Три листки за вікном

Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спосіб. Глянув у куток, де сидів Страх, – він розглядав вуса й підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і прошепотів:

– А зирни-но в той куток!

Той зирнув і здивовано втупився в мене:

– Ну і що?

– Не бачиш? – зло прошепотів я, сам дивуючись на власну зловтіху. – Ще побачиш!

Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося, що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я відступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх. За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний кухоль.

Ішов суд.

– Чи правду оповів цей чоловік? – спитав сотник, киваючи у мій бік.

– Все брехня, пане сотнику, – засовався перший розбійник, Іван. – Це він погрожував четвертувати нас і напхати нам животи половою.

Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно сидів Страх.

– А що скаже твій товариш? – спитав сотник. Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крутнув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.

– Не забувай, – мовив сотник, – коли не признаєшся по добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.

– Той псюх сказав правду, – сказав Семен тихо. Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.

– А тобі що, приятелю? – спитав він. – Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?

Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.

– Панове судді, – сказав я. – Цей чоловік покаявся, і я хочу забрати назад своє оскарження.

Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало бліде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж рукою захистився.

– Відійди, гаде! – верескнув він. – Заберіть його, бо задушу, мерзотника!

Я спинився, сторопілий.

– Але стривай, Семене, – пробелькотів я. – Я ж хочу звільнити тебе від кари, не хочу тобі лиха!..

– Не підходь, чумнику, – загрозливо процідив перший розбійник, Іван, – не підходь, бо горе тобі буде!

– То ти й справді знімаєш своє звинувачення? – запитав нетерпляче сотник. – Отямся, хлопче!

Але я стояв і по-блазенському кліпав очима. Супроти мене горіло дві пари запалених очей, і тільки одне в них можна було прочитати – ненависть. Я мимовільно відступив і зирнув туди, де сидів Страх. Той душився сміхом.

– Один вину свою визнав, – сказав сотник. – А ти, другий? Коли не визнаєш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звів важку голову й понуро зирнув на суддів.

– Визнаю свою вину також, – сказав він, кривлячи вуста.

Коли їх батожили, вони кричали як навіжені. Крутилися і в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий примусив їх до поганого діла; клялися, що більше ніколи такого не чинитимуть, і так тривало, аж доки не похрипли.

Мені було невимовне тяжко слухати ті зойки, і я вже щиро вболівав за своїх мучителів, навіть просив сотника змилуватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили сповна.

– Як собі бажаєш, – сказав не зовсім вдоволено сотник. – Зрештою, ти їх оскаржив і через тебе ця їм торі ура. Дивися тільки, щоб не жалкував через своє добре серце.

Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводилися, постогнуючи, і розтирали закляклі від поворозів руки.

– Виведіть їх до границі, – сказав сотник, – хай ідуть за річку до ляхів!

їх повели, пізніше я дізнався, що їх били й по дорозі, потім обідрали й вигнали за межі Гетьманщини. А ще передали мені козаки, що мої здирці й грабіжники дуже лаяли мене й погрожували при нагоді злупити з мене шкіру, бо це я, мовляв, призвідця всього лихого і що я гірше за люципера. Такі слова непомірне вразили мене, як грім з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них заступився і не дав збавити їм здоров'я під батогами…

Я задумався. Минуло чимало часу відтоді, як пустивсь у мандрівку, але не знайшов іще того, чого шукав: межі між добрим та лихим. Більше того, чим далі заходив, тим важче ставало визначати: а що воно, те добро? І чи існує? Чи не чиню я якогось мимовільного переступу, який потім мені тяжко віддасться.

Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами, а коли звів голову, побачив – стою проти хати, в якій поселився.

У цю хвилю мені таки хотілося самоти, тож я зайшов усередину, а що в хаті не було нікого, вкляк перед образами. Бачив перед собою потемніле обличчя Миколая, дивився той на мене пильно й суворо, але не міг нічого відповісти на мої сумніви. Не міг пояснити, що воно таке, справдешнє добро, і чи губиться воно, а чи невидимо множиться. Не навчив мене, як подолати зло в собі, і від того страшно мені стало – ні в кого було поради попитати.

