Стійкий принц. Дама-примара

Проблеми честі допомагають Кальдерону створювати розмаїті драматичні колізії, що дозволяють показати як найкращі, так і найгірші взірці поведінки, своєрідно ілюструючи переконаність бароко у двоїстості людської натури.

Якщо у «Лікарі своєї честі» драматург змальовує хворобливо загострене, доведене майже до абсурду розуміння честі, яке стає причиною кривавої помсти за нескоєний злочин, то в «Саламейському алькальді» показане зіткнення різних уявлень про честь, конфлікт селянина і дворянина, в якому, всупереч усталеним схемам, перший виявляє справжню шляхетність, а другий – ницість і безчестя.

Абсолютний ідеал честі демонструє, натомість, створена значно раніше п’єса «Стійкий принц», сюжет якої Кальдерон міг знайти у хроніці Ж. Ф. Алвареша, секретаря принца Фердинанда Португальського. Можна припустити навіть, що цей сюжет мав для драматурга певне особисте значення. Історія, пов’язана з мавританськими війнами, навряд чи могла залишити байдужою людину, один з предків якої, за переказами, користувався милостями короля Фердинанда ІІІ, уславленого своїми перемогами під час Реконкісти (і канонізованого саме за життя Кальдерона, 1671 р.). До того ж, девіз на родовому гербі ідальго Педро Кальдерона відважно твердив: «Por la fé moriré» (Загину за віру), відповідаючи суті його п’єси про непохитного і шляхетного воїна.

«Стійкий принц» належить до тих творів іспанського митця, котрі важко віднести до певної категорії. Беручи за основу той факт, що сюжет побудовано на епізоді з португальської історії, а серед персонажів є особи цілком реальні, то «Стійкого принца» слід зарахувати до історичних драм. Якщо ж виходити з того, що дон Фернандо де Авіс-і-Ланкастер (Фердинанд Португальський) прийняв мученицьку смерть за віру, залишившись у народній пам’яті «Святим інфантом», – а в офіційних католицьких святцях скромніше, «блаженним», – тоді драму треба віднести до релігійних і навіть агіографічних, як інсценізоване житіє.

Як уже було сказано, сюжет драми співвідноситься зі справжніми подіями XV ст., а саме з невдалою спробою заволодіти Танжером, яку португальці здійснили 1437 р. Натхненником цієї військової операції був принц королівського дому дон Енріке, або ж Генріх Мореплавець, який увійшов в історію Великих географічних відкриттів як засновник і патрон морехідної школи у м. Сагреш, де навчався сам Христофор Колумб.

В експедицію вирушив і брат Генріха Мореплавця, принц дон Фернандо, якому після поразки португальців довелося стати заручником, за звільнення котрого маври зажадали повернути їм місто Сеуту, важливий стратегічний пункт на африканському узбережжі.

Разом з інфантом 17 жовтня 1437 р. у полоні залишилися й четверо ідальго та кілька слуг, які добровільно зголосилися розділити долю принца. 5 червня 1443 р. дон Фернандо помер, провівши шість років у неволі. Саме так, як показано у п’єсі, принцові довелося терпіти наругу й виконувати найтяжчу, найбруднішу роботу. Його навіть не поховали належним чином. Лише 1473 р. тіло Стійкого принца було повернено на батьківщину в обмін на знатного мавританського в’язня. Цікаво, що цей момент «викупу за мерця» також знайшов відображення у п’єсі Кальдерона, щоправда, у дещо зміненому вигляді, як елемент іншої сюжетної лінії.

У своєму творі драматург загалом тримається історичної правди, але по-своєму розставляє деякі важливі акценти. Відомо, наприклад, що з полону принц написав листа до короля Португалії Едуарда, з порадою не віддавати Сеуту, бо володіння містом важило більше, ніж його життя.

Важко судити, чим насправді керувався в цій ситуації історичний дон Фернандо: палким релігійним почуттям чи практичним розрахунком державного діяча і воїна, який розумів стратегічне значення Сеути? Для Кальдерона ж сумнівів не існує: його дон Фернандо – лицар віри, для якого головний резон не віддавати Сеуту полягає в тому, що це – християнське місто.

