Ангел наш добрий – Мати Софія

Буває, зійдуться коли та й згадують і своє поле, і ліс, і пасіку з музикою трудящих бджіл…

І Волосенки були такими, як ті бджоли, працювали, нікого не зобиджали.

Яке то щастя – вийти в поле, дослухатись до шелесту жита-пшениці, вдихати запашний дух налитого добірним зерном колосу, ждати, коли достигне, щоб вижати і змолотити!

І тепер, коли сходяться, іноді, сусіди на оденки, солома, яку вносить Андрій до хати, нагадає не раз ниву, що розкошує – достигає під лагідним сонцем. Зітхне не раз чоловік та й старається відігнати солодкі спомини, просить жінку:

–

Заводь уже пісню, Сашко (так він любив її називати), а то на душі чогось важко.

*

* *

Пройшли десятиліття… Уже й онуки повиростали, але не забувають діда Андрія і бабусю Олександру.

–

Бабусю, не чули, як там мій однокласник, як його здоров’я? – всякий раз, тільки-но прибіжить на хутір онучка запитує стареньку про свого однокласника, Сергія, який повернувся з армії інвалідом.

–

Не чула, – бо звикла так казати завжди. Знала ж бо, що дівчина неодмінно побіжить провідати хлопця, що живе сам.

Такою жалісливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце має…

–

То я збігаю, провідаю, може, йому що з ліків купити треба.

–

То біжи, дитя, – не заперечує ніколи бабуся.

А то якось прибігла вся в сльозах. Видно, що й по дорозі плакала.

–

З Сергієм велика біда. Так опух весь, що й не впізнати.

Руки, обличчя такі, неначе їх хтось накачав і вже почала шкіра тріскатися.

–

Ой, Господи, то що ж робити? – злякалася баба Саша.

–

Я зараз біжу в село і до ФАПу. Викличу лікарів, нехай його візьмуть у лікарню, може, ще встигнуть урятувати.

В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.

Забрали Сергія в лікарню, добре там підлікували, тепер уже ходить, купив мопеда і перші огірочки з городу повіз своїй рятівниці, як потім їй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, із сусіднього села.

Баба Саша ніколи не говорила внукам про те, що хата, у якій живе Сергій, її батьків і город, на якому він любить працювати, також.

–

Навіщо їм знати. Нащо згадувати при хаті його грішницю – бабу, колишню активістку. Вона й так покарана Богом і ще каратиметься не в одному коліні.

А внуки нехай не відають зла ніколи, – розхвилюється бабуся. – Не приведи, Господи, пережити те, що пережили ми і наші діти. Сохрани і помилуй нас, грішних!

І спогади, непрохані і страшні, насідають чорним гайворонням на

душу…

*

* *

Софійчині та Павликові батьки працювали в колгоспі, на трудодні їм давали дуже мало і тому родина, як могла, вибивалася із злиднів і нестатків: обробляли город біля хати, держали корівчину, яка їх годувала усіх. Хоч бідно, але якось жили, батьки дбали про освіту дітей, продавали городину та трошки молока, щоб взути – вдягнути дітей до школи.

Гірко працюючи, сім’я, так як і решта односельчан, не змогла виконати план хлібозаготівлі. У селян почалися обшуки, не проминули вони і хати Волосенків. Одного дня прийшли до них «уповноважені» разом із «штурхачами», так називали тих, що гострими прутами тицяли усюди шукаючи сховане. Завзято вишукали в них всі схованки зерна та продовольства: і в лежанці, і під кагелкою на печі, викинувши навіть малого Павла, що грівся, тремтячи з голоду і холоду. Забрали все, що знайшли.

Залишилися Волосенки без зернини хліба, швидко з’їли картоплю, закопану в садку, і навіть лушпайки доїдали з неї, вишкребли – замели засіки від зерна. І все частіше погляди їх зустрічалися на грубі, де сховали дороге, ще дівоцьке материне намисто.

–

А що, Андрію, прийдеться міняти? – наважилася першою Олександра

–

Так шкода, нехай би дівчина його носила, – обізвався батько Андрій. – Може, обійдемося?

–

Доварюю останні лушпайки. А що будемо робити поті

м? Люди їдуть у Росію, міняють одежу на хліб. Їдь і ти, може, встигнеш вернутися та порятуємо дітей наших.

…Провела з дітьми чоловіка до залізничної станції і побачила, що не лише він один сьогодні вирушив у невідому далеку дорогу. Кожен, вхопившись за мішок зі скарбом (що найдорожче було в хаті), у якому лежала надія, якнайшвидше хотів добитися до тієї Росії, що приманювала хлібом – порятунком, і повернутися до голодних дітей.

