Сходовий майданчик

На щастя, він зрозумів. Кивнув, пробурмотів щось нерозбірливе і відступив до дверей під’їзду, але не вийшов, а намагався щось розгледіти у щілину між стулками дверей. Мене він більше не цікавив.

Я піднялася на третій поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування – він ішов півколом, як сонечко на дитячих малюнках, двері розходилися від неї широкими променями, чи то п’ять, чи шість, – чомусь важко було визначити їх кількість на око, без перерахунку. Я підійшла до другої ліворуч – друга ліворуч, без варіантів, – і кілька разів натиснула на кнопку дзвоника. Ніхто не відповідав, після паузи я спробувала ще – без результату. Марти не було вдома або я помилилася будинком… ні, Марти не було вдома. Цей рубіновий гудзик дзвоника, я його добре пам’ятаю, тому що…

І стало боляче, страшенно боляче, адже і в нього був такий самий гудзик на дверях, і я згадала! – а за жорсткою угодою із собою не мала права згадувати… Взяти себе в руки, думати про щось інше, про когось іншого, про того спортсмена з руками у чорному волоссі… це хоча б романтично…  це хоча б по-дурному…

Виявляється, відчинилися крайні двері праворуч, – а я й не помітила старшого вже чоловіка, який вийшов на сходовий майданчик, я його впритул не впізнавала, – навіть, коли він привітався зі мною як із знайомою, навіть, коли запросив зайти, навіть, коли я погодилася…

РОЗДІЛ  ІІІ

Нічна лампа світилась м’яким блідо-жовтим світлом – але він все одно накинув зверху картатий плед. Дуже втомилися очі. І взагалі, він надто втомлений од світла.

Зір уже не коректували ані окуляри із товстелезними склами, ані найновіші німецькі лінзи, – і припаяти мікроконтакти він доручив студенту-радіоаматору з четвертого поверху. Може, тому нічого не вийшло.

Хоча він точно знав, що не тому.

Він уже довгий час звик думати про себе у минулому часі. Я жив у передмісті, я був одружений, я працював в Сент-Клерському університеті, мав докторський ступінь… Я любив, я віддавав перевагу, я терпіти не міг… Усі його бажання були в минулому. Ось чому.

Доведеться випробувати ще на комусь. Гарне заняття для вченого-маніяка: експерименти на живих людях. Ні з ким не узгоджені, абсолютно протизаконні. Та й на кому? Коло його спілкування давно обмежене півдесятком людей. Хіба що цей студент із четвертого поверху, худорлявий хлопчина в окулярах і з незмінно ніяким виразом обличчя – чи бувають у нього сильні бажання?

Лілові старечі пальці обережно погладили відведений за межу перемикач під напівкруглою шкалою з мертвою стрілкою на нулі. Може, все ж таки студент неправильно припаяв контакти. Чи він сам припустився якоїсь технічної помилки… навряд. З тридцяти років він уявляв собі конструкцію  машини настільки точно, що міг відтворити її креслення прутиком на піску із зав’язаними очима. Тридцять років… Тоді було достатньо і бажань, і піску, і пруття. Але не було чотирьох двадцятикаратових брильянтів, кілометрів золотого дроту, німецької оптики і швейцарських мікродеталей, ізольованого приміщення, орієнтованого на магнітний полюс, не було ні грошей, ні дозволу університета на експерименти. Просто не було часу. Час розходився тоді по секундах: молодий вчений читав лекції на шістьох потоках, писав статті, вів тему на кафедрі,  завідувачем якої став згодом, підробляв репетиторством… І була Розалія, яка не уявляла неділі без опери і літа без морського узбережжя, і ще міг би бути син… Чорт, знову цей минулий час, нереалізований і незворотній… Якби він тоді створив цю машину, тепер вона також належала б минулому. Винайшов, відкрив, прославився… а стрілка лишилася б нерухомою. І це все.

