Ангел наш добрий – Мати Софія

Буває, зійдуться коли та й згадують і своє поле, і ліс, і пасіку з музикою трудящих бджіл…

І Волосенки були такими, як ті бджоли, працювали, нікого не зобиджали.

Яке то щастя – вийти в поле, дослухатись до шелесту жита-пшениці, вдихати запашний дух налитого добірним зерном колосу, ждати, коли достигне, щоб вижати і змолотити!

І тепер, коли сходяться, іноді, сусіди на оденки, солома, яку вносить Андрій до хати, нагадає не раз ниву, що розкошує – достигає під лагідним сонцем. Зітхне не раз чоловік та й старається відігнати солодкі спомини, просить жінку:

–

Заводь уже пісню, Сашко (так він любив її називати), а то на душі чогось важко.

*

* *

Пройшли десятиліття… Уже й онуки повиростали, але не забувають діда Андрія і бабусю Олександру.

–

Бабусю, не чули, як там мій однокласник, як його здоров’я? – всякий раз, тільки-но прибіжить на хутір онучка запитує стареньку про свого однокласника, Сергія, який повернувся з армії інвалідом.

–

Не чула, – бо звикла так казати завжди. Знала ж бо, що дівчина неодмінно побіжить провідати хлопця, що живе сам.

Такою жалісливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце має…

–

То я збігаю, провідаю, може, йому що з ліків купити треба.

–

То біжи, дитя, – не заперечує ніколи бабуся.

А то якось прибігла вся в сльозах. Видно, що й по дорозі плакала.

–

З Сергієм велика біда. Так опух весь, що й не впізнати.

Руки, обличчя такі, неначе їх хтось накачав і вже почала шкіра тріскатися.

–

Ой, Господи, то що ж робити? – злякалася баба Саша.

–

Я зараз біжу в село і до ФАПу. Викличу лікарів, нехай його візьмуть у лікарню, може, ще встигнуть урятувати.

В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.

Забрали Сергія в лікарню, добре там підлікували, тепер уже ходить, купив мопеда і перші огірочки з городу повіз своїй рятівниці, як потім їй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, із сусіднього села.

Баба Саша ніколи не говорила внукам про те, що хата, у якій живе Сергій, її батьків і город, на якому він любить працювати, також.

–

Навіщо їм знати. Нащо згадувати при хаті його грішницю – бабу, колишню активістку. Вона й так покарана Богом і ще каратиметься не в одному коліні.

А внуки нехай не відають зла ніколи, – розхвилюється бабуся. – Не приведи, Господи, пережити те, що пережили ми і наші діти. Сохрани і помилуй нас, грішних!

І спогади, непрохані і страшні, насідають чорним гайворонням на

душу…

*

* *

Софійчині та Павликові батьки працювали в колгоспі, на трудодні їм давали дуже мало і тому родина, як могла, вибивалася із злиднів і нестатків: обробляли город біля хати, держали корівчину, яка їх годувала усіх. Хоч бідно, але якось жили, батьки дбали про освіту дітей, продавали городину та трошки молока, щоб взути – вдягнути дітей до школи.

Гірко працюючи, сім’я, так як і решта односельчан, не змогла виконати план хлібозаготівлі. У селян почалися обшуки, не проминули вони і хати Волосенків. Одного дня прийшли до них «уповноважені» разом із «штурхачами», так називали тих, що гострими прутами тицяли усюди шукаючи сховане. Завзято вишукали в них всі схованки зерна та продовольства: і в лежанці, і під кагелкою на печі, викинувши навіть малого Павла, що грівся, тремтячи з голоду і холоду. Забрали все, що знайшли.

Залишилися Волосенки без зернини хліба, швидко з’їли картоплю, закопану в садку, і навіть лушпайки доїдали з неї, вишкребли – замели засіки від зерна. І все частіше погляди їх зустрічалися на грубі, де сховали дороге, ще дівоцьке материне намисто.