Вечоріло, і я вирішив прогулятися на самоті й подивитися на захід сонця. Село топилось у глибокій долині, зусібіч його оточували горби, і сонце лягло на один із них. Мені здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу жінка. Сонце сіло на вершок і стало за голову тій дивній істоті. Це було величне, зворушливе видовище. Розкидалися навсібіч гострі жовті списи, вони видалися мені золотим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотоголова, зеленотіла жінка і мала сліпучу, золоту всмішку. Прочинила раптом безмежно голубі очі й подивилася на мене, малого й нікчемного, котрий завмер у її ногах. Навколо хиталося блакитне маєво неба, біля золотої голови стояло кілька думок-хмар – прозорі, легкі й несміливі. Всі звуки раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У неймовірній чистоті літнього вечора почав сплітатися над землею прозорий дим. Жінка дихала на повні груди, і я намагався дихати так само. Намагався не пропустити ані хвилини з цього чудовного одкровення, бо щось мало мені в ту хвилю провіститися. Щось конче потрібне, те, заради чого покинув я батьківську стріху. Зараз воно станеться, подумав я, ця жінка розтулить вуста і скаже, як жити й куди мандрувати далі. Я напружився неймовірно, але тиша навколо не порушилася. Щось відбувалось у повітрі, але не зі мною воно було зв'язане. На хвилю відвів я очі від золотоголового горба: синій дим покривав долину найкоштовнішою тканкою. Синій дим плавав у мене в ногах, і я почав наповнюватися його ясним сутінком. Сльози вибилися мені на очі: неймовірно малим і кволим себе відчував. Схаменувся, що забув про ту золоту голову на горбі, адже чекав, що вона до мене промовить. Здригнувся раптом – що воно? Голови на горбі не було, виглядав з-за хмари тільки вузький серпик. Од того розлилася раптом пожежа на ціле небо, і я побачив у ньому загадковий, вигадливий світ. Уздрів кілька блакитних доріг і кілька білостінних палаців – казкові міста виставляли сліпучо-червоні стіни і якихось вершників, котрі мчали до тих міст. У повітрі миготіли темні крапки, було їх так багато, що в очах мерехтіло. Але то летіли кудись ворони. Безліч ворон, що зібрались у зграї і навіщось покидали цей край.

РОЗДІЛ XIII,

у якому Турчиновський оповідає, як його навідала смерть

Я урву на хвилю оповідь про свої колишні мандри й пригоди, бо ночами мені стає важче писати: болять очі, а вдень робити це неподобне – не хочу, щоб про моє писання відали навіть родичі. Отож тримаю його в таємниці, хоч це чинити нелегко. Паньматка моя помітила, що зі мною «щось негаразд», і стала, як достойна жінка, упадати коло мене. Але таке надмірне турбування почало мене вже й гнітити – я тепер, як води і їжі, потребував самотності. Оці розмисли, що їх тобі тут викладаю, люб'язний читальнику, стали для мене такою ж необхідністю, як ото дихати. Може, я й справді трохи звар'ятував, хто зна, а може, це кінець мій надходить і стукає мені до вікна сухокоста?

Оповім, чому так думаю. Була, здається, північ, я саме відклав своє писання, коли раптом прочинилися од вітру двері. Вдарились об стіну, і в хату вступив морок. Кімната моя, любий читальнику, добре була освітлена свічками, але коли розхилилися таким робом двері, в ній посутеніло. Тільки стіл освітлювався, як раніше, решта помешкання губилася в безпросвітній темряві – я не бачив навіть супротилежної стіни. Відтак опинивсь у невеликому світляному колі, роззирнувся, але не побачив біля себе нічого, окрім столу, паперу й атраменту. Руки мої були залиті різким жовтим світлом.

«Що це таке?» – злякався я.

