Сповідь з того світу

– Не знаю.

– Хіба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврідіку?

– Люблю. Та, може, не так, як він, а по-своєму.

– А ти пішов би за мною до пекла?

– Гм.

– А я пішла б.

Він пригорнув мене до себе і поцілував у чоло.

– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.

Ми й далі лежали собі на нашому ліжку поверх покривал, я притулилася до чоловіка, не соромлячись свого голого тіла. Чомусь не спалося, хоча вже було під ранок. Він також не спав. У мене було враження, що невдовзі щось має статися. Узагалі, через ті всі події з непідписанням асоціації якась туга витала у повітрі і клубочилася все більше й більше. Іван рвався до Києва. Може, через те моє серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але ні. Тут щось інше. Мене раптом охопило відчуття дежавю так, що серце почало стискатися від якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…

Раптом задзвонив Іванів телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятій ночі? Іван дотягнувся і взяв слухавку.

«Східняк? Дивно», – подумав, а у мобілку мовив:

– Слухаю.

Я лежала поруч, тому добре чула їхню розмову.

– Що, спиш?

– Так ніч же… – розгублено відповів Іван.

– Тоді увімкни телевізор…

У телефоні стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт від телевізора, натиснув. Ми враз закам’яніли, прикипівши очима до екрана.

– Господи Боже! – вирвалося в мого чоловіка. – Не може того бути!

У телевізорі озброєні беркутівці били студентів. Диктор говорив щось про розгін, але в мене виникло відчуття, що тих дітей хочуть не розігнати, а просто «поламати»! Спецназівці оточили їх, мов звірину, і били так, ніби то не підлітки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечні рецидивісти, що затіяли бунт на зоні!

– За що?! – крикнув якийсь хлопчина перед тим, як їх скинули із підніжжя стели.

– За що? – повторював безперестанку і мій Іван.

Дітей же били, били і били. Всюди кров, розбиті голови і побиті камери журналістів. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцію, слухали коментарі телевізійників.

– Перед початком зачистки зник мобільний зв’язок. Силовиками були застосовані газ та вибухові пакети…

– За що? – знову вирвалося в Івана.

Мій чоловік залишився стояти, стискаючи пульт від телевізора в руці. Він наче закам’янів. Жодна жилка не здригнулася на його обличчі, кулаки мимоволі стиснулися. Він зблід. Я підвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Він мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.

– Я виїжджаю на Київ.

– Я поїду з тобою: самого не пущу!

Східняк був товаришем мого Івана іще з часів їхньої служби в армії. Мешкав він у Харкові і працював у МВС.

– Що це таке було? – запитав Іван.

– Дідько його знає, – відповів Східняк. – Схоже, наш Вітьок зовсім злетів з котушок.

– Ти щось знаєш?

– Навіть якби і знав – не телефонна розмова.

– Я їду до Києва. Ти зі мною, брате? – запитав Іван.

На тому кінці мить помовчали, тоді була відповідь:

– Я буду у Києві. По роботі. Нас усіх збирають. Тому я тобі і подзвонив: не рипайся, не ризикуй, бо гасити будуть по повній програмі.

Іван побагровів:

– Та що ти таке кажеш, старий? Та як же…

– Та зрозумій ти, – перебив товариш. – Не бути нам у тій Європі, понімаєш? Геополітика… Не пустять… Ви там дуже не кіпішуйте, бо Вітьок стягує реально велику силу. А сила, брате, і солому ломить.

Іван видихнув.

– Ми ж з тобою стільки дружили… Невже ти будеш у мене стріляти? Невже піднімеш руку на брата?

– Та заспокойся ти, мать твою перемать! Я взагалі не хочу нікуди їхать, мені і вдома добре! На чорта того всього?

– А ти подумай, брате, згадай, хто ти і кому присягу давав! А ще дивися, щоб ми з тобою не зустрілися там, у Києві… по різні боки барикад!

– Та які барикади, у мене наказ, розумієш?!

