Енеїда [Энеида]

Еней наш великий панІ славний троянців князь,Шмигляв по морю, як циган,До тебе о царю! прислав тепер нас.Просимо, пане Латине,Нехай наша голова не загине,Дозволь жить в землі своєй,Хоть за гроші, хоть задарма,Ми дякувати будем доситьМилості твоєй.О царю! будь нашим меценатом,І ласку твою покажи,Енеєві зробися братом,О найкращий! не одкажи;Еней вождь єсть моторний,Вродливий, гарний і проворний.Побачиш сам особисто!Вели прийняти подаркиЗ ласкавим видом і без сварки,Що прислані через мене…

…Будь нашим меценатом – Меценат (кінець І ст. до н. е.) – багатий римський аристократ, покровительствував митцям, сам займався літературою. Утворив гурток при своєму дворі, до якого входили Вергілій і Горацій. Звідси меценат – багатий, впливовий покровитель.

48.

Макаронізмами пересипана тільки офіційна, «протокольна» частина промови посла (строфи 46 – 47) – урочисте представлення свого пана і церемоніальне пошанування другої високої сторони. Переходячи до переліку й роздачі подарунків сімейству царя, посол залишає латинь.

За Хмеля виткався царя – походить від народної примовки: «За царя Хмеля, як людей була жменя», тобто дуже давно.

49.

Ось скатерть шльонськая нешпетна – тобто з Шльонська, Сілезії (див. коментар: II, 60).

Її у Липську добули – Липськ – Лейпціг, на той час великий торговий центр європейського значення. З України на знамениті лейпцігські ярмарки відправлялися чумацькі валки з пшеницею, іншими товарами, а звідти привозили тканини, металеві вироби, предмети розкоші.

50.

Либонь, достались од пендосів – пендоси (від новогрец. – п'ять) – лайливе прозвище греків. Троянські посли розподіляють між членами царської родини три подарунки, які звичайно дарує добрий чарівник казковому героєві; килим-самольот, скатерть-самобранку, сап'янці-скороходи або самоходи. Не випадково – першій Лависі, яка незабаром стане причиною великих незгод і війни. Натяк посла на майбутнє заміжжя Лависі підхопить у своїй відповіді Латин ( «…може і в рідню вступлю»).

52.

Хазяйка добра, пряха, швачка – вища оцінка батьками, рідними, близькими дівчини на виданні. Похвала «хазяйка добра» недарма далі конкретизується словами «пряха, швачка». Швачка включає в себе також поняття «добра вишивальниця» (в народній поезії «шити-вишивати» – синонімічна пара; напр.: «Одна дала нитки, друга полотенця, Третя шила, шила-вишивала, Для козака-серця»). В умовах патріархального укладу з натуральними формами господарювання більшість речей домашнього вжитку здебільшого виготовлялися господарем та його сім'єю. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була найпоширенішим способом прикрасити тканину. Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, і години відпочинку від польових робіт – навесні та взимку. Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок.

53.

Шпундрі з буряками – свиняча грудинка, в інших рецептах – порібрина (частина туші, що прилягає до ребер), підсмажена з цибулею на сковороді, а потім зварена в буряковому квасі разом з нарізаними буряками і заправлена борошном.

Потрух в юшці – страва. Спосіб приготування: «Гусячі лапки, крила, печінку, нирки, пупки скласти в каструлю і варити; коли закипить два рази, очистити, покласти цибулі, зернистих ячних крупів і подавати» (Маркевич. – С. 159).

Каплуни – відгодовані на заріз вихолощені півні.

З отрібки баба, шарпанина – тобто бабка з нутрощів тварини чи птиці, приготовлених в макітрі особливим способом з відповідними для цього спеціями.

Шарпанина – в «Лексиконе малороссийском» М. Гоголя читаємо: «Шарпанина – приправлена сушена риба» (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 501). Інше і більш широке пояснення дає М. Маркевич: «Шарпанина. Відварити тарань або чабак, вийняти з бульйону, вибрати кістки, нарізати шматочками, покласти ці шматочки на сковороду, розвести рідко пшеничне тісто в тому ж бульйоні, покласти в тісто піджареної на олії цибулі, полити цим шматочки риби, посипати перцем, потім поставити в духову піч і коли буде готове – подавати» (Маркевич. – С. 151).