Відчув, що темрява неймовірно гнітить моє світляне коло, а через те й мене. Ніби опинивсь у якійсь кулі, густо освітленій, але з непробивними чорними стінами. Не вистачало мені повітря, очі з очниць вилазили, бо куля, мені здалося, почала рухатися. Увіп'явся пальцями у стілець, і мене покотило. Десять холодних потів облило мене: страшила оця незбагненна, непроникла темрява, в якій пропадає ясне повітря. По спині й по грудях покотилися гарячі краплі поту – ядуха мене чавила. Тільки за кілька хвилин куля моя зупинилася, я дихнув вільніше й роззирнувся. Темрява витікала з хати, як витікає вода. Зачудовано дивився, як зникає останній її струмінь, двері повільно причинилися, і все знову озвичайніло. Важко дихав – було таки парко.

Вирішив вийти надвір. Тут стояли тиша і спокій. Я зирнув на небо. Зорі великі й тремкі – видалися вони мені в ту хвилину кулями, в які було загнано по людині біля запаленої свічки. «Так, як там», – кумкотіли від ставка жаби.

Я сів на улюблену трав'яну лаву під яблунею. Наді мною залящав соловей. «Так, як там», – кумкали жаби. «Жах, жах, жах!» – били в настояну на травах ніч собаки. Пиляли повітря цвіркуни. Я був спокійний, хоч лоб мені знову впрів. Угорі, ніби скляні, тремтіли зорі. Здавалося, подзвонювали льодком – тихо навколо! Повіки мені обважніли, і я, з натугою вставши з лави, повільно подибав додому.

Наступного дня був я зовсім хворий і не вставав із ліжка. Біля мене клопоталися, турбувалися, а я єдине що хотів – побути на самоті. Зрештою, міг віддатись і розмислам, не завжди біля мене крутилися й набридали з розпитами про здоров'я. Хвилювала мене нічна пригода; здається, попереджено мене долею про лічені дні перебування на цьому світі – наче хтось невідомий підганяв мене. Врешті, все життя – смуга таких підганянь: ми, люди, біжимо, поспішаємо, розбиваємо носи, коліна й лікті, але ніколи не зупиняємося. Боїмося-бо зупинок, адже то і є кінець наш.

Я уявив собі, люб'язний читальнику, що можу не дописати цього діаріуша, і мороз пробіг мені поза шкірою – злякався. Може, дивний здасться тобі мій острах: писання оце чи й дійде до тебе; можливо, воно, як промова рицаря перед бур'янами з притчі, що її маю покласти далі? Але не це мене турбує, як, очевидно, не турбувало й рицаря, перед ким він висловиться, суть навіть не в глибинах нашого марнолюбства, а в потребі сказати своє Слово. Не висловившись, людина має себе, як корова, котру не подоєно…

Отож, кажу, я злякався, відчувши, що можу не довершити оце писання, чи не тому почав обмірковувати, як сховатись од світу, звільнитись од щоденних житейських клопотів. Отож я зважився сповістити про надмірну свою втому й осісти – літо ж бо! – на пасіці, де пастиму божу твар.

Жадання моє було сприйнято прихильно, і ось я сиджу, оточений чудовою тишею, про яку вдома й мріяти годі; довкола безліч сонця, яке я завжди любив і яке й тепер п'ю щирою душею. Люблю слухати, як гудуть бджоли, і стежити за їхнім дивним, улагодженим життям, адже немає комахи, шляхетнішої за цю; шелестить біля мого куреня торочкаста трава, під цей тихий, лагідний супровід перо моє пише легко й вільно; в самому курені пахне медом і сухим зіллям: чебрецем, материнкою та рум'янком. Навколо безлюддя, а коли хто наближається до пасіки, про це звіщає добрий мій приятель пес Кудлай; часом ця розумна істота приходить до мене, сідає навпроти й годинами стежить, як блукає по чистому полі моє перо – з ним ділити самоту мені легко. Коли ж буваю по-особливому зворушений, кличу Кудлая ближче й обіймаю його як приятеля, він дивиться на мене вогким відданим поглядом, а я починаю бесідувати з ним, ніби він усе до слова розуміє.

РОЗДІЛ XIV

«Мудрість передвічна». Гординя

Рицар відчував, що не знаходить спільної мови ані з батьком, ані з матір'ю, ані з братом, хоч і хотів порозумітися з ними, – так тривало бозна-скільки часу. Ходив усе насуплений, усе нахмурений – не мав ні хвилини доброго настрою.

