Як зникнути повністю

Олег Шинкаренко

Як зникнути повністю

ГУСТО НЕЗАСЕЛЕНИЙ СВIТ

Ах, дiвчинко! Як не соромно! У вашому вiцi – i бухати!

О. Шинкаренко

Абсурд – твердження, що не має нiякого смислу в межах однiєї теоретичної системи, але може мати смисл в iншiй.

Якийсь фiлософський словник

Якось Маша i Вiтя з вiдомого старого радянського фiльму-казки раптом непомiтно виросли i зрозумiли, що Дiда Мороза в казковому лiсi знайти легше, нiж сенс у дрiб’язковiй повсякденностi власного життя. Система їхнього життя, як виявилось, мiстить якусь незбагненну помилку i тому легко руйнується, перетворюється на абсурдний, нiкому не потрiбний дiалог про незначуще. Олег Шинкаренко з неабияким письменницьким хистом, майже математичним розрахунком (може, iнженерна освiта дається взнаки?) i хитринкою в очах вiдбирає для своїх творiв саме такi системнi помилки, що дають змогу героям фетишизувати власну алогiчнiсть, ритуалiзувати власну байдужiсть i популяризувати власне ж таки божевiлля.

Життя, не втрачаючи фантастичностi чи навiть фантасмагорiйностi, перестає для персонажiв бути казкою, традицiйним романним середовищем iснування чи просто реальнiстю, а перетворюється на липкий i тягучий у своїй безвиходi абсурд, на заплутаний химерний сон, із якого можна перейти лише в точно такий самий сон, який врештi втрачає свої межi й перетворюється на справжнiй i основний закон iснування. I протягом читання збiрки потроху стає зрозумiло – таких системних помилок настiльки багато, що вони утворюють реальнiсть iншого порядку, в якiй будь-яке абсурдне твердження постає найбiльшим одкровенням, а ненормальнiсть – єдиним способом пристосування до системи.

Життя постiйно дурить персонажiв, як розумна Марiйка з однойменного оповiдання, зводячи їх лише з їм же подiбними особинами. Тому й виникає цiкавий феномен творiв Шинкаренка: хоча тексти переповненi розмовами й дiалогами (автор навмисне акцентує на посиленiй комунiкативностi своїх героїв), але все це словесне полотно очевидно розпадається на окремi взаємно непочутi монологи байдужих одне одному людей. Персонажi замкненi всерединi власної самотностi, наче в темнiй шафi чи в механiзмi пральної машини, звiдки будь-якi їхнi меседжi заздалегiдь приреченi на непочутiсть. I нiякий активний бунт проти такого життя принципово не можливий, нiякi змiни чи слова не дадуть вiдчуття справжностi чи значущостi, нiякого хепi-енду не буде:

– Василь Федоровичу, це ж ви якусь казку на-писали, чи що?

– Так, саме так. Маєте рацiю.

– То де ж там у вас добрi злих перемагають?

– Ет чого захотiли! То вони десь ТАМ перемагають…

I навiть якщо врештi персонаж, втомлений нав’язливими порожнiми й повторюваними деталями свого iснування, захоче приречено здатися на розтерзання системи (як, скажiмо, Марина з оповiдання пiд такою ж назвою), то загальна жага лiнчування абсурдно завершиться розмовами про незадоволенiсть успiхами дiтей у школi й розчиниться в черзi за рибою чи в найближчому пивбарi. I нiчого не змiниться. Тому й остаточна розв’язка – непритаманний елемент прози Олега Шинкаренка, оскiльки вона просто неможлива та, напевно, й непотрiбна; головне – це процес у його триваннi. Саме із цих причин, як на мене, у текстах цього автора майже нiхто не помирає остаточно, а залишається чи то привидом, чи то частиною якогось механiзму, чи залишається автором напередоднi: «Ось вже котрий тиждень вiн прикидає, як би це донести до рота ложку супу i при цьому не розплескати жодної краплi. I ще хоче винайти найлегший спосiб мандрувати у часi, використовуючи при цьому тiльки мильницю, консервний нiж та шворки вiд старих черевикiв. Але про що б вiн не розмiрковував – весь час приходить до висновку, що не пiзнiш як пiслязавтра необхiдно вкоротити собi вiку».