–

А що, Андрію, прийдеться міняти? – наважилася першою Олександра

–

Так шкода, нехай би дівчина його носила, – обізвався батько Андрій. – Може, обійдемося?

–

Доварюю останні лушпайки. А що будемо робити поті

м? Люди їдуть у Росію, міняють одежу на хліб. Їдь і ти, може, встигнеш вернутися та порятуємо дітей наших.

…Провела з дітьми чоловіка до залізничної станції і побачила, що не лише він один сьогодні вирушив у невідому далеку дорогу. Кожен, вхопившись за мішок зі скарбом (що найдорожче було в хаті), у якому лежала надія, якнайшвидше хотів добитися до тієї Росії, що приманювала хлібом – порятунком, і повернутися до голодних дітей.

Коли батька із іншими чоловіками проковтнув товарний вагон, поверталися пригнічені, заплакані, до хати:

–

Чи діждемося? Чи не вб’ють його бійці загороджувального загону , чи не пограбують, не обкрадуть по дорозі? Чи доб’ється до хліба? Чи повернеться живим?

Матір щодня гонили на роботу, вона через силу ішла, щоб одержати пайку і принести дітям. Сама ж ледь пересувала ногами.

–

Софійко, завтра підеш на поле зі мною. Боюся, що не донесу вам хліба, бо можу додому не дійти.

До обіду ледве доробили: кожен буряк, навіть і найменший, здавався непосильним тягарем. Аж ось ударили в рейку: «Обід» Знесилені, голодні, ледве тримаючись на ногах, рушили до підводи із бідоном, у якому була аж прозора якась юшка. Софійка посадила маму на купі бур’яну, а сама стала в чергу за «обідом» Люди позаду сердилися: «Чого береш на двох, а ми – жди!». Та вона стерпіла образи, взяла пайку і принесла матері: «Їжте, мамо, нам же до вечора треба доробити». Мати крізь сльози давилася юшкою, аби лише не хвилювати доньку. Щоб маму хоч якось потішити, після обіду дістала з-під рукава скибочку хліба:

–

Це Павликові, мамо, він зрадіє.

–

А ти ж, доню, що, сама хліба не їла? – кволо обізвалася Олександра.

–

Я юшку виїла всю, з мене досить, я вже немаленька, потерплю, – відповіла дочка. І як мрію, що носила останні тижні, повіла неньці: «А там і тато скоро приїде з хлібом. К

ажуть, з Росії наші привозять отакенні-о хлібини!». І показала руками, який той хліб, що привезе батько… Мати лише гірко усміхнулася:

–

Якщо живим вернеться і привезе яку хлібину, то на скільки її вистачить?

Щодня, ідучи на поле і повертаючись із нього, мати з донькою наштовхувалися на мертвих. Вони лежали на вулицях, на греблі, на Великому шляху, у березі над ставком… Грабарі з похоронної команди не встигали їх збирати і відвозити на цвинтар, не встигали всіх вкидати у вириті могили.

Часом поряд із мертвими опинялися на грабарці ледь живі односельчани, які просили не забирати їх, бо вони ще живі!!! Та дядькиграбарі не слухали: «Нам однаково за тобою взавтра їхати. То чого крутитися даром, заберемо тебе сьогодні, хіба тобі не однаково вже? Мертвий ти, опухлий, і єсть уже мертвий!» А баба Миниха так уже благала, опинившись на возі, що грабарі не видержали та зняли її з воза: «Дурна, що ти просишся, валяйся, завтра заберемо!». Прожила вона до глибокої старості і любила зі слізьми розказувати, як відпросилася від видимої смерті.

Дощ, як найнявся, щодень періщив і періщив по голодних людях і в полі, і в селі. Скрізь було холодно: і в балаганах, куди сходилися на обід, і надворі. Холод, сирість і безнадія дошкуляли змученим селянам. Вони падали: старі, молоді і зовсім юні.

Софійка дуже любила сусідську дівчину, старшу від неї на два роки, ходила до неї гуляти, любила слухати, як вона співає. І як же її вразила смерть подруги!

