Полная версия
У череві апокаліптичного звіра
– Отець намісник про те відає,– вклонився посланець. – Він хоче вказати вашій милості найпригідніші для полювання місця.
– Гаразд, я заїду до нього перед полюванням, – мовив Скиригайло, подумавши, що це може стати початком його каяття: одарить принагідно намісника й попросить вибачити йому негречності, які допустив, бенкетуючи.
Слуги готували в князівському дворі ловчі сіті й інше мисливське спорядження, змащували вози, які мали їх везти, – у двір уже стікалися воєводи і воїни, які мали йти разом із князем. Він же захопив капшука зі сріблом, скочив на коня і в супроводі десяти молодих воїнів помчав у Софію Київську.
Хома стояв на воротах, блідий, ніби невиспаний, він схиливсь у поклоні, а князь зіскочив із коня й підійшов узяти благословення.
– Зле чиниш, князю, – сказав Хома, коли вони йшли до митрополичих покоїв. – Ти вбив священного птаха, і кияни з цього вельми уражені й стурбовані. Чи ж відав, що соколів убивати не можна?
– Відав, – сказав князь, – і вчинив це навмисне. Кияни повинні з того зрозуміти, що вони у владі могутнього князя.
– Вони так і зрозуміли, – тихо сказав Хома. – І не тільки могутнього, але й немилосердного.
Зайшли в покій. Тут же було розставлено м’ясива й глечики з питним медом, хліби й коржі з маком і всіляке інше їство.
– Незле живеш, отче, – засміявся князь.
– Великого гостя приймаю. їжа ця для тебе, для мене ж – вода й проскура.
– Е, ні, отче, коли вже їсти й пити, то разом. А то, може, ти мене за того челігу й отруїти захочеш, – засміявся Скиригайло.
– Воля твоя, – вклонився Хома й сів насупроти князя.
– Отак і гаразд, – мовив князь і розламав печеного гусака – келейник у цей час наливав у пугари меду.
Вони випили й почали їсти. І Хома подивився на князя чорним та гарячково розпаленим поглядом.
– Скажу тобі словом на слово твоє, – мовив. – Про того ж таки челігу. Кияни й так знають, що ти великий і могутній, княже. Але, вбивши священного птаха, хоч, на наш, християнський, погляд, це прості забобони, бо людина може бути свята, а не птах, мав би відати, що чиниш їм більшу зневагу, як то чинив, хапаючи дівчат, що їх твої люди ловили в місті, наче полон, і з міщанином, якого ви підстрелили. Чи не забагато на початок?
– Може, й забагато, – сказав князь, обгризаючи гусине стегно. – Лиху маю вдачу, отче, коли бенкетую – несамовитий чинюся. Прийшов скласти тобі мзду, отче, і відпусти мені гріхи перед полюванням. Накажу понести мзду іншим священикам та монастирям у місті, а передусім Святій Богородиці Печерській. – Він витяг з череса калиту і жбурнув її на стола. – Цього хотів від мене, отче?
Калитка з брязкотом упала на стола – Хома й не рухнувся.
– Легше, княже, не чинити гріхів, ніж потім каятися.
– Ця правда для тебе й підвладних моїх, а не для володаря. Володарева воля чинити як йому заманеться, а ваша – віддавати йому пошанування.
– Чи ж думка про нього підлеглих володареві байдужа? – спитав Хома.
– Це знову-таки в його волі, – відпив меду князь.
– Чи думав, княже, про те, про що говорили ми раніше? Про дерево пам’яті цього краю й міста, про яке тобі казав? Чи й досі не виділося воно тобі і чи й досі відмовляєшся його пізнавати?
Скиригайло згадав свій сон, але вирішив нічого не казати про нього Хомі – забагато для нього честі.
– Вже казав, отче: не дерево пам’яті має ціну, а моя воля. Бо в мене є своє дерево пам’яті.
Тоді якось дивно позирнув на нього Хома, аж мороз пробіг князеві по шкірі, а може, це від того зморозило князя, що чернець повторив раптом слово в слово те, що казав йому уві сні, коли в образі птаха-челіги його супроводжував:
– Тоді не треба було приходити княжити до нас. Тоді треба було залишатися там, де твоє дерево пам’яті, княже, росте й плодоносить. Коли ж ступив на стогни та вулиці наші, хай твоя голова прироста до цього дерева пам’яті – живий сік тебе наповнить.
– Не твоє діло мене вчити, отче, – гостро сказав князь. – Замалий ти і замізерний для цього чоловік.