Коли батька із іншими чоловіками проковтнув товарний вагон, поверталися пригнічені, заплакані, до хати:

–

Чи діждемося? Чи не вб’ють його бійці загороджувального загону , чи не пограбують, не обкрадуть по дорозі? Чи доб’ється до хліба? Чи повернеться живим?

Матір щодня гонили на роботу, вона через силу ішла, щоб одержати пайку і принести дітям. Сама ж ледь пересувала ногами.

–

Софійко, завтра підеш на поле зі мною. Боюся, що не донесу вам хліба, бо можу додому не дійти.

До обіду ледве доробили: кожен буряк, навіть і найменший, здавався непосильним тягарем. Аж ось ударили в рейку: «Обід» Знесилені, голодні, ледве тримаючись на ногах, рушили до підводи із бідоном, у якому була аж прозора якась юшка. Софійка посадила маму на купі бур’яну, а сама стала в чергу за «обідом» Люди позаду сердилися: «Чого береш на двох, а ми – жди!». Та вона стерпіла образи, взяла пайку і принесла матері: «Їжте, мамо, нам же до вечора треба доробити». Мати крізь сльози давилася юшкою, аби лише не хвилювати доньку. Щоб маму хоч якось потішити, після обіду дістала з-під рукава скибочку хліба:

–

Це Павликові, мамо, він зрадіє.

–

А ти ж, доню, що, сама хліба не їла? – кволо обізвалася Олександра.

–

Я юшку виїла всю, з мене досить, я вже немаленька, потерплю, – відповіла дочка. І як мрію, що носила останні тижні, повіла неньці: «А там і тато скоро приїде з хлібом. К

ажуть, з Росії наші привозять отакенні-о хлібини!». І показала руками, який той хліб, що привезе батько… Мати лише гірко усміхнулася:

–

Якщо живим вернеться і привезе яку хлібину, то на скільки її вистачить?

Щодня, ідучи на поле і повертаючись із нього, мати з донькою наштовхувалися на мертвих. Вони лежали на вулицях, на греблі, на Великому шляху, у березі над ставком… Грабарі з похоронної команди не встигали їх збирати і відвозити на цвинтар, не встигали всіх вкидати у вириті могили.

Часом поряд із мертвими опинялися на грабарці ледь живі односельчани, які просили не забирати їх, бо вони ще живі!!! Та дядькиграбарі не слухали: «Нам однаково за тобою взавтра їхати. То чого крутитися даром, заберемо тебе сьогодні, хіба тобі не однаково вже? Мертвий ти, опухлий, і єсть уже мертвий!» А баба Миниха так уже благала, опинившись на возі, що грабарі не видержали та зняли її з воза: «Дурна, що ти просишся, валяйся, завтра заберемо!». Прожила вона до глибокої старості і любила зі слізьми розказувати, як відпросилася від видимої смерті.

Дощ, як найнявся, щодень періщив і періщив по голодних людях і в полі, і в селі. Скрізь було холодно: і в балаганах, куди сходилися на обід, і надворі. Холод, сирість і безнадія дошкуляли змученим селянам. Вони падали: старі, молоді і зовсім юні.

Софійка дуже любила сусідську дівчину, старшу від неї на два роки, ходила до неї гуляти, любила слухати, як вона співає. І як же її вразила смерть подруги!

Вони поверталися з мамою з роботи і прямо на польовій стежці наштовхнулися на Галинку.

Дівчина лежала юна, красива, з широко відкритими очима. Здивування, страх, біль захололи в її зіницях.

Тієї ночі в хаті ніхто не заснув, бо Софійка горіла у гарячці, як у вогні, кликала мертву подругу, схоплювалася, бігла їй на допомогу, ділилася пайкою хліба з нею: «Візьми мій хліб, лише не помирай! Чуєш? Візьми!»

Тиждень прослабувала дівчина, а коли підвелася, то сказала матері, що більше в колгосп на поле не піде, бо не хоче померти, як подруга: «Піду на радгосп, на висадки. Мені тітка Кобчиха пообіцяла, що влаштує мене, бо там куховарить. І ще наказувала взяти й Павла з собою, вона його прилаштує до якоїсь роботи. А там годують краще і більшу пайку дають».

* * *

Вибігли в густий молодий ранок, щоб удосвіта бути на місці. Добре, що вчасно встигли і бригадир поставив Софію на рядок висадків разом з усіма. « А ти будеш за водовоза», – наказав хлопцеві.

Невеликий на зріст Павлик уже зранку вів худесеньку, як драбина, конячину з малим візком, на якому була прилаштована бочечка з водою.

–

Води, кому води? – гукало хлоп’я до людей, які поралися на грядках із висадками.