Крохналь – крохмаль, тут у значенні: кисіль.

54.

«Заморські вина» на обіді Латина – звичайні домашні настойки, одначе приготовлені на привозних південних фруктах.

Сикизка – настойка на сикизі, тобто інжирі. Сушений інжир, фиги – поширений на Україні в давні часи привозний продукт, ласощі; один з предметів чумацького промислу.

Деренівка – настойка на дерені, інакше – кизилі. Ягідне дерево, росте на півдні України.

Айвовка – настойка на айві.

Першою названа настойка на більш цінній ягоді, далі – дешевші.

На віват – з мущирів стріляли. – мужчир (мортира) – гармата з коротким дулом, з неї вели навісний вогонь, як з нинішнього міномета. Мужчири також служили для салютів під час урочистостей. Мужчирі малого калібру служили в господарстві ступами (див. коментар: III, 71).

Трьома заключними рядками, трьома штрихами передає автор «музику» свята в панському будинку, де кожний тост супроводжувався салютом з гармат, інколи з фейєрверком, тушами оркестрів, заздравними хорами-кантами «многая лета».

55.

Лубенського шмат короваю – «Коровай – весільний хліб. Робиться як звичайна хлібина, тільки більша за розміром; потім на неї накладаються виліплені з цього ж таки тіста та випечені як і хлібина шишечки, голуби, вензелі та ін. Знамениті короваї лубенські» (Маркевич. – С. 156). Як у першому подарунку троянців, так і в першому подарунку Латина – натяк на бажаність шлюбу Енея та Лависі.

Корито опішнянських слив – Опішня нині – селище міського типу Зінківського району Полтавської області.

Полтавських пундиків пряжених – спосіб приготування пряжених пундиків: «Взяти пшеничного кислого тіста, розкачати коржиками, піджарити цибулю на олії, перекласти коржики цією цибулею шарів у п'ятнадцять чи двадцять, поставити в піч, коли готові – вийняти, змазати олією і подавать» (Маркевич. – С. 158).

Далі називаються села поблизу Полтави (Лип'янка, Будянка, Решетилівка) та чим кожне з них славиться.

58.

Ого! провчу я висікаку – висікака – тут у значенні: вискочка, нахаба.

59.

І на! через штафет… – тобто в листі, посланому естафетою, через гінців, які передають листа з рук в руки.

Щоб фурію він Тезифону – у римській міфології фурії – богині помсти, які переслідували людей за провини.

Берлин – карета для далеких подорожей.

Дормез – (франц. dormіг – спати) – м'яка карета, пристосована для спання в дорозі.

Ридван – велика карета для далеких подорожей, запряжена 6 – 12-ма кіньми.

Портшез (франц. рогtег – носити і сhaisе – стілець) – легке переносне крісло, в якому можна сидіти напівлежачи.

Перекладні – на державних (казенних) дорогах екіпажі, в які на кожній станції (приблизно через десять – п'ятнадцять кілометрів) впрягали свіжих коней і міняли візника. Плату брали і за кількість прогонів, і за швидкість.

То б заплатив на три прогони – тобто оплатити дорожні витрати у потрійному розмірі, щоб на кожній станції обслуговували в першу чергу, давали кращих коней і везли якомога швидше.

60.

Лепорт – рапорт.

Гайдуки – слуги в маєтках великих магнатів, також придворна охорона.

64.

Як йшла черідка вечерочком – увечері, коли пастухи женуть череду з поля і люди розбирають корів по дворах, піднімається шум, гам, стоїть страшенна пилюка, тому легше проскочити до когось непоміченим.

66.

Турн, по воєнному звичаю, з горілкою напившись чаю – в образі Турна втілено окремі характерні риси армійського офіцера тієї доби. Нагадаємо, що четверту частину «Енеїди» І. Котляревський написав, перебуваючи на армійській службі.

71.

На кіл Амату пасажу – посадити на кіл (на палю) – смертна кара особливо принизлива, призначена для найнижчого стану, «бидла». А тут – особа царської крові, та ще й жінка.

