Зелений Генріх

Він приніс стару, пошарпану теку, перев’язану товстим шнуром, розгорнув її і сказав:

– Давненько я не дивився ці картинки, певно, вже все позабував; тепер я і сам із задоволенням гляну на них іще разок! Наш славний Фелікс був дворянської породи; його давно вже немає на світі, а похований він у Римі, він був старий холостяк, на початку десятих років усе ще носив напудрену перуку та косичку; цілими днями він сидів зі своїми малюнками та гравюрами і відривався від них тільки восени, коли їздив із нами на полювання. У той час, на початку десятих років, заїхали до нас якось кілька молодих людей, які щойно повернулися з Італії, й серед них один художник, якого вони величали генієм. Ці молодики вічно сперечалися, так що в будинку крик стояв, і стверджували, ніби все старе мистецтво давно вже прийшло в занепад і відроджується тільки зараз, нібито в Римі живуть якісь молоді німці й вони, мовляв, покликані його відродити. Все створене наприкінці минулого століття – непотріб, балаканина так званого «великого» Ґете про Гаккерта, Тішбейна та інших – суцільна дурниця, тепер настала нова епоха. Ці промови вкінець збентежили нашого бідолашного Фелікса, який жив досі мирним, спокійним життям; його давні друзі-художники, з якими він викурив не один ящик тютюну, марно вмовляли його заспокоїтись і не слухати цих юних нахаб, – адже хоч як би вони кричали, світ однаково забуде їх, як забуде коли-небудь і нас! Але куди там! Він і слухати нічого не хотів! Одного прекрасного дня він повісив замок на своє холостяцьке житло, зачинив свій храм мистецтв, побіг як навіжений у бік Сен-Ґотарда, й відтоді ми його більше не бачили. У Римі ці шалапути влаштували пиятику і з п’яних очей відрізали йому косу, після чого він остаточно втратив душевну рівновагу, забув на схилі віку всі пристойності й помер аж ніяк не від старечих недуг, – його доконали римські вина і римські кралі. Цю теку він випадково залишив у нас.

Ми почали розглядати пожовклі аркуші; в теці виявилося близько десятка етюдів вуглем і пастеллю, що зображували групи дерев, і намальованих не надто пластично і дещо невпевнено, але з усією ретельністю, на яку здатний старанний дилетант; крім того, там було кілька вицвілих акварелей і великий етюд олійними фарбами, на якому був зображений розлогий дуб.

– Усе це він називав листяними етюдами, – заговорив дядечко, – і страшенно пишався ними. Про секрет цих етюдів він дізнався тисяча сімсот вісімдесятого в Дрездені, у свого вчителя, якого він дуже поважав, його прізвище було Цинк або щось на зразок цього. «Усі дерева, – казав Фелікс, – можна поділити на два основні класи: в одних листя закруглене, в інших – зубчасте. Відповідно до цього є два способи писати листя; під дуб – у зубчастій манері, та під липу – в округлій манері». Намагаючись пояснити нашим панянкам, як краще опанувати ці дві манери, він зазвичай радив їм із самого початку привчити себе до якого-небудь певного ритму; так, наприклад, малюючи листя того чи іншого сорту, треба рахувати: раз, два, три – раз, два, три. «Та це ж вальс», – кричали йому дівчата і починали кружляти навколо нього, так що врешті-решт він розлючено схоплювався зі свого стільця, а його косичка стрибала по плечах.

Отже, я вперше познайомився з мистецтвом дещо незвичним способом, – чоловік, сам до мистецтва непричетний, виявився охоронцем оригінальної традиції, передав її мені, й це дало мені поштовх до подальших пошуків і роздумів. Я притих і розглядав малюнки дуже уважно, а потім упрохав дядечка залишити теку мені, щоб я міг користуватися нею на свій розсуд. Крім етюдів, у цій теці виявилося ще досить багато гравюр із ландшафтами, кілька речей Ватерлоо і кілька ідилічних гайків Геснера з дуже красивими деревами, які вразили мене своєю поетичністю та відразу ж полюбилися мені, крім того, до рук мені потрапила гравюра Рейнхарта, і в цьому непоказному аркуші з обрізаними полями, що загубився серед інших, пожовклому і забрудненому, було стільки притягальної сили та свіжості, стільки сміливої, блискучої майстерності, що він справив на мене величезне, незабутнє враження. Я довго ще тримав гравюру в руках, дивуючись їй, як чуду, – адже досі я ще не бачив жодного справжнього витвору мистецтва, – але тут дядечко знову увійшов до кімнати і сказав:

– Чи не хочеш пройтися зі мною, пане художнику? Осінь уже не за горами, і нам пора поцікавитися, що поробляють зайчата, лисички, куріпки та інша звірина! Вечір чудовий, ходімо подивимося дичину, а до речі, я покажу тобі красиві пейзажі; рушниць поки що з собою не братимемо.

