Руфін і Прісцілла

Леся Українка

РУФІН І ПРІСЦІЛЛА

ДІЯ 1

ОСОБИ 1 ДІЇ:

Руфін Емілій – молодий римлянин значного роду.

Прісцілла – його жінка, християнка.

Аецій Панса – її батько, значний римлянин, дідич.

Кай Летіцій – префект, Руфіновий приятель.

Парвус – християнин невідомого роду-племені.

Сервілія – римлянка, плебеянка.

Раб – в Руфіновій господі.

Драма діється в II в. по р(іздві) Х(ристовому).

Атріум в домі Руфіновім: велика гарна світлиця з квадратовим басейном посередині (impluvium) і такою ж великою незакритою кватиркою в стелі над ним (compluvium). Коло басейну простий хатній олтар без статуй. До світлиці притикає скілька бічних кімнат, відділених від неї не дверима, а важкими запонами з дорогих тканин; простінки межи завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів на високих підставках. В глибині світлиці широкий з розсуненими запонами вхід до чималої і гарно врядженої кімнати (tablinum), де видно багато сувоїв пергаменту, таблиць і т. п., що робить кімнату подібною до бібліотеки; на задній стіні табліну є ще двері, теж одкриті. По обидва боки табліну широкі та короткі сіни провадять у внутрішній двір – перистиль. З атріума видко крізь сіни та крізь двері табліну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квітником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атріума видко тільки половину, через те імплювіум приходиться на авансцені, таблін же і сіни в перистиль через те не дуже відсунені в глибину. Під час дії входиться до атріума через перистиль сіньми, а не з бічних куліс.

В атріумі в чимало скамничок, ослонів, дзигликів, столиків, ваз на підставках, що робить світлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надміру розкішна.

Смеркає. Руфін сам. Нетерпляче ходить по атріумі. Часом виходить у перистиль і дивиться вбік на вулицю. В його поводінні видко не тільки нетерплячку, але й тривогу.

На порозі сіней, що ведуть з перистиля, показується Прісцілла, закутана в велике, з грубої тканки, покривало, вона його скидає, увійшовши, і її суворо проста одежа кидається в вічі дивним контрастом супроти оздобної оселі та й коштовного, хоч і благородно простого патриціанського убрання самого Руфіна. В руках у Прісцілли маленька лампочка (люцерна).

Руфін (кидається їй назустріч. З докором, в якому більше чутно біль, ніж досаду).

Прісцілло! як же можна?..

Прісцілла (спокійно).

Що, Руфіне?

Руфін.

Ти знов була сьогодні в катакомбах?

Прісцілла (трохи помовчавши).

Якби могла промовчати – охочепромовчала б на се твоє питання,але ще більше, ніж оця люцерна,мене перед тобою зрадить щирість.

(Становить люцерну на один з постаментів.)

Неправди я казать тобі не хочу,а правду перемовчать не здолаю:так, я була сьогодні в катакомбахі завтра знов піду, як тільки тимені того не заборониш.

Руфін.

Люба,ти знаєш, я ніколи не вживаюсупроти тебе ні тієї сили,яку мені дала сама природа,ні того права, що дає закон.Мені бридка слухняність поневолі, —я ж не рабиню взяв собі за жінку.

Прісцілла.

У Римі небагато чоловіківтаких, як ти, а може, ти єдинийна цілий Рим. Я тямлю се й ціную.Бог, – всевидющий свідок почуваннів,всю вдячність мого серця бачить ясно,і чей же він мені колись поможету вдячність виявить супроти тебе.А поки що – коли б ти знав, як тяжкомені невдячною здаватись…

Руфін.

Годі,лишімо се, не вдячності я хочу,та й ні за що тут дякувать…

(Збентежено.)

Прісцілло!дружино мого серця… я не можуніяким словом вимовити страху,тривоги тої злої, що, мов яструб,кривавить, мучить, роздирає серцеза кожним разом, як ти там буваєш.

Прісцілла (лагідно).

Чого ж, мій друже, так уже боятись?

Руфін.

Вже те одно, що ти так пізно ходишшляхом тим Нументанським[1], те вже страшно.То шлях непевний, – всякий люд бродячий,усяке розбишацтво там буває,а ти смерком ідеш, самотня жінка…

Прісцілла.

