Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Напишу тобі листа вже звідти. А ти мені писатимеш?

–

Писатиму, – тихо відповіла дівчина.

Добувала відпустку, а з її голови не виходили його слова. Перед очима стояв він, красивий, по-міському вбраний юнак, її мрія. Здається, саме такого хлопця чекала… Про такого мріяла.

А в Києві після роботи дівчата біжать на танці або в кіно, Софія ж все тримається кімнати.

–

А що, як лист прийде, а мене й удома немає?

Дівчата й хлопці стали помічати, і на ґлузи брати:

–

Наша Соня в монашки хоче записатися, нікуди, де розваги, й ногою не хоче ступити.

Хлопці-залицяльники, зрозумівши, що ні на кого з них не падає її зацікавлений погляд, ображені, потроху стали відступатися:

–

Щось вона має собі на думці. Після відпустки наче підмінили дівчину.

Нарешті діждалася довгоочікуваного листа… І недаремно ж чекала! Бо в ньому скільки було ніжності і доброти. А почерк! Вона такого краснопису не бачила у своєму житті. Рядочки рівнесенькі, літери як вималювані художником-гравером.

–

Як же я йому тепер відповідатиму на цього листа? У мене ж не так і літери лягають. Якийсь у рядках нахил, – зажурилася дівчина. А потім відігнала від себе сумні думки.

–

Не всі ж отак можуть, як він. Буду старатися, щоб літери були гарненькі і рядочки рівненькі, – заспокоїла себе.

Почалося листування. Дівчина виглядала тих листів. Промайнув за листуванням і рік. І Михайло приїхав у відпустку прямо до Києва, зупинився у рідного, по батькові, брата Левка. Там вони зустрілися і зрозуміли, що не можуть жити одне без одного.

Ішов 1939 рік. Парубок запропонував дівчині взяти відпустку, щоб у батьків попросити дозволу на одруження. Софія погодилася, і ось закохана пара вже в рідній Стецівці.

–

Мамо, тату, до нас сьогодні прийдуть Михайлові батьки.

–

Якого Михайла? – насупився батько.

–

Брусліновського Назарія син.

–

Хороші люди. Господарі, – задоволено відповів батько Андрій. – Ну, що ж, ви з матір’ю приготуйте до столу. Треба зустріти людей, як годиться за звичаєм.

–

Це не той хлопчина, що секретарював у сільраді та допоміг багатьом людям уникнути висилки до Сибіру, видавши довідки, за якими вони змогли втекти із села? Хоча самому йому ледь удалося врятуватися. Допомогли добрі люди, опинився аж у Магнітці, – додала мати.

–

То ж ось який справжній Михайло! – уже почуття гордості за парубка квітувало в серці дівчини.

Настав недільний вечір. Михайло з батьками – Назарієм та Марією – не забарилися, зайшли до хати, на стіл поклали хлібину. І почалася розмова. Тим часом мати зібрала на стіл немудру вечерю, а батько поставив пляшку горілки. Покликали й Софію, зніяковілу, засоромлену. Її щоки загорілися полум’ям макового цвіту.

–

Ну, що ж, діти, якщо вирішили побратися, перечити не будемо. А тільки ж Михайло так далеко забрався – аж у Росію! Як же воно буде?

Ти в Києві, він в Магнітогорську, – почав розмову батько Назарій. – Мабуть, він тобі розповідав, чому не може тут бути. За свою доброту ледь не поплатився життям.

–

А я до нього сама поїду, я знайду Магнітогорськ, – несподівано для себе і для Михайла, і батьків вихопилося в дівчини те, про що мріялося: бути лише разом.

–

Ну, коли так, то ми згодні і благословляємо вас на спільне щасливе життя, – вирішили батьки з її та його боку.

На другий день молода пара розписалася у сільраді.

–

Михайло поїде, а ти приходь до нас, дочко. У тебе ж іще є трохи відпустки, – сказала на прощання мати Марія і додала: – Ти тепер наша. – Добре. Обов’язково прийду, – щиро пообіцяла Софія.

