Зелений Генріх

Розділ вісімнадцятий

Рідня

Рано-вранці, тільки-но сонце пробилося крізь густе листя й заграло на стінах кімнати, я прокинувся, розбуджений якимись дивними дотиками. Маленька куниця з шовковистою шерстю сиділа у мене на грудях і обнюхувала мій ніс своєї загостреною холодною мордочкою, тихо переводячи подих і часто тремтячи ніздрями. Коли я розплющив очі, вона шмигнула під ковдру, кілька разів визирнула з-під неї і сховалася знову. Я ніяк не міг збагнути, що все це означає, але тут мої маленькі двоюрідні брати, що весь час стежили за мною зі своєї спальні, з реготом вискочили звідти, зловили моторного звірка і, наповнюючи кімнату гучними веселощами, почали гратися з ним, а граціозна куничка виробляла дуже кумедні стрибки. Привернена їх метушнею, до кімнати забігла ціла зграя красивих мисливських собак, до дверей із цікавістю підійшла ручна козуля, за нею з’явилася чудова сіра кішка і почала спритно пробиратися між собаками, що затіяли грайливу гризню, з презирством форкаючи на них і не підпускаючи їх до себе; на підвіконні сиділи голуби, і всі ці веселі звірі та ще напівголі діти вихрували одне за одним по кімнаті. Але хитрішою всіх виявилася вчена куниця; вона нікому не давалася в руки, і виходило так, ніби це вона грається з нами, а не ми з нею. Тут підійшов і дядечко; покурюючи зі свого маленького мисливського рога, він дивився на нас, аж ніяк не засуджуючи, а скоріше схвалюючи нашу поведінку, і навіть підмовляв нас на нові дурощі. Його квітучі рум’яні дочки ввійшли слідом за ним, аби подивитися, від чого це ми так розшумілись, і закликати нас до порядку, а до речі й до сніданку, але незабаром їм довелося вступити з нами у відчайдушну боротьбу, позаяк уся наша тепла компанія дружно озброїлася на них, не даючи їм проходу своїми жартами та піддражнюваннями, в чому взяли участь навіть собаки, які давно вже відчули, що цього ранку біситися нікому не забороняється, і, поспішивши скористатися цим правом, хоробро вчепилися в накрохмалені подоли лихословлячих дівчат. Я сидів біля відчиненого вікна і вдихав цілюще свіже ранкове повітря; блискучі хвилі швидкої річки відбивалися на білій стелі, й їх відблиски пробігали по старовинному портрету на стіні тієї самої дивної дівчинки на ім’я Мерет, про долю якої я вже розповідав. Освітлене трепетними сріблястими відблисками, її обличчя здавалося живим і посилювало те враження, яке справляла на мене все навколишнє оточення. Під самим вікном товпилося поведене на водопій стадо; корови, воли, телята, коні та кози пили задумливо, повільними ковтками і, жваво підстрибуючи, знову виходили на берег; вся долина, що дихала свіжістю, жила повним життям, і звуки, що долинали звідти, зливалися з вибухами сміху в моїй кімнаті; я відчував себе таким щасливим, яким ніколи не був жоден юний монарх, в опочивальні якого зібралися найзнатніші вельможі, щоб бути присутніми при туалеті його величності.

