Сповідь з того світу

– Ходи з нами. Будеш показувати.

Вони вели мене поміж кущами та деревами, витягали на берег річки, штовхали і смикали за волосся, кричали та погрожували своєю зброєю. Я мовчала. Думала за свого Івана, який десь там лежить на полі й дожидає мене. Певно, вже не дочекається, бо нашого сховку я обрам видавати не збиралася. Хоча вони і так би мене не відпустили, не помилували…

Побачивши, що я мовчу та стомившись блукати по щільних заростях, обри повернулися в свій табір, посідали і розвели багаття. Я сиділа осторонь і дослухалася до того, про що вони ґелґотіли. Думала. Найперше про те, що буде з Іваном, коли я його не врятую? Хто виростить, виховає нашого сина, якщо і я звідси не повернуся? Хто ховатиме батьків? Чи я жалію за тим, що накоїла? Ні!

І тут до мене підійшов Біда. Цілий час, доки ми тут сиділи, він потягував щось із бурдюка, пришпиленого до боку, і я так розумію, що то була не вода. Від нього несло густим винним «амбре», коли він підійшов до мене і присів поруч. Я відвернулася. Він узяв мене за підборіддя, повернув до себе. Тоді нахабно спробував узяти мене за груди. Я відштовхнула його, але він лише показав свої жовті ікла. Щось сказав своїм товаришам, і ті зареготали.

– Відчепися від мене, виродку. Чуєш, відчепись! – скрикнула я.

Він іще раз потяг вина із бурдюка і знову пішов на мене. Я відсовувалася все далі та враз зрозуміла, що мене зараз чекатиме.

– Рятуйте! – заволала я, а обр тут же вдарив мене в обличчя, так що я впала на землю.

Від того удару я на мить знепритомніла. Степовик витягнув ножа, сів на мене і почав розтинати мою сорочку на спині.

– Рятуйте! – знову крикнула я, хоча вже й мало сподівалася на той рятунок.

І тут підійшов той, кого дикуни величали своїм царем. Половий. Він грубо відштовхнув Біду, показуючи силу своєї влади, і сам став наді мною. Ні, він не мав наміру мене захищати: його також найперше цікавили мої груди, а потім і все інше.

– Я – цар, – представився він, простягаючи до мене руку, я ж у відповідь затопила йому в пику.

– А мені начхати на твоє царство!

Він також з ударом не забарився – ударив так, що аж у голові замакітрилося. Я знову впала. Що було далі – важко пригадати. Пам’ять повернулася, коли степовик підвів мене й почав говорити:

– Я даю тобі вибір. Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.

У відповідь я хотіла багато чого сказати цьому дикунові, однак вирішила зекономити сили.

– Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася моя відповідь, схоже, він дуже хотів погратися зі мною «по-обоюдному». Знову спитав, підіймаючи ставки:

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ні, то я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках і твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай!

«Ніколи!» – хотіла я крикнути йому в морду, але розбитими губами було говорити доволі тяжко.

Тоді він здійняв наді мною свого меча, і я вже почала прощатися з життям. Усе зависло, кожна секунда тяглася вічністю. Мені привидівся ангел Михайло. Це вже, певно, кінець…

Я досі нічого не можу збагнути, але Половий мене відпустив.

– Іди звідси.

Не бажаючи більше випробувати долю, я встала й, хитаючись, пішла поміж обрами геть із цієї галявини. Вони розступалися переді мною, проводжали поглядами, аж доки я не зникла з їхніх очей.

Я пішла, а потім побігла у бік жертовника, навіть не думаючи про те, що інші степовики можуть крутитися десь поблизу. Ходила поміж жахливо понівеченими людськими тілами, трупи дивилися на мене своїми очима. Поранених не бачила – самі мерці. Ніхто не стогнав, просячи допомоги.

Мій Іван лежав біля самого жертовника, тіло його було по-звірячому порубане мечами: обри мусили добре постаратися, щоб забрати життя останнього захисника Лади. Я впала навколішки поруч із ним, підняла його голову й поклала собі на коліна. Він розплющив очі.

– Прийди… – хотів щось сказати. А може, і все сказав. І затих. Душа його білим голубом полетіла на небо. Дощові хмари враз розступилися перед нею – і сонечко посміхнулося ясним своїм промінням, вітаючись. Ця посмішка була схожа на його, Іванову. Я знаю: то мій чоловік передавав мені останній свій привіт. Сльози грубими горошинами покотилися з моїх очей, я притулила до себе тіло коханого, яке ще недавно гріло мене своєю любов’ю і добротою, а тепер потроху холоне в моїх руках. За своїм болем я і незчулася, як іззаду підійшов Гаврило.

– Їх треба поховати. Справити тризну…

Я поволі обернулася й поглянула на нього вовчим поглядом. Біль так у мені накипів, що здушив горло, наче клешнями.