Але владар християнськийСамохіть не здасть ніколиМаврам місто, за яке вінЗаплатив своєю кров’ю:Це ж бо він з’явився першимНад фортечною стіноюІ знамено португальськеВласною здійняв рукою.Є й поважніші причини.Місто це, що вірить в Бога,Де молитви християнськіЛинуть кожен день з амвонів, —Як це місто на поталуВорогу віддати можна?Це хіба по-християнськи? —(Переклад С. Борщевського)

гнівно запитує він у брата, який привіз згоду португальського короля на повернення Сеути. Дон Фернандо добровільно йде на жертву, обирає муки рабства, аби не допустити наруги над своєю вірою й державою.

«Святого інфанта» зазвичай сприймають як борця за ідею, людину, яка гине, не зраджуючи принципів. Така оцінка по-своєму справедлива, але, як видається, в цьому творі Кальдерон розвиває тезу, висловлену одним з персонажів «Кохання, честі і влади»: «hay honor contra el poder» (проти сили є честь). Гра слів, очевидна у цій фразі з першої комедії іспанського автора, відлунює й у «Стійкому принці». Дон Фернандо-заручник здається безборонним проти ворожої сили і влади (poder), уособлених в образі короля Феса. Він має єдину зброю – честь (honor). І перемагає.

Образ Стійкого принца можна трактувати і як емблему ролі й місця особистості в історії. Здавалося б, від нього залежить так мало, збіг обставин – і принц крові перетворюється на полоненого, раба. Але навіть у такому жалюгідному становищі він не зречеться своєї віри, не занапастить друга, не зламає життя коханій… Його покора – покора аскетахристиянина або філософа-стоїка, який зневажає плоть і дбає про дух, що постає проти наруги над честю. Врятувавши лише честь, дон Фернандо рятує все: престиж своєї релігії і держави, тисячі людських життів, власну безсмертну душу.

Отже, наріжним каменем твору є саме честь. Вона є тим стрижнем, який непохитно тримає на собі і патріотизм головного героя, і його полум’яну віру, і стійкість у випробуваннях, і шляхетні уявлення про милосердя, дружбу та служіння дамі. Дон Фернандо – людина честі не на словах, а на ділі. «Хто я? Лицар, тільки й того», – скромно атестує він себе, але у розумінні автора саме на таких лицарях і тримається світ.

Підкреслюючи у «Стійкому принці» передовсім питання честі, Кальдерон торкнувся й взаємозв’язку понять честі, свободи й необхідності, які згодом отримали значно глибше осмислення у найвідомішому з його шедеврів, філософській драмі «Життя – це сон», головним героєм якої також є принц, що зазнав ув’язнення.

Якщо стрижневу ідею закарбовано в афористичній назві цього твору, то визначити його магістральну тему не так легко, адже тут Кальдерон щільно переплітає чи не всі основні теми своєї драматургії, торкаючись згаданих вище питань свободи і честі, а також влади, кохання й віри.

«Життя – це сон» називають і драмою виховання ідеального володаря. Автор проводить головного героя, принца Сехізмундо, через низку випробувань, демонструючи поступову кристалізацію позитивного начала в ньому, яке драматург пов’язує зі здатністю гамувати свої пристрасті й тваринні інстинкти, діяти помірковано й шляхетно.

Висвітлюючи у драмі різні аспекти свободи, Кальдерон розглядає й протиставлення вироку долі і свободи волі, наголошуючи, що людина може й повинна діяти, а не пасивно виконувати приписи.

Діяти добре, чинити добро (obrar bien) – найважливіше, незалежно від того, що відбувається довкола, реальність це чи просто сон. Цей висновок, до якого приходить принц Сехізмундо, окреслює єдиний вихід з «лабіринту світу», який бачив не тільки Кальдерон, а й чимало інших видатних митців його доби.

На завершення треба сказати кілька слів про історію українських перекладів драматургії Педро Кальдерона та їхнє сценічне буття.