Іван відключився. Був злий, аж кипів. Спересердя хотів був кинути телефоном, однак стримався: пригодиться ще. Я була вже одягнена і готова…

Ми поїхали до Києва наступного дня. З того часу були там майже постійно. Мерзли. Стояли. Боролися. Східняк намагався подзвонити іще кілька разів, однак розмови із ним не вийшло. Зате зустріли тут багато його земляків зі східних областей, ми всі дружно почали самоорганізовуватися. Іван завжди повторював, що наша боротьба не повинна бути лише героїчною, але й ефективною. Кожен відповідав за свою ланку, мав свої обов’язки, тож наш Майдан зажив, як великий організм… Та найперше, що зробив мій чоловік, це закріпив на «Йолці» прапор нашого Городка,[1] аби надихатися ним до подальшої боротьби.

Перед Різдвяними святами нам випало поїхати додому, щоби взяти дещо із речей та заладнати деякі справи. А ще я дуже скучила за своїм синочком. Іван просив мене, аби я лишилася вдома і цього разу із ним не їхала до Києва.

– Не треба тобі, Маріє. Може, досить? За малого подумай…

– Івасик побуде в баби. Зубну щітку не забув? – відповіла я.

– Ні.

– Гроші?

– Є.

– Права, техпаспорт?

– Та є в машині.

Він зрозумів, що сперечатися зі мною – марна справа, і тільки рукою махнув. Я ж чогось боялася відпускати його самого, знову нахлинуло відчуття цього дежавю…

Іван узяв в одну руку сумку з нашими речами, у другу – з продуктами. Уже переступив поріг, як раптом спинився.

– Чекай! Найголовніше забув! Там я лишив нашу бухгалтерію з Майдану…

– Не вертайся – не пощастить, – сказала я.

– Тоді візьми з кімнати папочку з документами. Така зелена.

Я відразу знайшла зелену пластикову папку і встромила її у свою сумочку, виключила світло і вийшла з хати.

Розділ 4

Нечиста сила

У каміні потріскували дрова. Холодні кам’яні стіни намагалися зігрітись теплом, що ішло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури… Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому горіли свічки, слабо освітлюючи приміщення. Сама ж кімната була заставлена кількома важкими дубовими лавами і столами.

Рипнувши, відчинилися двері на кованих завісах, усередину ввійшла дівчина у вишитій сорочці та коротенькому каптанчику. Вона прослизнула повз столи і зупинилася біля одного з них, за яким сиділо троє чоловіків.

– Що будете замовляти? – спитала дівчина.

– Борщєца з пельменями. І шашлик, – відповів один з чоловіків, що скляними очима дивився на «Меню».

– Три борщі з пельменями, три шашлики, – записала собі у блокнот дівчина.

– Да. І шоби шашличок був такий сочний, панімаєш? – додав інший – білявий, при цьому підморгнувши.

Дівчина кивнула головою на знак згоди.

– Чого бажаєте випити? Якусь горілку?

– Городоцьку давай. Чекуньку. А нє – бутилку. І пивка для ривка.

Дівчина записала і вийшла. Білявий провів її поглядом.

– А нічо така тьолочка. І кабачок нормальний…

Усі троє були у шкіряних куртках, спортивних штанах і кросівках, коротко стрижені.

– Піду на пенсію, собі такий ресторанчик організую. А шо, вся братва давно в костюмчиках ходять: мерседеси, охрана, секретутки, всі діла…

– Ага, івани васильовичі поміняли професію. Тільки нам до тої пенсії ше дожити треба, – грубо мовив той, що тримав «Меню».

– Не сци в кампот, Лихо, доживьом. Папа казав: рік, ну два – і ми в шоколаді…

Лихо був як завжди злим і оптимізму свого товариша не поділяв.

– Я вже тисячу років слухаю від нього ту байку, н-на. Вона для лохів, таких як ти, Біда!

Малий, третій товариш, хихикнув. Біда обурився:

– Та пішов ти!

Вони мить помовчали, а тоді Лихо гукнув на цілий зал:

– Альо, врубайте якусь музику!

