перегортае чергову сторiнку рукою, якою щойно тримався за скелю, i, навiть не дивлячись на альпiнiста, вiдказуе: «Та нi, неправда».

Подруги пирснули зi смiху.

– Придурок, куди преш?! Що, слiпий, не бачиш, що друга смуга?! – закричала у вiконце Марiчка вслiд червоному «Опелю», який, порушуючи правила, ледь не врiзався в них.

Алiса любила свою подругу за цю ii iмпульсивнiсть та вiдвертiсть, за те, що, iнодi, особливо за кермом, не соромилася «крутих» виразiв на адресу горе-водiiв, яким спало на думку порушувати правила в ii присутностi.

– От козел, i де права купував, скажи?

– Твоя правда, Марiчко! Була б не юристом, а даiшником – усiх би таких заарештувала й водiйськi права позабирала б!

– Я готова в судi свiдчити! – запевнила подруга.

– Знаю, знаю, от тiльки ж чи готовий суд до твоiх, ну, м’яко кажучи, не зовсiм формальних свiдчень? Це ще питання!

* * *

Олексiй Іванович – так нещодавно почав називати сам себе Олексiй. І привiд тут був бiльш нiж вагомий – адже тепер вiн президент цiлоi компанii! Молодик, розмiрковуючи, непоспiшо походжав по своему новому кабiнету. Потiм сiв за робочий стiл, ключиком вiдiмкнув праву верхню шухляду. Там у спецiальному ящичку мирно спочивала новенька «беретта». Задзвонив робочий телефон. Вiдiрвавшись вiд споглядання зброi, директор зачинив шухляду, взяв слухавку.

– Олексiю Івановичу, до вас головний менеджер – Орест Андрiйович Войтенко…

– Добре, Вiрочко, нехай зайде.

Дверi до кабiнету вiдчинилися, i до кiмнати ввiйшов чоловiк рокiв сорока, iз сивиною у волоссi. Як для своеi посади вiн виглядав просто зразково: смугастий дiловий костюм, бiла сорочка з краваткою, навiть невеликi круглi окуляри зайвий раз пiдкреслювали образ дiловоi людини. Чоловiки по-дружньому потисли один одному руки.

– Сiдайте, – запропонував Олексiй.

– Дякую, – менеджер сiв у крiсло навпроти i, витримавши невелику паузу, почав:

– Олексiю Івановичу, наскiльки менi вiдомо, з учорашнього дня ви офiцiйно стали президентом компанii, а, отже, i ii новим керiвником. З чим дозвольте вас i привiтати! – вiн посмiхнувся. – Останнi кiлька рокiв я вiв справи компанii вашого батька. Не знаю, наскiльки ви особисто знайомi зi станом справ на сьогоднi, тож вважаю своiм прямим обов’язком уже зараз поiнформувати вас, що до чого, хоча б у загальних рисах.

– Добре, Оресте, це цiлком доречно, тим паче пiслязавтра, у п’ятницю я збиратиму нараду директорiв департаментiв. Продовжуйте.

– Так ось… – Орест зняв окуляри i поклав iх до кишенi пiджака, потiм почав гортати папери, якi принiс iз собою. – Це звiти за всi п’ять рокiв iснування компанii «Грiзлi», – вiн простяг стосик аркушiв Олексiю. – На ринку ми вже, як я сказав, трохи бiльше п’яти рокiв, товарообiг – близько двох мiльйонiв гривень щомiсяця, прирiст – майже три-чотири вiдсотки за рахунок освоення нових регiонiв збуту та збiльшення обсягiв продажу найменувань. Як ви знаете, основна продукцiя – це свiжозамороженi продукти харчування або напiвфабрикати, включаючи пельменi, вареники й таке iнше. Виробляемо все це на власному ж заводi. По регiонах поставки здiйснюемо в мiстах Киiв (та область), Харкiв, Полтава, Черкаси, Луганськ, Донецьк. Усього, на даний момент, у компанii працюе близько 400 штатних працiвникiв…

Олексiй Іванович розглядав дiаграми iз приростами.