Невдовзі провела Михайла на залізничну станцію. Надивлялися одне на одного, чекаючи потяга, ще раз і ще раз він розказував, як їхати, де робити пересадки.

–

Я вже добре запам’ятала, не заблуджусь, а якщо трохи забуду, то скрізь же не без людей. Допитаюся, – заспокоювала Михайла.

–

Нічого з собою не бери, лише харчів на дорогу, документи. Приїдеш, ми все потім покупимо: справимо і одяг, і взуття, і що треба для хазяйства, – наказував він.

Ось і потяг. Попрощалися. Софія довго стояла на станції, махаючи рукою, аж доки за крутим вигином колії не зник з очей поїзд.

Вона не забула про свою обіцянку навідати Михайлових батьків. Причепурилася гарно, одягла рожеву сукню, яку придбала в столиці, берет, що так пасував до її русявого волосся, туфельки на середніх підборах.

Сама невисока, кругловида, вона нагадувала ніжну світло-рожеву квітку.

ЇЇ гарно прийняли в Михайловій родині.

Мати Марія сердечно розмовляла. Пригадувала всілякі історії, пов’язані зі старшим сином. Відчувалось, що материнське серце журиться за Михайлом, котрий заїхав так далеко від родини. А молодші брати, Микола і Петро, по всьому було видно, дуже раділи красивою і розумною невісткою. До того ж із старшим із цих двох вона була однокласницею. Хлопці розважали Софійку і розмовами, і навіть піснями під гітару.

Вона відчула, як всім своїм єством входить в оцю дружну родину і стає її невеликою невід’ємною часточкою.

–

Наче Михайла побачила, – усміхалася своїм думкам по дорозі на свій хутір.

Але не всім на Михайловім кутку сподобалися Софіїні відвідини.

–

Бачили Горобцеву невістку? (то так по-вуличному називали цей рід Брусліновських) – перешіптувалися через тин жінки.

–

То яка ж вона? – питалися в Наталки, недалекої сусідки.

–

Та така руда, як собака, відказувала та (упадала змолоду за Михайлом, а він її не взяв, тепер злість розривала всю її). – Шапочку наділа, городське плаття, й куди воно годиться у селі! Прибралася б посільському, йдеш же до батьків, – бубоніла невдоволена дівка.

–

А я бачила її, на ґанку сиділи, чого ж, молода, гарна з лиця, як мальована, хоч води напийся, – підлила масла у вогонь Аврамиха.

Наталка спалахнула, як той сірник, швидко сховавшись на своєму подвір’ї.

*

* *

Минуло кілька днів і батько з матір’ю та братом Павлом провели Софію на станцію. – Ти ж як заїдеш далеко, то не забувай писати, – наказували.

–

Тільки ж не ждіть так швидко листа, бо я ще побуду в Києві – треба із роботи розрахуватися, і з гуртожитку виписатися. А їхати неблизький світ. Ще тиждень добрий пройде. Як доб’юся на місце, то зразу ж і напишу, – обіцяла дочка. Попрощалися, потяг забрав Софію і разом із нею материн і батьків спокій.

Поверталися на хутір невеселі – така довга розлука чекала на всіх. А брат – підліток Павло тільки й говорив про сестру: і як голод переживали, і як на радгосп його забрала, не давши померти голодною смертю, і як уроки допомагала робити, і як на воловню батькові їсти носили.

–

Заміжня тепер сестра, треба вже без неї звикати. Хтозна, коли прийдеться побачитись, це тобі не Київ, що зовсім тепер здавався недалеким. А де той Магнітогорськ?! – і зітхнув хлопець по-дорослому… Перед від’їздом із Києва пішла на пошту, дала телеграму:

–

Виїжджаю із Києва 5 листопада поїздом №115 Софія.