Він вибрав із купи старих очеретяних палиць, що лежала в кутку, палицю міцнішу, підшукав іншу для мене, вийняв залишки сигари зі свого мундштука у вигляді мисливського рога, закурив знову і, підійшовши до вікна, оглушливо засвистів на всі лади; на цей свист із усіх кінців села миттю збіглися собаки, і, супроводжувані їх веселим гавкотом, ми попрямували до схилу гори, де виднівся освітлений призахідним сонцем ліс.

Незабаром собаки забігли далеко вперед і зникли в чагарнику; але як тільки ми почали підніматися в гору, вони загавкали десь над нашими головами, а потім пронеслися повз нас щодуху по крутому схилу, так що в ярах пішла гуляти луна. У дядечка серце заграло; він тягнув мене за собою, запевняючи, що ми зараз побачимо звіра, нам треба тільки скоріше вийти на одну галявину; одначе на півдорозі він раптом зупинився, прислухався і пішов у інший бік, примовляючи:

– Їй-богу, це лисиця! Тепер нам треба йти туди! Швидше! Цить!

Ледве ми дійшли до вузької стежки, що проходила вздовж висохлого русла лісового струмочка, між його порослих кущами берегів, як він раптом зупинив мене і мовчки вказав рукою вперед; якась рудувата плямочка промайнула перед нами, перетнула стежку і русло струмка, метнулась угору, потім униз, і через мить усі шість собак із заливистим гавкотом кинулися за нею.

– Бачив? – запитав дядечко з таким задоволеним виглядом, ніби назавтра чекало його весілля. – Тепер вона пішла від них, – вів далі він, – але на тій просіці вони, напевно, піднімуть зайця! Давай-но здеремося вище, он туди!

Ми вийшли на невеликий рівний майданчик, осяяний променями призахідного сонця, і побачили засіяне вівсом поле, по краях якого тихо жевріли стовбури сосен. Тут ми зупинились і довго мовчки стояли на краю поля недалеко від зарослої травою дороги, яка йшла кудись у темряву, насолоджуючись незворушною тишею. Так ми простояли, напевно, близько чверті години, як раптом поблизу від нас знову почувся гавкіт, і дядечко штовхнув мене в бік. Тут у вівсі щось заворушилося, дядечко пробурмотів стиха: «Що за чорт, хто це там такий?» – і просто на нас вийшла величезна домашня кішка; вона подивилася на нас і пустилася навтьоки. Мій лагідний дядечко-пастор не на жарт розгнівався.

– Тобі що тут треба, мерзотна тварюко? Тепер-то я знаю, хто нищить молодих зайченят! Ну почекай же, я не дам тобі тут розбійничати! – вигукнув він і жбурнув їй услід важкий камінь.

Вона шмигнула в овес; у цей час собаки знову вихором промчали повз нас, і розгніваний дядечко скрушно мовив:

– Ну от, зайця-то ми так і не побачили!.. Вистачить на сьогодні. А тепер пройдемо ще трохи вперед, ти звідти побачиш справжні гори; зараз ми підійшли до них трохи ближче.

З іншого кінця поля, де сосни стояли рідше, відкривалася велична панорама гірських хребтів, що піднімалися сходинками, спочатку зелених, потім, далі на південь, усе більш синіх, а за ними, широко розкинувшись на всьому протязі від Аппенцелля на сході до Берна на заході, смутно виднілись Альпи, такі далекі, що в них було щось казкове.

Намилувавшись цим краєвидом, я почав уважно придивлятися також і до характеру місцевості, яка оточувала мене. Вона походила скоріше на той ландшафт, який, як я собі уявляю, часто зустрічається в горах Німеччини: тут було багато зелені, мальовничих скель і всюди виднілися оброблені поля. Незліченні долини та яри, прорізані річками та струмками, були наче навмисне створені, щоб слугувати місцем відпочинку після довгих прогулянок; до того ж, місцевість була переважно лісиста.