Нарешті прийшла тітонька і суворо-пресуворо наказала нам зараз же йти снідати. Я знову сидів за довгим столом, біля якого зібралася вся велика родина разом зі своїми нахлібниками і поденниками. Поденники вийшли в поле ще за кілька годин до сніданку і тепер відпочивали, намагаючись струсити легку втому, що приходить після перших годин роботи, коли сонечко шле трудівникам свій привіт і починає припікати сильніше. Всі їли ситну вівсяну кашу, на яку тітонька не пошкодувала молока; лише на одному кінці столу, де сиділи господар, господиня та їхні старші дочки, красувалися великі чашки з кавою, і я, зарахований на правах гостя до цього гуртка обраних, із заздрістю поглядав у той бік, де люди з апетитом поїдали смачну кашу та обмінювалися веселими жартами. Але незабаром усі підвелися з-за столу і розійшлися по роботах, хто на далекі спекотні поля, хто в комори та на обори. Висувні дошки столу було вставлено на своє місце, і тепер ця ваговита споруда з полірованого горіхового дерева мала якийсь бездіяльний вигляд у спорожнілій кімнаті; але тут клопітка господиня висипала на нього величезний кошик зелених стручків, аби налущити на обід гороху, а дядечко, насилу відшукавши собі місце на кутику, зайнявся своїми господарськими книгами; він уписував у них відомості про зібраний у нинішньому році врожай, порівнюючи його з урожаєм минулих років і підраховуючи навіть, скільки вродило на кожному окремому засіяному клині. Його молодший син, хлопчик мого віку, стояв за його стільцем і доповідав батькові про виконання якогось доручення, а закінчивши свої обов’язки, запропонував мені прогулятися з ним у поле і подивитись, як ідуть роботи; можливо, ми попрацюємо й самі, де нам більше сподобається, а головне, потрапимо на підвечірок: у середині дня всі закушують прямо на полі, й там буває дуже весело. Але в цей час наспів гонець від бабусі, яка вже дізналася, що я тут, і запрошувала мене негайно ж прийти до неї. Мій двоюрідний брат зголосився провести мене, я не без кокетства вбрався якимось театральним селянином, і ми вийшли на дорогу, яка незабаром привела нас до розташованого на невисокому пагорбі кладовища. Тут усе було напоєне ароматом квітів і пронизане яскравим світлом сонця, у повітрі було строкато від міріад жучків, метеликів, бджіл і ще якихось невідомих мошок із блискучими крильцями, що із дзижчанням вились над могилами. То була дивовижна група співаків і танцюристів, яка давала концерт у яскраво освітленій залі; їх галасливий рій невтомно снував туди й сюди, хор голосів то змовкав майже зовсім, так що чувся лише неголосний спів якоїсь окремої комахи, то знову радісно й завзято підхоплював мелодію та звучав на повну силу; потім він віддалявся в таємничу напівтемряву, яка панувала в затишних куточках біля хрестів і пам’ятників, осінених кущами жасмину та бузини, поки з темряви не вилітав який-небудь гучливий джміль, що знову виводив за собою на світло весь веселий хоровод; чашечки квітів розмірено гойдалися, зустрічаючи та проводжаючи музик, які невпинно сідали на них і знову злітали. І весь цей галасливий та метушливий маленький світ жив і рухався над вічним спокоєм могил, над мовчанкою століть, минулих із тих далеких часів, коли наші предки – гілка племені алеманів – уперше осіли в цих місцях і викопали тут першу могилу. Залишки їх законів і звичаїв усе ще живуть у народі, їх мова і донині звучить на привіллі наших зелених долин, у хатинах горян, у сивих від давнини кам’яних містечках, які розкинулися де-небудь над річкою або на пологому схилі гори. Сивочола стара, з якою мені належало зустрітися, вселяла мені якусь боязкість, адже раніше я її ніколи не бачив, і вона була в моєму уявленні скоріше одним із давно померлих предків, аніж живою жінкою, яка ще, крім того, доводилася мені бабусею. Ми довго крокували по вузьких стежках, під важкими від плодів гілками яблунь, оминаючи безлюдні селянські двори, і підійшли нарешті до її будинку, що притулився в темно-зеленій тіні безмовних дерев. Вона стояла на порозі, прикриваючи очі долонею, і, як видно, виглядаючи, чи не йду я. Лагідно привітавшись зі мною, вона негайно ж провела мене до кімнати, підійшла до блискучого олов’яного умивальника, що висів у ніші з полірованого дуба над важким олов’яним тазом, відкрила кран і підставила свої маленькі засмаглі руки під струмінь чистої джерельної води. Потім поставила на стіл хліб і вино, стала біля мене, з усмішкою спостерігаючи, як я їм і п’ю, і не сідала доти, поки я не скінчив; тоді вона підсіла майже впритул до мене – вона була слаба очима – і почала пильно розглядати мене, запитуючи про матінку і про те, як нам із нею ведеться, але мені здалося, що думки її були в цей час далеко в минулому. Я теж уважно і з повагою дивився на неї, намагаючись відповідати коротше і не втомлювати її подробицями, які здавалися мені недоречними. Незважаючи на свій похилий вік, вона зберегла гарну поставу, жвавість у рухах і вміння уважно слухати співрозмовника; вона була не селянка і не городянка, а просто славна, доброзичлива жінка; кожне її слово видавало благородство та доброту, смиренність і незлобивість, ясну, вільну від накипу дріб’язкових пристрастей душу, мова її лилася плавно і звучала проникливо. То була жінка, яких тепер не часто зустрінеш, а зустрівши, починаєш розуміти, чому стародавні германці вимагали викуп, рівний викупу за двох воїнів, якщо хто-небудь убивав жінку чи завдавав їй образи.