Ох, і неблизький світ до Магнітки (так казав Михайло). І правду чистісіньку казав. Спочатку день-другий все було для неї цікавим. За вікном вагона пробігали гарні краєвиди, річки, озера. А чим далі летів потяг, тим чужішав краєвид для неї, степовички. Все більше і більше траплялася лісиста місцевість. Це спостерігати було цікаво і разом із тим незвично. Чим далі рухався поїзд, тим сумнішала Софія:

–

Як зустріне чужа далека сторона? Усі ж, мабуть, там москалі, мови її не розумітимуть, ще чого доброго насміхатися стануть… Старалася відгонити тривожні і невеселі думки:

–

Михайло ж звик, то і я звикну, – заспокоювала себе. Скрізь живуть люди, а серед них більше добрих, аніж злих.

Тиждень минув у дорозі. За цей час Софія аж зблідла і змарніла, без тепла й сонця рідного краю.

Магнітогорськ зустрів Софію вітром, снігом і холодом. Передбачливий чоловік приїхав зустрічати дружину з теплими битими валянками, кожухом величезного розміру. Загорнув її, як малу дитину, ще й у теплу у кліточку хустку закутав і повів до саней.

–

Ну, що ж ти мене кутаєш, не замерзну, – сміялася Софія.

–

Тобі смішки, а тут не зчуєшся, – зі знанням ситуації повчав чоловік, усміхаючись, – як відморозиш свого гарненького носика.

А в квартирі молоду жінку чекали гості. Познайомилися.

–

Я – Мартин, а це – моя дружина Маша. Вона росіянка, будеш вчитися в неї розмовляти по– тутешньому, – доброзичливо перший обізвався до неї, трохи старший за Михайла, світло-русий чоловік. Живемо ми тут дружно, один одному допомагаємо в чужій далекій стороні. Так що входь у наше коло. Сумувати за Україною будеш, звичайно, і за своїми рідними. А з’явиться маля, дасть Бог, всі смутки твої забере. А у відпустку Михайлову по

їдете, провідаєте родину. Та й знову сюди, бо тут у твого чоловіка гарна робота, він головний бухгалтер, під його орудою працює 15 рахівників!

–

Мартине, годі мене вихваляти, краще сідайте до столу, – несердито обірвав його Михайло. Йому було незручно слух

ати такі слова про себе. І потекли щасливі дні молодої сім’ї в чужому непривітному краї. Софія себе тішила мріями: швидко рік збіжить до відпустки, а там, в Україні, на неї чекають батьки, уся рідня, усе миле і дороге серцю: і річка, і левада, і стежки, щ

о солодко пахнуть травою і цвітом. Може, вдасться чоловікові перевестися в Київ? Он який же він розумний! Недарма Мартин його так хвалить. А коли не усміхнеться їм доля на рідній землі, то буду тут звикати, живуть же люди, – заспокоювала себе розважливими думками…

*

* *

–

Ох, і морозище шкребе, дістань мені будь ласка нові валянки, я їх сьогодні взую, бо ще й снігу нанесло кучугуру, – попросив жінку Михайло якось, збираючись вранці на роботу. Вона йому подала валянки і раптом завмерла. Її Михайло, взувшись у в

алянки, раптом ойкнув з переляку і вискочив аж на стіл.

–

Що тобі, Михайле? Болить? Дуже? Ти наступив на гвіздок? – допитувалася стривожена жінка – Чи, може, не дай Бог, на голку?

–

Миша, миша, – прошепотів він раптом, щосили намагаючись скинути з ноги валянок.

–

Оце так герой, хіба ж вона тебе з’їсть такого великого!? – уже розсміялася Софія. – Не бійся, миша з переляку вже пропала!

І вони потім обоє реготали, як діти. Цей смішний випадок з мишею у його валянку не раз приводив до кпинів Мартина і веселого молодого сміху в товаристві друзів. Спочатку він ніяковів, а потім звик до цього і сам охоче розповідав товаришам свою кумедну історію.