Нащо розбійникам мене займати?Тепер я не подібна до багачки,та й якби мала що, дала б охочеусякому, хто б мав потребу в грошах, —то що ж мені боятися розбою?

Руфін.

Жінкам страшний не той розбій, що прагнесрібла чи злота…

Прісцілла.

Може, се й гординя, —нехай господь простить мені за неї! —але мені здається, що зайнятине зважився б мене гульвіса жаден,коли б я тільки глянула на ньогопроникливо й одважно в самі очі.

Руфін.

Се виховання справжньої матрониі прирожденна чистота натуритобі таке говорять, та обачністьмені отак впевнятись не дає.Я б спокійніший був, якби з тобоюбув провожатий.

Прісцілла.

В нас нема звичаюходити з слугами на сі зібрання.

Руфін.

Я не про слуг кажу… я б сам ходив…

Прісцілла.

Але ж, мій друже… прикро се казати…та що ж… ти знаєш сам… ти там чужий…

Руфін (гірко).

Я знаю, я чужий… та я б лишивсястояти за порогом катакомбівтак, як стою вже здавна за порогомдуші твоєї, тільки ж боронититебе хоч до порога я здолаю,дарма, що я чужий…

Прісцілла.

Прости мені,не хтіла я тебе вразити словом.Я знаю, ти здолаєш боронити,а хто ж тебе самого оборонить?

Руфін.

Мене? Я хтів би знати, хто посмієнапасти на Руфіна?

Прісцілла.

Хто? – Закон.Коли побачить хто й подасть до суду,що ти вчащаєш на нічнії зборигромади потайної, – не вборонитьтебе ні зброя, ні одвага знана,ні рід патриціанський… О Руфіне!не можу я такого допустити!..

Увіходить раб, вносить світло і говорить, наче між іншим, байдужим голосом.

Раб.

Там чоловік якийсь прийшов до пані.

Руфін.

До мене, може?

Прісцілла (тихо до Руфіна).

Певно, хто з братів.

Руфін (до раба).

Веди сюди, се ти не розібрав.

Раб іде, мимрячи щось тихо про себе. Увіходить Парвус.

Парвус.

Мир сьому дому!

Прісцілла.

Мир тобі, мій брате!Чом ти не був на службі божій?

Парвус (пошепки).

Що ж се?Хіба Руфін вже наш?

Прісцілла.

Ще ні, на жаль.

Парвус.

Так що ж ти так одверто?

Прісцілла.

Чоловік мійне зрадив ще нікого і не зрадить.Як ти непевний, то й мені не вір, —нічого я не крию від Руфіна.

Руфін.

Та я піду, щоб вам не заважати.

Парвус.

Ні, все одно. Гадаєш, я за себезлякався, як спинив твою жону?Я дбав за спільну справу. Що ж до мене,я ідолянам не вступаю з шляху,не час тепер мовчати. В нас теперіде свята війна за оборонунебесної держави, і боротисьми всі за неї мусим до загину,хто чим здолає, – хто вогнистим словом,хто вчинками проречистими. Горебайдужому! Лиху полову спалитьгосподь своїм вогнем.

Руфін.

Лиха полова,то се, либонь, – такі, як я?

Парвус.

Із Савлабог Павла виявив[2], то й над тобоюще, може, бог колись покаже чудо.

Руфін.

Сказати правду, я не бачу диваніякого в настанні Павла з Савла.Все, що мені доводилось читатиз листів сього тарсійського рубаки[3],упевнило мене, що не змінилосьнічого в ньому після того «чуда»,крім літери єдиної в іменні.

Прісцілла.

Що ти говориш?!

Руфін.

Тільки думку щиру.Адже в його листах, у кожнім слові,загонисту вояцьку вдачу видно:він словом бив, немов вояк мечем,дарма що про любов умів балакать.Він бешкети чинив за справу віри,немов преторіанець за образуорла імперії, – єдина зміна,що знак ягняти став замість орла…

Прісцілла.

Се зміна не мала… ти мало знаєшапостолові твори, щоб судити.

Парвус.

Вся ваша ідолянська красномовність,усе письменство ваше – порох, цвільпроти писання праведників божих, —ти їх коли читав?

Руфін.

Признатись мушу:мені не до душі писання вашихучителів. Мене той стиль простацький,безладдя в доказах і рабство думкиаж до живого серця порива!