На превеликий жаль, сказати можна дійсно небагато. Український читач може розраховувати лише на чотири п’єси й кілька сонетів, епіграм та розрізнених уривків.[4]

Про причини такої ситуації здогадатися неважко. Очевидно, мали значення як філологічні, так і соціально-історичні моменти. З одного боку, вишукана мова, складна метафорика, філософська глибина, величезна кількість найрізноманітніших алюзій вимагали від потенційного перекладача Кальдерона ґрунтовної філологічної і культурологічної підготовки, найвищого рівня майстерності, яким володіє далеко не кожен. З іншого – релігійний пафос іспанського драматурга, проблематика та настрої його творів аж ніяк не відповідали радянським ідеологічним стандартам. Вірогідно, свою роль відіграли й складні стосунки з Іспанією в радянський період.

Не дивно, відтак, що перекладати твори генія іспанського бароко в Україні наважилося всього шестеро фахівців.

Найбільше пощастило в цьому сенсі сонетам Кальдерона, які отримали максимум перекладацької уваги. Цікаво відзначити, що, попри мізерну кількість українських версій творів іспанського митця взагалі, сонет-притча про троянду з драми «Стійкий принц» існує нині у трьох варіантах перекладу: «Які веселі й пишні на зорі…» О. Мокровольського, «Ті, що були веселістю й красою…» Д. Павличка і «Ці квіти, що в саду буяли зрання…» С. Борщевського, кожен з яких в оригінальний спосіб доносить до читача сумну переконаність митця бароко у фатальній швидкоплинності буття.

Першу спробу познайомити українську аудиторію з драматичними творами Кальдерона зробив ще І. Франко. Він високо цінував творчий доробок іспанського митця, характеризуючи його у критичних статтях 1890-х рр. як постать одного рівня з Шекспіром і Данте. Франка особливо зацікавив «Саламейський алькальд» як п’єса виразного соціального спрямування. На думку письменника, в цьому творі (з яким він ознайомився у німецькому перекладі) було подано «чудесний тип селянина».

Для театру «Руська бесіда» Франко створив, власне, не переклад, а дещо скорочену прозову версію твору, або, якщо скористатися сучасним виразом, адаптував драму честі Кальдерона для української сцени того періоду.[5] Письменник упорався з цією роботою досить швидко. Щоправда, з листа до театру, датованого груднем 1893 р., видно, що він планував опрацювати також деякі твори Лопе де Веги та Шекспіра, але підготував лише п’єсу Кальдерона.

Прем’єра «Війта заламейського» (саме таку назву отримала драма в інтерпретації Франка) відбулася 30 листопада 1895 р. у Львові і пройшла з успіхом, а згодом виставу тепло приймали в інших містах Західної України. Ця п’єса протрималася в репертуарі театру довше від інших. Позитивна рецензія у пресі підкреслювала прихильну увагу глядачів та надзвичайно сучасне, близьке аудиторії звучання іспанської драми.

Переробку І. Франка від наступних спроб перекласти твори Кальдерона українською відділяє майже сто років. На жаль, М. Лукаш обмежився лише фрагментами із «Саламейського алькальда» і монологом Сехізмундо з першої дії драми «Життя – це сон». Його переклад знаменитої промови ув’язненого принца приваблює плинністю і намаганням якнайближче відтворити ритмічний малюнок оригіналу.

Повний український переклад цього філософського шедевра Кальдерона з’явився значно пізніше. До чотирьохсотлітнього ювілею великого драматурга (2000) «Життя – це сон» переклав М. Литвинець. Його версія не вільна від дискусійних моментів. Не зрозуміло, наприклад, чому перекладач вирішив відтворити назву країни, де відбувається дія, шляхом транслітерації, а не звичайного перекладу («Полонія» замість традиційної «Польщі»)? Ясно, що Польща у творі Кальдерона – поетична умовність, синонім «тридесятого королівства», але все ж таки назва реальної країни, що фігурує у не надто реальному антуражі, посилює відчуття, закарбоване у назві п’єси. Кальдерон, великий майстер сценічних ефектів, блискуче розрахував усі нюанси, тож не зрозуміло, чим керувався перекладач, вирішивши знехтувати одним з найпомітніших. А втім, які б питання не викликала ця версія у прискіпливого читача, вона, безперечно, вартісна, саме як перша спроба відтворити цілий текст драми.[6]