У добу феодалізму самому способові смертної кари надавали неабиякого престижного значення. Смертна кара через повішення для провідних організаторів повстання декабристів 1825 р. сприймалася тодішнім суспільством і самими засудженими дворянськими революціонерами як приниження їхньої гідності, образа. До того ж, було прийнято виконувати вирок публічно. До смертної кари через посадження на палю особливо часто вдавалася польська шляхта під час розправи над захопленими повстанцями – запорожцями, гайдамаками.

72.

Турн викликає на поєдинок Енея і царя Латина, щоб захистити свою честь. Такого мотиву – виклику на поєдинок – у Вергілія немає і не могло бути, оскільки, згідно з поглядами стародавніх греків і римлян, честь у громадянина могла відняти держава, громада, а не приватна особа. Сучасник Вергілія, римський філософ Сенека говорив: «Образа не досягає мудреця». Еней з Турном сходяться на поєдинок в кінці «Енеїди» для того, щоб уникнути зайвого пролиття крові воюючих сторін. Це зовсім не те, що поєдинок честі. Подібні поєдинки на полі битви були звичайним явищем, причому втеча від сильнішого ворога з метою порятунку не вважалася безчестям (див. VI, 67 – 70). Поєдинки честі з'явилися, мабуть, у рицарські часи. Особливого поширення набули у XVIII – початку XIX ст. у дворянському та офіцерському середовищі. Турн викликає на дуель Енея і Латина згідно з добре відомим у ту пору ритуалом. Він пише листи, де пропонує вибрати зброю, погодити інші деталі поєдинку, відправляє їх, як було прийнято, спеціальними гінцями. Але тут же автор поеми бурлескне обігрує прийнятий серед людей «благородного званія» ритуал. Достойна зброя для дворянського поєдинку – пістолети, шпаги, шаблі. А князь Турн пропонує князеві Енею битися «хоть на киї, хоть кулаками». Пригадаймо борців Дареса і Ентелла з другої частини «Енеїди».

Драгоман – у первісному значенні: перекладач при посольстві, дипломатичній місії, також гінець у дипломатичних справах; потім – просто гінець, посильний.

74.

Но «горе грішникові сущу…» – початок поширеного духовного вірша. Тут маємо вказівку на те, що він був у репертуарі мандрованих дяків, студентів Києво-Могилянської академії. Крім «Енеїди», І. Котляревський використав ще раз цей духовний вірш у водевілі «Москаль-чарівник» (написаний 1818 – 1819). У заключній сцені водевіля викритий і присоромлений невдаха-залицяльник, «городський писар» Финтик, каючись, співає:

О, горе мне, грешнику сущу!Ко оправданню ответа не имущу,Како й чем могу вас ублажити?Ей, от сего часа буду честно жити!

75.

Чинш – податок, плата хазяїнові за користування його землею.

76.

Лавинії к Петру мандрик – «…коржі з сиру з мукою та яйцями… називаються «мандрики» (Маркевич. – С. 15).

Три хунти воску на ставник – фунт – давня, ще з часів Київської Русі міра ваги у східних слов'ян, дорівнює 409,5 грама. Ставних – підсвічник у церкві, так називали і свічки для церковного підсвічника.

Льняної пряжі три півмітки – щоб уяснити, що таке півміток, треба мати уявлення, як вели рахунок пряжі. Готові до виробництва, намотані з шпульки на мотовило нитки пряжі рахували в таких одиницях: чисниця – 3 нитки, пасмо – 10 чисниць, півміток – 20 – 30 пасом.

Серпанків вісім на намітки – з серпанку – легкої прозорої тканини (подібної до нинішньої марлі) – готували намітки, якими пов'язували поверх очіпка голову заміжні жінки. Кінці намітки, покриваючи фігуру жінки з спини, спускалися мало не до землі.