Хома спустив очі.
– Правду сказав, княже, – замалий і замізерний. Але добра тобі бажати можу й прагну.
– Що мені з твого добра, ченче, – мовив, усміхаючись, князь, – коли в мене при боці є оце, – він торкнувся шаблі. – Тільки цим можу навчати шанувати себе й навіть любити. А ще тим, – показав на калитку. – За це попи ваші мені честь віддадуть, а всі мої гріхи й переступи відпустять. Все інше – багно, отче!
І знову дивно зирнув на Скиригайла Хома. Знову повторив те, що й уві сні вістив:
– Бійся, княже, своєї сили, не тільки хвалися нею – Бог так заповів. Багно легко того, хто не відає стежок по ньому, навіки топить.
– Загрожуєш мені, ченче? – спитав, насупившись, Скиригайло.
– Чи можу я, мізерний, тобі загрожувати, – спитав Хома. – Тільки добра тобі бажаю.
– Сам про власне добро поклопочуся, – мовив князь. – Розкажи мені ліпше те, що посланець твій заповідав: де тут найліпші ловчі місця? І поїду я: мене полювання чекає.
Хома опустив очі й почав оповідати. Про всі найкращі ловчі місця на лівому березі, бо Скиригайло туди вибирався, – ті, що на них Володимир любив полювати.
– Ну, це вже інша мова, отче, – сказав князь, зводячись. – Гріхи ж мені відпустиш, коли з полювання повернуся.
– Стривай, княже, – мовив Хома, беручи не початий ще глек. – Вгощу ще тебе травником, від якого сили прибуває. А щоб не подумав, що чимось недобрим тебе гощу, вип’ю його перший сам.
Налив трунку в пугар і випив. Тоді налив в обидва пугарі.
—Хай тобі щастить у твоєму мисливському заході, – сказав.
Вони випили, і князь аж зацмакав:
– Добрий травник, – мовив благодушно. – Звели доставити його мені бочечку, отче.
– Гаразд, – відказав намісник і звівся з-за столу й собі. – Сьогодні чи завтра його тобі доставлю.
VІ
Скиригайло поїхав. Хома випив ще кілька пугарів травника й пішов у Святу Софію. Обійшов храм, вдивляючись у мальовила, часто приклякав і молився. Зирнув на образи князівської родини й пішов до гробу Ярослава.
– Великий садівнику дерева пам’яті землі нашої, – прошепотів він, стоячи навколішках біля мармурової труни. – Чи знав ти, що після тебе прийдуть малі люди, які не матимуть сили й уміння доглянути твій сад. Вибач їм і найменшому серед них – мені. Всі ми в череві апокаліптичного звіра, і я серед усіх.
Довго шепотів та бив поклони, аж доки не втомився. Тоді повернувсь у митрополичий дім і відчинив ключем, з яким не розлучався, важкі ковані двері. В кліті стояли вздовж стін полиці, а на них важкі шкіряні книги Ярославові. Провів очима по корінцях, вийняв «Ізборник» Святослава і якийсь час поринув у читання. Потім узяв «Праксос» Мстислава Великого й також його полистав. Тоді вихопив з полиці збірник «Слів» і так заглибивсь у читання, що тільки церковний дзвін його отямив – дзвонили на обідню. Але в церкву він сьогодні не пішов. Рушив із монастиря й неквапно обійшов усі святі руїни княжого міста. Підходили до нього люди, він їх благословляв. Йому щось говорили – все більш про нового князя і про те, як негречно почав той княжити.
– Гріхи його осудить Бог, – сказав Хома, – а ти, чоловіче, молися за гріхи власні.
Постояв біля зруйнованої Десятинної церкви і довго дивився з гори на Поділ та Дніпро. Десь там, на тому березі, шалено ганяє по снігу звіра Скиригайло зі своїми ловчими. День був сонячний тільки зранку, зараз найшли хмари й затрусило сніжком: лівий берег ховався за непрозорою, сірою, а власне, біло-сірою стіною мряки. Хома пішов до Михайлівського Золотоверхого собору й побалакав з ігуменом Михайлівського монастиря. Ігумен був ветхий деньми, незвідь-чому він почав згадувати минулі літа свої, звістивши, що не сподівається добра від правління нового князя. Тобто навряд чи той захоче дати монастиреві належну мзду.