Вони поверталися з мамою з роботи і прямо на польовій стежці наштовхнулися на Галинку.

Дівчина лежала юна, красива, з широко відкритими очима. Здивування, страх, біль захололи в її зіницях.

Тієї ночі в хаті ніхто не заснув, бо Софійка горіла у гарячці, як у вогні, кликала мертву подругу, схоплювалася, бігла їй на допомогу, ділилася пайкою хліба з нею: «Візьми мій хліб, лише не помирай! Чуєш? Візьми!»

Тиждень прослабувала дівчина, а коли підвелася, то сказала матері, що більше в колгосп на поле не піде, бо не хоче померти, як подруга: «Піду на радгосп, на висадки. Мені тітка Кобчиха пообіцяла, що влаштує мене, бо там куховарить. І ще наказувала взяти й Павла з собою, вона його прилаштує до якоїсь роботи. А там годують краще і більшу пайку дають».

* * *

Вибігли в густий молодий ранок, щоб удосвіта бути на місці. Добре, що вчасно встигли і бригадир поставив Софію на рядок висадків разом з усіма. « А ти будеш за водовоза», – наказав хлопцеві.

Невеликий на зріст Павлик уже зранку вів худесеньку, як драбина, конячину з малим візком, на якому була прилаштована бочечка з водою.

–

Води, кому води? – гукало хлоп’я до людей, які поралися на грядках із висадками.

–

Та хто ж питиме воду, коли від голоду кишки скрутилися? –озвався змарнілий, аж чорний, худий чоловік.

Увечері Софійка прошепотіла Павликові на вухо:

–

Лягай, де тобі покажуть спати, мене не жди, бо я побіжу додому.

–

Чого побіжиш, а мене покинеш тут? Я теж з тобою, – запхинькав той.

–

Не можна. Я швидко бігтиму, бо вже вечір. На ранок прибіжу. Жди! – суворо наказала братові.

Сама ж щодуху, як молодий вітер, гайнула полями на свій хутір. Уже добре смеркло, як, задихана, схвильована, задоволена собою забігла в хату. Зразу ж кинулася до батька, що останні дні не міг підвестися – опухли ноги.

–

Таточку, з’їжте, я хліба Вам принесла і мамі. Візьміть ось, їжте, підкріпіться хоч трохи.

–

І ти не боялася, доню, так пізно полями іти? А що було б, якби тебе перестрів хтось?

–

Хай спробував би мене догнати! Я прудко бігаю.

Щовечора летіла дівчинка додому, несучи батькам рятівні скибочки чорного, як свята земля, хліба. І Господь милосердний змилувався над родиною. Поволі став ходити батько, знайшов підробіток у млині, приносив сяку-таку обметицю. А тоді вже й на воловні став доглядати худобу, трохи залишав обмішки і для себе в потайнику куфайки.

З початком зими, люди на бурякових полях вишукували з-під снігу цукрові буряки. Софійка з Павликом і матір’ю мало що знаходили, але раді були і двом-трьом бурячкам. Тоді мама розтоплювала в печі і пекла їх. Вони пахли на всю хату, але після солодкого наїдку хотілося хліба. Дівчина не витримувала і просила вкотре у матері вишиту сорочку, щоб її обміняти на хліб. Це єдина річ, яку мати зберегла, не дала батькові вивезти в Росію. Та доньці цього разу не відмовила: «Неси, дитино, може, добудеш хоч пригорщу борошна». Софійка бігла рідним хутором до дядька, батькового брата, він працював мельником у сільському млині. Думки лізли в голову ще швидше, аніж бігли її ноги:

–

Може, хоч висівок всиплють, а вони напечуть тоді млинців чи коржиків. І пахощі гулятимуть по хаті. І малий Павлик зрадіє, стане веселим, як колись було… Хоч би дядина і сьогодні були добрі…

Софійка заходить до дядькової хати, чемно вітається з дядиною, сідає на запрошення на лаві. І хоч їй страх як хочеться погуляти з Федькою та Михтодиком, та вона знає, за чим прийшла, отож їй не до пустощів.