– Не треба! – попросила я тихо, але з тією просьбою вирвався із моєї душі увесь біль. Від того шепоту аж захвилювалася вода у річці, птахи зірвалися з верховіть дерев, а сонце враз згасло, ніби це не була тиха мова жінки, а крик тисячі мужів.

Я стояла у підземеллі, Михайло сидів переді мною на лаві.

– Так уже споконвіків повелося. Приходили то готи, то римляни, то гуни, то авари, то хозари, то ще якась франца. Усе це слуги люцифера, що ішли в чужі краї, послухавшись лихої намови його. Диявол обіцяв їм багаті землі, коштовні скарби, гарних жінок. А ще їм потрібні були раби, тож вони сунули на цю землю з усіх боків. Іван завше був з тих, що першими йшли в бій і стояли до останнього. Рабом його так ніхто і не зробив.

Михайло сподівався, що пригода з обрами остудить мене, налякає…

– Я бачила тебе там, на тій галявині… Про що ти говорив із ними?

– Ми заклалися…

– Хіба ж таке буває?

Ангел не відповів.

– І що ж ти поставив на кон? – знову спитала я.

– Своє життя, – чесно зізнався Михайло. – Тому мені дуже хочеться, аби ти перемогла…

– Я спробую тебе не розчарувати. Піду до кінця, – відповіла я тихо.

Михайло поглянув на мене.

– Ну, як хочеш. Тільки не кажи потім, що ми тебе не попереджали. І приходити тобі на виручку так, як сьогодні, я завжди не зможу – шануйся ліпше.

– Дякую тобі, – сказала я. – Піду. Можеш не проводжати.

Я рушила знайомим уже коридором і на роздоріжжі звернула праворуч. Це був початок моєї довгої дороги, довжиною у тринадцять століть.

Розділ 13

Сьогодення

Пан Михайло чудово розумів, що органи не будуть зі шкури пнутися, аби розібратися в цій справі, хоча спочатку всі вони дружно імітували бурхливу діяльність. Не те що Городок – ціла область шуміла про замах на Івана: ширилися чутки, журналісти вибудовували усілякі версії, найчастіше висмоктані з пальця. Під цим тиском громадськості обласна прокуратура кинула усі сили, аби закрити справу. Не розслідувати, а таки закрити! По гарячих слідах полапали перших-ліпших місцевих наркоманів-гопників і повішали на них усіх собак. Якби не Михайло – засіли б хлопці надовго.

Тим часом Іван був у комі, стан його лишався критичним…

Після того як Михайло втрутився в розслідування, слідчий Недоля його зненавидів усім серцем. Хоча, якщо розібратися, він мав би бути вдячним за все, що Михайло робить, фактично взявши розслідування на себе. У майора був колосальний досвід роботи, а найголовніше – бажання розібратися. Пішли й перші результати: дівчата з «Княжого двору» впізнали «ДПСника», якого зафіксувала Іванова веб-камера. Виявилося, що ці четверо виродків перед самим нападом сиділи собі у ресторані і їли борщ з пельменями! Офіціантки їх не знали – не тутешні козаки, але машину запам’ятали – вишневу «дев’ятку».

Пан Михайло був уже під прокуратурою, аби побалакати зі слідчим, «пробити» номери машини по обласній базі. Недолі іще не було на місці, тож Михайло сидів у своїй старезній «Ниві», вкотре переглядав запис на планшеті. Ось Марія дзвонить до нього, тоді мінівен рве з місця… А за деякий час жінка повертається до машини, бере звідти портфель і передає якомусь хмирю, котрого в темряві не видно…

Що ж могло бути таке цінне у тому портфелі? Зазвичай, гроші носять у гаманці. Хоча, якщо багато… Може, Іван віз комусь взятку? Ні, він ніколи не був хабарником і не давав принципово нікому. Певно, там були якісь важливі папери. Добре, тоді чого «майданна бухгалтерія» із зеленої папочки не були в тій течці, а у Маріїній сумочці?

Багато у пана Михайла було запитань, а от з відповідями не дуже густо. Та нічого, слідство покаже.

Михайло визирнув у вікно і побачив, що Недолина «беха» під’їхала, припаркувалася.

«Добрі ж машини в обласної прокуратури. Цікаво: всім такі дають чи тільки заслуженим?»

Ця думка примусила майора замислитися. Взагалі, він ненавидів хабарників і перевертнів, як міг намагався розібратися з ними своїми методами, через що його особова справа рясніла численними доганами. Недоля був нетутешній, тому про його справи Михайлові було відомо зовсім мало, хоча вигляд чорної лискучої машини наводив на певні думки.

«Певно, тьоща йому купила», – мовив сам до себе Михайло і вийшов зі своєї усіма бідами битої «Ниви». Недоля саме наближався до дверей Городоцької прокуратури, коли Михайло загородив йому дорогу.

