Серафима

Серафима стоїть і дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими від поту людськими тілами. І вперше розуміє, що час грає на неї. Вона знає це, як доросла жінка, як жінка з досвідом, яка несподівано побачила свій шлях. Невідомо кому вона у синю кушпелінь махає рукою. У відповідь їй сигналять. Вона розвертається і знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: ані тіла, ані рук – самі очі, чужі очі, а не її. Вона заворожена новим відчуттям. Це нагадує сексуальний голод, але є чимось гранично іншим. Морозиво стікає по пальцях. Серафима сідає на парканчика. Зараз їй є над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому житті: дівчина це знала з кіно.

3

Світ набув для неї несподіваної прохолодної чіткості – заплутані комунальні коридори з виводками тарганів. Потім – широке двоспальне ліжко. Серафима відразу зрозуміла, що й для чого їй слід робити. І душачись на сирих простирадлах, під черевом запітнілого дідугана, вона пообіцяла собі, що більше такого не робитиме. Це вже було поза інстинктом. Це було на межі осмислення й помсти. Важкі червоні портьєри, запах прілі, запах спільного клозету – нічого не вражало. Дівчина, як і водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й після нього вона все одно житиме. А Ісаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродія, клону власної тіні. Потім вони виходили – коридори вже не були такими довгими, тільки хотілося пити, і вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дірявими горщиками, і довго пила хлоровану воду з-під іржавого крана. Потім двері прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке синє повітря Бессарабки: ґвалт розламався під тім’яною кісткою, і все змовкло, бо Серафима побачила його, дві блискучі фікси біля кутика рота, розсічену губу. Так і з’явився він. Взяв гроші у Шпулі і вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.

Право вибору – це право смерті. Вчити благородства жінку – все одно, що свині чіпляти павиний хвіст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рівні свого заду. Тому він намагався привчити Серафиму до міста, як сільського кота привчають до сухого магазинного їдла. Він розповідав, яку каву п’ють городяни, яку їдять шпику, які версаче і підробки під них модні цього року, а на які – чекати наступного. Він наче відкривав цю вічність під порожнім небом, намагаючись дати зрозуміти їй, що життя – це зовсім не добра штука і таке інше. Але тупенький педик помилявся, не розуміючи, що там, у глибині, вже звився чорним драконом план, і життя не завдає їй аніяких душевних мук, крім тих моментів, коли хочеться прокусити собі губи від того, що взяли на кпини найголовніше для неї, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увіпхали паскудний вірус.

Сни і пам’ять – це крила янголів: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрій нічній сорочці, що прилипала до тіла. Вона сиділа під високою стелею, наче придавлена тягарем чітко окресленої думки, що навалився на неї, намагаючись влізти у пори, у її кишки, вивернути матку. Вона сиділа на купі синіх простирадл, вдихаючи густе, із запахом гнилизни від річки, повітря, витріщивши сухі очі на квадрат прочиненої кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неї такої сили спонуку, думку, сліпу, як малі кошенята осіннім днем на дні річки. І світ врізався в неї, мов зламав кістки, і вона так пішла колом кімнатою, жбурляючи речі на підлогу, просто під розлите місячне сяйво. Вона жерла цей світ, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останні породільні муки – він мусить їй віддатися. І вона ніколи не ляже під нього. Потім Серафима легко видихнула і тихо заснула прямо на підлозі. А на ранок, проводжаючи легкі вибухи хмарок, знала, що робити…