Парвус.

Якби ти прочитав хоч би оце,

(показує на рукопис)

то, певне б, не одваживсь так казати.

Руфін.

Що ж се за твір?

Парвус.

Се лист один… відповідьфілософові Цельзові од нас[4].Прісцілла се переписати має.Я їй лишу, то можеш прочитати.

Руфін.

Я дуже високо ціную Цельзаі думаю, що навіть ворогийому відмовить шани не повинні,бо твір його не пахне ні болотом,ні кров’ю, як здебільшого буваєу ваших супротивників. Се ж правда?

(Не завважаючи, що Прісцілла й Парвус вмисне перемовчали.)

Дозволь мені поглянуть на листа.

(Бере у Парвуса рукопис, читає кілька хвилин, потім – до Прісцілли.)

Скажи, Прісцілло, ти читала сеє?

Прісцілла.

Єпископ нам усім читав уголос.

Руфін.

Не розумію, як могла ти взятисьсю погань переписувать.

Прісцілла.

Руфіне!

Руфін.

Та як же маю я назвать болотояк не болотом? Тут уже немаєі того талану, що в листах Павлаусе-таки просвічує крізь нелад,і грубу форму, й забобони всякі.Тут доказу ні одного. Ні факту,ні рації поважної, все «чуда»такі, як перегін в свиней бісів,та ще якісь рогаті силогізми,позичені в софістів з передмістя.

Парвус.

Що з того, що у Цельза тії «факти»нанизані на ниточку, мов перлидешеві на торзі, – вони фальшиві!

Прісцілла.

Що з тих «поважних рацій», як не можутьвони ні одного створити дивау людських душах так, як то створилиперекази чудові галілейські,що цвітом невмирущим зацвілисеред пустині людського невірства?

Руфін (все дивлячись у рукопис).

Ти ж тільки слухай, що се за слова

(читає)

«гадючий виродку», «нащадку пекла»,«душе смердяча»…

(Опускає рукопис.)

бридко вимовляти.Наперчено, немов погана юшка!То се така лагідність християнська?То се така свята премудрість ваша?

Парвус.

Ні, се такий вогонь святого гніву!Ні, се таке святе безумство віри,що не дає нам, християнам, бутитакими, як філософ Цельз премудрий!

Прісцілла.

Він справді ні холодний, ані теплий,як дерево, сухий, зовсім ніякий.

Парвус.

Волію я мучителя Неронанад ворога такого, що вбиваєне тіло, тільки дух, що роз’їдаєнам віру нишком, наче міль одежу.Нерон – той був великий виноградарв саду господнім, кетяги достиглідавив, і з їх крові вино робилось,насичене ферментами новими.

Руфін.

Великий жаль, що стільки крові ллєтьсяза вашу віру, бо добра не вийде,вино ще грає, а вже оцтом чути.Я певен, що пожар великий Римуне християни вдіяли, та, може,вони пожар готують нам ще більший.Усе, що нам лишилося від славнихчасів колишніх, все та віра спалитьі попіл рознесе на штири вітри.

Парвус.

На пожарищі світ новий настане.

Руфін.

Чи в тому світі буде й Рим новий?

Парвус.

О ні, не Рим, новий Єрусалим.

Руфін.

І се тебе так тішить? Хто ж такий ти?Юдей, римлянин?

Парвус.

Ні. Я християнині більш ніким не хочу буть.

Руфін.

Се видно.Чи й всі такі в новому світі будуть?

Парвус.

Авжеж, ми всі там будем громадянинебесної держави, а не Риму,і не Афін, і не Александрії,чи як там звуться ще столиці людські.

Руфін.

Ну, не хотів би я дожить до сього!

Парвус.

Там будуть праведні, воскреслі з мертвих,а не такі, як ти.

Руфін.

Нехай і так.Доволі з мене, що тепер я бачу.Як далі піде так, ми хутко станемчужинцями у нашім ріднім краю,вигнанцями з небесної держави,бо їй нема на нашім світі місця,та й ми дістатися туди не можем,де перше треба вмерти, щоб ожити,і втратити зовсім подобу людську,щоб статися не людьми й не богами,а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара.

Прісцілла.

Таким, як дух, безгрішний, чистий дух.

Парвус.

Без марних клопотів, без людських злиднів.Не будуть там ні сіяти, ні жати…

Руфін.