Крах, повний крах. Якщо він помилився в розрахунках, якщо ідея з самого початку була помилковою – безкрила химера, що живилася його кров’ю всі ці роки. І крах – якщо він виявився правим, правим у всьому. Тоді – ще страшніше, ще болісніше. Тому що – до біса самоаналітичні обмани, що змінюють місцями причину і наслідок, – є те, що зараз набагато важливіше за результат усього його наукового життя, адже воно єдине надало змісту життю людському. І якщо навіть це нездатне зворухнути стрілку на шкалі…

Кінець, усьому кінець…

Вересень, рік тому. Університету виповнилося сто років, і на грандіозні святкування запросили всіх, хто коли-небудь там працював, – а він пішов на пенсію лише шість років тому, його ще добре пам’ятали. На кафедрі два молоді лаборанти зіграли туш на геліконі і тарілках, а його наступниця на керівній посаді виголосила врочисту промову, увінчану врученням величезного букета квітів і маленької статуетки Майкла Фарадея. Потім був фуршет, мініатюрні бутерброди з червоною і чорною ікрою лежали у шахматному порядку, з кожного стирчав прапорець із університетською емблемою. Чорт, найменші, найнікчемніші подробиці відбилися в його пам’яті так само незгладимо, як і те, чого насправді не можна було забути…

Він тримав у лівій руці келих із білим вином і виголошував тост за любов, за науку, за любов до науки і науку любові… як це було банально і по-дурному. Він стояв спиною до дверей, він не одразу обернувся, коли вона ввійшла. А вона заглянула лише на хвильку, вона шукала якогось викладача з кафедри. Побачила заставлений стіл, вибачилася і одразу ж пішла геть, він навіть не встиг запросити її увійти. Але він встиг побачити її.

З Розалією, його покійною дружиною, вони колись навчалися в одній академгрупі. Він знав цю дівчину майже три роки, перш ніж на одному заміському студентському збіговиську їхні стосунки вискочили за межі дружніх. За чотири місяці вони – обоє невіруючі – вінчалися у псевдоготичному соборі з фресками і органом. Розалія завжди була вередливою істотою, з цим він змирився апріорі. Університет вона кинула на другий день після весілля, присвятивши себе кар’єрі чоловіка, а його – виконанню всіх своїх бажань. Розалія була вродлива, потім стильна, потім елегантна. За все життя він зрадив її один раз, на виїзній конференції, із випадковою жінкою, яку більше після того не бачив. Розалія ніколи про це не дізналася. Вона померла у п’ятдесят три роки від запалення легенів, і світ не перевернувся.

Він перевернувся зараз.

Його колеги, університетські професори, запросто крутили романи із студентками – йому це завжди здавалося диким, не вартим навіть презирства, залишаючись таким і після смерті Розалії. І його пересіпнуло од думки, що подібною ж підлою, низькою інтрижкою могло б здаватися сторонньому спостерігачеві його велике кохання.

…Вона навіть не переступила порогу, навіть не одкрила повністю двері, – із прочиненого отвору бризнуло світло, і це була вона, сліпуча, сяюча. Тоненька, наче зфокусований лінзою промінь, світла і чиста. Чудові, нелюдські очі, а волосся вона тоді зачесала гладенько, тільки потім він дізнався, яке в неї розкішне волосся… Потім він дізнався про неї все, що зміг. Потім почалося, тільки-но вона причинила двері, прибрала сліпучий вузький просвіт, розчинилася, щезла.

Всі чомусь дзвінко задеренчали келихами зі схвальними вигуками, призначеними чомусь його тостові… тому дурнуватому тостові, що був виголошений бозна-коли. І довелося випити з ними, вино обпекло стиснуте горло, зате після цього він зміг вільно говорити і запитав у молодого веснянкуватого асистента:

– Хто це?

– Що? – той здивовано обернувся з набитим ротом. Між виголошеним тостом і дзвоном келихів нічого не трапилося, між цими двома подіями ніколи нічого не відбувається. А втім, професор міг зацікавитися ким завгодно, але ж звідки йому, асистентові, знати, ким саме?

Хлопець посміхнувся і ввічливо запитав несусвітню дурницю:

– Ви про кого?

Захотілося його вдарити. Або рвучко смикнути скатертину, скинути усе зі столу чи роздушити скляний келих в руці…

Він пояснив повільно і докладно, немов диктував заповіт:

– Я запитав, чи не знаєте ви, хто та дівчина, яка щойно сюди заглядала?

Асистент знизав плечима:

– Студентка. Третій курс або четвертий…

Повітря пахло парфумами. Не її.