І двісті валяних ґнотів – ґноти для свічок, каганців, ламп. Дослідник творчості І. Котляревського П. Волинський про коментовану строфу писав: «Цією «статистичною довідкою» поет відтворює характерну картину економічних відносин кріпосницького часу. Чинш складають в основному вироби натурального господарства, але з обов'язковою наявністю певної кількості грошей, яких особливо потребувало панське господарство кінця XVIII – початку XIX ст., коли все більше розвивались товарно-грошові відносини» (Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. – К., 1969. – С. 143). Треба тільки пам'ятати, що економічна реальність доби тут бурлескне обіграна, постає в гумористичному освітленні. Поряд з пряжею і воском (у неспіврозмірно малій кількості) фігурують розраховані на комічний ефект мандрики «к Петру» Лависі, а плата грошима за хутір, де «ставок був, гребля і садок», сміхотворно мала – в тиждень по алтину, тобто по три копійки.

77.

Муцик – мопс, взагалі маленька собачка.

Поноска – ошийник.

Тімениця – кірка з відмерлих часточок шкіри і бруду на довго немитому тім'ї малої дитини, а то й дорослого.

78.

Стременний – тут: слуга, який на полюванні пильнує собак; у потрібний момент він спускає їх з поводків на звіра. Під час виїзду на полювання мусив постійно бути біля свого пана, при стремені, звідки й походить назва.

80.

Асафета, або ще асафетида («вонюча камедь») – лікувальний екстракт,куди входив сік рослин з домішкою смоли, сірки, фосфору, різних солей.Рекомендувалася асафета при різних захворюваннях, у тому числі при розладах нервової системи.

Сервета – салфетка.

Іще клістир з ромну дали – клістир – клізма. Ромен (Маtricarіа discoideае) – ще народні назви: ромашка пахуча, ромашка дика, маточна трава, ромашка без'язикова, романець – лікувальна трава; настій з неї вживають як потогінний та протизапальний засіб.

82.

Чаплія – кухарське знаряддя, з допомогою якого переносять гарячу сковороду, залізний гачок з дерев'яним держалном.

Рубель – дерев'яний валик з ручкою і поперечними зарубками, яким розкачували намотану на качалку білизну.

Ричка – керівниця (К.); доярка.

Гуменний – токовий, старший, що організовував роботу на току. Зображена звичайна для феодально-кріпосницької епохи сцена сутички між ворогуючими сусідами-поміщиками. Як правило, у таких сутичках брала участь двірська челядь, а то й усі піддані.

84.

Як умивалося мазкой – мазка – кров з розбитого обличчя, носа.

86.

Коли пан возний позов дасть – возний – службовець при суді в часи чинності Литовського статуту (див. коментар: III, 97). В обов'язки возного входило подавати позов до суду, свідчити наявність збитків у потерпілої сторони, вводити у власність та ін.

89.

Ківната, кімната – у панських будинках і взагалі у великих хатах – покої, жилі приміщення, на відміну від світлиці – парадної кімнати для прийому гостей. Пор. у народній пісні:

У вдовиці дві світлиці,Ще й третя кімната,А у тебе одна хата,Та й та не прибрата.

Тут хата – жиле приміщення, яке служить і світлицею, і кімнатою, і кухнею.

91.

І як війну вести без збруї – збруя – вся воїнська зброя, обладунок, у кінноті сюди входило також спорядження для коня.

Провіянтмейстер – у російській армії генерал, який відав постачанням (відповідає сучасній інтендантській службі). Посада введена Петром І у 1718 р., скасована у 1864 р.

Кригсцальмєйстер – чиновник при війську, що вів фінансові справи, здійснював контроль, займався також постачанням армії.

93.

Покиньте ж се дурне юнацтво – юнацтво – тут у значенні: нерозважлива молодеча хоробрість, завзяття.

95.

Щоб некрут зараз набирать – тобто оголосити примусовий набір у армію рекрутів-новобранців.

Боярські гроші шафовать – шафовать – витрачати, використовувати.

96.

Таким обрізать ніс і уха – в кінці XVIII – на початку XIX ст. тілесні покарання з відрізанням носа, вух, інших частин тіла ще мали місце в багатьох країнах, в тому числі й Росії. Законодавством передбачалося відрізати вуха або ніс за бунт проти влади. Існував також звичай перед стратою через повішення відрізати ніс та вуха і прибивати їх до шибениці. До відрізання вух офіцінно перестали вдаватися у першій половині XVIII ст., відрізання носа, як засіб покарання, затрималося довше, особливого розмаху набуло, поряд з відрубуванням руки, їіальців, язика, під час розправи над учасниками селянської війни під проводом Пугачова. Для вельмож подібна кара була особливо принизливою, бо тілесним покаранням підлягав тільки простий люд.