До кімнати увійшов її чоловік, ввічливий і статечний селянин; поклонившись мені з люб’язною байдужістю і побачивши з першого погляду, що я точно такий же «шалапут», як і мій батько, а значить, не докучатиму йому проханнями і занепокоєння в будинку від мене не буде, він вирішив не псувати своїй дружині задоволення й навіть великодушно дав їй зрозуміти, що вона може пригощати мене, скільки душа забажає, після чого покинув нас і вирушив у своїх справах.

Я пробув у неї кілька годин, але говорили ми мало; вона сиділа біля мене, мовчки радіючи якимсь своїм думкам, і нарешті заснула з усмішкою на вустах. Її зімкнуті повіки тихо здригались, як хитається завіса, за якою щось відбувається, а за ледь помітними рухами усміхнених губ можна було здогадатися, що перед її внутрішнім поглядом витають милі серцю образи, осяяні м’яким сонячним світлом минулих років. Я вирішив піти, але як тільки я підвівся та, обережно ступаючи, пішов до дверей, вона негайно ж прокинулася, гукнула мене й якось відчужено подивилася мені в обличчя; адже якщо вона була в моїх очах живим і дотикальним утіленням далекого минулого, всього того, що було до мене, то я мав здаватись їй ніби продовженням її власного життя, її майбутнім, і я був для неї незрозумілий, загадковий, тому що моє вбрання та моя манера говорити були зовсім не схожі на те, до чого вона звикла за своє довге життя. У глибокій задумі вона пройшла в сусідню кімнатку, де у неї зберігався у великій шафі цілий запас стрічок, мережив, гребінців та інших модних дрібниць, які вона раз у раз купувала у мандрівних рознощиків і при нагоді роздаровувала молоді. Замість відкладеної для мене величезної носової хустки вона через короткозорість вийняла маленьку косинку з червоного шовку, які носять сільські дівчата, і вручила її мені разом із папером, в який вона була загорнута. Вона взяла з мене слово відвідувати її щодня та найближчим часом прийти до неї на обід.

