Зимові дерева

Василь Стус

Зимові дерева

Перший розділ

* * *Куріють вигаслі багаття,собаки виють до зірок,а в річці місяць, мов латаття,доріс до повні і розмок.І в ртутній спеці фіолетувін невимовне довго чез,лишившись тільки для прикмети,як цятка сяєва небес.Самотність аркою провисланад райські кущі в пригри снів.Шукай по них щасливі числа,так, як раніше ти умів:той день, як від земної твердінайперше сонце відійшло,і той, що мітить знаком смертіще нерозгадане число.А ти іще посередині,ще посередині твоє.Отож, радій вечірній днині,допоки в ребра серце б’є.

IX. 1967

* * *Сиве небо обрієм пролилося.Лиловіє Труханів острів.І Дніпро у моїх очах,катери і автомобілі.І не розхлюпати себе,і не витримати,за тамбережні гонисерця не виплескати.Гримить радіо. Надсадне тріщать сороки.Натужно здіймається автобус угору.А ти відкритий – для всіх чотирьох вітрів,відкритий, як шлюз,з котрогоне витікає вода.Жалами витягнулись трамваїв гальма.Човен моторний, задерши ніс,полишає чорну розбіглу тінь.Баржа – під жовто-зеленими вогнями,за баржею – жовтувата вода.Вижовкни, світе мій,споловій мою душу, ранній,хай запізно омолодитись,та зарано ще – старіти.Вижовкни, світе мій,від води і від берега вижовкни,споловілим піском упадина захмелену душу,поки я, мов баржа, обважнений,як шлюз з невитіклою водою,поки пізні плавці на воді —застряглими спогадами у горлі.Бронзові, як жарини,з давнини, з теміні упокореноївихопляться ліхтарі,як півні з прохолоди.Ліхтарі – то про тишу вистояну,ліхтарі – то про спогад вистражданий,ліхтарі – то трішечки теплоти,а більше туги.А тобі ж хіба до тужінь?Ти даремно не увіруєш в доброчесність,у власну не увіруєш глупоту,в те, що всі твої совісті і гризотивигадані, як злодії ночі.Вони обкрадають тебе,вигадані з тобою живуть(ждуть, принишклі,поки засвітяться ліхтарі),потім накочуютьсяі п'ють з тебе душу:присмоктами хвиль,присмоктами недолюбленого,присмоктами незбагненного,присмоктами недопитих спогадів.А ти не бережешся, ні?А ти – не бережешся?Думаєш – вистачить на віки?На рік бодай – вистачить?Не муч мене.О не муч,річко спогадів,забуття мого,річко тиші.Сиве небо, пролите обрієм,витишений Труханів острів,тамбережні колючі присмерки —то все не кожної ж митізападає, виповнюючитебе наче шлюз, із котрогоніколи не витікає вода.

IX. 1964

* * *О що то – єдність душ? О що то – щирість?Довіра? Приязнь? Що то є любов?То рівновага звички. Скам'янілездивовання, подовжене в віки.… і тільки те? а вглибленння чуття?а самороздаровування – замістьсамозбереження? а крик добра —ці щедрі іскри самопрозрівання?хіба ж це тільки проблиски німідуховностей, посивілих з печалі?аж ні? кажи – аж ні? Кажи – занадтоми передовіряємо себетому, чому наймення ще немає,але яке вже суть значить своюна помежів'ї шалу? але ж правда?Подумалося – спокій задубів,замерз – і, як чавун, ані прогнеться,(твердиня віри, мовити б). А ми —кладем свої немудрі головонькиі тішимося. Неба добротане поминає нас. Не поминає.А скажеш – син і вірю: син! А смерк —біля воріт, з-за рогу ледь прогляне —і голову до узголів'я гну,і гнусь душею, поглядом, губамитуди, де, ніби глечик молока,синок колишеться в своїй колисці,скидаючись вві сні…Що од століть —то пам'яті спрагнілий язичок:увічненим піти. Щоб залишитисебе для проб. Для ролі, за життяне виконаної. Задля бажань —ще не згармонійовані чуттяпомножити на завтра і позавтра,аби хай не собою, то нащадкомексперименти вивершити літ(пізнання меж, які нас віддалялиод себе).О наломи гіркоти,що трудять груди! Ти – недолюдина,хтось вигадав лиш час – задля покут,щоб скверну німоти зітерши з уст,лиш причаститися первоглагола,котрий не може вгамувати спрагипоздовжньої, як прямовисний лет,котрий вже не жалить, а тільки вабить,а тільки врочить – втраченим початком,сподіваним кінцем.Ти варіант.Невчасний гість. З запізненням зустрівтебе твій вік. А ти прийшов зарання,і, доростаючи, лиш серцем покривив.І чим ти став? І чим ти можеш стати?…хіба ти не один? не сам один?не сам як перст? як вишнє нарікання?протистояння – завжди заважке.В нім спарено зненависть і кохання.О що то – єдність душ? Нестерпний простір,заломлений, мов горло, у віки.Але – ти не жахайся.Спи спокійно.Синок крізь сон скидається.1 спи спокійно.Чистота твого чолатака потрібна в пів на третю ранку.* * *