–

Та хто ж питиме воду, коли від голоду кишки скрутилися? –озвався змарнілий, аж чорний, худий чоловік.

Увечері Софійка прошепотіла Павликові на вухо:

–

Лягай, де тобі покажуть спати, мене не жди, бо я побіжу додому.

–

Чого побіжиш, а мене покинеш тут? Я теж з тобою, – запхинькав той.

–

Не можна. Я швидко бігтиму, бо вже вечір. На ранок прибіжу. Жди! – суворо наказала братові.

Сама ж щодуху, як молодий вітер, гайнула полями на свій хутір. Уже добре смеркло, як, задихана, схвильована, задоволена собою забігла в хату. Зразу ж кинулася до батька, що останні дні не міг підвестися – опухли ноги.

–

Таточку, з’їжте, я хліба Вам принесла і мамі. Візьміть ось, їжте, підкріпіться хоч трохи.

–

І ти не боялася, доню, так пізно полями іти? А що було б, якби тебе перестрів хтось?

–

Хай спробував би мене догнати! Я прудко бігаю.

Щовечора летіла дівчинка додому, несучи батькам рятівні скибочки чорного, як свята земля, хліба. І Господь милосердний змилувався над родиною. Поволі став ходити батько, знайшов підробіток у млині, приносив сяку-таку обметицю. А тоді вже й на воловні став доглядати худобу, трохи залишав обмішки і для себе в потайнику куфайки.

З початком зими, люди на бурякових полях вишукували з-під снігу цукрові буряки. Софійка з Павликом і матір’ю мало що знаходили, але раді були і двом-трьом бурячкам. Тоді мама розтоплювала в печі і пекла їх. Вони пахли на всю хату, але після солодкого наїдку хотілося хліба. Дівчина не витримувала і просила вкотре у матері вишиту сорочку, щоб її обміняти на хліб. Це єдина річ, яку мати зберегла, не дала батькові вивезти в Росію. Та доньці цього разу не відмовила: «Неси, дитино, може, добудеш хоч пригорщу борошна». Софійка бігла рідним хутором до дядька, батькового брата, він працював мельником у сільському млині. Думки лізли в голову ще швидше, аніж бігли її ноги:

–

Може, хоч висівок всиплють, а вони напечуть тоді млинців чи коржиків. І пахощі гулятимуть по хаті. І малий Павлик зрадіє, стане веселим, як колись було… Хоч би дядина і сьогодні були добрі…

Софійка заходить до дядькової хати, чемно вітається з дядиною, сідає на запрошення на лаві. І хоч їй страх як хочеться погуляти з Федькою та Михтодиком, та вона знає, за чим прийшла, отож їй не до пустощів.

–

Як там Павлик? Мама? Тато? Здорові?

–

Спасибі, здорові, – відповідає на запитання, як і належить – А потім не втримавшись:

–

Дядинко, а я вам принесла гарну вишиту сорочку. Ось! – випалює швидко і так само швидко розгортає вишиту мамину сорочку. Візьміть її собі, а мама її не носить вже.

Тітка не вперше чує Софійчину розповідь про сорочку, не вперше бачить її, зітхає співчутливо і мовчки виходить у сіни. А потім повертається і наказує:

–

Погуляй з братиками, а я скоро прийду. Не йди додому, жди мене, чуєш?

Через короткий час вона заходить із глибокою невеликою залізною мисочкою, у якій вщерть обметин. Дядина знає, що Софійка лише тоді прибігає, коли в хаті немає вже й пилинки, коли голод стає нестерпним. Та ще й батько Андрій, сусіди розказували, знову зліг, опух.

–

Ось біжи, доню, неси, нехай мати спече хоч якогось пляцика. Рятуйте себе і батька.

Дівчинка дякує, бере рятівне борошно-обметицю і направляється до дверей, але її зупиняє строгий наказ:

–

Я кому сказала, забери сорочку! Ти вже виросла на півдівки, скоро на вулицю бігатимеш у цій вишиванці, а дядину не слухаєш! – сердилася тітка зовсім несердито, бо в очах її Софій

ка побачила ласкаві іскорки. Як і завжди.

–

Добра дядина! – думала по дорозі додому дівчинка.

Швидко добігла до хати, матері десь не було, і вона сама заходилася коло хліба. Замісила на воді, розпалила сухим бадиллям і соняшничинням у печі.

–

Що ти там робиш, дочко? – обізвався з печі батько.

–

У печі топлю. Хочу швидко спекти вам коржа, бо мами немає, а вам треба поїсти. І Павлик хоче коржа.

–

А в тебе ж вийде? Справишся сама?

–

Я вже немаленька, он і дядина мені сказали, що я вже півдівка. І скоро мамина вишита сорочка буде на мене якраз. Тітка й на цей раз не захотіла взяти сорочку, сказала, що я велика і скоро носитиму її сама.