Мій брат давно вже пішов, і я, поклавши червону косиночку в кишеню, почав сам відшукувати дорогу додому. Проходячи повз один будинок, я помітив зграйку засмаглих, червонощоких малюків; побачивши мене, вони стрімголов побігли у двір і загаласували там, як галченята. Жінка, що вийшла з воріт, наздогнала мене, назвалася моєю тіткою й запитала, невже ж я ніколи не чув про неї та її сім’ю. Мені довелося сказати, що я її справді не знаю, в чому і прошу вибачення. Тут вона повела мене в дім, де пахло свіжоспеченим хлібом, а довгі сходи були зверху донизу заставлено великими чотирикутними і круглими пирогами, на кожній сходинці по штуці; їх винесли сюди, щоб дати їм охолонути. Поки ця новоявлена тітонька, міцна і, як видно, працьовита жінка в повному розквіті сил, швидкими рухами прибирала волосся під хустку й пов’язувала фартух, діти забралися в куток за гарячою піччю й визирали звідти досить несміливо, хоча час від часу серед них чувся смішок. Потім моя нова покровителька заявила, що я прийшов саме вчасно: сьогодні вона напекла пирогів. Тут вона взяла великий пиріг, розрізала його на чотири частини, принесла вина, а потім заходилася накривати стіл до обіду. У її будинку не видно було того відтінку патріархальності, який відчувався в будинку бабусі; меблі були не горіхові, а з ялини, дошки на стінах були ще свіжі, черепиця на даху яскраво-червоного кольору, видні зовні торці балок теж іще не встигли потемніти, і перед будинком майже зовсім не було тіні. Гаряче сонце заливало просторий город, і скромний квітничок, який загубився в ньому, свідчив про те, що молоді господарі тільки ще закладають основу свого майбутнього благополуччя та поки що змушені думати лише про прозаїчну користь. Тим часом із поля прийшов сам господар зі своїм старшим сином. Почувши, що в будинку в нього гість, він одначе спочатку пішов погодувати худобу, не поспішаючи помив руки біля колодязя й лише потім, усе так само неквапливо і спокійно, ввійшов до кімнати, привітався зі мною і негайно ж перевірив, чи достойно мене пригощає його дружина. Пропонуючи мені покуштувати чого-небудь, господарі робили це без усякої манірності й не намагалися вибачатись переді мною за свій скромний стіл; та й кому ж як не селянинові, пишатися своїм домашнім хлібом і вважати його кращим із частувань, яке нікому не соромно запропонувати. Ніякі ласощі не зрівняються для нього з першими плодами, які приносять йому щороку його поле і сад; ніщо не здається йому смачнішим, аніж молода картопля, перші груші, вишні та сливи, вирощені своїми руками, і він так звик цінувати ці невигадливі дари природи, що, зірвавши мимохідь кілька яблук із чужого дерева, бачить у цьому чимале придбання для себе, в той час як різноманітні наїдки, виставлені у вікнах міських крамниць, анітрохи не приваблюють його, і він байдуже проходить повз них. Пригощаючи гостя, він твердо переконаний у тому, що пропонує йому найсмачнішу і найздоровішу їжу, так що ця переконаність передається і самому гостю, пробуджуючи в ньому апетит, і він їсть за двох і анітрохи не шкодує про це, вставши з-за столу. Ось чому я знову опинився за столом і безстрашно наліг на їжу, хоча в той день я вже з’їв більше ніж достатньо. Мої жалісливі родичі, які вважали, що всякий городянин, – якщо тільки він не поміщик, живе на оброк, – неодмінно мусить жити надголодь, як видно, вирішили відгодувати свого худого племінничка і старанно підкладали мені все нові та нові шматки. За столом ішла жвава розмова про долю нашої родини, все розпитували мене, як нам із матінкою живеться, і цікавилися найменшими подробицями.

Оглянувши насамкінець стайню та обору й підкинувши кожній корові по оберемку конюшини, я почав прощатися з господарями, проте тітонька заявила, що вона неодмінно має піти зі мною, щоб сьогодні ж представити мене ще одній родичці, яка живе тут неподалік; для першого разу ми затримаємось у неї ненадовго.