– Людину створено для великого дійства, – казав він, і хоч ніхто йому не заперечував – не давали й порад.

А він таки хотів великого дійства – снилося йому й марилося, але одну незлагоду мав: не відав, що ж йому в цьому світі учинити. Уявляв шумливі юрби, які гукали йому славу; бачив себе, оточеного підхлібниками; бачив повергнутих у порох ворогів; чув, як ревуть у його честь труби; бачив янгола, котрий накладав йому на голову вінця, але скільки не розмислював, не міг вигадати собі великої справи. Знав, що між смертних є багато великих, читав про те в книжках, пожадно вглиблювавсь у чужі життєписи, але одного, всього одного бракувало йому: не знав-таки, що робити і як той вінець узяти.

Почав прагнути самоти, а відлюднившись, перебирав в умі всі дії й пригоди великих, навіть попрохав батька, щоб дозволили йому поселитись у замку, в якому ніхто не жив, і нарешті таки оселився поміж холодних, пропахлих пустинею стін. Уночі снували покоями кажани й шаруділи сухими крилами, тоді йому здавалося, що зі стін осипається пісок. І той пісок сипався йому на очі, на тіло, а безнадійні думки про велике дійство не покидали його.

«Зараз я встану, – гадав він, – і вийду на ганок. І закричить зраділий народ, і затрублять труби, а я озиратиму всіх із висоти й прийматиму належні почесті».

Але він знав: не збутися цьому без якогось чину. Все, що робили інші: війна, наука, писання, – не для нього. Може, стати проповідником і навчати людей, як жити? Але він не знає, що проповідувати, тому вдягав рицарський стрій і важко, одновимірно ходив залами порожнього замку. Не допускав до себе навіть слуг і готував собі їсти сам; блукав залами порожнього замку, заселеного кажанами, а вночі слухав шерех піску.

Родина дивилася на нього, як на несповна розуму, а він тільки те й робив, що мислив. Казали, ходив він так двадцять п'ять літ, а тоді вийшов на ганок і проголосив палку промову про життя перед бур'янами:

– Що таке добродійність, а що таке діяльність? Добродійність – це те, що примушує людину чинити праведно, але немає глузду в праведності, коли її використовує неправедний. Діяльність – це наш шлях до того, що подобається більшості, але немає такої діяльності, яка б подобалася усім. Арістотель сказав: наше щастя в діяльності, що співпадає з добродійністю, але способів тлумачення добродійності стільки, скільки є бажаючих тлумачити. Демокріт сказав, що наше щастя – це супокійність розуму, а супокійна розумом людина стає недіяльна – без тривожного хвилювання неможлива ніяка діяльність, в тому числі й розумова. Добродійність на чиюсь користь виливається в злодійність для інших, діяльність розумова завжди пам'ятає про прокляття непізнанності, а думки розумово діяльного стають непізнанні для тих, хто не пізнає. Отже, я дійшов до такого: той, хто прагне чинити добродійність, однаковий із тим, хто того не прагне, але й до злодійності не надиться. Той, хто діяльний, однаковий із недіяльним, аби тільки обом було доступне начало безмірної любові. Гарний тілом нічим не ліпший від негарного, а славний од неславного, бо всім один кінець – зникнення. Славному й неславному одна ціна, тільки в славного її названо, а в неславного – ні. Людина крива й бистронога однаково йдуть, має значення, чи добру дорогу вони топчуть. Малий зростом не гірший од високого, а бідний од багатого – має значення тільки вміст любові в їхніх душах. Не осуджуй нічого, чого сьогодні не розумієш, і щастя твоє буде в тому, що не осудять тебе, аби тільки не ступив ти на шлях, що веде в прірву. Прірви бійся, а все інше хай залишається таким, як є, бо кожна самонадіяність – це початок глупоти.

Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здоров'ї. Танув, як свічка під сонцем, доки не полетіла його душа шукати іншої долі й іншої мудрості. Про нього трохи погомоніли ті, що знали його; родичі посумували над пропащою його силою, скільки в таких випадках годиться, а згодом дружно дійшли думки, що смерть для такого найліпший дарунок. Через рік про рицаря забули б згадувати, коли б про замок не почали ходити погані чутки: казали, що завелася там нечиста сила. А ще казали, що вряди-годи там з'являється закутий у залізні риштунки рицар і проходжується кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи. Розповідали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани зграями тікали із замку, і так їх було багато, що від них зовсім темніло небо.

РОЗДІЛ XV,

у якому Турчиновський оповідає про неспокій, що його посів у Поповій Горі

Після ганебного вигнання моїх ворогів та збитошників я заспокоївся, тим більше, що, за порадою компанійського отамана, мого визволителя, втрапив у писарі до сотника, оскільки їхній був у комісії польській у від'їзді. Мені було виділено квартиру, і я почав спокійно й безтурботно жити, пильно виконуючи свою роботу, – решту часу збував, як хотів.

Літо тоді стояло гаряче, небо було чисте, аж вицвіле від спеки, я купавсь у річці, лежав на піску, заховавшись од стороннього ока, і наче завмер – життя моє стало одноманітне й сите. Після хвилювань, що випали мені, це було добрим дарунком, і я скористався з нього, передчуваючи, як завжди, небезпідставно, що за якийсь час вся ця благість має зникнути, не полишивши після себе й сліду.

У вільний час я блукав піщаними мілинами, відчуваючи задоволення від того, як пестить босі ноги м'яка, тепла хвиля, ловив скойок чи дивився, як прокладають вони по піску борозенки. Часом, звісившись із кручі, стежив, як шугають у чистій воді срібнотілі рибини чи стрілою пролітає рак. Коливалися водорості, а між них – хвіст якоїсь більшої риби, сонце в'ялило траву, тонкий тлін сіна висів у повітрі, і від того душа розм'якала, й текла, й текла, як вода, замріяна і зніжена. Я міг годинами зорити, як зависає в повітрі шуліка, чи слухати жайворонка, що натхненно видзвонює свої співанки; однослівне, дорогий читальнику, те моє існування було просте і добродане: я був тоді наче рослина, яка вільно колишеться на вітрі і тільки те й робить, що п'є сонце та соки землі. Інколи, коли мені хотілося розумної балачки, я підіймався на горб до білостінної хатини, і ми неквапно балакали про книжні мудрощі – козак-характерник, як і я, був дитиною тієї ж таки alma mater – Київської колегії.

Проте побоювання мої про тимчасовість такого спокою невзабарі здійснилися, і це сталося знову без моєї волі. Важко сказати, що трапилося, але наступного літа земля ніби здригнулася піді мною, а з очей спала чарівна плівка, через яку зорив на світ. Замість любої серцю гавані, я побачив нудне село, на яке аж дивитися було немило, нудні горби; остогидла мені й курява, яка щодня набивалась у горлянку, й маленька річечка, змулена хлопчаками й заросла зіллям. Нецікаві стали й розповіді козака-характерника, бо він, старий, забував, що казав учора, й повторював ті ж самі мудрощі. Я роззирнувся навколо – все те, що кілька днів тому було мені повабне, видалося тепер буденним і сірим. Немає спину людським забаганкам, любий читальнику, це я знаю, – але що мав чинити?

Отож знову запав у душу мою неспокій, про який не раз вгадано на цих сторінках, і я втратив мир на душі. Ще переконував себе прикладом Горація, шепочучи латинські вірші про любу селянську тишу, але й те мені не допомагало. Чуття мої, дорогий читальнику, не брали участі в цій грі. Потайки я вже знав: всі остороги й самопереконання – невеличка облуда; я ж уже підсвідоме поклав покинути це село й податись у мандрівку далі – мене вабило в золотопромінні сіті просторих доріг.

Часом виходив за село, ставав на його вступі просто серед Шляху і, примружуючи очі, дивився. Незвідь-що я там бачив: порожнє, біле, розстелене серед зеленого полотно, але не міг не піддатися сильному й поривному потягу – мене вабило ступити на нього й забути про все, що залишилосяза спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притягальна сила дороги, і я відчуваю це навіть зараз, коли став ветхий днями і вже, напевне, ніколи не вирушу в жодні мандри.

Уночі я погано став спати, а якось привидівся мені дивний сон. Буцімто я, Ілля Турчиновський, позбувся тіла й маю живу саму тільки голову. Щоб рухатися, я мусив звичайнісіньким чином котитися і терпів од того немалі незручності й прикрості. Одного ж разу відчув, що за мною женуться коні. Вони наздогнали мене в чистому полі, оточили півколом, а тоді, ставши на задні копита, почали перекидати мною, ніби м'ячем. Весело іржали при цьому, я ж злітав у повітря, тамуючи подих, бо щохвилини міг упасти й розбитися, а коні ще й пританцьовували, показуючи великі слиняві зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене один із коней занадто сильно – я полетів од цих навіжених гравців геть. Але не впав на землю, а щасливо зачепився за дерево. Зрісся із тим деревом і став йому за плід. Над головою у мене співали птахи й шепотіло листя, поступово я почав розуміти тиху мову того листя, як і спів пташок. Любий затишок і спокій відчув, живучи на тому чудному дереві, і це тривало доти, доки не подув сильніший вітер. Мене гойднуло, і я раптом уздрів, що довкола па гіллі висять такі ж, як і моя, голови. Вітер гойдав їх, як і мене, і я з подивом упізнавав їх – усі знайомі мені. Он мої вороги-співподорожани, ось компанійський сотник, отаман, козаки, дяк, ієромонах Теодозій, шинкарка, ген праворуч – батько мій і мати, брати й сестри, сусіди й інші знайомі. Півдерева, однак, було захилено від мого зору, і я спитав у компанійського сотника, що був до мене найближче: кого заховано там?

– Ті, з ким ще здибаєшся, – мовив він спокійно.

– А що це за дерево? – запитав я.

– Дерево життя, – відповів отаман. – Хіба не пізнаєш? Я упізнав: такий малюнок бачив ув одній із книг. Знову уважно роззирнув дерево – все, що міг бачити, і, на здивування моє, зазначив, що серед тих облич бракувало одного. Мені полегшало від того, але дочасно. Вітер гойднув мене знову, і я уздрів, що внизу таки майнула голова Страха.

– І ти тут? – запитав.

– Без мене не обійдеться, – засміявся Страх, і я прокинувся від того сміху…

Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспокійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори, очевидно, такий сон – провіщення нових мандрів, це сказав мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроситися.

Мене відпустили не без жалю.

– Послухай мене, – мовив мін доброзичливець отаман. – Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…

Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто молодий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода – налучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо, – я знову опинивсь у владі доріг.

РОЗДІЛ XVI,

у якому оповідається про те, як Турчиновський дістався до Могилева

Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою. Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть – так складається, але мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!

Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не розмовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його спідручні та я лежали на сіні.

– Чи не замало, пане Роно, – спитав я, – берете спідручних, щоб захищати в дорозі своє добро?

– Везу залізо, – сказав цей мовчазнюк і нічого більше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені погідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудовіші з чудових храми – я мимовільно милувався на вишукані й ладні їхні тіла.

– І все-таки, – сказав, щоб завершити розмову, – застерегтися не завадить.

Рона цвиркнув крізь зуби й подивився на мене сивими, надумір спокійними очима.

– Яке там застереження, – сказав неохоче. – Я ж везу залізо!

Цей мовчазнюк був-таки достобіса певний із себе, то я і собі заспокоївся і заколивався на возі, дивлячись, як пишуть по небі спокійні письмена хмари. Спробував навіть угадати те письмо, і в моїй розмлоєній свідомості прокреслилися десь такі слова:

Чоловік в житті не знав, де спинитися він має,Дума: світ увесь пізна, та облуда це одна,Хоч з літами знає більше, та не робиться мудріший.

Думки поплелися в моїй сонній голові лінивою вервечкою, вив'язуючи в мозку інші такі ж мудрощі, доки не затанцювали й не закрутилися, сплітаючись і рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжує нічого й коли він спокійний духом.