Ми поверталися додому іншою дорогою, й переді мною довго ще змінювалися чудові картини природи, поки їх не приховали сутінки; коли ми увійшли в село, на небі світився повний місяць, і його яскраве світло, яке осявало млин і пасторський будинок і трепетно дрижало в хвилях річки, було останнім враженням, яке мені подарував цей дивовижний день. Сини пастора затіяли метушню та, бігаючи по березі в тіні ясенів, норовили зіштовхнути один одного в воду; мої сестриці сиділи в саду і щось наспівували, а тітонька крикнула мені з вікна, що я просто бродяга – за цілий день жодного разу на очі не показувався.

Розділ двадцятий

Покликання

Вітаючись зі мною наступного дня, всі називали мене не інакше як художником. З усіх боків раз по раз чулося: «Доброго ранку, художнику! Як зволили спочивати, пане художнику? Художнику, снідати пора!» Молодь добродушно піддражнювала мене, як вона це зазвичай робить, коли нарешті знаходить вдале прізвисько для людини, нової в компанії, про яку досі ще не було певної думки. Втім, я нічого не мав проти цього втішного звання, воно мені навіть подобалось, і я вирішив подумки ніколи від нього не відмовлятися. Після сніданку я вийняв підручники, щоб зайнятися своєю освітою, і, підкоряючись почуттю обов’язку, просидів над ними близько години. Проте їх сірі шорсткі сторінки, такі ж похмурі, як і викладена на них премудрість, нагадували мені недавнє минуле з його тужливими і тяжкими шкільними буднями; ліс по той бік долини був повитий легким сріблясто-сірим серпанком; уступи пагорба, вкриті пишними шапками листя, помітно підводились один над одним, і їх плавні, округлі обриси, осяяні неяскравими променями ранкового сонця, були ніжно-зеленими; гурти високих дерев чітко і красиво вимальовувалися на тлі розлитої мли і здавались якимись іграшковими, немов навмисне створеними для того, щоб писати з них краєвид, – а тим часом мій урок усе ніяк не закінчувався, хоча, по правді сказати, я давно вже читав неуважно.

Я встав, неквапливо пройшовся з підручником фізики в руці по своїй комірчині, потім заглянув у сусідні кімнати й виявив в одній з них невелику поличку з книжками світських авторів; всі вони вміщалися під широкими крисами старого бриля, що висів над полицею, такі носять сільські дівчата під час польових робіт. Знявши бриль із цвяха, я побачив близько десятка томів у добротних шкіряних палітурках із позолоченими корінцями. Я дістав із полиці томик in quarto,[2] здмухнув із нього товстий шар пилу й почав його перегортати. Це були твори Геснера; книгу було видрукувано на щільному веленевому папері й прикрашено безліччю віньєток і малюнків. Хоч на якій би сторінці я розкрив її, всюди йшлося про природу, про пейзажі, про ліси та поля; гравюри, любовно виконані натхненною рукою самого Геснера, що вельми вдало ілюстрували його міркування; словом, я знайшов тут усе те, до чого я давно вже мав схильність, і вперше дізнався, що про ці речі, виявляється, вже написано таку об’ємисту книгу, таку велику і прекрасну працю. Несподівано мені потрапив на очі аркуш про пейзажний живопис, у якому автор дає поради юному художнику, і я з захопленням прочитав його від початку до кінця. Викладена в простодушному тоні, ця стаття була цілком доступна для мене; особливо сподобалося мені те місце, де Геснер рекомендує приносити додому осколки валунів і річкові камені, вивчати їх злами і писати з них етюди скель; ця мудра, але в той же час така проста і ясна порада цілком відповідала моїм іще багато в чому хлоп’ячим нахилам, і я добре засвоїв її. Я відразу ж полюбив цю людину та подумки назвав її своїм учителем і наставником. Потім я заходився перебирати книги, сподіваючись знайти ще якийсь твір того ж автора, але замість цього мені потрапила на очі невелика книжечка з його біографією. Я прочитав і її, не відриваючись, від дошки до дошки. У школі він теж не подавав великих надій, але вже учнем намагався писати і пристрасно захоплювався мистецтвом.

У книжці багато говорилося про геніальність, про сміливе бажання йти своїм шляхом і тому подібні речі, про нерозсудливість, гоніння долі, про душевне прозріння, що прийшло врешті-решт до цієї людини, про славу та щастя. Перегорнувши останню сторінку, я дбайливо закрив книжку й замислився, й хоча особливо глибоких думок у мене не було, але читання все ж зробило свою справу: десь у глибині душі, можливо, ще несвідомо, я вирішив вступити до славного цеху художників.