Нас зустріла поважних років жінка з приємною, привабливою зовнішністю; вона, щоправда, не мала тієї благородної постави та вишуканості в поводженні, якими відзначалася бабуся, але їй були притаманні ті ж гідність і доброзичливість. Крім неї, в будинку жила тільки її дочка, яка виїхала в свій час до міста, за прикладом багатьох сільських дівчат, прослужила там два роки покоївкою, вийшла після цього заміж за багатого селянина, рано овдовіла і відтоді більше не розлучалася з матір’ю. Їй було близько двадцяти двох років; високого зросту й міцної статури, вона являла собою яскраво виражений тип нашої породи, пом’якшений і облагороджений незвичайною красою її обличчя; особливо гарні були великі карі очі та м’які, округлі лінії рота й підборіддя, що вражали з першого погляду. Крім того, її дуже прикрашало темне волосся, таке густе й довге, що вона ледве давала собі раду з ним. Її чомусь називали Лорелеєю, хоча справжнє її ім’я було Юдіф, і ніхто не міг сказати про неї нічого осудного, позаяк її взагалі мало знали. Я побачив її, коли вона йшла з саду і, злегка відкинувшись назад під вагою своєї ноші, притримувала край фартуха, в якому лежали щойно зняті з дерева яблука, прикриті зверху купою квітів. Вона увійшла в дім, прекрасна, як Помона, і розсипала свої дари по столу, так що його блискуча поверхня відбила химерне поєднання форм і барв, а повітря наповнилося цілою гамою ароматів. Потім Юдіф привіталася зі мною, вимовляючи слова на міський манер і з цікавістю поглядаючи на мене з-під широких крисів солом’яного капелюха. Вона сказала, що їй хочеться пити, принесла глечик з молоком, налила велику чашку і простягнула її мені; я хотів було відмовитися, тому що тільки-но добряче попоїв, але вона посміхнулась і, промовивши: «Ну, пийте ж!» – хотіла сама піднести молоко до моїх губ. Тоді я взяв у неї чашку і випив мармурово-білий прохолодний напій залпом, не переводячи дихання і відчуваючи гостру, невимовну насолоду. При цьому я спокійно дивився в обличчя Юдіфі й не відступив, таким чином, перед її гордим спокоєм. Якби вона була дівчиною мого віку, я, напевно, зніяковів би від її погляду. Але все це тривало лише одну мить, і коли я почав перебирати квіти, що лежали переді мною, вона негайно ж склала величезний букет із троянд, гвоздик і якихось пахучих трав, що ледве вміщався в руках, і дала його мені, як дають милостиню; старенька наповнила мої кишені яблуками, так що я вже не намагався відмовлятись і смиренно вирушив додому, обсипаний усіма цими дарами і напучуваний наказами обох тітоньок і Юдіфі частіше навідуватися до них, а також побувати і в інших родичів.

Розділ дев’ятнадцятий

Нове життя

Коли я нарешті дістався будинку дядечка, вже вечоріло; двері були на замку, тому що всі пішли в поле, але я знав, що будинок сполучається з хлівом, а хлів із сараєм і, пробравшись у нього, я зможу таким чином потрапити в кімнати. У сараї я побачив козулю, яка жваво вибігла мені назустріч і відразу ж учепилася за мною; в хліві корови поглядали мені вслід, а один молодий бичок підійшов до мене досить близько й зовсім було зібрався по-дружньому буцнути мене, так що я з переляку кинувся тікати і врятувався від нього в сусідній коморі, доверху заваленій боронами, ралами, голоблями та іншим дерев’яним знаряддям. Із купи старого мотлоху, що темніла в кутку, із задоволеним бурчанням вискочила куниця, як видно, знудьгувавшись на самоті, і, миттю піднявшись мені на голову, почала на радощах обмахувати мої щоки хвостом і витворяти такі кумедні штуки, що я голосно розсміявся. Разом зі своїми супутниками я вибрався нарешті з напівтемного хліва на світлу житлову половину й увійшов до зали, де поклав на стіл квіти і яблука, позбувшись таким чином своєї ноші, а до речі, й настирливих звірів. На столі було написано крейдою, де мені шукати їжу, якщо я зголоднію, а під цим посланням мої юні братики й сестрички зробили ще кілька жартівливих приписок; але їсти мені не хотілось, і я вважав за краще скористатися нагодою і не поспішаючи оглянути будинок, в якому народилася моя мати.