Поки новий Єрусалим настане,то Рим піде в старці, бо ваша віразруйнує працьовитість, а жебрацтвов честь уведе, хоч і не дасть загодиголодній черні, тільки роздратує.

Прісцілла.

Се ти говориш так, бо не збагнув,що значить боже царство – тут настанене цезарям свавільним панування,а богові єдиному.

Руфін.

Наступитьтой бог єдиний нам усім на шию,мов східний деспот. Ні, вже я воліюдержаву навіть цезарів найгірших, —хоч я республіканець, як ти знаєш.Волію щиро пантеон великий,де міститься республіка веселабогів Еллади гарної, що сталив Італії сенатом при народібогів латинських мудрих, працьовитих.Юпітер не цурається з’явитисьСерапісом в Єгипті чи Аммоном,Венера подає Астарті рукутак, як сестра сестрі.

Парвус.

О, сим не труднопогодитись, бо всі вони, злі духи,однаково злочинні та розпусні,їм легко в згоді жить.

Руфін.

Так, мир і згода,гармонія небесна панувалав великім пантеоні. Поки духюдейського народу, мстивий, заздрий,дав невидимий меч своєму синуІсусу з Назарета. З того часупорушилась гармонія всесвітняна небі й на землі. Не видно краювеликій боротьбі, що перейшлана землю з неба, від богів на люди.

Парвус.

Їй буде край, коли той пантеондо підмурівку знищить божа сила.

Руфін.

А підмурівок?

Парвус.

Стане олтаремєдиному.

Руфін.

Олтар серед руїни!..Се ідеал небесної держави?

Парвус.

Так мусить буть. Не може помиритисьвода з олією.

Руфін.

Поки вогоньолію спалить, випарить всю водуі цілий світ оберне у пустиню.

Парвус злорадо всміхається.

Прісцілла.

А звідки ж ти рятунку світу ждеш?Таж ти не поклоняєшся віддавнанікому з тих богів, що в пантеоні.

Руфін (показує на бюсти філософів).

Ось постаті, яким я поклоняюсьі поклонятимусь довіку.

Парвус.

Сії?Зникомій тіні краще поклонятись,заблуканці-кометі, ніж таким.

Руфін.

Вони блукали, правда, як і всякийодважний, хто нових країв шукає.

Прісцілла.

Де ж край блуканню мандрівної думки?Де дно в розумуванні? Де котвиця,куди ти кинеш і за що зачепишту котву, щоб спинити корабель,утомлений одчаєм безбережжя?

Руфін.

Нам рано ще котвиці закидати.Нехай тяжка й трудна мандрівка наша,але ж вона не так-то ще і давня,щоб думати про край і береги.Хто втомлений, хай спиниться з Платоном,Зеноном, Епікуром або з іншимловцем коштовних перел моря думки,а відпочивши з ними, хай рушаєвід них знов далі з вдячною душею.

Парвус.

Ну і куди ж він припливе нарешті?

Руфін.

Якби ми знали се, нащо б і плисти?В таких мандрівках тільки невідоменам може стати за мету.

Парвус.

А… так!Ну то пливіть собі на бездоріжжя,сказати просто – на погибель душ!Ви самохіть відкинули котвицю,подану вам небесною рукою,свавільно поминули певну пристань,що вам отець предвічний урядив,і на маяк, поставлений високо,до зору всім, заплющили ви очі, —так варті ж ви, щоб вас розбили скеліпідводні і безодня поглинула!

(Розпалюється все більше.)

Так варті ж ви, щоб вас пожерли зміїі люті чуда-юда океану!О, як душа моя в долоні плеще,ввижаючи погибель нечестивців!

Руфін (до Прісцілли).

Любити ворогів по-християнськизовсім не так вже трудно, як я бачу.

Парвус.

Христос дав не саму любов, а й меч!

Прісцілла (значно збентежена).

Ненавидить він тільки сліпоту,а не сліпих…

Руфін.

Не поясняй, Прісцілло.Він досить сам сказав. Я розумію.

(До Парвуса.)

Мій гостю, щоб тебе не дратувати,волію я розмову залишитипро сі матерії.

Парвус.

Та я вже йду,мені немає часу на балачки.Прощай, Прісцілло.

Прісцілла.

Постривай, а лист?

Парвус.