Хоч як стеж за вихованням молодих людей, у їх житті рано чи пізно настає момент, який загрожує небезпечними наслідками, коли такі гонорові мрії непомітно для оточення починають хвилювати їх гарячі, сприйнятливі голови, і які щасливі ті деякі, хто вперше чує злощасне слово «геній» у тому віці, коли він уже встиг прожити частину свого життя, прожити просто і природно, без мудрувань, і має за своїми плечима роки навчання, праці та успіхів! Та й узагалі я сильно сумніваюся в тому, що, обравши собі який-небудь вид діяльності й бажаючи досягти в ній хоча б скромних успіхів, ми неодмінно мусимо підводити під свої починання масивний фундамент далекосяжних задумів і планів, як то роблять люди, що претендують на геніальність. Адже різниця між талантом істинним і уявним, мабуть, у тому лише й полягає, що справжній талант не показує тих пристосувань, якими він користувався під час роботи, і завчасно спалює їх, тоді як талант помилковий усіляко намагається виставити їх напоказ, і вони залишаються стояти, як неприбрані на недобудованому храмі риштовання, що поступово руйнуються.

Що ж до мене, то мені довелося почерпнути напій, що приворожив мене, не з пишно оздобленого чарівного кубка, а зі скромної, але чарівної пастушої чаші, бо все, що я прочитав у Геснера і все, що я дізнався про нього, носило загалом, незважаючи на окремі гучні фрази, досить безневинний і нешкідливий характер і кликало мене туди ж, куди я і без того прагнув, – під зелені склепіння дерев і до тихих лісових струмків, із тією тільки різницею, що мої відомості про природу та про живопис тепер дещо розширились.

Читаючи біографію Геснера, я познайомився також і зі старим Зульцером, який був покровителем Геснера в юності, під час перебування того в Берліні. Тому, помітивши серед книг кілька томів Зульцерового «Трактата про красні мистецтва», я вирішив зайнятися ним, позаяк він явно стосувався до нововиявленої мною галузі. Очевидно, ця книга отримала свого часу широке розповсюдження, тому що вона стоїть майже в будь-якій старій книжковій шафі та незмінно красується на всіх аукціонах, де її можна досить недорого купити. Як кошеня, що заблукало у густій траві, я безпорадно блукав у нетрях цього давно вже застарілого, складеного з енциклопедичною докладністю та монументальністю твору, приймаючи все прочитане на віру і поспішно хапаючись то за одну, то за іншу погано зрозумілу, а часто і взагалі спірну думку, і коли настав час іти на обід, голова моя була переповнена вченістю, бо я й сам відчував, якого важливого та гордовитого вигляду надають мені мої зосереджено стиснуті губи та широко розкриті, спрямовані вдалину очі. Зібравши всі вивчені мною праці про мистецтво, я відніс їх у мою кімнату і додав до теки з гравюрами покійного Фелікса.

Після обіду я ледве змусив себе на хвилинку заглянути до бабусі та, неуважно запхавши в кишеню приготований нею подарунок, мініатюрну Біблію із золотим обрізом та срібними застібками, негайно ж розпрощався з нею і поспішно пішов. Напружено мружачи свої короткозорі очі, бабуся довго ще дивилася мені вслід, і в її погляді був стриманий смуток, – адже цей благочестивий дар був знаком її щирої любові, й їй хотілося вручити його мені з належною урочистістю. Але дуже скоро її очі перестали розрізняти мене вдалині, бо, проникнувши в таємниці мистецтва, я палав тепер одним бажанням: якомога швидше випробувати набуті мною знання на ділі або, точніше кажучи, на деревах.