Дівчата почули цей заклик, включили веселу колядку: був саме Пилипів піст, і люди чекали на Різдво.

– Шо за хєрня? – обуренню Лиха не було меж. – Будеш лохам такий паражняк гнати. Врубай щось нормальне, пацаняче!

Колядка стихла, натомість вдарили баси, а хриплий голос заспівав про сибірські морози, зону і теплу тілогрійку.

– О, ніштяк, – зрадів Малий, однак тут же знову напустив на себе грізного виду. – Давайте несіть заказ, скільки можна чекати!

– Та заткнися вже, голова болить! – гаркнув Лихо. У нього задзвенів мобільний, він дістав його з кишені. – Альо… В кабаку. А шо відразу «дибіли»? Сам – дебіл, н-на… Короче, давай підтягуйся, ми тобі тоже борщику закажемо… Ну, як хочеш…

Молодик сховав телефон.

– Хто дзвонив? Нед? – спитав Малий.

– Нє, н-на, пед! Задовбав, урод. Колись свою бригаду організую, і пішов він…

Тим часом принесли замовлення.

– Смачного, – побажала дівчина і відійшла.

– Налітай, братва, – мовив Біда і взяв у руки пляшку.

– Нед казав не бухати, – спробував стримати Лихо, але горілка вже лилася у стакани.

– Крапаль не помішає.

Налили, випили, почали закушувати. Їли мовчки, сердито. Раптом дубові двері відчинилися – і всередину ввійшов чоловік у довгому плащі. Він оглянув приміщення, побачивши трьох, пішов просто до них і мовчки сів за їхній столик. Біда тут же підсунув стакан, узяв пляшку, налив.

– Давай, братан.

– Тамбовський піп тобі братан! – гаркнув новоприбулий. – Якого милого тут сидите? Взагалі мозги розісрали? Вас же ті дівахи в разі кіпішу за шість секунд зрисують!

Лихо відірвав погляд від закуски, впритул поглянув на гостя.

– А ти не дуже тут ричи, начальник! Дістав уже!

Запала напружена мовчанка, яку розрядив Біда.

– Забий на дівах, старина. Сам базарив, що мєнти замазані, тєма стопудова. Хулі нам, пацанам, мерзнути? Зайшли зігрітися, туда-сюда сотку бахнути. А шо? Давай, кажи кого валити – і не парся.

Нед поглянув на товаришів, тоді узяв у руку стаканчик, випив з усіма, почав говорити:

– Валити не можна, самі знаєте. Пояснити, але без мокрухи. Є тут, короче, один фраєрок: підприємець і громадський діяч. Зараз – активіст Майдану, – Нед узяв шматок м’яса, кинув собі у рот.

– Тоді чого сам не розібрався, а нас визвав, н-на? – спитав надмірно Лихо, взяв у руки пляшку і знову налив. Випили…

– Та вже і посаду давали, і бабла підкинули… Віриш, навіть тьолку підсилали – ніяк.

– А забухати?

– Не п’є, сука! Короче, лишився один варіант – пресонути. Тільки ви знаєте…

– Та знаємо, знаємо, – грубо перебив Біда. – Без мокрухи. Давай кажи, де той лох приписався…

– Та чекай, не газуй, – втрутився Лихо. – Хай Нед розчохлить: шо куда…

– А шо непонятно! – визвірився Біда. – Сказано: підприємець і громадський діяч. Напевно, з тих підорів національно свідомих!

– А мені не нада «напевно»!.. – Лихо також показав зуби.

– Короче! – гавкнув Нед, і його товариші затихли. – Звати Іваном… Він тут, у Городку, організував фонд. Ми перевіряли – там всьо чисто. Реставрує церкви, кидає на спорт і туризм, організовує там усякі фестивалі, історичні реконструкції, театри, срака-мотика. Багато з дітьми працює… Організував новий проект: хоче відновити Городоцький замок, тільки в масштабі, зробити там дитячий майданчик. Землю вже навіть вибив, а там, між іншим, торговий комплекс мав стояти. Але то всьо хєрня. Тепер він помагає Майдану, при тому реально помагає…

– А може, він у депутати лізе? – перебив Лихо.