Ти ж переписувать, либонь, не будеш.

(Скоса поглядає на Руфіна.)

Прісцілла.

Чому? я завтра все перепишу.

Парвус (з притлумленим сарказмом).

Таж чоловік твій стилю не вподобав.

Прісцілла (мовчки ховає рукопис під покривало).

Чи хто вже переписував?

Руфін, мовчки вклоняючись, виходить у свій таблін і засуває завіси на дверях.

Парвус.

Аякже,Рената, Пріск, Альбіна – всі по разу,а я аж двічі.

Прісцілла.

Двічі можу й я.

Парвус.

От і гаразд. Сім списків. Розішлемоцерквам, та й Цельзові до рук один.Цікавий, як то він цей «стиль» вподоба!Ха-ха-ха-ха!.. Зостанься з богом, сестро!

Прісцілла.

Хай бог провадить.

Парвус виходить через боковий вихід. Прісцілла сама його виводить.

Руфін (виходить).

Вже пішов той «брат»?Чи в вас в громаді всі такі?

Прісцілла.

Він гострий,та тільки на словах, в ділах він добрий,він справжній християнин.

Руфін.

Так, я вірю…За сценою якийсь радісний гомін.Стривай! Се що?Ідуть обоє в перистиль.

Прісцілла (бачить когось за сценою).

Мій татко!.. Любий тату!От несподівано! так пізно!

Аецій Панса (батько Прісціллин увіходить).

Шлях не близький,я рано вибрався. Здоров, Руфіне!

Вітаються.

Руфін.

Вітай, коханий тестю. Певне, день сейщасливий надто, що тебе я бачууперше в себе в хаті.

Аецій Панса.

Пробачай,все досі я щадив старії кості,а се не втерпів, мусив вас одвідать.І так зрадів, як вас побачив поруч.Питаю: «Де дочка?» – «Там, – кажуть, —з мужем». Хвала богам! Од серця відлягло.

Руфін і Прісцілла переглянулись, трохи здивовані.

Прісцілла.

А що ж тобі гнітило серце, тату?

Аецій Панса.

Та так, були там поголоски різні…

Руфін.

Які? про нас?

Аецій Панса.

Та ніби так… про вас…

Руфін.

Не розумію!..

Аецій Панса.

Щось там гомоніли,немовби ви розлуку мали брати.

Руфін.

Розлуку? Ми?

(Глянув на Прісціллу, тая мимохіть схопила його за руку. У Руфіна гнівний вираз хутко зміняється в сміх.)

Аецій Панса (пильно дивиться то на дочку, то на зятя, потім обличчя його роз’яснюється добродушним усміхом).

Тепер я бачу: брешуть.Найкраще так, побачити на очі,тоді ніяким брехням не повіриш.А то балакали…

Руфін.

Що, власне?

Аецій Панса.

Різне…що ти її мені вернути хочеш,бо знеохотився бездітним шлюбом…То знову, що вона тобі не вірна,кудись по ночах ходить…

Прісцілла бентежиться.

Руфін.

Ну, дарма,не варто нам про теє говорити,що там вигадують знічев’я люди.Нам цікавіше знати, як живеш ти,чи все гаразд у хаті й в господарстві?

Аецій Панса.

Хвала Церері й Весті, все гаразд.Лиш так, сказати правду, невеселопри старощах вдовцеві, ще й віддавшивід себе одиначку.

Руфін.

Я б за щастявважав, якби ти в мене оселився.

Прісцілла.

Ми ж, таточку, давно тебе просили.

Аецій Панса.

Е ні, не вдався я до того зроду,щоб тут у Римі жити. Не тепермені й звикати. Вам що інше, звісно,ви молоді, – тебе, Руфіне, слава,шаноба людська вабить, а тобі

(кладе Прісціллі руку на плече)

либонь, після сільської глушиниРим очі осліпив. По правді, зятю,тебе вона уборами руйнує?

Руфін.

Ні, батьку. Ми обоє більше вдома,при хатньому багатті сидимо.

Аецій Панса.

Дочку за се хвалю. Вона у менеповедена по-старосвітськи: вдоманайкраще місце жінці. А тебеза се хвалить не можу, – ти повиненще послужити Римові чимало,щоб заробити право на спочинок.Се я тепер засів на господарстві,а змолоду ж і я служив державі,хоч і не в Римі.