–

Як там Павлик? Мама? Тато? Здорові?

–

Спасибі, здорові, – відповідає на запитання, як і належить – А потім не втримавшись:

–

Дядинко, а я вам принесла гарну вишиту сорочку. Ось! – випалює швидко і так само швидко розгортає вишиту мамину сорочку. Візьміть її собі, а мама її не носить вже.

Тітка не вперше чує Софійчину розповідь про сорочку, не вперше бачить її, зітхає співчутливо і мовчки виходить у сіни. А потім повертається і наказує:

–

Погуляй з братиками, а я скоро прийду. Не йди додому, жди мене, чуєш?

Через короткий час вона заходить із глибокою невеликою залізною мисочкою, у якій вщерть обметин. Дядина знає, що Софійка лише тоді прибігає, коли в хаті немає вже й пилинки, коли голод стає нестерпним. Та ще й батько Андрій, сусіди розказували, знову зліг, опух.

–

Ось біжи, доню, неси, нехай мати спече хоч якогось пляцика. Рятуйте себе і батька.

Дівчинка дякує, бере рятівне борошно-обметицю і направляється до дверей, але її зупиняє строгий наказ:

–

Я кому сказала, забери сорочку! Ти вже виросла на півдівки, скоро на вулицю бігатимеш у цій вишиванці, а дядину не слухаєш! – сердилася тітка зовсім несердито, бо в очах її Софій

ка побачила ласкаві іскорки. Як і завжди.

–

Добра дядина! – думала по дорозі додому дівчинка.

Швидко добігла до хати, матері десь не було, і вона сама заходилася коло хліба. Замісила на воді, розпалила сухим бадиллям і соняшничинням у печі.

–

Що ти там робиш, дочко? – обізвався з печі батько.

–

У печі топлю. Хочу швидко спекти вам коржа, бо мами немає, а вам треба поїсти. І Павлик хоче коржа.

–

А в тебе ж вийде? Справишся сама?

–

Я вже немаленька, он і дядина мені сказали, що я вже півдівка. І скоро мамина вишита сорочка буде на мене якраз. Тітка й на цей раз не захотіла взяти сорочку, сказала, що я велика і скоро носитиму її сама.

Батько дивився на свою донечку і милувався нею: «Розумниця росте, ще й добра серцем і душею», – подумав.

Мати Олександра прийшла, стомлена сіла на широку лаву, важко переводячи дух:

–

Що ти, доню, робиш? У печі затопила, то молодець. Ось перепочину, замішу коржа та спечемо на вечерю.

–

Мамо, я вже печу, якраз поставила на деко, – обізвалася Софійка, соваючи коцюбою у печі і раптом скрикнула: «Ой!» Кинулися обидві до печі: на черінь вилився з дека такий жданий хліб, розтікся і шипів на вуглинах сердито.

Софійка залилася слізьми: «Що я наробила, хотіла як краще, вас порадувати і батька нагодувати, і братика.

–

Не плач, доню. – обізвався батько. –

Зішкребемо, як спечеться, та й поїмо, який удасться. Ти ж старалася.

Спікся пляцик на черені, мама діставала з печі по шматочку, ділила дітям і Андрієві. Софійка слізьми поливала чорний від попелу матержаник і не знала, куди очі подіти від сорому.

*

* *

Голод повільно-повільно відходив із села, клацаючи своїми страшними зубами. Хто залишився живий, виходив-виповзав на ряст: діти накидалися на калачики на подвір’ї, обліплювали, як пташки, дерева, обдираючи глей, який був аж солодким. Сама природа допомагала кволим дітям рятуватися.

–

Не дуже наїдайтесь того добра, діти! – просила мати. – Аби не зашкодило вам.

–

Господи милосердний, не дай загинути нам, поверни до життя, – молилися ті, хто не впав під смертельною косою голоду.