– Та в тім-то й справа, що не лізе в політику. Дід його тіпа бендеровець чи шо, а внук такий самий завернутий! Короче, наше завдання. Перше, на Майдані він веде деяку бухгалтерію, тож у нього треба буде забрати ті папери. Для слідства. По-друге, заставити його переписати фірму і фонд…

– Ясно, – мовили всі троє, Нед же продовжив:

– До хати йти не треба, на трасі лупонемо: він зараз до Києва виїжджає.

– Звідки інформація? – знову спитав Лихо.

– Телефон його вже давно на прослушці, та й інформації назбиралося. Форму ДПС взяли?

– Ображаєш, Неде, – вперше у розмову втрутився Малий.

Вони знову випили, почали закушувати м’ясом. Тут знову задзвонив телефон, цього разу у Неда.

– Алло. Зрозумів.

Він сховав телефон до кишені.

– Об’єкт виїхав. По конях!

Усі четверо зірвалися і попрямували до дверей, дожовуючи соковите м’ясо.

Розділ 5

Марія

Світло від фар розрізало нічний морок, освітлюючи мокрий асфальт. У таку пору дуже не хотілося товктися у дворі, тим більше виїжджати у далеку дорогу. У голові була тепла ковдра і м’якенька подушка, холод проймав розніжене такою думкою тіло до кісток, змушуючи щільніше тулитися у куртку.

У машині було темно, лише світилися зеленкуваті вогники на панелі, мирно гуділа пічка. Ми їхали мовчки, мій Іван повністю зосередився на дорозі, тримаючи обома руками кермо та час від часу перемикаючи важіль коробки передач.

Дороги в нас не дуже, тому наш мінівен їхав поважно, притишував хід, коли треба було переїхати чергову яму. Ми любили свою машину: бувало, не тільки вантажилися в неї усією родиною, а й пакували сюди купу всякої всячини. Особливо полюбляли гуртом виїжджати на природу, вибираючись на Соснину чи на Шкарпи. На нашому Городоцькому ставі улітку можна гарно відпочити.

Оминувши вокзал та виїхавши на Перемишлянську вулицю, звернули ліворуч. За комарнівським поворотом дорога різко пішла вниз, аби потім піднятися вгору.

– Розкажи щось цікаве, – попросила я чоловіка, а то тривога знову підкрадалася, ставало чомусь не по собі.

І він розповів перше, що упало на розум:

– Колись оцієї вулиці Перемишлянської не було. Де зараз ресторан, універмаг, автобусна зупинка – тягнулися глухі багна вздовж Верещиці. Отут, зліва, ще до війни стояла фабрика цукерок Шехтера, а отам, далі, на початку Майдану Гайдамаків праворуч, був готель і ресторація. Той пам’ятник Шевченкові, що стоїть на майдані, було встановлено 24 серпня 1971 року, рівно за двадцять років до здобуття незалежності…

Він говорив і говорив рівним голосом на тему, яка йому була дуже близька, якою давно уже цікавився. Городок ще спав, підморгуючи нам численними рекламними вивісками. Їдучи центром міста, ми бачили тільки кількох перехожих, які поспішали чи на роботу з дому, чи навпаки. Тут уже дорожнє покриття було трішечки кращим, тож наш мінівен пішов упевненіше. Біля церкви Святих Володимира і Ольги перехрестилися, просячи щасливої дороги, і скоро виїхали з міста.

Тепло всередині салону, що йшло від пічки, мирне гудіння двигуна й зосереджений вигляд Івана вселяли у душу спокій, так що я втопилася у своєму кріслі і заплющила повіки. Спокою мені не давав тільки голубенький вогник, що блимав мені просто в очі. Я уважніше почала розглядати: зверху, над лобовим склом, до обшивки салону була вмонтована невеличка веб-камера.