І ось, озброєний текою та приладдям для малювання, я вже крокував під зеленими склепіннями лісу та розглядав кожне дерево; одначе вибрати відповідну натуру виявилося не так-то просто: гордовиті лісові велетні стояли плече до плеча, тісно сплітаючись гілками, і не хотіли видавати мені своїх братів поодинці; камені та кущі, квіти і трави, горбочки й купини – все прагнуло сховатися від мене та пригорнутися до дерев, ніби шукаючи у них захисту, все навколо було злито в одне струнке ціле й дивилося мені вслід, немов посміюючись з моєї розгубленості. Нарешті могутній бук зі струнким стовбуром, у чудовій зеленій мантії й увінчаний царственою короною, відважно виступив із зімкнутих рядів, немов стародавній король, що викликає ворога на поєдинок. Цей богатир був такий ставний, кожна його гілка та кожна купа його листя були такі пропорційні з цілим, і весь він дихав такою повної радістю буття, що я був засліплений дивовижною чіткістю та визначеністю його обрисів, і мені здалося, що я легко впораюся з ним. І ось я вже сидів перед ним, і моя рука, що тримала олівець, уже лежала на чистому аркуші, а проте, перш ніж я зважився провести першу лінію, минуло ще чимало часу: чим ближче я придивлявся до цього велетня, тим більш невловимим здавалося мені саме те місце, на яке я дививсь, і моя впевненість втрачалася з кожною хвилиною. Нарешті я наважився намітити кілька ліній і, почавши з коренів, спробував схопити прекрасні форми нижньої частини незламного стовбура; але мій малюнок виходив якимось неживим і незграбним; сонячні промені, що проникали крізь листя, грали на стовбурі, то висвітлюючи його потужні контури, то знову залишаючи їх у тіні; в напівтемряві його гілок раптом спалахувала та починала весело тріпотіти то сріблясто-сіра пляма на корі, то смарагдово-зелена смужка моху; інколи на світло показувався тремтячий молодий пагін, пророслий просто з кореня, часом у найгустішій тіні проступала абсолютно нова, ще не помічена мною лінія, який-небудь виступ або заглиблення, вкрите лишайником; потім усе це знову зникало, змінюючись новими вигадливими ефектами, хоча сам бук стояв усе так само величаво-спокійно і в його розлогій кроні чувся таємничий шепіт. А я все малював, малював квапливо, навмання, обманюючи самого себе, роблячи один начерк просто поверх іншого, боязко обмежуючись тією тільки частиною дерева, яку я змальовував у ту хвилину, і був абсолютно не в змозі якось пов’язати її з цілим, не кажучи вже про те, що окремі лінії були взагалі ні на що не схожі. Мій малюнок розрісся до жахливих розмірів і особливо роздався в ширину, тому, коли я добрався до крони, місця для неї вже не залишилось, і я ледве насунув її, широку і низьку, як лоб негідника, на безформний товстий обрубок, що зображував стовбур, так що верхівка дерева впиралась у верхній край аркуша, а його коріння бовталося в порожнечі. Коли я нарешті підвів голову і окинув увесь малюнок в цілому, на мене, посміхаючись, дивився жалюгідний виродок, немов карлик у кривому дзеркалі, а красень бук іще з хвилину сяяв усіма барвами, ще більш величний, аніж раніше, наче насміхаючись із мого безсилля; потім вечірнє сонце рушило за гору, і він зник у тіні своїх побратимів. Мої очі нічого більше не могли розгледіти, крім однієї суцільної зеленої маси та карикатури, що лежала у мене на колінах. Я розірвав її, і якщо, прийшовши до лісу, я був надмірно самовпевнений і будував найсміливіші плани, то тепер я присмирнів і пихи у мене поменшало. Я відчував себе знедоленим і вигнаним із храму моїх юнацьких сподівань; втішна мрія про мету і сенс життя, які я уявляв знайти в живопису, знову вислизала від мене, і тепер мені здавалося, що я й справді нездара і що з мене ніколи не буде пуття. Похнюпивши голову і ледве не плачучи, я сумно побрів далі, у сподіванні, що ліс зглянеться наді мною і я знайду для себе щось легше. Однак у лісі ставало все темніше, всі барви зливалися в одну, і байдужа природа не хотіла кинути мені свою милостиню; в моїй тяжкій зневірі я пригадав прислів’я: «Аби почати, а там воно піде», – і тоді мені спало на думку, що я ж іще тільки починаю, а перші спроби зайнятися чим-небудь усерйоз тим і відрізняються від дитячої забавки, що з ними неминуче пов’язані невдачі та засмучення. Але від цього на душі в мене стало ще сумніше, оскільки досі я жив, не відаючи турбот і не знаючи, що значить наполеглива праця. Прислухаючись до великого шуму лісу та розмірковуючи про своє уявне нещастя, я згадав нарешті про Бога, до якого вже не раз звертався в біді, й знову вдався до його заступництва, благаючи його допомогти мені, – хоча б заради моєї матінки, – бо в ту хвилину мені живо уявилось, яка вона зараз самотня та яка пригнічена турботами.