Руфін.

Та… служив і я…вже дослужив…

Аецій Панса.

Ще рано, сину, рано!

Прісцілла.

В теперішні часи служити трудно.

Аецій Панса.

Лінивий служби легкої шукає,я за Руфіном лінощів не знав.

Прісцілла.

Він не лінивий, тату.

Аецій Панса (до Руфіна).

Не подобагромадської роботи оминати,ще хто готовий поговір пустити,неначе ти вступив до тої секти,що млявість прищепляє та байдужість,недбайність про державу і громаду.

Руфін.

Я не боюсь ніяких поговорів.

Аецій Панса.

Даремне, сину. Дбати всяк повиненпро добру славу.

Руфін.

Видно, любий тестю,що ти давно вже в Римі не бував,а то б ти знав, хто має славу в Риміі що ту славу може дати.

Раб (увіходить. До Руфіна.).

Пане,оце прибув шляхетний Кай Летіцій,за пізній час він просить пробачення.

Руфін.

Для друзів час не пізній. Я прошу.

Кай Летіцій увіходить.

Кай Летіцій.

Здоров’я й щастя вам.Руфін і ПрісціллаВітай нам в домі.

Кай Летіцій (до Аеція Панси).

Панотче гідний, радий я спіткатитебе так несподівано.

Аецій Панса.

І явипадком сим утішений немало.

Руфін.

Перейдем, може, до мого табліну?

Кай Летіцій.

Ні, вечір теплий, в хаті душно буде.

Сідає на мармуровім ослоні поруч з Руфіном і Аеціем Пансою. Прісцілла сідає на дзиглику окремо.

А я вже й так запаморочивсь трохи,просидівши від самого полудняв Кріспіна Секста на обіді.

Руфін.

От як?Ти був у Секста?

Кай Летіцій.

Се тебе дивує?Але ж я з ним давно знайомий.

Руфін.

Так… я знаю се…

Кай Летіцій.

Та він мені казав,що і тебе він в гості сподівався.Здається, він ображений чимало,що не діждавсь тебе.

Руфін.

Та й не діждеться.

Кай Летіцій.

На бенкетах Кріспінових, се правда,нема смаку правдивого; і сам яті бенкети терплю як обов’язок,правдивої загоди з їх не маю.

Руфін.

Та що за обов’язок їх терпіти?

Кай Летіцій.

Бо треба ж якось, друже, з людьми жити.

Руфін.

Волів би я вже без людей зовсім,аніж з такими.

Кай Летіцій.

В кожного знайдеться

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Нументанський шлях – дорога, що йшла з Рима в напрямку міста Нументум (Номентум).

2

Із Савла бог Павла виявив… – За релігійними легендами апостол Павло перед тим, як стати ревним послідовником Христа, був язичником, лютим ворогом християнства і звався Савлом.

3

…з листів сього тарсійського рубаки… – В місті Тарсі народився і провів своє дитинство апостол Павло (Савл). Приписувані йому так звані послання – звернення до християнських громад, насправді були написані пізніше різними авторами.

4

відповідь / філософові Цельзові од нас – йдеться про трактат Орігена «Проти Цельса». Оріген (182..185–251..255 рр.) – відомий апологет раннього християнства, пізніше визнаний єретиком. Довідка про нього та російський переклад трактату – в бібліотеці Якова Кротова.

Трактат написано десь у 244..249 рр. Книга Цельса не збереглась, вона відома тільки з цитат Орігена. Про самого Цельса теж не збереглось ніяких відомостей, окрім тих, що подає Оріген (а він, у свою чергу, не дуже добре уявляв собі особу свого опонента). Згідно припущень, Цельс був сучасником імператора Марка Аврелія і написав свій твір у 177..178 рр.

Коли се правда, Оріген зібрався з відповіддю допіру через 70 років, коли це стало безпечним. (Так і Володимир Солоухін заходився критикувати погляди Володимира Леніна через оці 70 років).

Отже, натяк на Орігена є сильним анахронізмом у драмі, яка в цілому відноситься до 2 половини 2 ст. н.е. (умовно можна віднести її до доби гонінь на християнство за Марка Аврелія). Я витратив на читання Орігена рівно стільки ж часу, що й Руфін, але ніяких особливо лайливих виразів проти особи Цельса не знайшов.