Та недовго довелося молодій сім’ї бути разом: вибухнула війна з Японією, і Михайла призвали на військову службу. Довелося повоювати проти квантунської армії біля річки Халхін-Гол. Вагітну дружину додому на батьківщину доручив відправити вірному другові Мартину. Той з дорученням справився на відмінно: квиток придбав, в дорогу допоміг Софії зібратися, провів на вокзал та посадив у вагон, провіднику наказав, аби пильнував безпеку і здоров’я майбутньої матері. Софія аж розчулилася від такої уваги і турботи, прощаючись, змахнула непрохану сльозу:

–

Я вас ніколи не забуду. Писатиму, а ви мені все пишіть, що знатимете про Михайла, бо від нього до мене поки та звістка доб’ється.

А це ж війна, як там йому?

–

Не журися. Твій чоловік розумний, дарма голову в пекло не сунутиме. А що всім буде, те й йому. Молись Богу за нього, – розважливо вмовляв Мартин. Попрощалися тепло, як найрідніші люди. Потяг узяв Софію у своє неспокійне нутро, щоб цілий тиждень деренчати, скреготати і тривожно вистукувати гіркі мелодії. Усю важку дорогу жінка журилася і не раз плакала.

А мріяли разом із чоловіком приїхати у відпустку, народити дитя, воно й підросте, вигріється на рідному сонечку… Мріялося… Софія сумно зітхнула, прислухаючись до нового життя, що озивалося в ній… Неспокійне, жваве, дороге, до болю кохане.

*

* *

Михайлова родина зустріла невістку тепло і ніжно. Особливо брати Коля і Петро. Вони не давали взяти їй у руки навіть відро з водою. Якщо вона йшла до криниці, то обов’язково котрийсь із них вже й тут, як тут – і відро у дужих хлоп’ячих руках.

–

А тепер буду йти, розмахуючи руками? – ніяковіла Софія від такої уваги Михайлових братів.

–

Авжеж. Тобі так краще, – сміялися хлопці. – Михайло приїде, то спитає нас, чи тебе берегли і шанували, чи допомагали.

Це вони говорили, аби заспокоїти невістку, а якщо серйозно, то такі брати вродилися: небайдужі, добрі, щирі хлопці.

Наступив вересень 1940 року. Софія записалася у Звенигородську бухгалтерську школу, аби даремно не гаяти часу: все ж здобуде професію. Тепер вона разом із стецівськими дівчатами Дашею та Дусею винаймали квартиру у старих добрих євреїв у Звенигородці. Додому ходила дуже рідко: дорога неблизька, більше, ніж 17 кілометрів, та вже й важко було. Чекала від батьків передачі, які надсилали із Дашиним батьком, бо той брав коня у своїх родичів. Казав Софіїним батькам, коли їхатиме, щоб лаштували і вони передачу для доньки, йому було залюбки, бо жили дівчата дружно, ділилися усім, підтримували одна одну, оберігали вагітну сусідку, бо обидві ж були хуторяночки, як і вона. Навіть покумалися наперед, бо хто ж знав, що поява донечки обернеться для неї трагедією.

Народжувала дитя нормально ніби, а що сталося, чому підкинулося зараження крові… ЇЇ рятували всі лікарі, а вона горіла в смертельному полум’ї, вливали кров, але нічого не допомагало. Дівчата – стецівчанки щодня прибігали до лікарні, хвилювалися за здоров’я подруги і маленької донечки. В палату їм лікар заходити не дозволяв, до них виходила Софіїна мати Олександра, змарніла, ураз постаріла, брала передачу, дякувала, змахуючи сльози. Одного разу вони принесли червоного вина:

–

Тьотю Сашо, візьміть, це передала наша хазяйка, наказувала, щоб потрохи давали Соні, аби набиралася крові.

–

Спасибі вам, дівчатка, і господині перекажіть подяку від усього серця.

–

А Софійці хоч трохи краще?

–

Та ні, ходить не може. Хто знає, коли лікар до

зволить їй вставати? Добре, що хоч опритомніла, мене стала впізнавати, за дитя розпитує.