Найбільше для ознайомлення української аудиторії з творчою спадщиною Кальдерона зробив наразі С. Борщевський, який, крім сонетів та епіграм, переклав дві п’єси іспанського автора, представлені в цьому виданні: комедію «Дама-примара» і драму «Стійкий принц». Уславлені твори іспанського митця у перекладах С. Борщевського звучать напрочуд легко й органічно, однак їхня сценічна доля, на жаль, складалася не без проблем.

Більше пощастило комедії «Дама-примара». 1995 року її поставили у київському театрі «Колесо», де вона одразу ж завоювала прихильність аудиторії і трималася на сцені понад десять років. Згодом її з успіхом грали й у Черкасах.

А от «Стійкий принц» забарився на зустріч з українським глядачем. Цією п’єсою, перекладеною на замовлення київського Молодіжного (нині – Молодого) театру 1981 року, планувалося вшанувати пам’ять великого драматурга, адже саме виповнювалося три століття із дня смерті Кальдерона.

Для нещодавно сформованого мистецького колективу це був надзвичайно амбітний проект. Молоді митці, натхнені новаторськими методами польського режисера Є. Гротовського, прагнули дати нове прочитання класики, вивести український театр на нові обрії. Але… попри вдало знайдену концепцію та успішну підготовку вистави, попри цікавий акторський ансамбль (головну роль мав виконувати Г. Гладій), попри високі оцінки режисера І. Молостової, письменника Ю. Щербака, театрознавця В. Фіалка і літературознавця В. Харитонова, висловлені на засіданні художньої ради театру, прем’єра так і не відбулася. Її просто зняли з репертуару без пояснення причин.[7] На думку безпосереднього учасника подій С. Борщевського, до цього могла спричинитися ідеологічна «неправильність» п’єси Кальдерона, точніше, релігійний пафос, який перекладач рішуче відмовився «викреслювати», наголошуючи на цільності і недоторканності оригінального тексту твору. Відтак, знайомства з цією перлиною світової драматургії українському читачеві і глядачеві довелося чекати понад тридцять років.

Хотілося б вірити, що «Стійкий принц», який нарешті повернувся до нас на сторінках цього видання разом з уже відомою нам комедією «Дама-примара», зацікавить не лише фахівців, які займаються проблемами культури і літератури доби бароко, і стане у пригоді не лише студентам-філологам, які вивчатимуть твори Кальдерона в курсі історії світової літератури. Можливо, знайдуться навіть нові перекладачі, які захочуть відкрити для вітчизняної публіки п’єси Кальдерона, досі не відтворені українською мовою.

Нарешті, просто не може бути, щоб такий потужний матеріал не зацікавив українських режисерів! Адже драматургія іспанського митця – це дійсно «великий театр світу», театр буремних пристрастей, глибокої і щирої віри, трепетного кохання, неоднозначних характерів, несподіваних спостережень, грандіозних метафор, яскравого гумору, глибоких думок і вічних проблем, які за чотириста років не втратили своєї гостроти.

Тетяна Рязанцева

Стійкий принц

Трагедія на 3 дії[8]

ДІЙОВІ ОСОБИ

Король Феса.

Фенікс, його донька.

Мулей, воєначальник маврів.

Тарудант, король Марокко.

Селім, прислужник.

Естрелья, Роза, Зара – служниці Фенікс.

Фернандо, португальський принц.

Енріке, португальський принц, брат Фернандо.

Альфонсо, король Португалії.

Дон Хуан Коутіньйо, старий воїн.

Бріто, блазень.

Раби.

Дія відбувається у місті Фесi і в околицях Танжера.

Дія Перша

З’являються два раби і Зара.