Батько дивився на свою донечку і милувався нею: «Розумниця росте, ще й добра серцем і душею», – подумав.

Мати Олександра прийшла, стомлена сіла на широку лаву, важко переводячи дух:

–

Що ти, доню, робиш? У печі затопила, то молодець. Ось перепочину, замішу коржа та спечемо на вечерю.

–

Мамо, я вже печу, якраз поставила на деко, – обізвалася Софійка, соваючи коцюбою у печі і раптом скрикнула: «Ой!» Кинулися обидві до печі: на черінь вилився з дека такий жданий хліб, розтікся і шипів на вуглинах сердито.

Софійка залилася слізьми: «Що я наробила, хотіла як краще, вас порадувати і батька нагодувати, і братика.

–

Не плач, доню. – обізвався батько. –

Зішкребемо, як спечеться, та й поїмо, який удасться. Ти ж старалася.

Спікся пляцик на черені, мама діставала з печі по шматочку, ділила дітям і Андрієві. Софійка слізьми поливала чорний від попелу матержаник і не знала, куди очі подіти від сорому.

*

* *

Голод повільно-повільно відходив із села, клацаючи своїми страшними зубами. Хто залишився живий, виходив-виповзав на ряст: діти накидалися на калачики на подвір’ї, обліплювали, як пташки, дерева, обдираючи глей, який був аж солодким. Сама природа допомагала кволим дітям рятуватися.

–

Не дуже наїдайтесь того добра, діти! – просила мати. – Аби не зашкодило вам.

–

Господи милосердний, не дай загинути нам, поверни до життя, – молилися ті, хто не впав під смертельною косою голоду.

Схудлі, бліді діти тепер ходили до школи, у якій давали посьорбати юшку, аж прозору. Веселощів, як перше, бувало, між дітьми, не чути. Ані пустощів дзвінких, бо хлопчики і дівчатка подорослішали за цей страшний час: їхні душі облягав страх, аби не повернувся знову голод у їхні хати. Діти по-старечому обговорювали те, що чули в родині:

–

Чи це справді кінець голоду? Чи є надія на сівбу? Чи вродить? Чи будемо на осінь з хлібом? Не приведи, Боже, страхіття таке пережити знову!

Ходила і Софійка разом зі своїми ровесниками до школи. Вчилася сумлінно, і за це її хвалили учителі. Закінчувала цього року семирічку, і перед нею постало питання: куди йти після школи? Залишатися в селі? Скніти на ланці, як мама, чи гибіти на фермі, як батько?

Уже був початок літа, надворі таке розливалося тепло, сонце гралося з листочками у їхньому вишнику, співали, не втихаючи, пташки. Дівчинка рвала вишні, раз по раз смакуючи ними і щось собі мріяла:

–

А гарний Терещенків старший син! Усі дівчата зі школи на нього задивляються. А він однак до них на хутір приходит

ь, кличе на човні покататися. Софійка так і не може збагнути, чи він із-за подруги їх обох на човен запрошує? Чи, може, через неї? І засоромилася своїх думок, бо хто ж із сільських дівчат не мріє про нього, такого красеня. І вчиться найкраще за всіх, і не дере носа, хоча батько – директор школи, а мама – учителька. У школі старшокласниці особливо та й, ніде правди діти, всі школярі були закохані в учителя Федося Петровича: зачаровані його глибокими знаннями з математики, фізики, слухали-вбирали в себе таємниці точних наук, старалися в усьому бути на нього схожими: він шанобливо і з любов’ю ставився до учнів, поважав їхню особисту думку, ніколи не нав’язував свою. Міг говорити із відмінниками і зі слабшими школярами з рівною повагою і розумінням. І такими ж добрими, чуйними, розумними були і його сини Борис і Юрій. Вони не хизувалися своїм походженням з інтелігентної родини, не гордилися глибокими знаннями, а були хорошими друзями сільським своїм одноліткам.

З хлопцями Терещенків цікаво завжди: вони і змія уміли зробити і запустити під захоплені вигуки дітвори, і човен обладнати, і запросити поплавати в ньому по ставку. Раділи дівчата-хуторяночки, Соня і Дуня, коли Борис особисто їм пропонував покататися на човні. Обидві подруги тоді світилися і сяяли від щастя: Софійка думала, що це заради неї він пригнав човна аж під хутір на ставок, а Євдокія думала так само. І обидві були щасливі, а надто тоді, коли він брав з собою гітару. Тоді ласкаві хвилі річки раділи, гралися-переливалися кольорами веселки, тихенько гойдали човен, і слухали гітару і чудовий спів юнака.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.