Уже другий місяць лежить, дівчинку годують мамки-породіллі.

–

А Михайло хоч знає?

–

Не знає, він же там на тому Халхін-Голі. Правда, озвався недавно їхній товариш Мартин, то хлопці свата Назара відписали, що Соня в тяжкому стані в лікарні. Молюся і за доню свою, і за внучку, може ж, Господь милосердний зглянеться над нами.

Пішли дівчата зажурені, не побачивши і цього разу ні породіллі, ні маляти…

*

* *

З поїзда Михайло прибіг до батьків Софії. Павло, молодший її брат, зустрів його на подвір’ї.

–

Де вони? У вас чи у моїх батьків? – запитав схвильовано.

–

Немає їх ні в нас, ані там, досі лежать у Звенигородці у лікарні, там же і мати наша Олександра. А лікує Софію лікар Шмигельський, як би не він, то було б велике горе.

Михайло, не гаючи часу, швидко пішов до своїх батьків, а звідти, найнявши підводу, поїхав у Звенигородку. У лікарні йому дозволили побачити і дружину, і маленьку донечку.

–

Лікарю, коли можна буде забрати їх додому?

–

Про це ще не час говорити. Ми лиш почали учити ходити мамку, нехай трохи підкріпиться здоров’ям, стане упевненіше на ноги. А зараз їй потрібен гарний догляд, добре харчування і підтримка рідних. Це залежатиме від вас, думаю, що ваша присутність біля неї – це вже неабиякі ліки. Адже вернулася з того світу. При такому зараженні крові із тисячі виживає один. Можна сказати, ваша дружина в сорочці народилася.

–

Спасибі вам, лікарю, за її порятунок, – розчулено промовив, – і за доню теж.

Після лікарні Софію привезли на хутір до батьків. І за нею, і за немовлям – донькою Валею – доглядали батьки, брат Павло і чоловік Михайло. Часто навідувалися і рідні його – мати Марія і батько Назарій, прибігали й сестра Михайлова Оксана, й брати Микола і Петро. Усі раділи, що, нарешті, виписали невістку з дитям із лікарні.

Та нове лихо впало на молоду родину – тяжко захворіла Валя: якась невідома хвороба мучила дитину – вона кричала день і ніч, її тільце звивалося в страшних стражданнях і корчах. Уже й лікарів, і знахарів, і священика приводили, ліками, і свяченою водою поїли – нічого не допомагало. Дев’ять страшних місяців краялася душа молодої матері…

І коли Бог забрав до себе нещасне дитя, вибухнула тиша, яка була страшніша грому. Софія упала, затуливши вуха руками, злякавшись тиші, що народилася в хаті, і страшного горя від втрати улюбленої донечки. ЇЇ ноги підкосила смерть дитини, і вона знову злягла. І, здається, до цілого світу збайдужіла, нічого не могло розрадити в горі… Утішала її родина Михайлова і батько Андрій з матір’ю і братом. Але вона не могла змиритися з втратою дитини, бажане народження якої принесло їй стільки випробувань. А тепер, коли сама виборсалась із пазурів смерті, ця лиходійка-смерть забрала донечку!

…Лише після двох місяців стала підніматися з ліжка, виходити на своє подвір’я, яке раніше так любила, бо воно завжди задивлялося на недалеку річку, приносило солодкі пахощі сінечка і води. Михайло і не відходив від неї увесь цей час, і радів, коли вона робила перші кроки: він завжди був поруч, вчасно підставляв своє плече, розраджував, як умів. А коли привів до своїх батьків, ті не знали, куди її посадити, а надто найменший брат Петро (брат Микола вже на той час навчався в сільськогосподарській школі в Млієві).

–

Отепер, дочко, ти вже вдома, сьогодні на хутір не підеш, бо для тебе це далеко, ти ще не зовсім окріпла, а там і назовсім у нас залишишся, бо тепер тут твій дім. Он через сіни хата стоїть, а нам вистачить із хлопцями цієї, вона велика, – сказав батько Назарій. – Бо куди голка, туди й нитка, так?