Він почав з’являтися в університеті щодня. Він дивився, як вона входить у широкі скляні двері, як біжить сходами, як поглядає на великого настінного годинника, спізнюючись на лекцію. Як теревенить з подругами, як сміється, як зачісує довге волосся, як закриває очі, підставляючи обличчя сонцю на лавці біля університету.

Її звали Інга – ім’я для високої блондинки, а вона була тендітна, темноволоса, смаглява – і все одно дуже світла, сяюча. Вона вдягала білі і кремові кольори, очі в неї були світлі і яскраві, вони сяяли зсередини золотими цятками. Вона приїхала з далекої провінції десь на півдні, наймала помешкання на трьох з подругами, весело підкорювала столицю, і звичайно ж, вона була закохана.

Його професор бачив лише раз – високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч із нею. Недостойного. А втім, ніхто не був би вартий її, він сам також, більш за когось він сам, і він це розумів.

Він кілька разів вітався з нею, коли бачив у вестибюлі, і вона відповідала, не дивлячись, скоромовкою – чергове вітання незнайомому викладачеві. А він здивовано усвідомлював, що навіть цього йому цілком достатньо, щоб кілька днів почувати себе абсолютно щасливим.

Якось він заплатив за неї в університетському буфеті.

Біля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у світлому костюмі, з високою зачіскою, строга і зосереджена. Він підійшов нечутно і тихо став за нею, але не наважився привітатися. Інга стояла впівоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиї в неї завивалися маленькі кучерики, що не вмістилися у зачіску, зовсім світлі, золотисті.

Вона замовила апельсиновий сік і два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пірнула всередину й затрималася там трохи довше, ніж потрібно, а потім виклала на стойку гребінець, калькулятор, дзеркальце…

– Чорт!..

Віддати все, що завгодно, – за те, щоб вона ніколи більше не казала «чорт», ніколи не супила брови, не шукала гроші в маленькій сумочці, ніколи, ніколи…

Він поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозуміле і стрімко рушив геть – втеча, аж ніяк не інакше. Він чув за спиною голоси – продавщиці: «За вас заплатили, візьміть же здачу!» – й Інги: «Ні, зачекайте, я зараз знайду!»

Вона наздогнала його у дверях буфета, її сумочка була розкрита, і він точно знав, що на стойці лишився не тільки сік з коржиками, а й гребінець, і дзеркальце, і калькулятор…

– Навіщо ви це зробили?

Тому, що я люблю вас.

Тому, що я божевільний стариган.

Тому, що ні на що інше мене не вистачило.

Він посміхнувся недоброю посмішкою нікчемного розпусника і гидотно-робленим голосом промимрив:

– Я маю шкідливу звичку час від часу платити за гарненьких дівчат.

Кілька секунд вона дивилася на нього, а тоді просто сказала:

– Дякую, – і пішла в буфет їсти свої коржики й думати про що завгодно, крім нього, ані секунди про нього…

Рік тому. Він і не мріяв тоді, що вона буде думати, знати, пам’ятати про його існування. Він навіть не намагався поговорити з нею. Тільки дивився. Був щасливим, коли бачив її кожен день, страшенно нервував, коли вона не приходила на заняття… а вона пропускала їх дедалі частіше, і настала зима, і якось раз він стояв на сходах університету, з неба сіявся вологий пил, і він зрозумів, що вона більше сюди не прийде. Ніколи.

Він невтомно шукав її, чим викликав невимовний подив і в своїх колег, і в колишніх сокурсників Інги. Інги, яка так раптово щезла, щезла назовсім. Він дізнався, що вона жива, і це було все. Жодної адреси, жодної старої подруги, ані навіть того гарного безбарвного хлопця… Нічого. Можливо, вона змінила ім’я.

Він намагався жити без неї. Жити далі. Переконати себе, що це не гірший, а може, і найкращий фінал його дивної історії. Зрештою, у неї в принципі не було майбутнього. Вона могла виродитися у якусь банальну інтрижку, або в безглузду манію, і в обох випадках він би був старим посміховиськом, а Інга… Добре, що вона так нічого і не дізналася, встигла щезнути, розчинитися в іншому житті, перш ніж він свідомо чи несвідомо переклав би на неї цей тягар. Хоча, можливо, для неї це не було б тягарем – надто легковажно, несерйозно. Зрештою, що він знав про неї, про її життєві принципи, про саме її життя? – адже трапилося щось таке, що змусило дівчину змінити все, відмовитися од усього. Може, вона була по-справжньому нещасна… А він просто нікчемний, самозациклений егоїст.