Схудлі, бліді діти тепер ходили до школи, у якій давали посьорбати юшку, аж прозору. Веселощів, як перше, бувало, між дітьми, не чути. Ані пустощів дзвінких, бо хлопчики і дівчатка подорослішали за цей страшний час: їхні душі облягав страх, аби не повернувся знову голод у їхні хати. Діти по-старечому обговорювали те, що чули в родині:

–

Чи це справді кінець голоду? Чи є надія на сівбу? Чи вродить? Чи будемо на осінь з хлібом? Не приведи, Боже, страхіття таке пережити знову!

Ходила і Софійка разом зі своїми ровесниками до школи. Вчилася сумлінно, і за це її хвалили учителі. Закінчувала цього року семирічку, і перед нею постало питання: куди йти після школи? Залишатися в селі? Скніти на ланці, як мама, чи гибіти на фермі, як батько?

Уже був початок літа, надворі таке розливалося тепло, сонце гралося з листочками у їхньому вишнику, співали, не втихаючи, пташки. Дівчинка рвала вишні, раз по раз смакуючи ними і щось собі мріяла:

–

А гарний Терещенків старший син! Усі дівчата зі школи на нього задивляються. А він однак до них на хутір приходит

ь, кличе на човні покататися. Софійка так і не може збагнути, чи він із-за подруги їх обох на човен запрошує? Чи, може, через неї? І засоромилася своїх думок, бо хто ж із сільських дівчат не мріє про нього, такого красеня. І вчиться найкраще за всіх, і не дере носа, хоча батько – директор школи, а мама – учителька. У школі старшокласниці особливо та й, ніде правди діти, всі школярі були закохані в учителя Федося Петровича: зачаровані його глибокими знаннями з математики, фізики, слухали-вбирали в себе таємниці точних наук, старалися в усьому бути на нього схожими: він шанобливо і з любов’ю ставився до учнів, поважав їхню особисту думку, ніколи не нав’язував свою. Міг говорити із відмінниками і зі слабшими школярами з рівною повагою і розумінням. І такими ж добрими, чуйними, розумними були і його сини Борис і Юрій. Вони не хизувалися своїм походженням з інтелігентної родини, не гордилися глибокими знаннями, а були хорошими друзями сільським своїм одноліткам.

З хлопцями Терещенків цікаво завжди: вони і змія уміли зробити і запустити під захоплені вигуки дітвори, і човен обладнати, і запросити поплавати в ньому по ставку. Раділи дівчата-хуторяночки, Соня і Дуня, коли Борис особисто їм пропонував покататися на човні. Обидві подруги тоді світилися і сяяли від щастя: Софійка думала, що це заради неї він пригнав човна аж під хутір на ставок, а Євдокія думала так само. І обидві були щасливі, а надто тоді, коли він брав з собою гітару. Тоді ласкаві хвилі річки раділи, гралися-переливалися кольорами веселки, тихенько гойдали човен, і слухали гітару і чудовий спів юнака.

–

Ну, як же не закохатися в такого хлопця?!

Хіба тоді міг хтось із них подумати, що гримне війна над їхньою долею і найкращий в селі хлопець, військовий льотчик, так і не одружившись із своєю коханою?!

Зі вступом молодого Терещенка в льотне училище, подругам стало невесело на хуторі та й і в селі. Кожна пішла за покликом свого вибору. Хоча, правду сказати, Софійка не сама зробила його. Несподівано в гості з Києва прибула родичка Паша і загітувала дівчину поїхати з нею до столиці.

–

І що ти тут не бачила? Корів чи телят на фермі? А в Києві знайдеш собі роботу, яку захочеш. І парубка гарного – там стільки молоді!

А за кого заміж тут підеш? Усі гарні хлопці повтікали із села, роз’їхались по містах та новобудовах.

*

* *

І ось вони уже на другий день були з Пашею в Києві. А місто просто приголомшило Софійку.