Зара

Заспівайте-но, раби,Хай почує юна паніВ королівській почивальніПісню розпачу й журби.Нашу Фенікс розважаєВаш сумний і ніжний спів.

1-й раб

Та хіба ж пісні рабівІ кайданів дзвін, що краєСерце, сповнене розпуки,Розважати можуть?

Зара

ВасСлухає вона весь час.Тож співайте.

2-й раб

Наші муки,Заро, примхи злої доліТи примножуєш. Повір,Здатний тільки дикий звірРозважатися в неволі.

Зара

Ви ж співали, і не раз.

2-й раб

Ми співаємо зарадиНе розваги, а розради.

Зара

Тож виконуйте наказ.

Раби (співають)

Все часові підвладне,Усе змагає він,Все змінює довколаРоків безжальний плин.

З’являється Роза.

Роза

Годі співів! Геть ідіть!Вам тут бути не годиться:Наша Фенікс яснолицяЗ’явиться сюди за мить,Неповторна і чарівна,Наче вранішня зоря.

Раби йдуть, і в супроводі служниць з’являється Фенікс.

Естрелья

Ти вже тут, красо моя!

Зара

Не світанок, ти єдинаПахощі даруєш саду,І тебе вітає він;Білим робиш ти жасмин,Пурпуровою – троянду.

Фенікс

Люстро дай мені.

Естрелья

Дарма,Люба Фенікс, відшукатиСподіваєшся ти вадиТам, де зроду їх нема.

(Подає люстро.)

Фенікс

Від краси яке путтяТам, де щастя обминаєІ ніщо не звеселяєМолоде моє життя?

Селім

Що з тобою?

Фенікс

Щойно б тількиВідгадати я могла,В чім причина цього зла,Я знайшла б од нього ліки.Саме в тому вся печаль:Я не знаю, що зі мною —Нині тугою страшноюОбернувсь вчорашній жаль.Я у почуттях своїхРозібратися не в змозі:Серце нидіє в тривозі.

Зара

Раз од прикростей такихНе зціляє душу сад,Що дарує юній дниніПряні пахощі жасминні,Пурпур звабливих троянд,Вийди в море: човен твій,Наче сонця колісниця,В синіх хвилях заіскриться.

Роза

І промовить сад сумний:Зайнялось на світ лишень,І одразу сонце яснеУ безодні моря гасне —О, який короткий день!

Фенікс

Не розвіє сум і гореЦей затятий лютий спір,Що його з прадавніх пірСуходіл ведуть і море,Не шкодуючи зусильВ суперечці повсякчасній:Хвилі, мов квітник прекрасний,Квіти, наче море хвиль.Чує заздрий сад в журбі,Як морський прибій гуркоче,І наслідувати хочеВічний рух його й собі,І дарує ароматВітру, що квітки гойдає,І на море враз безкраєОбернутись прагне сад.Ну, а море, далебі,Дивиться на сад, невтішне,І таке ж барвисте й пишнеХоче бути і собі.Так зійшлися між собоюДві стихії – синь морськаЙ буйна зелень квітника —Для запеклого двобою.Звиклі до постійних звад,Водночас подібні й різні:Сад – то море квітів грізне,Море – хвиль пінистий сад.Та не зможуть помогти,Не розрадять щире гореНебо, суходіл і море.

Зара

Глибоко страждаєш ти!

З’являється король із портретом.

Король

Сподіваюсь, образ цейРозжене дівочий смуток,В ньому знайдеш порятунок,Радість для своїх очей.Хай же приводом для втіхСтане цей портрет інфанта[9]Марокканців – Таруданта:Кидає до ніг твоїхВін корону. Руку й серцеПропонує. Я за митьЗрозумів: посол мовчить,Бо про шлюб в посланні йдеться.Я цю звістку радий чутиЩе й тому, що він своїхДесять тисяч верховихДасть нам для взяття Сеути.[10]Не соромся, люба доню,Судженому віддасиПосаг юної краси,Зятю я – віддам корону.

Фенікс

О Аллах!

Король

Нехай дівочеСерце переборе страх!