– Це не так, отче, – сказав м’яко Хома Ізуфів. – Я мав із князем балачку, він пообіцяв, що, повернувшись із ловів, наділить церкви й монастирі доброю мздою.
– Слава Богові! – радісно перехрестився ігумен. – То, може, він не такий лихий?
По тому Хома спустивсь у Хрещатий яр, перейшов через потік і рушив до Угорського. Там зупинився біля церкви Спаса на Берестові, зайшов досередини й знову помолився. І тільки тоді подався до Печерського монастиря, де був ігуменом сам. Зайшов туди вже в час вечірньої трапези й смиренно повечеряв із братією. По вечері вирішив кілька господарчих оборудок і сховавсь у своїй ігуменській келії, відіславши келаря та келейника.
На столі лежав «Патерик Печерський», і він прочитав при свічі кілька його розділів, аж доки не заболіли очі. Тоді помолився гаряче, просячи відпустити йому гріхи важкі, й ліг на чернечому ложі.
Вранці до нього знову прийшов отець келар, бо мав до нього господарчі справи; зрештою, його трохи стурбувало те, що ігумен не вийшов до ранкової служби. Але застав він на ложі тільки холодний труп зі спокійним мармуровим обличчям.
Князеві ж Скиригайлові щасливо пополювати не вдалося. Він поїхав до Милославичів і там розболівся. Його привезли до Києва, князь прохворів, тяжко мучаючись, до вечора, а вже під вечір помер, перед цим заповівши київським монастирям та церквам немалу мзду. В безпам’ятстві, кажуть, він кричав і згадував якесь дерево пам’яті, яке йому привиджувалося. Просив переказати своїм наступникам на Київському столі, щоб не забували про те дерево; ті, що слухали його, скрушно похитували головами, бо гадали, що він тяжко марить.
Було то в середу, а в неділю ховали Скиригайла. Весь Київ зійшовся на ті похорони, попереду йшли всі київські священики, які дістали від князя мзду, і найчільніше чернецтво. Вони щиро співали відхідних пісень, а всі церкви дзвонили у дзвони. Із запаленими свічками, під дружний спів прах Скиригайла понесли з Києвого города в город Печерський, до Святої Печерської Богородиці. Його поховали біля гробу Феодосія, а Хому Ізуфова, митрополичого намісника й печерського ігумена, оскільки його запідозрили в отруйництві, зарили в землі без почестей та відхідних співів.
Великий же князь Вітовт, зачувши, що Скиригайло преставився, послав до Києва Івана Ологимонтовича, який, прибувши в місто, справив великий банкет, а в час його, в самий розпал, його люди гасали кінно київськими вулицями і ловили для забави дівчат.
Диявол, який є
І
Мандрівний інквізитор, чи, як його ще називали, гексен- комісар[2] Йоаган Шггінглер приїхав до містечка Мокмугл у чорній закритій код ясі, його супроводжував віз під шкірою із катом та секретарем і кілька озброєних кіннотників. Поганяв коней у возі маленький карапет із рідким зарослям на обличчі та каправими оченятами. Візник же комісарів, навпаки, був величезний та грубий, його червоне обличчя здалеку було видно й уселяло в людей той жах, якому нема пояснення; зрештою, саме для такого ефекту гексенкомісар і тримав біля себе це одоробло. Очі заросли густими бровами, з-під яких прозирав гострий полиск очей, волосся на голові розкудлане й сіре, як попіл, а відслонені частини лиця – ніби два відбиті шматки м’яса, лоба ж у цього чоловіка майже не було. Коли Йоаган Шпінглер приїжджав до міста, підкочувався до ратуші й посилав одного із своїх спідручних до бургомистра, сам при цьому й не подумавши виходити з коляси. Бургомистр виходив до нього сам, при цьому низько кланявся й приступав під благословення. Тоді гексенкомісар звідомляв про свій приїзд і видавав розпорядження негайно вивісити на ратуші й найближчих церквах на дверях оголошення, з якого кожен поселець міста зобов’язувався під страхом відлучення від церкви й судової кари проздовж дванадцяти днів доносити на всіх, хто викликав підозри в чарівництві, про кого ходять лихі чутки чи в кого було щось підозріле в поведінці. Доносителеві обіцялося благословення неба й грошова винагорода із майна чарівника або чарівниці і гарантувалася тайна доносу.