Дядечко вже кілька років тому відмовився від пасторської посади, аби цілковито віддатися своїм улюбленим заняттям. У той час парафіяни і без того збиралися побудувати для пастора нове житло, і дядечко зміг відкупити у парафії старий будинок, тим більше що цей будинок, власне кажучи, і не призначався під пасторську квартиру, а був колись заміською дачею одного знатного дворянина і тому являв собою простору будівлю з безліччю кімнат і кімнаток, із кам’яними сходами та чавунними поручнями, з ліпними стелями, з великою вітальнею, де стояв камін, і з незліченними потемнілими майже до чорноти картинами, розвішаними по всіх стінах. Бік у бік з усією цією пишнотою, під тим же самим дахом, дядечко примудрився розмістити своє господарство, для чого він зніс частину зовнішньої стіни і злив воєдино два різні життєві уклади, панський і селянський, з’єднавши їх дверима та переходами, розташованими в найнесподіваніших місцях. Так, наприклад, в одній із кімнат, прикрашеній сценами полювання та шафами зі старовинними богословськими книгами, були приховані шпалерами двері, через які здивований гість раптом потрапляв прямо на сінник. На горищі я виявив маленьку мансарду, стіни якої були обвішані старомодними кортиками, майстерно оздобленими шпагами і рушницями та пістолетами, що давно вже не стріляли; найпрекраснішим екземпляром цієї колекції був довгий іспанський клинок зі сталевим ефесом тонкої роботи, який імовірно, дещо побачив на своєму віку. У кутку порошилося кілька грубезних книг, посередині стояло шкіряне крісло із рваною оббивкою, так що для повноти картини не вистачало тільки Дон Кіхота. Я сів у крісло, влаштувався зручніше, і мені згадався цей славний герой, чиї пригоди, викладені мсьє Флоріаном, я перекладав свого часу з французької. За стіною почулися дивні звуки, туркотання та дряпання, я відкинув дерев’яні дверцята, просунув у них голову, і назустріч мені війнуло гарячим повітрям; це був голубник, мешканці якого здійняли при моїй появі такий переполох, що мені довелося поспішно піти. Потім я набрів на спальні моїх сестричок, тихі келійки, де на вікнах красувалися цілі квітники, а у вікна заглядали зелені крони дерев, які охороняли, як вірні вартові, дівоцький сон. На стінах іще подекуди виднілись окремі смуги строкатих шпалер і дзеркала в стилі рококо, вцілілі залишки обстановки панського будинку, знайшли собі тут належний притулок на схилі віку. Звідти я пройшов у велику кімнату пасторських синів, яка зберігала сліди не надто старанних занять науками і була обвішана рибальськими снастями та сильцями для птахів, – свідчення того, що мої братики охоче вкидалися на дозвіллі в сільські забави та розваги.