– Фізкульт-привіт!

«Слідак» поглянув на нього спідлоба.

– А, Міша. Ну, давай, кажи скоренько: у мене мало часу.

– Розумію, – кивнув головою Михайло. – Багато роботи.

– Не то слово. А через тебе стало ще більше.

– А я саме по тому питанню і прийшов…

Недоля зрозумів, що швидко йому від Михайла відкараскатися не вдасться, тому витяг пачку «Мальборо», закурив.

– О, добрі папіроси куриш!

– Пригощайся. – Слідчий простягнув майорові пачку, але той відмовився.

– Трутка!

– Шо, імпотенції боїшся? Ніколи не вір в то, шо пишуть на пачках, то всьо фігня.

Михайло чомусь посміхнувся.

– Не знаю, пане прокурор, вам видніше.

Недоля ще раз затягся, видихнув.

– Добре, кажи, що хотів, бо в мене і справді мало часу.

А Михайло вже нічого казати не хотів. Він враз пригадав собі, що криміналісти знайшли на місці злочину «бичок» від «Мальборо», – і йому ніби в голові просвітліло, все раптом стало на свої місця.

– Та хочу сказати, що думав я над тим усім. Певно, дарма ми відпустили тих наркоманів, – сказав, аби хоч щось сказати.

– Ти тільки тепер зрозумів це, Міша! Стільки роботи коту під хвіст пішло, а вбивці через тебе і далі на волі!

Михайло озирнувся навколо.

– Ну, то шо ти хотів? – нагадав про себе Недоля.

– Та таке, вже нічого.

Слідчий поглянув на майора знизу вгору.

– Ти шо, бухаєш? Зав’язуй з цим, Міша.

Слідчий обійшов Михайла і рушив далі.

– Я не Міша – Михайло, – поправив майор і пішов до своєї машини.

Опинившись у салоні «Ниви», Михайло узяв у руки ту зелену папочку, котру знайшов у Маріїній сумочці. Почав гортати. Тільки тепер йому стало все до кінця зрозуміло, а всі ланки склалися в один ланцюжок. Значить, так: тітушки полювали за Івановими документами, бажаючи захопити частину «майданної бухгалтерії», а при нагоді хапонути собі його проекти, фірму, фонд. Іван ще раніше розповідав, що до нього підходили різні люди… І, як видно, люди непрості. Певно, і телефон прослуховували, коли були такі обізнані! От чому Недолина машина була така обляпана болотом – покинувши десь «дев’ятку», польовими дорогами кружляли на BMW, сліди замотували. Тепер стало зрозуміло й те, чому Недоля так тягне із розслідуванням справи, чого так хотів кинути за ґрати невинних!

Потрібні були докази.

Недоля все ще стояв на сходах і докурював. До нього саме підійшов якийсь молодик, вони почали про щось притишено говорити. Михайло швидко схопив свій планшет, легенько «прицілився» і зробив фото, потім ще одне, ще. Тим часом Недоля дав співрозмовнику щось схоже на банкноту – і вони розійшлися не прощаючись.

Михайло швиденько обробив фото, тоді витягнув з кишені візитівку, яку дали йому у «Княжому дворі».

– Так, і-мейл…

Він відправив повідомлення, а тоді набрав на телефоні чийсь номер.

– Олю, привіт… Це я, Михайло… Так, з міліції… Слухай, Олюню, а ти зараз за комп’ютером? Ану, кинь оком у свою скриньку… Добре, зачекаю… Пізнаєш? Як, відразу двох? Ти впевнена?… Добре, дякую, сонце, з мене «Світоч»!

Відклавши телефон, майор тут же прокрутив ключ: «Нива» ревнула й бухнула в атмосферу чорним димом. Михайло рушив у напрямку, куди щойно пішов невідомий молодик. Його ніде не було, зате майор побачив вишневу «дев’ятку». Зупинився, став роззиратися. А ось і молодик: вийшов з продуктового магазину, несучи два повних кульки.

– Ага, узяв у Недолі грошей і накупив жратви. Де ж ви відсиджуєтеся, невже у нього на дачі? Нічого, зараз ми вас вистежимо…

Вишнева «дев’ятка» рушила з місця, «Нива» тихенько поїхала назирцем…

Розділ 14

Марія

Часи минали разом з водою, яку несла поміж своїми берегами наша Верещиця. Мій чоловік знову відродився у своєму народі, у своїх нащадках, вкотре повстав з попелу, ніби птах Фенікс. Наша добра земля, а також батьківська наука і материнська молитва робили його таким же добрим, чесним і сильним. Знов і знов приходила купальська ніч, знов і знов він підходив до мене… Тоді відходив. Інколи давала Доля нам одну ніч, часом тиждень, місяць, рік, п’ять років. Аж раптом приходили то обри, то хозари, то печеніги, то ляхи, то ще хтось – хіба ж їх усіх запам’ятаєш?