Вiдтак i сам персонаж пристосовується, стає невiд’ємною частиною загальної абсурдної системи, її носiєм i втiленням. Цим можна пояснити ще одну особливiсть оповiдань – маскараднiсть. Герой завжди розкривається перед читачем поступово, шар за шаром злушує із себе свої не те щоб несправжнi, а скорiше додатковi обличчя й сенси. Завдяки цьому створюється ефект нежиттєвостi дiйової особи, її певний схематизм та iлюзорнiсть справжностi взагалi. Персонажi постають такими собi симулякрами (недарма в одному з творiв з’являється персонаж саме з таким iм’ям) самих себе i людини взагалi. Досить часто вибiр тiєї чи iншої маски теж не залежить вiд людини:

– Але ти ж не вибираєш, ким бути – це тебе вибирають!

– Вибiр тут взагалi нi до чого! Просто iррацiональний свiт шляхом перетворення в художнi образи знаходить своє вираження в об’єктах рацiонального змiсту! Замiсть мене мiг би бути будь-який iнший персонаж у зовсiм iншiй ситуацiї, але методом порiвняльного зiставлення власник образних трансформацiй, або, iншими словами, художнiй актант, вирiшує, що в даному разі саме ця рацiональнiсть пасує для вираження, трансляцiї iррацiональної моделi!

Яскравими домiнантами збiрки також є її урбанiзм та технократизм – назви, незбагненнi технiчнi характеристики та особливостi будови найрiзноманiтнiших i найхимернiших приладiв чи технологiчних процесiв постiйно трапляються на сторiнках Шинкаренкових творiв, витiсняючи людину i створюючи враження штучностi всього оточення. Це пiдкреслюється також i найпоширенiшим мiсцем дiї – нетрями переходiв мiст-мегаполiсiв, таємними ходами в пивбарах i кафе, традицiйною обмеженiстю квартирного простору. Людина поступово губиться у всьому цьому i розчиняється. Тому й простий простiр (коридор, кiмната, сходи) долається надзвичайно важко, з якимись перешкодами, а географiчна вiдстань зникає як така – персонажевi легше поплисти на Землю Франца-Йосипа, полетiти до блакитної зiрки, подорожувати в часi й просторi за допомогою книги або проплавати в черевi риби, нiж знайти сiрники чи закрити дверi в кiмнатi.

Перша повноцiнна збiрка Олега Шинкаренка являє собою свiдому деконструкцiю суспiльного стереотипу – як iдеологiчного, так i поведiнкового. Засобами фантастики та абсурду автор представляє цiлу галерею невротичних, самотнiх, смiшно трагiчних i трагiчно смiшних персонажiв, за плечима яких вiдкривається цiлий всесвiт безглуздя, в якому наша логiка – лише системна помилка.

Юрiй Ганошенко

Як зникнути повнiстю

(Обличчя А ми бачимо, Б сидить до нас спиною).

А: От ви iнтелiгент. Це одразу видно!

Б: Це з чого ж видно?

А: А у вас обличчя iнтелiгентне!

Б: З чого ви взяли?

А: А я знаю, мене не надуриш!

Б: Як же це ви знаєте? Що, є якiсь ознаки?

А: Є, i вони менi вiдомi!

Б: А ось так?

А: Боже милосердний!

Б: Що ви тепер скажете?

А: (мовчить, мабуть, пойнятий жахом).

Б: Iнтелiгент я чи нi? Вiдповiдайте!

А: Нi, менi, звичайно, всякого побачити доводилось… Але як вам це вдається?

Б: Нiчого особливого. Я ще й от так можу!

А: Ох!.. (цензорський сигнал). Припинiть зараз же!