А машин! А людей! Вона не встигала всім казати «Здрастуйте» А вони котилися і котилися суцільним нестримним потоком…

–

Здрастуйте! Здрастуйте! Дехто відповідав на її привітання, а хтось усміхався лише.

–

Не відставай! Загубишся! – гукала молодиця. І раптом:

–

А до кого ти вітаєшся? Може, когось знайомого зустріла?

–

Та ні, – зніяковіла дівчина. – Але вони не всі мені відповідають, і я вже втомилася, а вони все йдуть і йдуть.

–

Ти що здуріла? Хто ж у городі та ще й у такому, як Київ, вітається. От село! – реготала Паша. – Не вітайся більше, тут же всі чужі, не те, що у Стецівці, всі знайомі та ще й родичі через одну хату.

Софійці було ніяково, що з нею сталася така пригода, але, поки добилися до квартири родичів, все те вивітрилося.

У хаті в Паші було затишно, як у віночку. У колисці пищало немовля, і дівчина кинулася до нього, щоб забавити.

–

А можна його на руки? – спитала.

–

Чому ж ні, звикай, ще нагуляєшся, усе попереду, – загадково усміхаючись, відповіла молодиця.

Софійка не знала, що їй доведеться в родичів тільки й займатися тим, що няньчити хлопчика. Паша знаходила все якісь справи, залишаючи сина на дівчину. А та чекала, коли ж Паша поведе її по Києву, як обіцяла, коли ж вони підуть шукати роботу чи якесь навчання? Та летіли дні за днями, а вона усе ще залишалася нянькою.

–

Коли ж ми підемо? – допитувалася

–

Не спіши з козами на торг! Устигнеш ще повчитися і наробитися.

Що день, то більший смуток огортав Софійку. Паша і її родина і не поспішали нічого змінювати у її долі.

Якось, коли господарів-родичів не було вдома, до неї зайшла сусідка.

–

Шкода мені тебе, дитино. Ти що, так і думаєш залишатися у няньках? Так і молодість твоя промине. Тікай від цього добра пошвидше.

Дівчата й хлопці вчаться в училищах, їм дають гуртожитки,

їм весело, а потім ще й роботою забезпечують. Ти хочеш так жити? Чи будеш нянькою?

–

Хочу вчитися, – прошепотіла. – Але що можу зробити? Вони мені обіцяють прилаштувати десь, та тітці усе не виходить.

–

А чого ж воно виходитиме? Не краще хіба держати безплатну наймичку в хаті? Завтра рано-ранесенько встань, коли ще всі спатимуть, і ми підемо щось для тебе шукати. Добре? Не проспи!

–

Добре! Не просплю, – зраділа дуже, бо вже почала втрачати надію на те, що колись вийде з цієї квартири і зможе стати самостійною.

А вранці навшпинечки, тихесенько ходила, щоб не розбудити Пашину сім’ю і її. Вийшла з квартири і постукала до сусідки. Та вже дівчину чекала, і вони пішли в пошуках училища.

Обійшли чимало, але всюди їх чекала невдача: уже набрали учнів або прийом закінчено. Лише в типографії Софійці усміхнулася удача.

–

Якраз нам треба наборщиків, – сказав немолодий чоловік з худим жовти

м обличчям. – Підеш?

–

Піду, а що треба робити? – зраділа дівчина.

–

Букви добирати до текстів. Ти ж азбуку добре знаєш?

–

Знаю.

–

От і гаразд. Документи я твої беру, а ти завтра вже виходь зранку на роботу о 7 годині. Сьогодні поселишся в гуртожитку. Ти ж приїжджа? Так?

–

Так.

–

Будеш спочатку учитися, а далі й працюватимеш. Навчання твоє проходитиме на робочому місці.

Радості дівчини не було меж. Але в Паші її повідомлення викликало незадоволення і навіть злість.