Вона сидить на пагорбі. Тут достобіса всілякої трави. Небо кришиться об каміння і зарості верболозу. Серафима ходитиме сюди день у день, тоді, коли у неї вистачатиме часу. Вона збиратиме зелений запашний болиголов, викопуватиме довгі, роздвоєні, як язик змії, корені аконіту, ламаючи рожеві, ще дитячі нігті, викопуватиме кореневища дурману. Потім сидітиме на пагорбі, склавши ноги по-турецькому, і печально проводжатиме сонце. Саме тут вона взнає, що таке печаль. Як відчуття відстані до сонця чи знання того, що треба кудись летіти чи йти. Це неймовірне приходило, коли всі отруйні трави лежали, дбайливо укутані в ганчірочки, на зеленому шовковому покривалі. І вона не запитувала, для чого це і звідки прийшла потреба в цьому. Тому, що їй не було у кого запитувати. Потім вона забуватиме все, хилитаючись, спочатку повільно, а потім тіло рухатиметься пружиною, розхитуватиметься маховиком, і велике мідне сонце непорушно заповзатиме за її тендітні плечі. Вона завмре, як жива стріла чи як змія, готова стрибнути у небо.

Тут її застануть Фікса, циган, вурка, та його безіменний приятель, і поведуть у інший світ. Вона ще за звичкою збиратиме оберемки трави, але Фікса скаже:

– Пішли, я тобі покажу світ.

Хоч їй усі так говорили, але вона пішла, наче підкоряючись дивному поклику. Вони пішли: попереду – його безіменний приятель у дорогому костюмі і модних черевиках. Фікса зупинився, притримавши за руку Серафиму. Його вишневі очі хитро зморгнули, а безіменний приятель, пройшовши сонячний сніп, вискочив на тінь і зайшов до будинку Шпулі. Скоро повернувся. Показав рот, повний білих зубів, і сказав:

– Звіздєц. Готові.

– Що з ними?

– А фіг його знає, – сказав той і залибився. – У обох піна на роті, а у Шпулі тесак в боці. Маман, видно, перед тим як здохнути, прикінчила його…

– М-д-а-а-а, пішли, мала. На нас чекають великі діла.

Тримаючи своєю шерхлою рукою пальці Серафими, звернувся до приятеля:

– Годину послідкуй за будинком. Забери все необхідне, і я тебе чекаю на нашому місці. Мілка не повинна знати.

4

І вона зараз дивитися у темноту вечора, вся обнята спокоєм, наче чиїсь дужі руки заспокоїли її перед порогом; Святвечір наливається фіолетовим. Гірлянди над Хрещатиком, люди видувають пару і тріщать подарунковими пакунками.

Ніздрі в неї червоні від морозу, а руки тільки почали відходити. Краї китайської занавіски ворушаться; відразу за голубизною тканини – сталева стіна холодильника. Вона сидить на стільці. З іншої кімнати повільно йде він: тонкі ноги, сам худий, хоч і з одвислим, мов у кенгуру, черевцем. Тільки очі його ворушаться якось дико, наче у зляканого коня. Але вона цього не помічає. Він одягнений у майку, і майка зараз в крові. Він дивиться відразу крізь простір двох кімнат, блискає очима і показує, провівши пальцем по горлянці, що все, кінець. Серафима добре розуміє, що це означає. Великий круглий ліхтар прилипає до шибки.

А було так чи, певне, інакше, вона навіть не може згадати за стільки років. Фікса завжди ходив – кімнатою, з кімнати до кімнати, довгими коридорами, тюремними камерами. Він просто не міг встояти на місці – сухоребрий, хоч і з черевцем, невротик. Лише обличчя у нього було приємним, але тільки тоді, коли він запускав венами дозу героїну чи нюхав кокс. Їй було байдуже. Він приходив серед ночі або здебільшого на світанні, завалювався на неї, потім лягав на спину і кілька хвилин хрипко відсапував. Від нього смерділо дорогими жіночими парфумами, тютюном. Потім він починав говорити, наче витягувати слова з темряви. І їй подобалося, коли він так говорив – упевнено і відчужено. Фікса говорив, де, коли, як і з ким вона має зустрітися чи просто познайомитися. І куди вести клієнта. Решта не її справа. І вона після всього засинала у нього на грудях, а він ще довго у пітьмі хрипів хворими бронхами.