Б: I отак можу…

А: Ну, це вже нi на що не схоже. Навiщо вам це?

Б: Згодний – користi нiякої. Це ще одна з великого числа моїх непотрiбних здiбностей.

А: А що ви ще можете?

Б: Можу зникнути.

А: Та ви що? Продемонструйте!

Б: Але це – назавжди.

А: Швидше, зараз терпець урветься!..

Б: (зникає).

А: Гей! Мамо рiдна… агов! Де ви?! Зачекайте, я ще хотiв спитати!..

(Занепад рiзкостi зображення).

2004 р.

Боротьба з книгою

Я приїхав до мiста Києва раннього похмурого ранку i, зiйшовши на перон, озирнувся довкiл. Нiхто не зустрiв мене, але я й не розраховував на зустрiч. Не було видно й носiїв, тому я пiдхопив свою, правду кажучи, не надто важку валiзу i попрямував до входу на вокзал. Скрiзь снували люди, i нiхто не звертав на мене уваги. Менi здалося, що я загубився. До того ж, нiде не було видно напису «Вихiд у мiсто», що iще бiльше мене засмутило. Я ходив з боку в бiк спочатку стурбовано, наче у справах, потiм дедалi безладнiше i нервовiше, щоб привернути до себе увагу (ще трохи i я став би розмахувати валiзою, ризикуючи серйозно травмувати пролаз-дiтлахiв). Зрештою один чоловiк пожалiв мене.

– Ви, мабуть, уперше в Києвi? – запитав вiн мене.

– Чесно кажучи, так, – зiзнався я.

– Тодi я мушу розповiсти вам про своєрiдний устрiй нашого мiста i вiдмiннiсть його вiд iнших передових мiст Європи. Всi будiвлi у Києвi пов’язанi мiж собою за допомогою системи спецiальних переходiв, розташованих частково на землi, частково пiднятих на певну висоту опорами, а iнколи проритих пiд землею у виглядi тунелiв. Таким чином, якщо ви намiряєтеся кудись потрапити, ви повиннi уточнити маршрут свого руху, щоб дiстатися найкоротшим шляхом i уникнути неприємних перешкод у дорозi.

– Що ви маєте на увазi?

– Вам доведеться проходити через рiзноманiтнi заклади i приватнi будинки, i не всi вони зможуть надати вам право вiльного пересування. Часом для того, щоб пройти, достатньо буває лиш заплатити (часто то досить незначна сума). Iнколи потрiбнi спецiальнi дозволи i документи, – як правило, їх надає мерiя за скромну винагороду, але якщо ви належите до пiльгової категорiї громадян, вас можуть пропустити за вашим посвiдченням (зрозумiло, пiсля належної суворої його перевiрки, якої, втiм, можна уникнути, заплативши чисто формальний збiр на розвиток мiської iнфраструктури – то взагалi якийсь дрiб’язок!). Мушу вас попередити, що тут нерiдко трапляються випадки хабарництва i спекуляцiй (адже всякий швидкий на розум громадянин прагне видурити грошики у простака-провiнцiала!), тому рекомендую вам купити у мене «Прохiдний довiдник». Його зазвичай купує кожен приїжджий, якщо вiн не має надiйного провiдника з мiсцевих. Почувши цiну, ви, звiсно, скажете, що це невиправдано дорого, але послуги провiдника коштують як мiнiмум удвiчi дорожче, крiм того вам доведеться сплачувати за його прохiд у платних галереях! Не маючи ж анi довiдника, анi провiдника, ви приреченi блукати мiстом, без пуття витрачаючи час i грошi, якi незрiдка дiставатимуться буквально нi за що вправним аферистам! У додатку до Довiдника, до речi, вказано найбiльш поширенi випадки обману приїжджих i основнi статтi з «Прохiдного законодавства», покликанi допомогти вам у боротьбi з ними. Хочу також застерегти вiд купiвлi дешевих Довiдникiв: можна мати певнiсть, що з нього повидирали сторiнки, та ще й не абиякi, а найважливiшi! Один мiй знайомий купив Довiдник за пiвцiни (це пiвцiни на старi грошi, а на новi – всього десять вiдсоткiв вiд нинiшньої вартостi) i потiм жорстоко розкаявся за свою помилку. Влада конфiскувала все його майно (яке попередньо у нього вiдiбрали махiнатори), а потiм запроторила до в’язницi! Я наполягаю: вам слiд придбати Довiдник для вашого ж блага!