–

Оце так? Проворна яка, уже з’їжджаєш прямо сьогодні? А зі мною чому не порадилася? Я тобі чужа? Чужа? Ну, то й забирайся під три вітри, я більше тебе знати не хочу! І до нас дорогу забудь! Помічниця називається. Ти ще мені не віддячила, що в хаті своїй прихистила. Я ж на тебе понадіялася, що дитину поможеш поглядіти. Забирайся! – ще раз крикнула. Софійка тихенько вийшла, причинивши обережно за собою двері.

По дорозі до гуртожитку образи Паші неначе вітерцем знесло. Вона тепер була вільна і як на крилах летіла назустріч самостійному новому і цікавому життю в столиці. А далі полетіли дні за днями. Дівчина швидко опанувала нескладну професію наборщиці. Це було зовсім неважко для неї, що знала в селі і важчу працю.

Швидко минали години і дні на робочому місці, а вечори в гуртожитку, де були всі молоді і веселі, наповнені вщерть радощами, щасливим юним сміхом. Вони одразу всі здружилися, хоча і приїхали з різних областей. А більше було сільських, і, як і вона сумували за рідними сільськими краєвидами. Але коли збиралися всі разом після занять і роботи, їхній смуток поступався перед юністю. І тоді дзвеніли кімнати сміхом і веселощами.

Потроху юнка пізнавала світ інших професій. Виявляється, недалеко від гуртожитку є завод «Приладбуд» або ще його називали «Станкострой». Софійка всерйоз задумалася над зміною своєї професії, коли побачила зовсім молоду жінку з майже чорним аж синім обличчям

–

Дивися на мене, яка я стала після десяти років роботи в типографії, а прийшла сюди така, як зараз ти: молода, рум’яна, красива. Тікай звідси, доки в тебе і в твоє тіло не в’їлася типографська чума, – сказала робітниця.

Налякали дівчину ці слова. Вона твердо вирішила залишити типографію, тим більше, що хлопці й дівчата в гуртожитку вже домовилися за неї на заводі, уже й записали на курси токарівревольверників.

–

А я тебе не відпущу, шукай собі заміну, навчи її, як тебе вчили. Підготуєш складальника, потім іди собі, – сказав майстер.

Добре, що швидко знайшлася тямуща кандидатура… Тепер перед Софією відкривалося нове життя.

Вона з легким серцем стала ученицею на заводі, а там було гарно входити в нову справу, бо хлопці і дівчата свої-таки, з гуртожитку. Швидко звикла на новому місці і в колективі, добре опанувала професію токаря, незабаром почали їй платити заробіток вже не як учениці. Тепер дівчина могла і сама прожити, і відкласти якусь копійку.

Збиралася додому, бо знайомі стецівчани переказали, що мама Олександра народила хлопчика. Назвали Іваном. То ж для малого Ванька купила чотириколісного дерев’яного візочка і всяких штанців, сорочечок. Раділа дуже, що має ще одного брата, хоча й набагато молодшого. Але вона цим не переймалася. Іще не бачивши його ні разу, уже любила, намагалася уявити, який він.

*

* *

Удома її зустріла ніяковіюча мати (певно соромилася, що дочка вже дівка, а в неї на руках немовля). Та Софійка своїм щебетанням загладила її материнське хвилювання і ніяковість. Хата наповнилася радісним сміхом. Щаслива дівчина пригортала до себе братика, носилася з ним, співала колискової, приміряла сорочечки і штанці, які виявилися ще завеликими.

–

Та нічого. На весну підросте, будуть якраз, – щебетала. – А я ще накуплю усього гарного. Там у дитячих магазинах чого тільки немає! А ти рости, Ваню! Я буду тобі привозити усе гарне, як братикові Павлові.

Коротка в дівчини відпустка, а яка щаслива! Єдиний раз пішла до сільського клубу і зустріла такого парубка! З першого погляду вони захопилися одне одним, познайомилися. Він провів її додому на хутір, бо сам, виявляється, жив у селі, у самому центрі.

–

Завтра вранці я від’їжджаю в Магнітку, – так назвав Магнітогорськ, де працював, – сказав на прощання Михайло і попросив адресу гуртожитку.