Коли їй треба було йти до пана Нестеренка, Мілка, ще одна подружка Фікси, – завжди брудна циганка, що, здається, і народилась у бігуді, – несподівано занепокоїла ся. Серафима відклала книжку: лікувальні трави, симптоми отруєння й таке всяке. Вона подивилася у глиб коридору, прикликаючи звідти густу темряву, бо у темряві, і лише там, вона почувалася безпечно і спокійно, і мовила:

– Що трапилося?

З дахів крапало. Цілу ніч віяв вологий вітер і пахло морем. Серафима не спала. Фікса не приходив, і це її сьогодні влаштовувало. Вона встала, але відразу сіла на ліжко, відчуваючи, що ноги у неї слабі, і взагалі якесь нове паскудство навалюється і бере своїми теплими лапами. Потім вона упала на чотири. Її нудило, а світ ставав перед очі поплавленою лялькою. Ось так воно тоді було, і вона ні про що не здогадувалася. Мілка спала поруч на розкидному дивані. Повернулася на бік, пустила гази і засопла. І тоді Серафима виблювала.

5

Так, вона тоді ще носила дитину, коли вони увалилися у зелений півморок, несучи за собою гнилу листопадову погибель, і вона якраз думала про яскраве сонце – яким воно для неї не було ніколи, – і Фікса ударив тендітною рукою по бра, а його подільники з панчохами на головах розсипалися по кімнаті – голий Нестеренко тримав, наче цяцьку, перед собою мобілку, намагаючись набрати номера, а до нього, шаткуючи простір, на тонких ногах летів Фікса з монтировкою. Вона одягалася і тоді вже відчувала тепло дитини, чи тепло світу, чи ще щось – їй хотілося того позбутися. Вона одягалася неквапно: як учили. Потім вона сіла на кухні, не дослухаючись до вовтузні. Вона сиділа і дивилася на чорне небо. Потім пішов сніг, і у вухах у неї зашуміло.

Нестеренко закрив пройму дверей. Їхні погляди зустрілися: холодний – та здивований, зляканий, наче у людини, що її підчепили за ноги. Нестеренко підвів руки, але хукнуло – і він сповз, лишаючи на косяку червоні тонкі смуги. Вона навіть порахувала, що дві. Вона сиділа, як оце і зараз, і дивилася, що буде далі. Було, звісно, неприємно. Фікса нагнувся, вхопив за волосся Нестеренка і полоснув синім лезом по горлу. Серафима зойкнула і підібрала на стільчику ноги. Кров була зовсім не червона – чорна. За рік вона цього перебачила. Її знудило. Мілка у шкіряних штанях переступила через Нестеренка, чи через те, що від нього лишилося, ухопила її за руку і потягла в холодну ніч, з голими деревами і білим снігом.

6

У житті таланить покидькам. Це Микола Георгійович Реус знав напевне. Майор Реус із зовнішністю неандертальця, інтелектом Білла Гейтса. Реус носив штани, подібні до козацьких шароварів. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим відливом прикривав свої важкі слонячі ноги. Неодмінними для нього були свіжа добротна сорочка фірми «Левіс» і невидима, навіть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз він зачудовано повертав на мідний таз сонця широке лице з переламаним носом, підставляючи під косе проміння понівечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш ніж усвідомити целулоїдну прекрасність життя, відчув, що його крихітна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бзділи, верещали і билися, а майор уперто вимітав їх кожного разу і доскіпливо збирав докупи, мов обривки розірваної записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастанність починань, яка навалюється чавунними хвилями разом з пізньою осінню.

І саме восени, повертаючись до своєї контори, він побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкіряний плащ, а потім попливло перед очима, і від того його сон сповнився мовби торохкотінням зламаного будильника. Але це входило в плани підстаркуватого майора. Можливо, не так підстаркуватого, як утомленого. І він почав спостерігати за під’їздом будинку на Басейній, де була кав’ярня, будинку, що його нині вже немає. Дуже скоро Реус дізнався причини появи жінки у рожевому плащі, вичислив за три тижні те, що київська міліція вираховувала три роки.