Пiддавшись на вмовляння мого спiврозмовника, я купив у нього книгу, розпрощавшись із половиною наявних грошей. Я так довго заощаджував цi грошi i думав, що маю в розпорядженнi величезну суму, але за столичними мiрками це виявилося просто пшиком! Я зрозумiв, що продовжувати дальше пересування просто небезпечно, i сiв на лавку, щоб вивчити Довiдник. Ось що я прочитав.

«Вiдсутнiсть у Києвi громадського транспорту є однією з беззаперечних переваг мiста. В Додатку 1 допитливий читач зможе вiднайти численнi факти, що свiдчать на користь цього твердження. Зниження травматизму, економiя енергоресурсiв i чисте повiтря – вже самi тiльки цi докази здатнi переконати будь-якого противника сучасної системи мiських комунiкацiй, якщо тiльки такий знайдеться, у чому укладачi Довiдника мають досить вагомi причини сумнiватися, якщо брати до уваги Опитування суспiльної думки мешканцiв м. Києва за останнi 5 рокiв (див. Додаток 11). Крiм того, крива опитувань неухильно свiдчить про те, що популярнiсть i пiдтримка iснуючої системи з року в рiк зростає i було б непослiдовно i просто нерозумно сумнiватися в цьому…»

Тут я, покваплюючи надто довгий вступ, перегорнув, не читаючи, кiлька сторiнок, якi були заповненi захопленими вiдгуками як простих мешканцiв мiста, так i бiльш почесних громадян Києва про це надзвичайно чудове нововведення. Але, втiм, наведу тут найцiкавiшi з цих, даруйте, фiлiпiк.

«… «З дому я завжди виходив з острахом, – розповiдає молодий робiтник заводу Унiверсал Михайло Василенко, – прощаючись із дружиною так, немов бачу її востаннє в життi. Вiдкриваючи за допомогою спецiального коду замок зовнiшньої шлюзової камери, я завжди найперше, як i усi, хто виходив з будинку, звертав увагу на екран атмосферного газоаналiзатора. Щоразу я отримував попередження, що повiтря знадвору надзвичайно забруднене i, якщо не зовсiм не годиться для дихання, то принаймнi вже точно не корисне. Ранiше, щоб дiйти до роботи, я користувався пилозахисним респiратором типу ‘Пелюстка’. Але одного разу, в один із тих днiв, коли найменш вiтряно, я потрапив у хмару жовтуватого задушливого смоґу i знепритомнiв. До тями я прийшов тiльки у лiкарнi, куди потрапив з дiагнозом ‘гостре отруєння повiтряно-газопиловою сумiшшю нез’ясованої етимологiї’. Пiзнiше виявилося, що я був одним із небагатьох, хто вижив у той день. I все тiльки через те, що своєчасно прочищав пилозахиснi клапани респiратора. Але тут i не без втручання долi: якби мене винесли з хмари на мить пiзнiше, я б, напевно, уже нiколи не прийшов до тями! Чому я завдячую – випадковостi чи передбачливостi? На випадковiсть треба сподiватися, а передбачливiсть використовувати на благо родинного затишку! Незабаром пiсля цього я заопiкувався кисневою маскою ‘Гiрське повiтря-4’, дуже практичною i приємною на вигляд (випускається харкiвським заводом ‘Пилогазоприлад’; цiна повного комплекту з чотирма змiнними балонами 520 грн. 34 коп.; виконуються замовлення поштою з доставкою додому; наше гасло: ‘Чисте повiтря в кожну хату!’). Крiм того, маски я купив жiнцi й дiтям. Це просто чудово! Жiнка стала привабливiшою: щоки зарожевiли, значно зросла рухливiсть, покращився апетит, i сексуальнi показники пiдвищилися на порядок у порiвняннi з перiодом респiрованого повiтроочищення! Маска прикрашає її, робить бiльш жiночною i бажаною. Я прошу дружину не знiмати маску навiть удома, навiть пiд час таких скромних, хоча й бiльш частих останнiм часом, завдяки їй же, подружнiх радостей. Оскiльки я також не знiмаю маски, то ми часом, трапляється, дуже заплутуємося в шлангах, але це, запевняю вас, тiльки йде на користь тому вогневi спопеляючої пристрастi, який утримує нас одне в одному настiльки судомно i тривало! I от ми, схожi на пару фантасмагоричних слонiв, якi в пароксизмi злиття переплелися пречудово довгими i красивими гофрованими хоботами, здригаємося, побрязкуючи цинкованою поверхнею кисневих балонiв, душа наша прагне вирватися назовнi, визирає i нетерпляче стукає в iлюмiнатори пристрастi, пiд якими я розумiю, звiсно ж, зоровi отвори в ‘Гiрському повiтрi’ зi спецiального скла, яке не туманiє (i все за тi ж самi 520 грн. 34 коп.! Гуртовим покупцям надається знижка)» …»