Вінцасові К.

Холоднозорий присмерк приуральськийзростав. Мороз ладнав органні труби,і сосни справжніми і знаними здавались,як провінційний театральний зал,де стільки лживих рухів диригента,де стільки нот і профілів фальшивих,але ніщо не може заглушитихолоднозору і сувору висьЙогана Себастьяна. Ніч росла,і я на ній зростав. Гули вітри,тріщав мороз. Гули вітри. Тріщалипокляклі віти у ялин. Частинабезсонно кліпала одним червоним окомелектролампи. Сновигав днювальний,ламаючи свій сон під чобітьми.Тріщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.І до убогої аптечки – Вінцас,наш батальйонний фельдшер, до реєструдописаний – поміж бинтів і спирту,пірамідону, йоду, формідрону,мовчазний і врочистий, наче бинт.Тріщав мороз. А він, ввімкнувши лампи,зшалілий, сновигав між довгих тіней,як скалків власної сухої туги,й рефлектори на стіну наставляв,де оживав на полотні фламандськийпейзаж.Солдатська збіднена палітратемнішала в литовській ностальгії,і в Вінцаса – освітлену мішень —Чурльоніс поціляв голками сосон,йдучи гравюрним лісом.– Говори,—мене просив він, – говори! І мовапро Вільнюс, про Тараса, про Вільнялеі Саломею тихо жебоніла,струмка тоненько жебоніла шпара,похмурий розважаючи пейзаж.А він, як бог, затиснений між стін,у герметичну схований каптьорку,незграбно простягав колючі руки,де півметрова Вілія пливла.– Розповідай, – просив він, – про Тараса…Підводив стелю Гедимінів зойк,зростаючи під зорі. Шамотівколючий ліс Чурльоніса за вікнамита узбережна «Лєтува» шуміла.– Так та не так! – Він кидав свого пензля,грів інгалятор, підступав, відходив,і знову йшов, мовчазний, ув атакуна Рюїсдалем зміцнений бар'єр.– Тайга уральська – до Литви моєїболюче схожа. Оренбург. Шевченко.І стільки тут у мене земляків —аж до Печори. Справді бо – Вітчизна.Заснеш – і волохаті, як клубки,намотані віками, глухо бродятьплоскінні сни. І в горлі волохатіє.Розповідай. Розповідай. Кажи ж!

1961—64 рр.

БЕЗСОННОЇ НОЧІДуми визбираю, мов зерня,ніби стернями колоски.Колять сльози. Колючі сльози.Остюками – в очах.Ніч протовпиться, як п'яниця,по кімнаті, по стінах шастає.І мовчить, і мовчить. Домовийтак ходив би. Мовчав би.За вікном гуркотять літаки,ніби відьми – на шабаш.Понад дахами,понад затихлими,понад притахлим Києвом – гуркотять.Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.І на ковдрі – од вікон – грати.І подушка моя скуйовджена,і скуйовджена голова.Що ви ловите, телевізорніЗбожеволілі антени – погорільці?Що ви ловите – запалим ротом —комини почорнілі?Вам повітря забракло? Диму?Розум спертий, як спирт, горить?Другу ніч уже, другу – не спиться.Жовкнуть у вікні ліхтарі.