Реус і далі мав би Фіксу за дрібного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустріч із Серафимою – коли яскравий клубок тепла вибухнув у голові і зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирі. Прокидався серед ночі і разом з міцним «Кемелом» сьорбав ніяке нічне повітря, зовсім по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знаків чи просто так ворушачи очима пітьму. Так минуло три дні, досвід дорослої людини поборов почуття, і колишній майор вийшов на вулицю.

Справа в тім, що спершу він тримав, на Бастіонній, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, відкрив фірму, що надавала криміналістську допомогу державним службовцям і взагалі – кому завгодно. Вона проіснувала рік, Реус «піднявся» трохи й перебравсь під державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фіксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами біля під’їздів наркопушерів і дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покійника совість. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого і сам не сподівався. Саме тоді, коли вже був вирішив, що треба починати, хоч і виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах від безперестанних дощів, він зайшов у прочинені двері і побачив довгий зелений коридор, із синіми шпалерами і драконами на них (дракони летіли, висолопивши рожеві роздвоєні язики), далі етажерку, перевернену, книги з нумізматики, що лежали, повідкривавши рябі роти, а ще далі – чоловіка з перерізаним горлом. Голова трималася на клапті шкіри. У липкій калюжі крові, вже з тонкою плівочкою, плавав вогник від нічника, наче маленький мініатюрний місяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нічними хмарами низько над містом.

– Зрозуміло, – сказав Реус, закурив і присів навпочіпки біля трупа. Холодний піт падав у захололу калюжу крові. Реус докурив, витяг мобілку, але дзвонити так і не став. Серафима, так, саме вона була цьому єдиною причиною. Наглою і довгою, як останні хвилини життя. Сигаретний дим пік ротову порожнину, і він знав, що треба тікати або вирушати назустріч своїм привидам.

7

Внизу гуділо місто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, і воно піднімало голову, мітлами двірників мело жовте листя, і печаль давила серце майору Реусу. Потім він пішов. Він ішов чорним мокрим асфальтом і думав, тупаючи важкими слоновими ногами по бруківці свого рідного міста, про Бога, про далекі тракти, про високовольтні лінії над степами, про креозотний сморід тамбурів і капезе, про криві ножі п’яних якутів, про низьке небо з віялами хмар, і печаль ще більше входила в його серце. Він не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи її у серці, наче хотів позбутися всього того, що було досі і що прийде натомість. Зажерливе ніщо відкривало пащу дешевих генделиків, де за столиками сиділи пропадюги зі скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Він пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорів на своєму запальному характері, наливали «чистоган» – тут не було ані самогону, ані димедролу. Реус пив пиво, дивився, як віддувається велетенське поліетиленове вікно.

8

Саме у середині місяця листопада – з тріщинами безкінечного дощу в шоколадному просторі між будинками, верхівки котрих запалені згори, ліхтарями від місцевого Біґ-Бена – Серафима встала і сказала собі: «Це не моє!». Хоча насправді все, можливо, було зовсім по-іншому – набагато простіше й страшніше. Вона в якусь мить побачила себе зі спини. Її тінь пройшлася кімнатою, зупинилася біля журнального столика і пальцем показала на стосик паперів. І Серафима зрозуміла. Але вона й далі дивиться так, начебто це вона – і ні. Нарешті те, що ходило і вказувало пальцем, обернулося, і в неї потекло холодним потом по спині. Від свого крику чи просто, коли влетіла Мілка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими ніздрями запахи, ловлячи у вушні раковини звуки. І Мілка щось зрозуміла і виматюкалася. Мілка блиснула маленькими очиськами – там пропала навіть злість, усе пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зібрано все про отрути, наркотичні трави і таке інше. Серафима сиділа й дивилася, намагаючись згадати, коли і як вона витягнула ці журнали. Вона ховала їх із насолодою, що не дає жоден наркотик, жоден оргазм, читала і вивчала потайки.

– І не думай, – сказала Мілка, і скалки її очей зблиснули у напівтемряві.