–

Так, я згодна, тільки ще не зовсім подужаю всяку ро

боту, – тихо озвалася.

–

Та хто ж тебе до роботи силує, спочатку видужаєш, а там буде видно, що зможеш робити, – мовила мати Марія. – Не бійся, дочко, ми ж такі самі батьки, як і твої, а ти тепер наша дитина.

І правду сказала свекруха: жаліли її і берегли всі в родині Брусліновських: і батьки, і брати, і сестра Оксана. Вона хоч і жила через річку, бо вже була заміжня, але щонеділі, а то й на тижні, прибігала до них. У неї завжди знаходилося тепле слово для молодої невістки, і тому на серці Софії потроху розгодинювалося.

Одне було погано: стали ходити чутки про війну, спочатку говорили люди між собою пошепки, на вухо, але коли в селі почали набирати до армії молодих хлопців і чоловіків, то не в одній родині заплакали матері – чиє, чиє, а материнське серце ще здалеку відчуває лихо. І в хату Назарія і Марії Брусліновських вдерлася журба: Миколу, котрий навчався в Млієві, забрали в армію, а за ним Михайла і зятя Івана, Оксаниного чоловіка, батька чотирьох ще малих хлоп’ят – Миколи, Анатолія, Михайла, Василя. Заплакала мати, невістка молода, дочка: чи надовго беруть, чи справді буде війна?! Софія довгими ночами не спала, плакала, щоб ніхто її не чув, мучила себе думками: що буде тепер, адже відчувала вже під серцем дитя… Про це ніхто з рідних ще не знав, лише вони з Михайлом. Та і його не було тепер поруч.

*

* *

Почалася зима, сповнена тривогами і поганими передчуттями. В останній день місяця лютого Софія народила доньку. Свекруха Марія прийняла в невістки пологи сама.

–

Як назвеш, дочко, своє дитя? – запитала мати Марія.

–

Нехай буде такою, як ви, Марією, лагідною, доброю, розумною, – сказала молода породілля.

–

Дякую тобі, доню, – тепло усміхнулася. Згодом богомільна свекруха, покликала батюшку, який охрестив дівчинку.

Росла Марійка вимогливою, не хотіла, щоб її спускали з рук. Та й було кому носитися: свекруха, Петя, який дуже радів, що в нього тепер є племінниця, учив говорити: «дядя». І мале бралося до перших слів:

«ма-ма», «ба-ба», «дя-дя».

–

А діда наче й немає, – ж

артівливо бурчав дідусь Назарій.

–

А ось і я, дядько Павло, вбігаючи на подвір’я, вигукував Софіїн брат, брав на руки Марусю: Ти ж тільки моя племінничка? Кажи: «Дядя». Доходило навіть до суперечок між хлопцями.

–

Та вона вас обох любить, бачите, як ручки т

ягне, – мирила братів – дядьків Софія.

Прийшла весна, якій ніхто не радів, а за нею і літо в невеселій хустині та сльозах: матері плакали за синами, яких призивали і призивали на службу.

*

* *

Вони з мамою Марією сапали на городі картоплю, як прибіг найменший брат Михайла – Петро: «З гучномовця передали, що німець розпочав війну. Люди сходяться до сільради послухати!»

Обидві так і кинули сапи на городі і побігли, а вже на подвір’ї (сільрада була навпроти їхнього двору) й самі почули: «Граждане и гражданки Советского Союза! Сегодня, в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну, атаковав нашу границу во многих местах и подвергнув бомбежке со своих самолетов наши города – Житомир, Киев, Севастополь, Каунас и некоторые другие…» – розносилося по селу із гучномовця. І це повідомлення було страшніше грому серед ясної години.

–

О, Боже праведний! – схопилася за серце стара мати. – А наші ж синочки?! Що тепер буде?