97.

О музо, панночко парнаська!.. – у перших чотирьох рядках строфи обігране узвичаєне в поезії доби класицизму звертання до муз, покровительок мистецтва і науки, дочок Зевса й богині пам'яті Мнемозіни. Муз було дев'ять; тут, з огляду на жанр «Енеїди», звертання до Калліопи – музи епічної поезії. Слід відзначити явний перегук цього місця з вступом до поезії Т. Шевченка «Царі», де поет визначає своє художнє завдання («штилем високим розмалюю помазаних») і водночас пародіює тогочасну запобігливу цареславну поезію.

98.

В описі приготувань латинського і троянського воїнства до війни, екіпіровки, забезпечення продовольством, боєприпасами і т. ін., безумовно, відбилося добре знання І. Котляревським як українського козацького військового устрою, що порівняно недавно (у 80-х роках XVIII ст.) був ліквідований, так і армії свого часу, військової справи взагалі. Адже він майже тринадцять років (з квітня 1796 р. по січень 1808 р.) перебував на військовій службі.

А ус в півлокоть би тирчав – вислів походить від старої міри довжини «лікоть» – віддаль від кінця витягнутих пальців руки до ліктя.

100.

Названі окремі командні посади в козацькому війську.

Хорунжий – у первісному значенні цього слова – «підпрапорний», оскільки перебував при полковому прапорі (хоругві) і підлягав безпосередньо полковникові. Середній чин у козацькому війську.

Асаул, осавул – виборна старшинська посада за військово-територіального устрою. Були звання генерального, полкового, сотенного, артилерійського осавула.

Урядник. – молодший чин у козацькому війську.

Отаман – виборний або призначений ватажок у козацькому війську. Курінний отаман очолював козаків з одного села, місцевості, наказний отаман – тимчасово виконував обов'язки курінного, інших виборних командирів аж до самого гетьмана.

101.

У нас в Гетьманщині колись – Гетьманщина – напівофіційна назва земель Лівобережної України, які разом з Києвом були закріплені за Російською державою згідно з підписаним 30 січня 1667 р. Андрусівським договором між Росією і Польщею. Правобережжя відходило до Польщі. В Гетьманщині певною мірою зберігався уклад, який сформувався в добу визвольної війни під проводом Хмельницького: гетьманський уряд, поділ на полки, свій суд, фінанси, самоврядування ряду міст. Під тиском самодержавної політики автономія Гетьманщини дедалі більше занепадала і з введенням загально-державного адміністративного устрою в 1782 р. була ліквідована не тільки фактично, а й формально.

Не знавши: стій, не шевелись – українське козацьке військо, так само як і московське стрілецьке, не знало стройової підготовки, а значить і різних стройових команд, у тому числі команди «струнко!». Така підготовка почалася при Петрі І, одначе стройових команд у формі, прийнятій в наші дні, довго ще не знали. Воєнний статут Петра І залишався без змін протягом усього XVIII ст., аж до того часу, коли 6 лютого 1796 р. Павло І через три тижні після вступу на російський престол видав новий. Фанатичний прихильник палочної муштри і прусської шагістики, він відбив у статуті свої вимоги. Необхідну в розумних межах армійську дисципліну він прагнув замінити отупляючою муштрою.

«Стій, не ворушись!» – можна було б поставити епіграфом до того статуту. Команди «Стой! фрунт», «Стоять, не шевелясь!», «Стоять смирно!» зустрічаються тут раз по раз. І. Котляревський не з чужих слів знав, що таке муштра в армії найбільшого солдафона на російському престолі. Адже він почав армійську службу за якихось сім місяців до смерті Катерини II і вступу на імператорський трон Павла І.

Лубенський, Гадяцький, Полтавський – коли додати сюди ще й Миргородський, з усіх боків оточений землями названих полків, то це будуть всі чотири з десяти полків Гетьманщини, землі яких склали основну територію утвореної 1802 р. Полтавської губернії.