Серафима кивнула головою. І сухий її погляд, висохлий, як два маленьких колодязі, порвав простір між Мілкою і тим неіснуючим, тим невидимим, у яке вона не вірила й ніколи не повірить. Вона в це не повірить з упертістю дитини, з віком перелитою в металеву затятість, але точно й напевне пам’ятатиме, що над нею це невідоме висить гранітними небоскидами великого міста, проритого каналами чужих життів. І все це залежатиме саме від неї. Мілка відсахнулася, мовби вчувши сухий тріск блиску в її очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вічка квартир.

– Ще подивимося.

9

І для Реуса, і для його помічника Нестеренка, і для Серафими усе вирішилося наприкінці листопада. Саме так… Фікса десь пропадав. Його вологі очі – сливові, добрі, як у старого коня, – лише глузливо дивилися на дівчат. Він блискав своєю коронкою, розчинявся у ночі, в’язкій і непривітній – Мілка саме так сприймала ніч. Вона лежала на тапчані, смолила міцний «Капітан Блек» і розмірковувала вголос про те, чи була у нього, у Фікси, велика любов. Серафима вдавала, що не слухає, та ловила себе на тому, що таки сама ця тема її цікавить, ну, принаймні як цікавить та чи інша тривіальна річ. Серафимі чистило мізки бажання – пересвідчитися в доцільності цього слова «любов» і користі від нього. Той, хто нічого не вміє, або вчиться, або ж, навпаки, сам навчає. Серафимі було не чуже й те, й інше. Але час так холодно відлічував у її голові найважливіші події. Маючи міцний, шпаркий до життя розум, знала: скоро щось таке станеться, і в її вухах і серці задзвонять дзвіночки. І ось він прийшов: в обіймах тримаючи молодого циганчука, з дорогим запахом, з жаским вітром спокуси. Вони курили план, потім випивали, а потім Фікса повів циганчука на диван і при дівках трахнув. Серафима пила коньяк, а Мілка шаркала з кутка в куток на кухні. Серафимі було цікаво.

Під Святвечір Мілка заманила на пустир циганчука, огріла кочергою, а коли дурень прийшов до тями, – облила бензином і підпалила. Обвуглений труп знайшов Нестеренко. І в Реуса з’явився шанс таки запопасти Фіксу. І напевне не так Фіксу, як Серафиму. Та в усякому разі ніхто точно не знав, що і як відбувалося на пустирищі під велетенськими купами будівельного сміття, день при дні перекладаючи важкі течки карної справи. Пізніше все це зникло в комп’ютерних файлах. Слідчий, дамочка з арійським гостроносим профілем і совиними синіми очима, сказала:

– У мене просто гівно кипіло, і я сцяла кип’ятком від кайфу!

10

Реус ніколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбіччі: з кожним роком у нього зростала впевненість, що своє він таки в цьому світі надолужить. І тоді, коли пов’язали Фіксу, якраз на Святвечір (з блискучими подарунками в руках він ішов і дивився на комети ліхтарів – під коксом, п’яний), для нього нічого не змінилося. У трупарні лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фіксу за відсутності складу злочину випустили. І він повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тільки що тверезіший і наляканий. Фікса цикнув на Мілку і велів їй сидіти на кухні. Потім жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимі на стільця біля себе і сказав:

– Сьогодні ти візьмеш свої блядські журнали і переберешся в інше місце. Зрозуміла, дєточка?

У нього переляканий собачий погляд, і Серафима читала у цьому погляді: я тебе не виганяю, ти піді мною живеш і дихаєш, але злодія і вбивцю важче піймати, ніж простого п’яницю на вулиці – фарт-бо не вічний.

І Реус від того дня став стриміти біля залитого бурштином світла і сонця вікна.