– Дякую, Оресте, я в курсi щодо всього цього, хоч останнi кiлька мiсяцiв i був у Італii. Краще покажiть менi наш бiзнес-план.

– Ось, будь ласка, – Орест простягнув директору ще один стосик паперiв. – Якщо коротко, то iз запланованого на цей рiк – потрiбно на п’ятдесят вiдсоткiв замiнити виробниче устаткування, що дозволить збiльшити обсяги та якiсть продукцii, побудувати та обладнати ще один цех, розширити асортимент продукцii. Тому з усiма видатками цього року загальне збiльшення прибуткiв очiкуемо близько двох вiдсоткiв.

Олексiй проглядав бiзнес-план i насуплювався все бiльше й бiльше.

– Добре, я все це ретельно передивлюсь. А скажiть, Оресте, що це за видатки до благодiйного фонду? Десять вiдсоткiв вiд прибуткiв?

– Це була iнiцiатива вашого батька – вiддавати частину отриманих коштiв у фонд допомоги дiтям-сиротам…

– Аж десяту частину? Ну й ну… Гаразд, я перегляну це уважно й сам запитаю батька. Щось iще?

– Та, власне, нi. Нiби все сказав та показав, – Орест знову дiстав iз кишенi пiджака окуляри та надiв iх.

– Добре, тодi всього найкращого! – директор пiдвiвся i провiв головного менеджера до дверей.

Пiсля цього вiн у задумi пiдiйшов до вiкна i з кам’яним виразом обличчя став дивитися на вулицю. З вiкна третього поверху йому було гарно видно всi прилеглi до адмiнiстративного будинку частини компанii: корпус заводу-фабрики, де виготовляли продукцiю, автопарк, складськi примiщення, вiдмежованi вiд зовнiшнього свiту високим бетонним парканом з металевими воротами. Вiн почував себе справжнiм феодалом у власному замку. Феодалом, який от-от почне завойовувати. Настае час будувати iмперiю.

Корiнець третiй

* * *

Редакцiя будь-якоi газети в день виходу чергового номера нагадуе справжнiй вулик iз бджолами, яких необачно потурбували. І ось цi трударi-бджiлки снують коридорами свого вулика-редакцii, гудуть, кудись телефонують чи то вiдповiдають на телефоннi дзвiнки. А найактивнiшi, час вiд часу, не витримують i вiд усiеi своеi бджолино-журналiстськоi душi намагаються почастувати порушника iхнього спокою «медом». Тут уже хто пiд руку попадеться – i своiм, i чужим дiстаеться. Щоб, як то кажуть, життя медом не здавалося…

Сьогоднi такий-от вулик Андрiю нагадувала iхня редакцiя. Основнi маршрути пересування колег кабiнетами не були хаотичними. Як правило, все крутилося в такiй послiдовностi: вiдповiдальний секретар – верстальник – коректор – верстальник – коректор iз незначними варiацiями. Все залежало вiд того, наскiльки матерiал, який подавався заступнику редактора Івану Павловичу, був «пропрацьованим» та й вiд його настрою теж. Бориса Едуардовича, шефа, в основному, нiхто не турбував, окрiм самого заступника, звiсно.

Сьогоднi своi матерiали до друку Андрiй уже подав, пройшовши всi кола, тож мiг насолоджуватися в кабiнетi вiдносним спокоем. Вiн зручно розвалився на стiльцi-крiслi з колiщатами й читав книжечку, раз по раз позираючи у вiкно, де в блакитному небi пливли пухнастi хмаринки.

Хиткий затишок порушив Олег. Вiн, увесь розчервонiлий, влетiв до кiмнати й, усiвшися просто на свiй стiл, переможно констатував: