Сьогодні я бачила…

Коли з’явились перші гіпі, і їх було нетрохи, коли по всіх усюдах тисячі молодих людей обрали такий спосіб самовираження, існувало багато речей, проти яких варто було протестувати. Молодь, яка прагнула чистоти й автентичності, мала радикально змінити зужиті ідеї та звичаї. Нещирій, поверхневій моральності вона протипоставила нові, шляхетні вартості. Забруднення довкілля у містах вимагало повернення до лона природи; анонімність механізованої праці – пріоритету особистого зусилля: хай то буде якась саморобка чи оригінальна абищиця; на зміну мистецтву, яке втратило своє високе призначення або стало малозрозумілим, приходило ремісництво; саме вбрання цього віджилого світу було відкинуто, натомість утвердився новий «однострій» – однострій «бідака»…

Так, гіпі справді хотіли змінити триб життя, але, певне, не завважили, що зміна – це не тільки руйнування старого, віджилого ладу, а й запровадження нового, вартного і тривкого. Ще раз хибне тлумачення свободи стало на заваді цілком здійсненній мрії… На вівтар «свободи» було покладено системи, організацію, зобов’язання, і кожен робив, що йому заманеться… Але гіпі, котрого я бачила, не може претендувати на уособлення всіх гіпі. Вони були різні і сповідували різні погляди – настільки складні й суперечливі, що від них лишився тільки загальний заклик до протесту. Протесту проти вся і всіх.

Щось змінити так і не вдалося… Врешті-решт, довколишній світ – великий і могутній – увібрав в себе «дорослих гіпі», а деяких, навпаки, рішуче відторгнув через їхню не тільки психологічну непристосованість, а й тяжкі фізіологічні вади, спричинені, як правило, наркотиками.

Отож гіпі, котрого я бачила, не можна назвати щасливим і життєрадісним. Це мандрівне уособлення вічного протесту задля самого протесту. Його зернята добрих ідей, прагнення автентичності, мрія про життя серед братів, що діляться останнім, любов до природи сьогодні викликає тільки поблажливу усмішку. Історія взяла своє, і гіпі не мали успіху. Ось тобі й увесь протест. Суспільство лишилося зі своїми старими виразками.

А в душах молодих досі живе властивий цьому вікові невпокій, бажання повстати проти несправедливості та прагнення витворити новий і кращий світ.

Та ніщо не минає намарне. Тепер протестувальники коротко стрижені, жінки знову вбралися в спідниці, усі мають ошатний вигляд. Сьогодні вони навчаються і працюють. Вони знають, що не варто скочуватись на узбіччя у пошуках якоїсь романтики, бо у самому серці урагану завжди б’ється щире серце юнака, готового упокорити себе самого і безкорисливо допомогти всім іншим.

…Чужопланетянина

Сьогодні я бачила чужопланетянина…

Усупереч загальноприйнятій думці, він не вийшов з літаючої тарілки. Та й нічим не відрізнявся від нас. Очі як очі, і жодних телепатичних здібностей. Він навіть не обмовився про свою загадкову планету чи про неймовірні можливості еволюції, певна річ, значно вищі за земні.

Він не претендував на роль утаємниченого вчителя і не пророкував надзвичайного майбутнього нашій планеті.

Не намагався приписати великі здобутки прадавніх цивілізацій чужопланетянам, котрі нібито приходили в різні часи на допомогу людям, керуючись великим «науковим співчуттям». Не тлумачив мені загадку єгипетських пірамід, Брами Сонця в Тіагуанако, «посадкових смуг» для космічних кораблів у пустелі Наска або космічного мандрівника, зображеного на саркофазі майя в Паленке. Він не хвалився своєю причетністю до поступування людства і не намагався переконати мене, що без чужопланетян це людство досі перебувало б на найнижчому, магічному етапі розвитку.

Не подивував він мене і прихованим матеріалізмом, не проголошував всіх богів, яким поклонялася людина, символами позапланетної фізичної науки, що вивищилась над релігією.

Він не пишався заслугами позапланетної науки перед Землею і не вимагав від мене нечуваної відданості чи особливих фізичних та інтелектуальних або, що значно серйозніше, моральних і духових зобов’язань перед якимись незнаними мудрецями.

Не пророкував прийдешнього, коли світом правитимуть Можновладці Космосу, і не запрошував мене відвідати його дивовижну планету.

Він не був ані резонером, ані критиканом. Не просив тримати в таємниці його неймовірні одкровення і не запевнював мене, що тільки такі обрані, як я, можуть спізнати цю нову форму космічно-планетарної істини. Нічого такого не було, оскільки чужопланетянин, якого я бачила, – це звичайна людина… То чому він видався мені чужопланетянином?

А тому, що, попри новомодні вигадки, найпершим і достеменним чужопланетянином, з котрим можна запізнатися, є сама людина, якщо не забувати, що земного в ній тільки матеріальне тіло, а вітчизна її вуші – це безмежний шир духу. З цієї вітчизни постало все живе, що, ймовірно, існує і на багатьох інших планетах.

Тож не варто шукати істину бозна-де і вважати, що все добре має прийти ззовні. Навпаки, слід пильніше придивитися до нашої довколишньої реальності, і саме в ній шукати найвищі вартості.

Самозамиловані люди прагнуть зацікавити зовнішній світ своїми нікчемними викликами та експериментами. Звісно, Великі Душі вельми спочутливо ставляться до людей, їхніх страждань та здобутків, але вже тому, що вони Великі, їм не треба прибирати людської подоби, щоб явити себе.

Окрім самозамилування, існує й інша крайність: погорда до людини та планети, бо на землі, мовляв, навіть за допомогою ззовні, нічого доброго не досягти.

Таким чином, ми або чогось варті і здатні на великі звершення без допомоги з космосу, або нікчемні й безпорадні і не заслуговуємо на космічний дар.

Однак людина, яку я бачила, – справжній чужопланетянин, – є водночас великою і малою. Її мализна полягає в матеріальних рамках, в доконечній необхідності досвідчення для еволюціонування, а також у прив’язанні до часу і простору. Але вона несе в собі великий позаземний елемент: свою душу, своє безмежне єство, iскру вічності, що пульсує на споді і спонукує до незнаних світів – не тільки матеріальних, а й світів віри та мудрості.

Цей чужопланетянин і всі ми перебуваємо тут у тих самих умовах побудови космічного ковчегу з дерева жертовності, з потужним рушієм знання та автентичної релігійності. Наш ковчег скориться спонуканню внутрішньої людини – неземної істоти – і дістанеться забутих планет чеснотливості, гідності, неегоїзму, міці і любові. А в часі цих подорожей він принесе в наш світ таке сподіване знезараження, очистивши земну атмосферу від хмар матеріалізму та зіпсутості.

Так, кожен з нас може побачити неземних істот. Для цього варто лиш розбудити оспалу і знечулену від психологічного та духового забруднення душу. А відтак, з безсмертною снагою нашої позачасової сутності ми знову вдихнемо життя в ті цивілізаційні дива очевидного космічного змісту і не менш очевидної земної фактури.

Нове диво, яке слід долучити до переліку вже традиційних, – це диво бути людьми, що ногами стоять на Землі, а головою сягають зоряного неба.

…Творіння велетів

Сьогодні я бачила творіння велетів…

По всіх усюдах ці гіганти залишили свій слід, і величну познаку на їхніх творіннях неможливо не помітити.

Я називаю їх велетами, хоча ніхто не знає, якими вони були, адже, бувши такими великими, вони залишили свій слід, а відтак щезли, загубившись у таїні часу.

По цих міфічних велетах лишилися самі руїни. Але з цих величних руїн можна виснувати, в якому світі вони жили. Якщо нас вражають навіть рештки споруд, то що б ми відчули, споглядаючи їх у цілісному вигляді?

По п’ятьох континентах розкидані безмовні свідки, що зберігають таємницю людейвелетів минулого.

Та й як тут не подумати про велетів, споглядаючи гігантські брили, колони та блоки, якими вони орудували? Сьогочасна наука досі не може дати задовільну відповідь, в який спосіб прадавні люди рухали такі махіни. Вважається, що вони не мали якихось особливих наукових технологій, тим паче, що це означало б принизити наші теперішні здобутки. То як вони діяли? Як їм вдавалось упоратися з такою вагою, розмірами, силою інерції? Як вони робили виміри і визначали перспективу без відповідних інструментів? Може, ті люди були не такі, як ми? Гадаю, саме так. Вони були велетами, хоча велетами, яких я побачила в душі моїх дивовижних руїн, вони були не тільки своїми розмірами. У безлічі образів античності, чи так званої античності, ми бачимо дуже подібних до нас фізичними рисами людей. Але не під оглядом розмірів.

В різних краях землі – Європі, Азії, Америці, Африці – мені доводилося бачити величні пам’ятники, зведені не на честь людини і не на догоду людині. Навпаки, вони вшановували Бога, Таїну, цикл життя і смерті, зрештою трансцендентне. Саме тут повністю увиразнюються мої люди-велети. Всі їхні творіння позначені глибоко укоріненою в їхній душі міццю і величчю.

Кожен блок, що зберігся дотепер, – це не тільки загадка технічного здійснення, це і уроча хвала життю і Творцю життя. Ці люди були впевнені в своїх почуттях, тож були впевнені і в тому, що робили.

Я побачила, що ці люди розуміли, що помруть значно раніше за свої власні витвори. А ще я побачила, що вони загорнули зерня вічності в ці камені, щоб через багато років інші люди з раси велетів могли зрозуміти їхнє послання мовою символів.

Сьогодні я бачила це послання… Необхідно добре його зрозуміти, оскільки сьогодні ми маленькі, і на часі не можемо осягнути великі ідеї, як і великі творіння. Сьогочасні люди кохаються в матерії, в інертному камені творіння і, – дивна річ, – оскільки вони не можуть бачити нічого поза цим, творіння і камінь щораз маліють. Люди працюють задля того, щоб жити чи, радше, вижити сьогодні. Завтра – це мрія без опертя. А вчора – чи не однаково?

Отак, без минулого і без майбутнього, руйнуються оселі і храми. Маліють споруди, мрії та почуття. Відтак маємо людину-недоростка – пересічну й сіру, незичливу, без творчої уяви.

Але людина-недоросток багато мандрує, часто натрапляє на сліди людини-велета, власне, руїни. І їй стає моторошно, бо це вже занадто. Навіщо стільки і такого великого?

Але, не зважаючи на вроджений острах перед величчю, її зачаровують творіння велетів, і виникає потаємне бажання мати велику душу, щоб і собі витворити щось велике.

Таємниця велетів криється в зерняті велета. Це зерня проростає в людині, а відтак буйно розростається зелом, у тіні якого виростають найвидатніші творіння, які знало і знатиме людство.

Сьогодні я побачила, що ми можемо зростати, починаючи з себе. Боятися величного – все одно, що боятися самого себе. То чи готові ми прийняти цей виклик?

…Мою сучасницю

Сьогодні я бачила мою сучасницю. Цього року я придивлялася до неї пильніше, ніж зазвичай. І все-таки я її не бачу…

На кожнім кроці я зустрічаю жінок, які означують себе через «протести». Вони нарікають на своє поневолення чоловіком або славлять цей стан рабства; вимагають більшої свободи дії або волають про захист, якого давно позбавлені. Я бачу жінок, які намагаються якомога більше оголитися, щоб випнути своє жіноче єство, – чи не єдине, що їх вирізняє. Бачу й інших, що приховують, – не з сором’язливості, а через поганий смак, – усе те, чим їх обдарувала природа. Бачу жінок, так причесаних і розчепурених, що вони нагадують ляльок-маріонеток, а поруч із ними – інших, що тільки чули про «чистоту» і «ошатність». Є такі, що навчилися роблено всміхатись і завчено маніритися, вочевидь демонструючи свою нещирість. Але є й завжди невдоволені й свавільні, горласті й сварливі, які вважають, що цілий світ має залежати від їхнього поганого гумору.

Але за всім тим видно розгубленість, бо вони самі не знають, чого хочуть. Головне для них – будь-що привернути до себе увагу.

Втім, увагу слід завойовувати і здобувати не вихилясами та викрутасами, а твердістю і певністю, на що жінка, як одна з двох полярностей природи, має цілковите право.

Не варто виокремлювати проблему сьогочасної жінки, хай то року цього чи якого іншого, адже вона пов’язана з усім циклом зневажання звичаїв і традицій, невиправданого розриву з минулим та його досвідченнями, що, принаймні, може дати тверде опертя для нових набутків.

Жінка мала б ліпше за інших знати, що таке історія, адже жінка – це сама історія, а відтак пробуває в часі, в його плині, залишаючи на цьому шляху глибокі сліди. Час жінці не ворог. Навпаки. Час не старить жінку, а увічнює її, дає їй снагу до життя і проектує її у вічножіноче, що завжди надихало всіх митців. Час та історія теж показують нам жінок – вже не року цього чи якого іншого. Йдеться про пошуки позачасового символу. Час та історія говорять нам про давніх жриць, які, бувши чистими душею, були посередницями між богами і людьми. Вони говорять нам про королев і войовниць, які мали великий дар владарювання, дар стратегії та мудрості передбачення майбутнього. Вони говорять нам і про сильних матрон – гордих та пишних, які творили історію, виховуючи своїх дітей. До нас долинають далекі відголоси тих жінок, що не боялися смерті та страждань. Користуючись прихильністю лицарів, вони самі виявляли розуміння і ласку до тих, хто обрав важке життя в бойових обладунках. Досі відлунює сміх тих, хто витворив культ краси і закохання, перетворивши витончену чемність на потужну зброю.

Але не варто жити самими спогадами. Спогади мають наснажувати нас, можуть орієнтувати, можуть збагатити досвідченнями. А головна боротьба розгортається в сьогоденні, загроженому очевидним цивілізаційним занепадом – щораз густішим присмерком.

Для того, щоб жінка знову стала дамою і самою собою, щоб у неї не було потреби в протестах, необхідно, поза всякими сумнівами, повернути до попереднього стану всі інші чинники. Тобто чоловік має знову стати лицарем, життя має віднайти трансцендентну мету, а виховання має формувати людей, а не просто інформувати.

Але в основі всякої праці, всякої зміни має бути певний принцип. Жінка завжди була насамперед матір’ю. Сьогодні йдеться про те, щоб вона стала в якомусь сенсі матір’ю нового світу, в якому все увиразнюється у світлі сонця і немає потреби вбиратися в «унісекс», щоб уникнути відповідальності. Жінка тільки тоді жінка, коли бере на себе роль живої природи, випромінюючи любов, красу, розуміння; коли вона виховує на чеснотах не тільки своїх дітей, а й усіх, до кого прихиляється серцем; коли вона кличе до справедливої війни і, водночас, втішає войовників; коли дає прохолодну тінь дерева, в якій можна сховатися. Зрештою, коли вона певна своєї космічної прадавньої сили, то не потребує марних протестів чи тривалого часу, щоб ушляхетнитись, бо одвіку й довіку кожна жінка поріднена з першою яскравою зорею, що запалилася у сталевій безодняві неба. Бути жінкою – не сором, але й не є якась особлива достойність. Бути жінкою – це розуміти пишнобарвну гру райдуги, мати власну барву і мріяти про білу, що об’єднує всі.

До речі, пише це також жінка.

…Дитину (І)

Сьогодні я бачила дитину… Певна річ, малюка нечасто можна зустріти без батьків чи родичів, тому в хлопчикові я побачила і дитину, і якусь подобу старших, що були з ним.

Цей хлопчик виглядав на дитину, тобто мав усі властиві своєму вікові ознаки. Втім, мою увагу насамперед привернуло те, що його убрання являло собою зменшену і кумедну копію убрання дорослих. Я подумала, що то лише випадковість і пильніше придивилася до того хлопчика. Але не тільки це мене подивувало. Мене налякали очі хлопчика. В них не було нічого дитячого, в них, радше, прозирало щось «доросле», щось неприродно «старече», навіть щось «злостиве», що аж ніяк не личило дитині. То були старечі очі в тілі, яке нещодавно з’явилося на світ. До того ж, я помітила, що батьки ставляться до своєї дитини як до продукту розвиненого суспільства.

Поставою і загальною поведінкою хлопчик виказував таку невимушеність, що це більше скидалося на зухвалість. Ходило вже не про безбоязкість, а радше про зневагу до всього і всіх, навіть до власних батьків, до всього довкола, за винятком самого себе. Але для батьків це теж свідчило про неабиякий розум, про видатну й непересічну особистість.

Те, що говорив цей хлопчик, не мало нічого спільного зі світом мрій, іграшок та потребою ласки. Як і в убранні, я побачила в його словах убогий зміст розмов «великих», повторення почутого в безглуздих телевізійних програмах та обізнаність у неприпустимих для дитини такого віку речах. Я мусила тримати при собі свої думки, бо батьки співали своєї: «та й тямущі нині діти…»

Як на мене, зерня моралі в цій дитині проростало майбутнім насильством, а потреба ласки – домаганням постійної уваги. То була очевидна невихованість. Старші з ним панькалися, і навіть гадки не мали бодай щось змінити і допомогти йому бути тим, ким він має бути: дитиною.

Тут ми пожинаємо плоди нашого матеріалістичного світу: дорослі завжди прагнуть бути молодими тілом, втративши спершу доконечну молодість душі; а діти – сміх та й годі – посідають місце старших, поводячись геть неадекватно як на свої літа та природну невинність. То що ж таке робиться? Чи слід погодитися з примітивними поясненнями, що ми приходимо в цей світ випадково, внаслідок механічної експансії клітин, без душі і без Бога та без потреби як внутрішнього, так і зовнішнього розвитку? Тобто, ми маємо «використати життя» для того, щоб вивищитися, утискаючи інших? І тішитися теперішнім, знехтувавши свій обов’язок перед майбутнім?

Дивлячись на цю дитину, яка змусила мене замислитись, я згадала, чого научали Ті, що залишили у спадок людству знання і обов’язок, до яких нині всім байдуже. Вони вважали людину вельми давньою істотою, яка живе, жила і знову й знову житиме на Землі, подібно до того, як тепер вона існує поміж моментів сну та неспання/активності. Але, якщо моменти сну (що є моментами «неба» у великих циклах життя і смерті) є короткими, бо на зміну їм приходять непогамовні бажання матеріального досвідчення, то моменти пильнування є неефективними через брак перепочинку та постійну одержимість чуттєвими насолодами. Отож, щораз менше сну і менше неба. Відтак, маємо похмурих і брутальних, через брак перепочинку, дорослих та «недремних», через брак небесного спочинку, дітей. Діти приходять на Землю з пам’яттю і невтоленими бажаннями дорослих, з таким самим потягом до насильства і такими самими вимогами недосконалого тіла. Вночі їх вже не навідують ангели, і уві сні вони вже солодко не усміхаються… Вони плачуть і страждають, просять і наказують, зневажають і брутально поводяться, а в глибині їхніх душ стирається прадавній образ Незвичайного Дитятка, яке, народившись у соломі, прийшло колись, щоб дати світові світло і втілити архетип невинної душі. Якщо диво циклів знову повернеться до людей, якщо ми згадаємо, що мудрість – та її сестра вихованість – може обернути колесо історії, то знову народиться Дитятко, і знову будуть діти на Землі, але не такі, як я сьогодні бачила, а з отим ангельським личком.

…Дитину (ІІ)

Сьогодні я бачила дитину…

Кажуть, що теперішні діти не такі. Навіть захоплюються, що вони на диво схожі на дорослих. Кажуть, що нині діти значно «тямовитіші» і швидше все схоплюють. Дорослі аж нетямляться від їхніх неочікуваних запитань, і дарма, мовляв, що вони не такі наївні – це навіть добре.

Тому сьогодні я звернула увагу на одну дитину… Достеменну дитину – простодушну, з допитливими оченятами, жваву і кмітливу, що було цілком природно. Хлопчик ішов, роззираючись довкола, немов дошукуючись прихованої сутності всього, що бачив. Разу-раз він сипав запитаннями у невситимій жадобі знань.

Його запитання були прості і водночас глибокі саме своєю простотою. Він хотів знати про небо, про зорі і про край неба. Придивлявся до комах і цікавився, чому у людей немає крил. Він хотів знати, чому хтось плаче, чому йому іноді хочеться сміятися і галасувати… Але дитина має спілкуватися з іншими дітьми… А це невинне дитя відчувало, що вони не розуміють його і зовсім не схожі на нього. Їм не подобалися його іграшки, їх не обходило те, що цікавило його. Вони мали себе за «дорослих», тимчасом як він хотів бути дитиною. «Нормальні» діти вели мову тільки про телебачення, про свої маленькі радощі, про проблеми своїх родин і про те, які нестерпні їхні батьки, брати та сестри. Дитина, яку я сьогодні бачила, почувалася серед своїх однолітків беззахисною… Відтак, у пошуках розуміння вона повернулася до старших. Але з неї тільки сміялись і кепкували. «Що з нього вийде? Він зовсім на нас не схожий… Мені навіть соромно за його запитання, бо він якийсь нетямущий… Чому ти не такий, як усі інші? Чому не граєшся зі своїми друзями? Синку, ти хочеш, щоб я розповів тобі про місяць, але все, що знаю, я тобі вже сказав».

Зачарований і щасливий погляд моєї дитини згас, і вона засмутилася. Гадаю, тієї миті хлопчик втратив свій свіжий погляд на життя і, сам того не бажаючи і не здаючи собі з того справи, став до часу дорослим.

То була сувора життєва наука: мовчати, коли тебе не розуміють, не виповідати свої найпотаємніші мрії, не говорити про прекрасне, а лише про те, що хочуть чути інші.

Тепер я бачила не хлопчика, а дорослого чоловіка, приреченого на страждання в цьому світі.

Чому ми прирікаємо на смерть усе прекрасне і невинне? Де та дитина, яка була в нас і якою мала б рухати непогамовна допитливість і потреба ласки? Чи, може, ми вже не годні зрозуміти нічого доброго і чистого? Чи, може, подорослішання конче означає втрату дитинного подиву?

Печальний був той день, коли я побачила цю дитину. Відтепер я не випускатиму її з очей, шукаючи якоїсь ознаки простодушності перших ідеалів – ідеалів, які досі не забруднені і не заплямовані зіпсутістю нашого теперішнього життя.

Я шукатиму молоді очі – неспокійні й лагідні, приречені на самотність, очі, спраглі неба, очі, які ставлять вічні запитання, відповіді на котрі заховані на споді душі – душі, що нині спить в очікуванні кращих часів.

Щодня в цей світ приходять діти… Хочеш допомогти мені в пошуках того, хто досі має в своєму погляді клаптик неба? Зроби так, щоб він не втратив цього скарбу, і всі ми – ти і я – вийдемо переможцями у цьому пориванні до краси та чистоти.

…Дитину (ІІІ)

Сьогодні я бачила Дитину…

Незвичайну Дитину, яка недавно прийшла в світ і яка аж промениться чарами та благодаттю.

Як і про всіх дітей, про неї піклується її Мати – найчистіша невинність і молодість, ласка і жертовність, що прозирають в її рухах і в очах, простота, що над усе шанує божественний порядок. Мати, яка стала Богинею, прочувши свою долю і обернувши свою віру до майбутнього людства.

Як і на всіх дітей, з ніжністю і втіхою дивиться на Дитину її Батько. Тесля, великий майстер своєї справи, який прийняв Сина, що перевершив усі його сподівання, як дивовижний дар Неба, даний йому в опіку.

Немовляті потрібні тепло та їжа. І вся Природа зачинає їй догоджати. Ясла її скромні, встелені соломою, але в тій соломі спочиває душа Вогню, теплоти, м’якості ліній і форм… Усяка животина ласкаво горнеться до неї і оздоровлює своїм теплим подихом повітря. Віл і мул не здатні мислити, але вміють любити.

Рознеслася новина довкола… Сходяться вівчарі зі своїми отарами; вони хочуть бачити таке гарненьке, таке світле Дитя, яке спить у яслах з одвічним усміхом на устах. І вівчарі беруться рознести по всіх усюдах новину про маленьке диво. І новина розходиться. На всі чотири сторони світу. Волхви теж прознають про гарне Дитя, яке гідне посісти трон і стати над людьми. Вони вирушають у путь у пошуках дива і таїни, без яких Волхви не Волхви. Троє їх іде дорогою до ясел. Належать вони до різних рас, мають різний колір шкіри, різні мови і несхожі убрання. Але всі троє ідуть за тією самою Зорею. Бо й до Неба дійшла новина…

Бог-Отець розпросторює Благодать. Зі Слави його народилося на Землі Дитя, яке має знову прославити всіх людей. І Благодать Бога-Отця – це яскрава комета, що сяє в темряві ночі, щоб ніхто із смертних не заблукав, щоб усі могли прийти до ясел.

Дитя широкославне, Дитя Боже… Це воно сколихнуло цілий світ.

…Волхвів

Сьогодні я бачила волхвів. Вірні тисячолітній традиції, в означений день вони з’явилися на видноколі ілюзії дітей та дорослих, бо вони – владарі для всіх.

Певна річ, невинні діти сприймають дива як належне. Ось чому діти вміють і можуть тішитися кожною дрібничкою: жовтим листочком, якоюсь шворкою, дерев’янкою чи кристалом, що міниться барвами під сонячним промінням. Чарами цих волхвів дитина прозирає заховані скарби, що належать простодушності.

Та якось прийшли обтяжені прожитими роками дорослі і байдужісінько скинули їх на дитячу душу, зістаривши її і збіднивши на надії. Дорослі розтлумачили, що волхви – це звичайнісінька вигадка, щось нереальне і неможливе, оскільки жоден з наявних приладів не зареєстрував їхнього існування чи появи серед людей. Того дня дорослі вигубили багато дітей, навіть те добре дитя, яке жило в глибині власних сердець.