Фенікс

Вирок мій – в твоїх словах!

Король

Що ти кажеш, доню?

Фенікс

Отче,Батька й короля в тобіЗвикла завжди шанувати,Що я можу ще сказати?

(Убік.)

О Мулею! Я в журбі!Я мовчу, бо ледь жива,Бо коритись батьку мушу,Бо так само крають душуІ мовчання, і слова.

Король

Тож візьми портрет цей.

Фенікс

ЗлеЯ вчинила, взявши в рукиТе, що серце до розпукиДовело.

Чути гарматний постріл.

Зара

Салют свій шлеВам Мулей. Його гарматиЧую я.

Король

Чудовий збіг!

Входить Мулей з генеральським жезлом.

Мулей

Падаю до ваших ніг!

Король

Радий я тебе вітати.

Мулей

Хто високості сягаєНеземної, наче я,І його ясна Зоря,Донька Сонця там вітає,Щастя той спізнав сповна.Дай мені на щастя руку,Фенікс, наче запорукуПриязні, якій цінаВірність і моє кохання:Тільки б знати – любиш ти,І готовий я знестиБудь-які поневіряння.

(Убік.)

Тільки що це?

Фенікс

З чужиниВісті добрі є?

Мулей

Погані,

(Убік.)

Як усе, що бачу, пані,Не привиділось мені.

Король

Як похід, кажи скоріше!

Мулей

Звістка смуток принесе,Адже, зрештою, усеНині міниться на гірше.

Король

Все, як є, розповідай,Непідкупне слово правдиЯ умію цінувати.Сядьте всі. І ти сідай,Фенікс.

Фенікс

Слухаю.

Король

Готово.Двір новин од тебе жде.