Нi! Що це? Кiлька слiв на пiдтримку пiдземних комунiкацiй чи реклама новомодного протигазу? Як все заплутано! Наскiльки туманна точка зору робiтника! Та й чи робiтник це? У мене виникло вiдчуття, що мене дурять. I з того моменту воно мене не залишало.

«…Iнженер Крещук їхав власним автомобiлем у напрямку до центру мiста.

«Я, як i багато iнших людей з достатком, їжджу на роботу машиною, – розповiдає Крещук. – Машина у мене дуже хороша i дорога. Не кожен може собi дозволити таку, але, як уже було сказано, я чоловiк забезпечений i навiть маю рахунок у банку. Зовсiм нещодавно я купив будинок. Двоповерховий будинок. З повiткою i гаражем для мого нового автомобiля. Все обладнано за останнiм словом технiки. Наприклад: на кухнi є мiкрохвильова пiчка останньої моделi i дуже дорогий холодильник, є також американський пилосос ‘Rainbow’ з комп’ютерним управлiнням; крiм того я маю телевiзор, екран якого по дiагоналi має 264 сантиметри, є також магнiтофон i програвач компакт-дискiв. Мiй персональний комп’ютер дуже потужний, з великим обсягом пам’ятi i фантастичною швидкодiєю (частота процесора дорiвнює вiд 8 до 100 000 гiгагерц у залежностi вiд пори року i барометричного тиску). Моя молода дружина (а одружений я всього два роки) надзвичайно приваблива. Обсяг її грудей дорiвнює 94 сантиметри, обсяг талiї – 62 сантиметри, обсяг стегон – 90 сантиметрiв. Крiм того вона має природно свiтле волосся, вона має очi натурального блакитного кольору, це дуже зручно i практично. До замiжжя дружину звали ‘Таня’, а пiсля я замiнив це iм’я на ‘Марина’. Змiна iменi нiяк не вплинула на стан дружини, а за деякими параметрами показники навiть покращилися. Маю я також i будинок за мiстом. Вiн невеликий, але дуже комфортабельний. Там є десять кiмнат i пiдземне бомбосховище на випадок раптових авiанальотiв чи ракетних ударiв. Наступного року я збираюся балотуватися на посаду депутата обласної ради. Вважаю свої шанси на перемогу досить серйозними. В моїй передвиборчiй програмi одним з найважливiших пунктiв є подальший розвиток системи iзольованих комунiкацiй i поширення її на периферiйнi областi мiста. Подальша унiфiкацiя iнфраструктури є однiєю з першочергових задач, покладених на систему суспiльного управлiння мiської ради. Пiдтвердити важливiсть i кориснiсть такого роду заходiв я можу власним прикладом.