Раптом я набрів на молодий ясен, який ріс посеред лісової галявини на невисокому горбку, напоєний джерелом, яке просочилося тут. Його гнучкий стовбур мав лише якихось два дюйми в товщину, а дивно прості та ясні лінії його чарівної маленької крони з дуже правильно та симетрично розташованим листям, якого було іще так небагато, що його можна було перерахувати, вимальовувалися на ясному, золотистому тлі вечірнього неба так само чітко й суворо, як і сам стовбур. Світло падало на деревце ззаду, так що мені видно було тільки різкі лінії його силуету; все це було немов навмисно створене для того, щоб початківець художник міг випробувати свої сили.

Я знову сів на землю і рішуче взявся за справу, думаючи, що мені вдасться схопити обриси ніжного молодого стовбура за допомогою всього лише двох паралельних ліній; однак природа і цього разу жорстоко посміялася з мене: лиш тільки я взявся замальовувати це простеньке деревце і уважніше придивлятися до нього, як його суворі, вкрай витончені лінії почали немов вислизати від мене. Одна з ліній контуру так точно повторювала всі ледве вловимі вигини іншого, ці дві лінії так непомітно сходилися вгорі, а молоденькі гілочки виростали зі стовбура так плавно, під таким певним кутом, що найменший невірний штрих міг спотворити весь стрункий і прекрасний вигляд деревця. Але я все-таки опанував себе і, уважно слідуючи за кожним вигином обраної мною натури, побоюючись відступити від неї хоча б на йоту, довів-таки справу до кінця; правда, в моєму начерку не було ані впевненості, ані витонченості, але у мене все-таки вийшла досить точна, хоча і боязка копія. Відчувши себе в ударі, я благоговійно домалював стеблинки трави і землю біля підніжжя дерева і побачив на моєму малюнку одну з тих ріденьких біблійних пальм, які зустрічаються в картинах благочестивих церковних художників та їхніх нинішніх епігонів і пожвавлюють своєю наївною принадністю плоску лінію горизонту. Я залишився задоволений своєю скромною спробою і довго розглядав її, час від часу переводячи очі на стрункий ясен, який тихо погойдувався під свіжим вечірнім вітерцем і здавався мені посланцем прихильних небес. Радісний і задоволений, немов мені вдалося казна-що здійснити, я вирушив у село, де мене відразу ж оточили родичі, які палали цікавістю побачити плоди мого паломництва, на яке я покладав такі великі надії. Одначе коли я вийняв із теки своє деревце, на якому було всього якихось чотири десятки листочків, на обличчях присутніх, що, як видно, чекали чогось більшого, з’явилися посмішки, а дехто досить безсоромно розреготався; тільки дядечко похвалив мою роботу, сказавши, що на малюнку зразу ж можна впізнати молодий ясен; він підбадьорював мене, радячи наполегливо продовжувати заняття та гарненько вивчити породи дерев у тутешніх лісах, в чому він, як лісничий, обіцяв мені допомогти. Він іще добре пам’ятав той час, коли жив у місті, тож такі захоплення не здавалися йому смішними; до того ж такі запеклі мисливці, як він, зазвичай люблять живопис, – ймовірно, тому, що він зображує, між іншим, і ті дорогі їх серцю місця, де вони радіють і здійснюють свої подвиги. Тому відразу ж після вечері він почав читати мені цілий курс лекцій про властивості й особливості різних дерев і розповів, у яких місцях можна знайти найбільш повчальні екземпляри кожної породи. Але насамперед він порадив мені змалювати етюди його старого друга Фелікса, і я з більшою ретельністю займався цим протягом кількох наступних днів. У тихі, теплі вечори ми ще кілька разів ходили видивлятися місця для майбутнього мисливського сезону, обійшли чимало чудових куточків, і всюди, в долинах і на гірських схилах, нас оточував багатий і різноманітний світ дерев.

У цих приємних заняттях пройшов перший тиждень мого перебування у дядечка. До того часу я вже навчився розрізняти деякі дерева, і мене тішило, що тепер я можу називати своїх зелених друзів по імені; і тільки дивлячись на строкатий килим усіляких трав, що вкривали й сухий ґрунт у лісі, й вологу землю в долині, я ще раз серйозно пошкодував про те, що мої шкільні заняття ботанікою були перервані на самому початку; я добре розумів, що ті деякі й до того ж занадто загальні відомості, які я мав, абсолютно недостатні для того, щоб ближче познайомитися з цим крихітним, але безмежно різноманітним світом, а в той же час мені дуже хотілося знати назви та властивості всіх тих безіменних стеблинок і билинок, які росли та цвіли у мене під ногами.