Мулей

І мовчати, як на те,Важко і зронити слово.Із твоїм наказом згідно,Вийшов я на двох галерахУ відкрите море: мусивБерберійське узбережжя[11]Я оглянути – в тім країМісто є одне славетне,Що Елісою, королю,Звалося в часи далекі.В Геркулесову протоку[12]Вхід воно боронить. Сейда —Ось юдейська назва міста,Що Сеутою зоветьсяПо-арабському: це словоОзначає «гожість» – честюПрисягнусь: воно прекрасне —Місто, вирване у тебеІз корони, бо накликавТи немилість Магомета.[13]Ображають нашу гордістьЙ славу воїнську знаменаПортугальські, що тріпочутьНа його високих вежах.Наче камінь спотиканняМісто це; немов тенета,Поступ наш воно скувало,Потьмарило добре йменняІ, Кавказом неприступним[14]Ставши на шляху твоєму,Ніл звитяг твоїх спинило,Що в іспанські ринув землі.Отже, мав я обдивитисьВсі укріплення ретельно,Щоб докладно доповісти,Як зненацька і безпечноПідійти до стін СеутиТа й удар завдати врештіВорогові. ПеремогуХай тобі дарує небоВ справі цій, хоча відкластиНам її, королю, треба.Є обставина, що робитьНині план твій нездійсненним,Бо тепер на нас чатуєЗовсім інша небезпека:Військо, що його збирав тиДля взяття Сеути ревно,Раджу я тобі негайноПовернути в бік Танжера,[15]Щоб його та ж сама доляНе спіткала, те ж безчестя.В цьому я переконавсяЯкось вранці: в чистім небіСонце заспане з’явилось,Розігнавши хмари темні,Золотом свого волоссяОгорнуло цілу землю,Всі троянди та жасмини,І ясній зорі небеснійОбережно осушилоСльози сніжні та вогненні,Обернувши їх на перла.Я забачив силуетиКораблів якихось в морі,Та не міг сказати певне,Хоч би як вдивлявся пильно,Що це – кораблі чи скелі.Так художник на картиніІноді майстерним пензлемНезбагненне щось малює,Схоже на міраж в пустелі —Чи то пасмо гір далеких,Чи міста якісь славетні, —Завжди відстань заважає,Все зображує непевним:Там, у синьому безмежжіСвітла й тіні гра химернаХвилі з хмарами змішала,Глиб морську й високість неба.Ми очам не йняли віри,Намагаючись даремноРозрізнити хоч би обрисНевиразних тих предметів.Нам спочатку всім здалося,Що вони сягають неба,Ми подумали, це хмари,Що над морем – ген, далеко —Нависають, щоб зненацькаЗливою пролитись щедро.Це скидалося на правду,Бо немов хотіли всенькеМоре випити до крапліЇхні тіні незліченні.Згодом тварями морськимиНам здалися ті химери,Що, мов почет за Нептуном,[16]Виринули на поверхню:Плавниками, що об хвиліБ’ються, нам ввижалось спершуТе, що потім обернулосьНа вітрила корабельні.Поступово наближавсяВавилон[17] той, і нарештіМи збагнули: не висячіЦе сади,[18] а щогли й реї.І тепер на власні очіКожен бачив: безперечно,То не чудиська, не хмари,То – армада чужоземна.[19]Ми дивились, як об суднаХвилі билися шалено,Здиблені, мов срібні гори,Наче скелі кришталеві.Я, угледівши це диво,Розвернув свої галери —Іноді до перемогиНас приводить вчасна втеча —І, оскільки в тих широтахВсе я знаю достеменно,В бухту увійшов, сховавшисьТам за дві високі скелі.Непоміченим лишившись,Я перечекав нашестяСил, яких іще не зналиМоре, і земля, і небо.Пропливла повз нас армада.Не вагаючись, за неюВийшов у відкрите мореЯ, королю, обережно, —Так мені кортіло взнатиЦіль ворожого маневру.Справдились мої надії,Бо допомогло нам небо:Корабель один відбивсяВід флотилії всієїІ, пошарпаний вітрами,Ледь тримався на поверхні.Потім я уже дізнався:Буря перед тим страшеннаКорабель той потрощила,Не завдавши шкоди решті.Воду вичерпати з трюмуНамагалися даремноМоряки; жбурляли хвиліБезпорадне їх суденце,І ніхто не знав напевне,Чим скінчиться ця халепа.Підійшов до них я ближче,І вони, клянуся честю,Хоч і упізнали мавра,Вражені були приємно:Люди й ворогові радіІноді в годину смерті.Так хотілося їм жити,Що вже деякі швиденькоЗаходились по канатахНа мою галеру дертисьІ в полон мені здалися.Інші їх кляли шаленоІ гукали: вічно житиБуде той, хто гине з честю! —Годі й слухати, королю,Португальські теревені.Та мені один із бранцівВиклав плани їх таємні.Він сказав, що з ЛісабонаТа армада до ТанжераВирушила, щоб в облогуВзяти місто і на вежахВивісити нам на пострахПрапор з осоружним гербом,Що його ти з люттю бачишНад Сеутою щоденно.За наказом ЕдуардаПортугальського,[20] що ревноЗдобував у битвах славу,І вона сягнула небаНа орлиних крилах Риму, —Два брати його славетні,Дон Енріке[21] й дон Фернандо,[22]Мужні воїни й, до речі,Орденів Христа[23] й Авіса[24]Два магістри – ти їх легкоПо одежі упізнаєш:На одному хрест зелений,А на другому – червоний —Вийшли з військом незчисленним:В ньому чотирнадцять тисячНайманців, а також безлічДобровольців; сильні коніПортугальців самопевнихВбрані в тигрячі попониІ скажені, мов пантери.Я гадаю, їхнє військоВисадилось вже на берегАфриканський чи принаймніПідпливає до Танжера.Вийдемо в похід негайно,Боронити місто треба:На чужинців, мій королю,Підніми канчук священнийІ сторінку безпомильноВіднайди у книзі смерті,Щоб пророцтво морабітів[25]Нині справдилося врештіІ корона португальськаТут, на цьому узбережжіАфрики, уже сьогодніСмерть знайшла свою ганебну.Хай весь світ сьогодні бачить,Як твій меч немилосерднийУ червоний колір кровіВикрасить поля зелені!

Король