Легші часи настали, коли наші роди поклонилися київському князеві Володимиру – володарю земель руських. Він захистив нас від ворогів, дав нам Бога істинного. Ми щиро молилися Господу, не забуваючи і Купала з Колядою, понад усе цінуючи заповіти батьків.

Верещиця і далі несла свої води: скоро могутня Русь розсипалася на князівства, Київ утратив свою силу. Наші князі засіли в Галичі, і родичі слухали їх, билися з ворогами і орали землю нашу.

Життя тривало. Ми побралися з Іваном восени, а до зими вже звили своє гніздечко, свою хату. Це не був царський палац, але тут було чисто, затишно і тепло. Половину хати займала піч, були тут і лави, і скриня, і наша з Іваном лежанка. Свічка, що стояла на скрині й миготіла своїм вогником, освітлювала світлицю. Я стояла біля печі і розтирала у макітрі мак макогоном. Меду в нас було вдосталь, тож святвечірня кутя мала бути солодкою. За віконцем літав сніжок, підтискав морозець. Всюди панувала тиша, яка завжди спускається на землю перед Різдвом Христовим. Я думала собі про те, що завжди любила ці свята, любила колядувати, любила той дух Святвечора. А ще до голови приходила дивна думка, що зі мною щось не так. Якесь дивне таке відчуття переповнювало мене, але не лякало, не тривожило, а, навпаки, веселило і заспокоювало, вселяло надію. Мені хотілося плакати з радості і посміхатися, притулитися до свого коханого. Я була не сама, відчувала, що іще одна малесенька душа поселилася у моєму лоні.

За віконцем геть стемніло. Двері відчинилися, у хату ввійшов Іван, а за ним заскочив і морозець, але тут же і втік, налякавшись нашої печі.

– Ух, посипало. – Іван струсив із кожуха сніг, а тоді роздягнувся. В руках з двору приніс сніп-дідух. Чоловік підійняв його обережно, ніби живу істоту. – Заходь, діду, до хати. Поставимо тебе отут на лаві, аби сторожував наш дім від хвороби, біди і всякої нечисті.

Коли дідух зручно вмостився на своєму почесному місці, присів на лавку й Іван.

– Худобу я обійшов, нагодував. Треба буде у жолоби ще куті кинути, аби здорові були, приплід приносили. І курам дати, аби файно неслися, і псові, аби гавкав.

Він завше таким був: як щось робив, то докладно, ретельно, до кінця. Ще й підспівував при тому. З нього був добрий господар – ми завше мали хліб і до хліба. Я дивилася на нього, не можучи відірвати погляду, люблячи кожну клітинку його тіла.

– Сідаймо до вечері, – запропонував він. – Зараз із колядою вже почнуть ходити. Може, й ми підемо? Чого в хаті сидіти? І до церкви треба…

Я накрила скриню білим обрусом, не забувши постелити під низ пахучого сінця. Далі поклала кутю, тоді рибу, капусту, пампухи, сушеню. Багатий цього року у нас вийшов стіл.

Ми навіть не встигли скуштувати всіх страв, як за вікном загриміла коляда:

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.Гей же, в долині.При молоденькій, при зелененькій ялині!..

У Івана велика була родина, тож прийшло їх багато – так що ледве вмістилися в хаті. Щедрий стіл, коляда, весела розмова – ми завше вміли святкувати. А ще у нас на Святвечір було прийнято згадувати тих, кого з нами зараз нема, просити помочі у Господа для тих, хто зараз не з родиною, хто у далекій дорозі чи тяжкому поході.

Родичі мали мого Івана за мужа мудрого, радилися з ним й уважно прислухалися до його думки. Сидячи за столом, розпочали розмови про справи господарські, а далі перейшли до справ державних.

– Не хочуть наші бояри приймати Данила, – почав розмову середущий брат.

– Пам’ятають ще отця його – Романа. Добре він тим боярам залив сала за шкури. Сиділи тоді тихо і до вільних общинників не пхалися. Тепер же страх зовсім загубили, забули Бога в череві… – підхопив і молодший.

Я до розмов чоловічих не пхалася ніколи. Любила слухати, як говорить мій Іван, бо розмовляв завше мудро і зважено, а ще я дуже любила м’який тембр його голосу. Та коли мова заходила про справи державні, серце моє мимоволі стискалося. Я знала, що він ніколи не стоятиме осторонь громади, та більше, завше готовий був іти попереду. Я озирнулася, слухаючи, що він казатиме, поклавши мимоволі руку на живіт. Мій муж налив собі узвару, випив.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Прапор міста Городка на «Йолці» було встановлено Ігорем Сапеляком та Русланом Малявським у перші дні Революції Гідності.