У жовтнi минулого року я брав безпосередню участь у наймасштабнiшiй із тих, якi траплялися в нашому мiстi протягом десятирiччя, техногеннiй катастрофi.

Все почалося з трамваю, який перегородив майдан П’ятдесятирiччя конституцiї. Пiсля того, як у нього врiзалася вантажiвка зi свинцевими плитами, якi йшли на обшивку реактора мiської електростанцiї (тодi саме тривала пiдготовка до запуску 37-го енергоблоку), ми ще не могли розраховувати на велику кiлькiсть жертв. Але нiхто навiть не здогадувався, що прикра помилка водiя трамваю стане тiльки першою ланкою в ланцюзi наступних зiткнень. Услiд за вантажiвкою на величезнiй швидкостi рухався переповнений мiкроавтобус, який не встиг вчасно загальмувати i врiзався у задню частину вантажiвки, зi згаданої ж звалилися погано закрiпленi плити i довершили своєю вагою початий процес руйнацiї автобусу, пiсля чого вiн вибухнув. Вiдкинута силою вибуху плита зачепила автомобiль, який рухався перпендикулярно руху трамваю, i водiй якого, не справившись із керуванням, вийшов на зустрiчну смугу руху i зiткнувся з автофургоном. Подальшi подiї розгорталися з постiйно наростаючою швидкiстю i скоро вийшли з-пiд контролю стороннiх спостерiгачiв, серед яких був i я, котрий перебував у цей час на безпечнiй вiдстанi i реєстрував подiї за допомогою вiдеокамери. Насамперед, вiзуальна реєстрацiя ускладнилася через надзвичайну задимленiсть мiсця подiй, яка почалася пiсля загоряння цистерни бензовозу, яка зiткнулася з фургоном, що перевозив паронiтовi прокладки. Деякi свiдчення про характер та iнтенсивнiсть зiткнень, що продовжувалися, ще можна було отримувати вiд мiлiцiйних гелiкоптерiв, якi кружляли над самою аварiєю так низько, що один з них вибуховою хвилею, спровокованою зiткненням двох вантажiвок, що перевозили пропан-бутановi балони з автогенного заводу, вiдкинуло набiк i це викликало його зiткнення з iншим гелiкоптером, причому перший впав на землю i вибухнув, а другий силою удару був зорiєнтований в напрямку будiвлi Нацiонального Банку, пробивши стiну, на бiду, саме в тому мiсцi, де проходили електричнi дроти, i в результатi короткого замикання почалася пожежа. Ймовiрно, наслiдком струсу вiд удару гелiкоптером будiвлi Банку стало порушення герметичностi замкової арматури газопроводу котельної Банку. Це викликало витiк газу i подальше посилення пожежi, яка перекинулася на сумiжнi будiвлi i споруди.

Через 42 хвилини пiсля початку аварiї вiдбувся дуже сильний вибух, причини якого не з’ясованi досi, але потужнiсть його за приблизними пiдрахунками оцiнюється бiльш як у десять кiлотонн тротилового еквiваленту. Епiцентр вибуху був якраз над лiнiєю метрополiтену, що проходила в тому мiсцi, це мало наслiдки обрушення внутрiшньої арки i аварiю поїзда, який саме проходив пiд вибухом…»…»

З гачкiв гiлляччя вiтер дикий крик зрива Несеться капелюх по бруку навтьоки Кришиться дах i вiкон трiскають лутки Газети пишуть:

Бiй з водою ще триваГримить гроза, i дощ усi долає межiВода морiв уже на греблях закипаєУ кожного почався безупинний нежитьЗ мостiв локомотиви у темiнь поринають[1]