Із повернених на схід вікон відкривався сільський краєвид – ціле море безладно розсипаних дахів і фруктових дерев, над яким височіло на пагорбі кладовище з білою церквою, схожою на замок якого-небудь духовного феодала; високі вікна вітальні, що займали майже всю західну сторону будинку, дивилися на яскраво-зелені луки долини, по якій химерно зміїлася річка з її незліченними рукавами та звивинами, майже зовсім срібна, позаяк глибина її не перевищувала двох футів, і її швидкі хвилі, що весело бігли по білих камінцях, були прозорі, мов криниця. По той бік лугів полого піднімалися пагорби, вкриті шумливим зеленим шатром із найрізноманітніших листяних порід, крізь яке подекуди проглядали сірі стіни скель і їх голі округлі вершини. Одначе місцями пагорби розступалися, відкриваючи синій ланцюг далеких гір, так що сонце, що сідало в тій стороні, перед самим заходом іще раз заглядало в долину, заливаючи її багряною загравою та кидаючи червоні відсвіти на вікна вітальні, а коли її двері були відчинені, призахідні промені проникали у внутрішні кімнати й коридори та золотили їх стіни. Сади та городи, необроблені, незасіяні проміжки між ними, зарості бузини, кам’яні чаші колодязів і всюди розлогі дерева, що кидали густу тінь, – весь цей сповнений дикої принади ландшафт розкинувся далеко навкруги, захоплюючи й частину протилежного берега, куди можна було пройти по невеликому мосту. Вище за течією стояв млин, але його не було видно; про його присутність нагадував лише шум коліс та райдужна хмара водяного пилу, що стояла над ним, яка яскраво виблискувала між деревами. В цілому житло дядечка являло собою щось середнє між тихою обителлю священика, селянським двором, заміською віллою та мисливським привалом, і чим ближче я знайомився з цим дивовижним будинком і з усіма пернатими та чотириногими істотами, що мешкали в ньому, тим більше мені тут подобалося, так що серце в мене співало і раділо. Тут усе світилось і грало барвами, було сповнене рухом і життям, дихало свободою, достатком і щастям, щастям без кінця і без краю, тут усюди чулися жарти і сміх, а люди були такі добрі. Все пробуджувало жадобу захопитися вільною, нічим не обмеженою діяльністю. Я поспішив у свою кімнату, що теж виходила вікнами на захід, і заходився розпаковувати свої речі, доставлені сюди за час моєї відсутності, виймаючи і розкладаючи підручники та незакінчені зошити, якими я ще думав при нагоді зайнятися, а насамперед значний запас паперу всіх сортів, пер, олівців і фарб, за допомогою яких я збирався писати, малювати, розфарбовувати, – бозна-чого тільки я не збирався робити. У ці хвилини я якось зовсім по-іншому глянув на свої спроби, які досі були для мене лише розвагою, і вперше відчув бажання серйозно працювати і творити, створювати щось нове і прекрасне. Один цей день, здавалося б нічим не примітний, але в той же час такий багатий на нові враження, зробив те, чого не могли зробити всі негаразди останнього часу: переді мною блиснув перший промінь тієї душевної ясності, яка віщує світлий ранок юнацько-зрілої пори нашого життя. Розклавши на широкому ліжку всі зроблені мною досі начерки та малюнки, так що воно зовсім зникло під цим дивовижним строкатим покривалом, я раптом зрозумів, що давно вже переріс усе це й мені треба йти далі; я відчував, що справа тільки за мною самим, і відчував тверду рішучість найближчим часом домогтися нових успіхів.

У цей час дядечко повернувся додому після обходу своїх володінь, зайшов до мене в кімнату і був дуже здивований, побачивши влаштовану мною виставку. По-дитячому хвалькувата чепуристість, із якою були виписані мої картинки, що били на ефект, їх яскраві, галасливі барви – все це справило певне враження на його недосвідчений погляд, і він вигукнув:

– От так племінничок! Та ти у нас справдешній художник! Молодець! Я бачу, ти ґрунтовно запасся папером і фарбами. До діла! Давай-но подивимося, що ти там таке зобразив? Звідки все це змальовано?

Я сказав, що все це вигадано мною самим.

– Я тобі дам інше замовлення, – вів далі він, – ти будеш нашим придворним художником! Завтра ж берися за справу: спробуй-но намалювати наш будинок, і сад, і дерева, тільки щоб усе було в точності! А потім я покажу тобі красиві місця в нашій окрузі, – а їх у нас чимало, – ти знайдеш там непогані пейзажі й, напевно, захочеш змалювати їх. Це буде для тебе хорошою вправою і піде тобі на користь. Шкода, що сам я ніколи не займався цією справою. Постій, у мене є для тебе дещо цікаве: зараз я покажу тобі чудові малюнки, вони залишилися мені на пам’ять від одного знайомого, який часто жив у нас у будинку, ще дуже давно, коли у нас щодня бували гості з міста. Малював він для власного задоволення, але дуже добре, умів писати й олією та аквареллю і робити гравюри на міді, та й узагалі був путящий чоловік, дарма що художник!