Інквізитор сидів у колясі, аж доки не виготовили того указного листа, доки не прибили його на дверях ратуші й не пішли зробити те саме й до церков, – таке вже в нього було дивацтво, що мало виказувати його особливу відданість ділові, до якого інквізитора було приставлено. Більше того, коляса їхала за людиною, котра повеління виконувала, при тому візниця, помахуючи пужалном, голосно кричав. Уже цей крик та й увесь урочистий акт миттю розганяв із майдану цікавий люд – інквізитор із задоволенням дивився на пустку, що так швидко виникала довкола нього: заплеснуті вікна, навіть позачинювані віконниці, порожні вулиці та майдан, по якому тепер вільно гуляв вітер; навіть цей вітер починав дути по-особливому, ніби й сам набирався запаху того страху чи й жаху, що падав на містечко, а може, й сам ставав посланцем того страху; вітер пах, як любив у своєму оточенні часом жартувати гексенкомісар, передчуттям крові та смертей.
По тому акті коляса рушала до заїжджого двору із шинком: Йоаган Шпінглер у кожному місті чи й селі заїжджав до одних і тих-таки людей, отож у Могмуглі подався до свого знайомця Максиміліана Шпее; зрештою, той уже давно був звідомлений про приїзд страшних гостей і стояв біля розчинених воріт, а коли патер Йоаган, чи, як його ще звали, патер Йоганес, зволив вилізти з коляси[3], господар двору згинався навпіл і припадав до патерової руки – чудово знав, що до нього на постій прибули гості, які за постій, харчі та вино не платять, але від яких матиме не меншу користь, як від тих, котрі за все це платять.
– Багато в тебезараз постояльців? – спитав Шпінглер, благословляючи господаря.
– Трохи є, ваша милосте, – запобігливо сказав шинкар.
– Зголоси їм про мій приїзд, – сказав Шпінглер, задираючи при цьому лице, ніби пишаючись, – а коли хто із них захоче зі мною розмовитися, я до його послуг.
Ця фраза була майже ритуальна. Означала, що двір від цієї хвилини стає місцем перебування інквізиції і що сюди можна приходити тільки для того, щоб доносити. З досвіду патер Йоаган знав, що зараз до нього ніхто не прийде, отож спокійно зможе пообідати, а по тому завдати пообіднього хропака, бо тільки з ночі й почнеться у нього справжня робота – саме тоді в двір почнуть скрадатися доносителі, а тут уже не до сну. Навіть знав, про що ті говоритимуть, бо майже скрізь виказували одне й те ж: на когось віддавна дивляться з підозрою у чарівництві; якась жінка, коли почалася гроза, стояла за містом і пильно дивилась у небо; у чоловіка від погляду сусідки сильно розболівся живіт; ще котрийсь скаже, що після сварки із сусідами в нього захворів кінь або кабан; інколи хворів сам доноситель, а часом і знайомий його, і то від того, що до нього чи знайомого доторкнулася жінка і сказала проти нього недобре слово, яке й справдилося.
Йоаган Шпінглер навіть завів у себе зшитка доброго паперу, до якого записував усі випадки чародійства, і то незалежно від судових актів, бо акти здавав до інквізиції, а зошит був завше з ним. Отож, коли починався процес доносництва, він знаходив подібний випадок у своєму зшиткові й згідно кивав головою – повторення мотивів свідчило про правдивість доносителя, адже той казав про речі, які в практиці відьом були. Більший інтерес, навіть своєрідну радість, відчував гексенкомісар тоді, коли звинувачення було нове, своєрідне, – це свідчило, що відьми набувають нових засобів діяльності й відкриття таких засобів його, патера Йоганеса, святе призначення. У вільну хвилину любив перечитувати того зошита, а там записано було всяке: селянин украв у підсудної мішка, залатав ним штани, і після цього йому почало боліти коліно, бо латка була таки на коліні; інший спожив у сусіда пирога, і йому стало від того зле; ще інший скаржився, що після лайки підсудної у нього захворів бик; а двоє жінок було спалено за те, що влітку блукали по лісах, шукаючи для ліків коріння. Ще інша обтерла собі рота після причастя, коли обходила простір біля олтаря, тобто намагалася перетворити шматок проскури в чарівницький засіб. Зрештою, Йоаган давно переконався, що будь-який нещасливий випадок – це підступ диявола чи відьомська дія: засуха, гроза, епідемія, хвороба без причин і так далі.