Була зима, волога пронизлива зима, він захворів. Запалення легенів, як тоді у Розалії. Як це було б логічно, як природньо. Закінчилося довге, зовсім непогане життя, у якому, власне, все було. Минулий час. Якщо раніше він уживав його з присмаком театральності, то тепер це абсолютно нормально лягло на свідомість, розклавши події і речі на свої місця. У нього все було. Навіть любов.

Захоплений вирок лікарів про невгасимі сили власного могутнього організму він сприйняв як жарт дурного тону. Цьому життю, чорт забирай, просто не було куди далі тривати. Ну що ж, він спробував підійти до цієї проблеми як до головоломки – цілими днями дивився в стелю, вишуковуючи у порожньому лабіринті ниточку, за яку можна було б схопитися.

І знайшов.

Машина.

Хоча сама по собі машина теж нічого не значила.

…Він рвучко перемкнув вимикач – туди-сюди – так жінки намагаються повернути до життя зламаного телевізора. Звичайно ж, нічого не відбулося.

Глупа ніч. Треба лягати спати, а зранку якось спробувати не прокинутися. Тільки ж не вийде, і першою думкою вранці буде: крах, повний крах… А втім, можна зранку перепаяти контакти – все ж відстрочка, безумовно, штучна, але вона віддалить кінець…

Інга, напевне, ще не лягла. Молоді пізно лягають. Можливо, вона зараз приймає ванну – піниться шампунь, течуть шумливі струмені, і вона тихенько наспівує… а із спальні долинає роздратований голос безбарвного красеня: «Інго, ти скоро?»

І раптом мертва стрілка різко сіпнулася догори, стрибнула на середину шкали і затанцювала там у неймовірно швидкому ритмі, коливаючись між сусідніми поділками.

Він смикнувся, як в електрошоці, але чомусь одразу не встав, він дивився на тремтливу стрілку – не впустити момент, дочекатися, поки вона зупиниться! – але це вже зовсім не має значення, боже мій, зовсім не має… кошмар, мара… Він повільно відвів очі в інший бік, наче позбуваючись гіпнозу, – і стрибнув, ринувся туди, де…

На сходовий майданчик.

І спершу він побачив – чітко, наче повернулася гострота зору, – руку, одну лише руку у світлій рукавичці, зверх якої сріблилася на середньому пальці якої тоненька каблучка. А вказівний натискав кнопку дзвоника, круглого рубінового гудзика, який знаходився, мабуть, за сотні кілометрів звідси, – і який був тут, за десять кроків…

Вона ритмічно тиснула на кнопку, відповіді не було – й супилася, зводячи брови на переніссі так само, як і тоді, в буфеті… Де б це зараз не відбувалося, – вона була сама, зовсім сама, пізньої ночі на сходовому майданчику.

Він зробив кілька кроків уперед.

– Перепрошую, міс… Інга? Добрий вечір. Я бачу, що ви… я хотів би, якщо ви, звичайно, не проти, запросити вас до себе…

Я не впізнавала його, впритул не впізнавала і не пам’ятала, – але Марти вже точно не було вдома, йти мені зовсім нікуди, а цей сусід навіть знав моє ім’я… Я більш-менш сліпучо посміхнулася, кивнула йому й відповіла:

– Дякую.

РОЗДІЛ IV

У його квартирі було темніше, аніж на сходах. Я спіткнулася на порозі – на праву, це на лихо, – і зачепила головою китайського дзвоника. Почувся тоненький мінорний дзвін, і в цей момент Мартин сусід клацнув вимикачем.

Світло запалювалося повільно, поступово, це була люмінісцентна лампа, дуже слабка, така, що я навіть не замружилася, – але господар прикрив долонею свої квадратні окуляри з товстими скельцями. Власне, виглядав він досить пристойно. Маленький інтелігентний дідусь, типовий університетський професор на пенсії. Якщо я й бачила його десь, то лише у Сент-Клері. Тобто вічність тому, тобто у попередньому житті, коли… стоп. Я вже ледь не довела себе до істерики на сходовому майданчику.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.