102.

Волонтирі, волонтери – добровільці, нерегулярне військо; в той час – запорожці в російській діючій армії. З них формувалася переважно розвідка, інші частини особливого призначення, яким доручалися пов'язані з риском завдання. Зокрема, в численних російсько-турецьких війнах XVIII ст. запорожці, виконуючи роль розвідників, «становили основну силу авангардних частин, відзначаючись мужністю і військовою майстерністю. Окремі запорізькі загони по кілька разів на день самостійно відправлялися «в під'їзд» – вперед і від флангів, – вступаючи в сутички з ворогом…» (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 154).

Асмодей – злий дух, чорт.

Чи вкрасти що, язик достати – «найулюбленішим методом у запорізьких козаків була розвідка боєм. Запорізькі розвідувальні партії не тільки захоплювали язиків, з'ясовували обстановку, а й несподівано атакували окремі татарські загони, захоплювали трофеї, знищували живу силу ворога. Досвід війни 1735 – 1739 років показав, що запорожці були кращими розвідниками в російській армії» (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – С. 122). А при нагоді і вкрасти що, особливо в потенціальних ворогів – татар та польських панів, – теж уміли.

103.

Мушкет – давня ручна вогнепальна зброя до восьми-десяти кілограмів вагою, стріляли з сошок – підпори; стрілець для пом'якшення віддачі мав на правому плечі шкіряну подушку. В XVI – XVII ст. мушкети були на озброєнні в козацькому війську, одначе уже в кінці XVI ст. їх почали замінювати легшими і зручнішими рушницями. У XVIII ст. мушкети стали старим, віджилим видом зброї, хоч саме слово «мушкет» жило на означення рушниці взагалі.

Оружжина, оружина – так інколи називали рушницю.

Гамазея – склад.

Гвинтівка – відома ще з XVI ст. рушниця з нарізами в стволі для надання кулі обертового руху, що збільшувало дальність і точність стрільби. Заряджалася з дула. Кругла куля обгорталася змащеною жиром тканиною і заганялася в рушницю шомполом з допомогою молотка. Взагалі гвинтівка була мисливською зброєю. Через повільність заряджання вона на озброєння війська не бралася. В Росії гвинтівки в сучасному розумінні, що заряджалися патронами з казенної частини, з'явилися пізніше, з середини XIX ст.

Фузія, фузея – рушниця з ударно-кремінним замком. Прийнята на озброєння російської армії при Петрі І замість мушкета. Мала тригранний багнет.

Булдимка – коротка запорізька рушниця. Вона була зручною для ближнього бою під час розвідки, із засідки, з козацьких чайок; там, де вирішальне значення мала особиста ініціатива й кмітливість воїна.

Флинта – власне така ж рушниця, як і фузія, тільки мала іншу конструкцію кремінного замка.

Яничарка – турецька рушниця з кремінним замком.

Фузія, флинта, яничарка – рушниці з довгим дулом, менш придатні для індивідуального бою, розраховані на регулярні війська феодальних країн, для солдатів, які йшли в бій зімкнутим строєм під командою і наглядом офіцерів.

Гаківниця – довга, важка рушниця, під час стріляння прикріплювалася до землі гаком. Була на озброєнні козацького війська ще з XV ст. У XVIII ст. – уже застарілий вид зброї. Гаківниці використовувались інколи тільки при обороні фортець. Іронія захована уже в самому строкатому переліку зброї латинського війська. Зброя кожної армії мусить бути уніфікованою, на рівні сучасних вимог. А тут? І архаїчна на той час ручна зброя самопального типу (мушкети, гаківниці), і прийняті в тогочасній армії фузії (але без головної частини спускового механізму – пружини), і запорозькі булдимки, і тульські флінти, і турецькі яничарки. І вишикувані в одному рядку списи, піки, ратища для людини того часу – не те саме. Певне, не тільки назвою різнилися козацький спис і піка утворених на початку 80-х років XVIII ст. пікінерських полків. Ратище – дерев'яне держално списа і власне спис у народній мові тих часів.