Мене вжахнув опис катастрофи, яка вiдбулася, i одночасно втомив. Принаймнi це мене не стосується, а довгi описи технiчних подробиць мене дратують. Я гортав сторiнки, а катастрофа все ще тривала. Здавалося, її опис продовжуватиметься до кiнця книги, але ось вона раптово скiнчилася. Всього лише й загинуло 50 000 чоловiк! Не надто багато. Я сподiвався, що кiлькiсть жертв перевалить за мiльйон, за таких-бо масштабiв аварiї! Закривши книгу, я поклав її до валiзи. Я почав вiдчувати голод i роздратування через те, що, приїхавши до мiста Києва, сиджу на вокзалi вже понад двi години i досi анi на мiлiметр не просунувся до мети приїзду.

Побачивши натовп людей, який повiльно зникав у якомусь широкому отворi в стiнi, я пiшов услiд за ними.

Як я пiзнiше я дiзнався – це був прохiд до центрального розподiльного колектору.

Ще пiзнiше я дiзнався, що все було зовсiм не так.

Потiм менi стало вiдомо, що все якраз навпаки.

«Якщо ви справдi хочете навчитися ходити Києвом, – сказав один чоловiк, із яким менi довелося розмовляти, – то вам, поза усяким сумнiвом, слiд купити у мене хiмiчний путiвник. Я бачу, що ви уже придбали прохiдний довiдник i гадаєте, що здiйснили значний крок уперед, але чи це справдi так? Мушу вас засмутити: жодне з видань довiдника не зареєстроване в ДУК i не отримало офiцiйної пiдтримки мерiї. Фактично, це дилетантське дослiдження найбiльш поширених фобiй мiської людини, не бiльше! Ви вже ознайомилися з довiдником? Що ви сподiваєтеся почерпнути з нього? Хай вам буде вiдомо, що написав його малограмотний iнженер-недоук із глибокої провiнцiї, який приїхав до Києва i злякався величi столичної архiтектури. Здебiльшого це вигадка, якщо не сказати – маячня! Я чув, кажуть, що вiн сам i продає свiй довiдник, щоб хоч якось звести кiнцi з кiнцями! Дехто все ж наголошує на лiтературних якостях цiєї книги, i її навiть кiлька разiв висували на здобуття одної з найпрестижнiших лiтературних премiй (щоразу безуспiшно), але ж вас цiкавлять факти, а не вигадки, чи не так? Чи може лiтературний твiр мiстити документальну iнформацiю, i якщо так, то якою мiрою вона буде документальною, якщо ж нi, то якою мiрою буде лiтературним твiр? Це важливе запитання, погодьтеся. Вiдкривши довiдник, ви зможете знайти у ньому численну кiлькiсть найрiзноманiтнiших документiв, але, поглянувши на рiк видання довiдника, ви переконаєтеся, що наведена в ньому iнформацiя ось уже п’ять рокiв як безнадiйно втратила актуальнiсть i може являти тiльки певний iсторичний iнтерес, та й то тiльки в тому випадку, якщо вона достовiрна, у чому я особисто маю сумнiв. Гадаю, вся документацiя була вигадана iнженером для надання наукової подiбностi своєму жалюгiдному творiнню! Так часто i письменник долучає до придуманої iсторiї велику кiлькiсть реальних фактiв, щоб читач повiрив його обмановi. Реальнi факти височiють над вигадкою, як плодовi дерева над отруйними грибами, i першi своїм поважним виглядом змушують повiрити в їстiвсiсть других. Читач, який повiрив у їстiвнiсть вигадки, моментально отруюється i вже не годен зрозумiти, де вигадка, а де реальнiсть. Доказом останнього твердження може слугувати те, що попередня фраза дослiвно процитована мною з Прохiдного довiдника, в той час як вами вона була сприйнята як логiчний висновок моїх мiркувань, що в свою чергу змушує повiрити вас у те, що я абсолютно реальний i не є виплодом уяви абсолютно сторонньої людини.»

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

В оповіданні використано вірш Якоба Ван Годдіса.