Йоаган Шпінглер поспішав до виділеного собі покою; йому не терпілося перед обідом погортати свого зошита. Чому перед обідом? Бо обід його завше зморював й хилив до сну, а перед обідом він, хоч і втомлений з дороги, ще повний сили та завзяття. Але патеру Йоганесу не довелося отак пораювати перед ужиттям їжі: тільки-но вмостивсь у кріслі, у двері застукано і йому сповіщено, що один із гостей заїжджого двору Максиміліана Шпее таки хоче негайно поговорити з комісаром відьом. Інквізитор був здивований, адже, так явно зголошуючись на розмову, доноситель відкривав себе перед людьми, а може, й перед дияволом, який згодом на ньому напевне помститься, але факт був фактом, і гексенкомісар, трохи невдоволений із того, що хтось зважився зруйнувати йому розклад дня, сів у кріслі рівніше, повернувшись лицем до дверей. Але йому довелося розчаруватися, був це сандик із міста Меци Агріппа фон Нетесгейм, той, з яким він колись учивсь в академії і з яким навіть товаришував якийсь час, але тепер між ними заходило ніби й на поєдинок, і все з-за якоїсь жінки в Меці, слідство у справі якої Йоаган ще не закінчив, тобто була все ще закинута до в’язниці, де сиділа забита в тісні колодки у жахливо тісній комірчині. Агріппа вдавав, що діє з огляду на скаргу що до тієї чарівниці приятеля Агріппового батька, і вони провели в Меці не одне змагання щодо тієї справи – все було б добре, коли б не те, що Агріппа аж так перейнявся тією справою, що не покидав його ніде, навіть розшукав інквізитора тут, хоч зараз напевне скаже: зустріч їхня цілком випадкова, бо приїхав він сюди, Агріппа, мовляв, в оборудках. Отож він так і сказав:
– Радий тебе вітати, Агріппо! – мовив патер Йошнес. – Якщо ти знову не почнеш упадати за тією відьмою. Її справа вирішена, і я не радив би тобі виявляти аж стільки прихильності дочці диявола. Чи ми не закінчили дискурсу?
– У тому-то й річ, – сказав Агріппа. – Я тобі вказав, що в актах немає жодного доказу, достатнього для звинувачення тієї жінки.
Патер був невдоволений. Оця надмірна ув’язливість його колишнього приятеля починала дратувати. Ну, звісно, та дияволиця була Агріпповою любаскою, не інакше, а він нещадно збиткується з його, Шпіглерової, схильності до сентименту давньої дружби. Йоаган зітхнув.
– Досить того доказу, що мати її була спалена як відьма.
– Сам чудово знаєш, Йоагане, що це до її справи не стосується. То стосується справи її матері.
Патер Йоганес скривив пухкі губи.
– Згадай «Malleus malcficarum», – сказав він. – Цей донос цілком оснований, адже відьми відразу ж після народження присвячують своїх дітей дияволові або плодять їх з інкубами і насаджують тим самим у родині чарівництво.
На те Аріппа аж побагровів.
– Це хибна теологія, Йоагане. Цього не досить, щоб катувати невинних жінок і тягати їх на вогнище. Чи ж так нищать єресь? Твої докази доводять, що ти сам єретик!..
Йоаган відчув, що йому похололо всередині. Те, що сказав Агріппа, було не жарти. Зрештою, й сам починав сердитися.
– Поясни! – наказав він, адже тут заходило вже не про відьму, а про нього, патера Йоагана.
– Поясню, – жорстко мовив Агріппа. – Хай буде так, як ти мовиш. Але тоді знищується благодать хрещення. Тоді ні до чого й слова священика: «Піди геть, очорнений душею, і заступи місце святому духові, коли через безбожну матір це дитя також підпало під владу диявола!» Ти це хочеш сказати?
Йоаган не витримав. Скочив на рівні й показав гостеві перстом на двері.
– Не зловживай нашою давньою дружбою, Агріппо! – крикнув він. – Ліпше забирайся з очей і не грайся з вогнем!
– Хочеш сказати, що нашій дружбі кінець? – тихо спитав Агріппа, його очі при цьому палали.
Тоді Йоганес відчув крижаний холод під лопаткою – може, це він занадто? Чи не ліпше спровадити цього чоловіка миролюбно, щоб не заважав чинити святе діло, а потім узятися й за нього? Ну, не самому, а показати комусь на нього пальцем.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примітки
1
Челіга – ловчий сокіл-самець, символ київської князівської влади.
2
«Комісар відьом».
3
Він був огрядний, із круглим лицем, посеред якого стирчав маленький кирпатий носик, а вже під ним, призирливо зломані, спочивали пухкі вуста.