– Ух ти, – мовила я. – Бачу вас, юний друже, захоплює режисура? Дозвольте запитати, що ви тут знімаєте на цю камеру у салоні? Сподіваюсь – нічого непристойного?

– Маєш на увазі порно? – спитав Іван, не відриваючи погляду від дороги. – Нє, я вже з того віку виріс. Хоча… Ти знаєш, коли тебе затримує даішник, то інакше, як порнухою, того процесу не назвеш. От я і фіксую все на плівочку. Коли інспектор бачить мою камеру, тікає, як щур від світла.

Ми саме проїжджали повз Кізєнку – місце доволі неприємне, пустельне, куди звозилося сміття з усього міста. Раптом Іван почав збавляти швидкість, обличчя його спохмурніло.

– На тобі: про вовка промовка.

На дорозі стояв інспектор ДПС і паличкою наказував нам зупинитись. Ми виконали його вимогу, зупинилися і перед тим, як інспектор встиг підійти, Іван увімкнув свою камеру.

Він виріс із темряви, постукав у скло. Хоча я чогось подібного й чекала, але все одно здригнулася з несподіванки. Іван опустив скло, перед нами з’явилося обличчя ДПСника.

– Добрий вечір, сержант Ковальчук.

Враз у салоні потягло холодом: чи то вітер прорвався крізь прочинене вікно, чи то так повіяло страхом від цього сержанта зі скляними очима.

– Добрий вечір. Що сталося? – суворо запитав мій чоловік.

– Нічого. Тут аварія, вийдіть, будь-ласка, з машини, треба людині допомогти.

Іван видихнув, розшпилив пасок безпеки і вийшов з машини. Я озирнулася навсібіч – навколо була мертва тиша: безлюдна траса, поле, далі – перелісок. Я бачила, як Іван з інспектором пішли до вишневої «дев’ятки», припаркованої через дорогу.

Раптом тривога, що мучила мене цілий час, підсилилася до максимуму. Страх своїми пазурами обхопив моє серце і стиснув до болю. Тремтячою рукою я натиснула на кнопку склопідйомника, гукнула:

– Іване, чекай, не йди!

– Що? – Мій чоловік озирнувся, не зрозумівши мого заклику.

Та було вже пізно: позаду ковзнула постать бандюги з биткою у руках. Я скрикнула, Іван миттю озирнувся і встиг заблокувати удар, проте тут же вдарив і «гаїшник».

Я миттєво полізла у сумочку: треба було діяти негайно. Звідки у мені тоді взялася така внутрішня сила, тоді ще я зрозуміти не змогла. Набираючи цифри на мобільному, кинула погляд на дорогу – мій Іван відбивався від чотирьох. Був сильним, мав розряд з боксу і дуже цікавився козацьким гопаком… Нарешті я відшукала потрібний номер, натиснула кнопку виклику.

– Алло, пане Михайле! – На щастя, він не спав. – На нас напали, нам потрібна допомога. Де ми? На львівській трасі, тільки з Городка виїхали!

Я говорила ці слова, сама ж спостерігала за дорогою. Іван таки пропустив сильний удар биткою по корпусу. «Гаїшник» тут же кинувся на нього і звалив з ніг, так що вони обоє з розгону попадали на асфальт. Троє інших виродків кинулися на них зверху, стали кулаками й ногами бити мого чоловіка.

– О Господи! – видихнула я і кинула на сидіння телефон, у якому все ще чувся голос Михайла:

– Тримайтеся, вже лечу!