Софія стояла, а по її щоках рясним дощем спадали сльози, тримаючи на руках немовля.

–

Не бійся, мама з тобою, – гірко втішала й сама не вірячи у те, що мислить.

Немає тепер спокою у Назаровій хаті: плачі матері за синами, гіркі осиротілі почуття невістки, важкі думки батька, щоденні ридання дочки Оксани, яка прийде зі своїми синочками, а вони висядуть на лаві, як ті горобенята, і всіх треба нагодувати, одягнути, за кожним приглянути.

–

Що я без Івана тепер робитиму? – плаче Оксана. – Він же в мене золотий чоловік, лад у всьому давав і хлопцям також.

–

Не плач, доню, може ще замиряться? – втішав батько, але в його голосі вчувалася невпевненість. – А твоїм хлопцям, поки Іван не вернеться, я буду за порадника старшого.

Хіба ж міг тоді він передбачити, що його зять Іван загине на цій проклятій війні, і його синочки зростатимуть без нього, а їхня мати, його безталанна дочка, забуде на все життя усміхатися… А була ж весела і співуча, як пташка!

–

А може, Гітлер схаменеться та не проводитиме далі наступ? – гомоніли на ганку сусіди з Назарієм. – Не для того він порушив наші кордони, – журилися всі, хто зібрався на ще недавно веселому, гомінкому подвір’ї Брусліновських: тут завжди чулися звуки гітари, на якій чудово грав син Микола, тоді приходили сусіди і молодь. А тепер все завмерло – оніміло.

Зростаючим гуркотом канонади накочувався на село фронт, все голосніше і голосніше лунали вибухи і стрілянина, все частіше з’являлися ворожі літаки. Колгоспи спішно евакуйовували, вивозячи все цінне, виганяючи худобу, яку супроводжували пастухи. З боями відійшли останні частини. Усі дороги були заюрмлені військовими, цивільним людом, технікою, возами і худобою. Усе відбувалося блискавично, як у німому кіно. Далі групами і поодинці проривалися до своїх з оточення стомлені та поранені бійці.

–

Як воно буде далі? Чутки надходять все страшніші, – думала Софія гірко.

–

Фашист бере місто за містом, – обізвався Павло. – Я чув, що наші хлопці з ФЗО записуються добровольцями на фронт. І в мене така думка є. Я теж хочу з ними.

–

І не додумайся: ти ще роками не вийшов, – сказала Софія. – А матір, батька, як покинеш, та ще з малим Іванком?

–

А що, нам сидіти, склавши руки, доки німець прийде аж у село? – відповів Павло.

–

Якби мені більше зросту, то роки я б собі прибавив і теж пішов би воювати.

Якоїсь днини у село зайшли змучені бійці. Усе ближчими ставали звуки канонади. Назарій віддав більшу половину хати, щоб там розмістився штаб. Мати Марія варила їм нехитрий обід: картоплю в мундирах, гріла чай. Але це тривало недовго, скоро по Великому шляху, що за селом, поповзла німецька техніка, залунали кулеметні черги та вибухи. Софія з донькою сховалася аж під штандари, затулила вуха, притиснувши її до грудей.

–

Чи ви здуріли, що сюди сховалися? – забіг батько Назарій. – Та воно ж як вдарить у хату, то ніхто й не дістане. Мабуть, якийсь падлюка німцям доніс, що в нашій хаті штаб червоноармійців. Вилазьте, кому сказав!

–

То ми побіжимо до Оксани нашої через річку, тату? – обізвалася невістка.

–

Добре. Робіть, як знаєте. Однак не послухаєте, – пробурчав невесело.

До Оксани бігли чимдуж: мати, Петро – брат і Софія з Марусею. Оксана зустріла їх на подвір’ї і наказала:

–

Стрибайте в погріб, я туди накидала подушок, там уже сидять з дітьми кума Марія і Ялисовета. Софія мовчки подала доньку жінкам. Дівчинка, побачивши чужі руки, закричала несвоїм голосом.