11

Двірник, який чомусь прибирав під сірими бетонними сваями мосту, бачив жінку у вишуканій сукні. Жінка завжди з’являлася, наче нізвідкіля. У малиновій сукні, не закороткій і не задовгій, із зібраним пучком волоссям. Вона йшла упродовж річки. Річка ж звідси, з-під мосту, видавалася зеленою, а під вечір грала малиновим кольором. Обличчя у неї задумливе і вродливе – очима долу, а тому двірник завмирав і спостерігав за жінкою так, начебто над водою пливе світло, клубок яскравого світла, готовий спалахнути кульовою блискавкою і спопелити його, все довкруж, навіть підірвати цей грьобаний міст, що єднав столичні береги.

Минало літо. Для Серафими кращої пори не було. У січні місяці, підкоряючись неясному пориву, що наростав дедалі більше, наче гудіння далекого поїзда, вона пішла у ванну, взяла металевого прута й загнала собі між ноги. Вона знепритомніла, а коли отямилася в калюжі липкої крові, то зрозуміла, що дитини вже нема і навряд чи колись у неї будуть іще діти. Фіксу на той час застрелили, тому Мілка лишалася на її совісті, і вона потім з насолодою згадувала той час. Серафима з вікна дачі дивилася на річку, коли ту мовби заливало оловом, на двірника, що, забачивши її, завжди роззявляв рота, на присадкуватого карнавухого чоловіка, котрий стовбичив біля вікон, і її розбирав сміх. Вона розуміла, що життя повернулося до неї обличчям. Її цікавили трави, але саму цікавість практичний розум Серафими не приймав.

Коли збирала зілля, готувала, заливала готову отруту в темні кольорові слоїки, весь час збуджувалася. Вона до кінця роботи не могла притлумити в собі відчуття – з іскристими флюїдами смерті. Серафима не знаходила чоловіка, на котрого б могла перенести все це, а тому довго після своєї праці мастурбувала. Але й це не задовольняло її. Тому вона ходила уздовж ріки, наче шукаючи відповіді своїм почуттям. І потрібне прийшло, вихід знайшовся: несподівано лють, яскрава, як вибух, розляглась від голови, ударила в живіт, підняла високо її груди. Серафима відчула, як тіло наповнюється силою, і подивилася на місто, скрипнула зубами. І цього разу зрозуміла, що йде саме тим, правильним, шляхом, що його вона обрала кілька років тому.

Реус від початку сприйняв це як пристрасть. Колишнього майора роз’їдала ревність. Він зараз ревнував її до двірника, до сусіда-професора, до навколишнього світу – болючого, красивого і недоторканого. І він зважився на крок, котрий коштував йому надто багато.

12

До цього дня, з осіннім гудроном річки, з густим повітрям, червоними вогнями, з дикою і солодкою самотністю, Серафима була наживкою. Вона це зрозуміла відразу. Думала про це, проходячи повз святкові кортежі, стоянки авто, вітрини супермаркетів і бутиків. За великим рахунком, навіть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кінці з кінцями, і кислий голод часто стояв уночі у неї над головою. Але як вона могла всидіти серед самотності, підфарбованої люттю, пропускаючи дні, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнів. Там кипіло життя, чуже життя, котре вона вже свідомо хотіла знищити – от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собі між ноги…

Ішла в малиновій літній сукні. Проминула двірника – він, як завжди, утупивсь у неї, відкривши рота, – і зупинилася перед зніченим Реусом. Майор, підкоряючись вічному закону, зняв курточку і накинув їй на плечі. Відтоді в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозуміли одне одного. Серафимі, яка потрапила до іншого зовсім світу: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краєвидом за вікном (Дніпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кінець, усе застигло, захололо, і вона лишиться тут гибіти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називає коханням, як і кожна жінка, аби вона уміла розтирати в собі цю печаль і не лишати близькому чоловіку, то зізналася б собі та іншим, щó шукала й чого їй було треба. Проте вона розуміла, що лише просунулася на крок уперед. Її цікавив цей вайлуватий чоловік з надірваним вухом. З ним Серафима почувалася спокійно, і люта затятість тікала кудись, лишаючи по собі випалену пустку, відсунулася кудись у линялий осінній горизонт.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.