О, я мала намір триматися. До кінця. Дикою кішкою перелізла на місце водія, тут же рукою схопилася за ключі, які, на щастя, Іван залишив у замку запалювання. Півоберта – і двигун завівся, загорілися фари, освітлюючи нічну дорогу. Бандюги враз спинилися, озирнулися. Мої ноги уже тисли на педалі, руки ж викручували кермо до максимуму вліво. Раптом наш сімейний мінівен заревів, наче спортивна машина, і рвонув з місця. Я встигла побачити вибалушені очі нападників, коли освітила їх фарами і на усіх парах помчала просто на них. Вони підхопилися і кинулися врозтіч, боячись опинитися під моїми колесами. Перед самим Іваном, що поволі підводився, я вивернула, відчинила дверцята. Він уже ступив крок до мене, як раптом зовсім поруч пролунав постріл, тоді ще один. Лобове скло нашої машини розлетілося вщент, так що я мимоволі скрикнула і закрилася руками. Стріляв «даїшник». Іще двома пострілами він розстріляв наші колеса – і враз усе стихло. Мій Іван зупинився, випроставшись перед дулом пістолета. «Даїшник» кинув погляд у мій бік.

– Вилазь, сука.

Я не поспішала, розуміючи, що час грає за нас.

– Вилазь, тварь, а то зараз розстріляю на…!

– Не стріляйте, я вас дуже прошу. Я вже виходжу, тільки не стріляйте! – простогнала я з машини й повільно вийшла. – Прошу вас, не треба. Ми вам віддамо все…

– Закрий пащеку. А тепер пішли вперед. Туда!

Він показав на придорожні кущі, що розлого розрослися обабіч дороги. Там панував густий морок, запах біди і смерті подував звідти.

– Прошу вас, не треба… – почала благати я, Іван же досі стояв мовчки. Балонова куртка його була у грязюці, із розбитого обличчя текла кров.

– Я сказав – туда! Як будете мене злити, н-на, постріляю, н-на! – ще раз повторив «даїшник».

– Ми не хочемо вас мочити, – раптом втрутився у розмову інший бандюга, старший за цих трьох. – У нас, кицю, справа є до твого чоловіка. Він добрим людям дорогу перейшов, тому нам треба дешо йому пояснити. Якщо будете нормально поводитися – вийдете звідси живі-здорові.

При цих словах Нед-Недоля (я уже пізніше довідалася його ім’я) перевів погляд з мене на Івана.

– Пішли, – скомандував «даїшник».

Я підійшла до Івана узяла його за руку, стиснула. Його штовхнули у спину – і ми поволі пішли до кущів. Попереду крокував Нед, позаду нас – троє інших. Тільки ми опинилися за кущами, як старший раптово обернувся і блискавично вдарив Івана в живіт. Іван присів, я тут же накрила чоловіка собою.

– Прошу вас, не треба, ми вам усе віддамо!

Четверо виродків стали наді мною.

– Ну шо, гандон, тепер ти поняв, за шо тебе пресонули? – спокійно запитав Нед.

– Догадуюся, – відповів Іван.

– Тоді хулі ти бикуєш, раз такий догадливий? А, тіпа патріот, да? Національно свідомий? Мій шеф правду каже: з такими, як ти, бендьорами недобитими, інакше не можна. А ти хоч знаєш, хто мій шеф? Догадуєшся, пацанчик?

– Та пішов ти… – гаркнув Іван і тут же отримав іще один удар, цього разу ногою. Тоді знов. Я скрикнула і щільніше закрила його собою від ударів, так що і мені дісталося: копали добряче, різкий біль пройняв тіло, а перед очима все миготіли «шкари» сорок п’ятого розміру. Нарешті спинилися. Я продовжувала закривати голову руками, тулячись до свого чоловіка. Він обіймав мене, намагаючись хоч якось уберегти від побоїв. Лице його було страшне, закривавлене, в очах світився страх, тільки, як я здогадалася, не за себе.

Розділ 6

Нечиста сила

Нарешті побої припинилися. Бандити, зачувши свіжу кров, збуджено кружляли навколо своїх жертв, розминаючи кулаки. Більше не били – Нед стримав. Іван з Марією лежали, скулившись на брудній траві. У темряві не було видно їхніх побитих облич, тільки липкі й мокрі руки та одяг свідчили про те, що крові з них витекло немало. Іван обіймав свою жінку, намагаючись хоч якось захистити.

– Ну що? Руки-ноги цілі? – спитав Нед, нависнувши над своїми жертвами чорною хмарою. Кинув хустинку. – Повитирайтеся!