XI. 1964

ЛІСОВА ІДИЛІЯШишки горять, як кремові цукерки,і пересохлий травень залюбкитополь патрошить повстяні чемерки,одягнені, здавалось, на віки.Проміння пахне глицею сосновоюі нėзабуді світанковий рійлегенько пінять журкітною мовоюметелики, комашки, комарі.Лопух зморився і розліг з досади,згорнувши руки, збувшися бажань,крильми лелека ляснув – й навзаводипонісся літеплений гомін жаб.У лісі мулько, колеться у лісіялицею, і листям, і крилом,задуже синім і задуже вирізьбленим,ще й ластів'їним зойком вороновим.Та ящірки, мов коні, шиї витяглиіз шпар – у простір. З теміні – в веснуі топчуть непідбитими копитамималу і недолугу сарану.Великий ліс, заловлений ув очімалої комашини, безмір п'є,він цілий світ зворожує і врочить,охриплою зозулею куєзадовгий вік – не день, не два, не три дні,а до вдоволення, а досхочу…Як заряхтить повітря фосфоричне —комахи тут у ґрунті й заночують,і буде ніч вигойдувати землю,здаватиметься – дихає землякузками, світлячками, снами й зеленню…Не спатимуть лиш сосни на поляні, вижалюючись.

VII. 1965

* * *Осліпле листя відчувало ярі палене збігало до потоку,брело стежками, навпрошки і покотомдонизу, в воду – загасить пожар.У лісі рівний голубий вогоньгудів і струнчив жертвенні дерева.Зібравши літніх райдуг оберемок,просторив вітер білу хоругов.Осамотілі липи в вітрі хрипли,сухе проміння пахло сірником,і плакала за втраченим вінкомюначка, заробивши на горіхи.І верби в шумі втоплені. Аж осьпаде як мед настояно-загуслийостанній лист. Зажолобіє з гусінню —і жди-пожди прийдешніх медоносів.Так по стерні збирають пізній даток,так вибілене полотно – в сувій,так юна породілля стане матір'юв своєму щасті і в ганьбі своїй.Схилились осокори до води,на шум єдиний в лісі. Яр вирує,а осінь день, як повечір'я, чує.Кружляє лист в передчутті біди.

XI. 1962

* * *Жовтий місяць, а ще вище – крик твій,а ще вище – той,хто крізь зорі всі твої молитвипересіяв, мов на решето,він, німуючи, відкрився в тверді,ніжністю спотворив і закляв,і тобі, потворі, спересердядобру мову й розум одібрав.А підвівши добрі дві долоні,а зітерши подуми з лиця,він промовив: радісні комонівипущені з стаєнь правітця,радісну стежу вам прокопитятьі заграє обраділий степ…А світання золоте обіддякотиться, округле і пусте.

IX. 1967

* * *Увечері везли віолончель,немов джмеля, дрімотного й німого,як запліталась порохом дорога,лягаючи трубою на плече.Як бубон, бився волохатий жаль,на поворотах автострада тихлаі ластівок ласкаве чорне піккололіпилось як гніздо до етажабезлистих посвистів осінніх крон(плането душ! Ти вигорілий кратер!)Рвав вітер на шматки далекий тракторі поніч рвав, мов стінки хорих бронх.Шуміли шини, шастали колесаі пересохлий сипався пісоку кузов. Угорі літак прокреслювався,мов у відьомське зловлений ласо —робив віраж управо – аж до місяцяі крихкотіли зорі на льодунічного безгоміння. Раптом виткавсяставок під фарами. Болотний духубгався в плеса, кумканням застелені.Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,на гальма тиснув: од шляху за метрставок доходив форм віолончельних.А в кузові її німий округгамує хрипи хорого музики.Пливуть над ставом перехлипи тихіі дикі перехлюпи темних рук.

X. 1963

ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ»IНа роботі дружина.У яслах – син.Тиша.Розкошуй.Поки години пік —сиди. Втішайся.Постав розкладачку під соснами,ляж горілицьі задивляйся в небо.Як ти довго випростуєшся з землі,білий світе!Десятлітнє терпіння —вмирання. Сон —визволення.Визволення —для сну.Порожнеча щастя.Дякую, Господи!IIО, тим і дорога мені —перегортаю сторінки книжокіду в крамницю,слухаю Бортнянськогопро тебе дума.Все.Ось річище:Заглиблюйся. Помалувипростуй плечі.Межи берегами —задосить світу.Але перспектива —уже затвердла.Сонце йде за ліс.Віддати іншому свою любов —то справжній егоїзм.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.