Марія взяла, почала обережно витирати обличчя свого чоловіка. Він терпів, та раптом забрав хустинку і викинув геть.

– Ну, якщо ви вже переключилися на прийом, то я вам поясню, що маєте робити. По-перше, віддай мені майданівську бухгалтерію.

Іван мовчав. Він одразу зрозумів, хто такі ці люди. Марія ж заговорила перша:

– Ми віддамо. Тільки не бийте.

– Молодець, дівчинко. Будеш чемною – підеш звідси на своїх двох. Разом підете. А тепер давай.

– Вони в машині…

– Не треба, Маріє… – спробував зупинити Іван.

– Чекай, Іване, не сперечайся зі мною. Ти ж бачиш, що то за люди, вони вб’ють нас. Прошу тебе, подумай про сина!

Він мовчав, терпів.

– Лихо, – скомандував Нед, – піди з нею і принеси.

– Я піду, – визвався Біда і, не чекаючи згоди шефа, підвів Марію за лікоть і поволік у бік машини, так що невдовзі вони зникли з очей.

Запала мовчанка. Нед витягнув з кишені пачку «Мальборо», дістав сигарету, прикурив, видихнув дим, а тоді поглянув услід Марії. Посміхнувся. Заговорив наче б до Лиха:

– Даремно ми Біду послали, брате: зараз застрягнуть там на годину. Довбаний бабій: тут роботи хєрова туча, а йому самі блядки в голові.

Вишкірився і Лихо, підводячи Івана на коліна й приставляючи йому пістолета до скроні:

– Такого придурка, як Біда, всі тьолки хочуть, жодна йому ще не відмовила. Він їх десь поза штуку перетарабанив, зуб даю! Коли разом зону топтали – то кожного тижня до нього свіжа на свіданку приходила, передачки приносили, сучки тупорилі.

При цих словах Іван зайорзав. Бандити перезирнулися.

– Шо, Ваня, очко заграло? А, думаєш, твоя жінка не така? Та всі вони однакові: тільки ідіоти вірять жінці! Запомні, Ваня, курку треба топтати по два, три рази на день! А ше їм треба золото купувати, шуби, по курортах возити… А ти що? Якісь фонди, замки… хєрня різна у тебе в голові, Іване! Лох лохом. Таких, як ти, жінки не люблять, бо ви тупорилі жлоби, пойняв?! Кожна баба мужика хоче, розумієш? А ти хто? Помпка від ровера!

Після цієї тиради Неда бандюги заржали.

– Кажи, чого вам треба, – здавлюючи лють у голосі, сказав Іван.

– О, клієнт дозрів, – бандюга знову затягнувся димом, видихнув. Тоді з-за пазухи дістав файлик з якимись паперами. – Підпиши документи – і можеш бути вільним.

– Що за документи?

– Передаш нам свій фонд і ляжеш під нашу фірму!

Іван посміхнувся гірко.

– Я ціле життя над тим працював, збирав усе по дрібочках. А тепер – переписати?

– Ну, вирішуй сам. У тебе є вибір, є дві дороги. Підеш праворуч – лишишся без жінки. І друзів у тебе нема: вони тебе здали, як склотару. Навіть розказали, що син у тебе є – Івасик, що він зараз у бабусі Марусі. Сина, до речі, ти також можеш втратити: стави, дорога, рейки… Мало де хлопчина надумає залізти… Зате у тебе лишиться твій Фонд. Ненадовго: одна-дві перевірки з прокуратури, КРУ, податкової – і нема твого Фонду! Страшно, правда ж? Але є і друга дорога – ліворуч! Ми тобі дамо роботу в адміністрації. Оклад нормальний… Та й зарплата тобі нафіг не потрібна буде – бабло зусібіч потече! Купиш жінці шубу, дачу в горах відгрохаєш, на Канари з’їздите, сина вивчиш, аби нормальним мужиком виріс! Чим погано?

Іван уважно слухав Неда. Спитав тихенько: