Серафима

Олесь Ульяненко

Серафима

Всяка людина омана, а істина Бог.

Свят. апостол Павло

Частина перша

1

Вона, чесно кажучи, не подумала, що ця штука, отрута ця, подіє так швидко. Принаймні їй обіцяли інше. Чоловік, за жовтим столом, на червоному до вульгарного дивані, відкрив рота, наче захотів проковтнути сонячний косяк з тисячами пилинок, чи здивувався; рот його зараз нагадував бліде обижло дитячого кухлика – обнятий білою молочною піною; потім – завалився на бік. Решту вона знала, і природна її цікавість вигасла швидше, ніж життя чоловіка. Жінка просто встала, осмикнула сукню і вийшла, замкнувши броньовані двері. За дверима вона ретельно протерла ключа рожевою, з голубим ґаптом хусточкою і дбайливо поклала під килимок, наче там і справді було йому місце.

Коли вона чекала на ліфт, біля неї зупинилися двоє чоловіків у синіх комбінезонах. Один, молодший, звично, холостяцьким оком, окинув її струнку, налиту соком фігуру. Ковзнув поглядом по грудях, обличчі вродливої жінки, з сивими якимись очима, з навічно застиглим виразом помсти й образи, що його такі-от несуть і несуть усе життя і від чого ще, напевне, робляться спокусливіші, і подумав: «Не про мене цяця». А вона насправді злякалася. Стоячи у промінні, що, пробиваючись крізь металеву сітку, висвічувало й хлопцеве кирпате, усе в ластовинні, зі смородинами чорних очей обличчя, вона зрозуміла, ловлячи чутливими ніздрями запах хлорованого лінолеуму, що цей фертик бачить жіночу «кицьку» хіба що раз на півроку, подумки не пропускає жодної спідниці, тож точно запам’ятає її, Серафиму. Проте вона лиш усміхнулася перед тим, як відчинилися двері ліфта, і вони разом, усі троє, плавно полетіли у чорне масло шахти. І їй чомусь відразу зробилося легко. Тут вона схибила, не інакше. Вона це зрозуміла відразу, коли її постать, затягнута у сукню, що окреслювала м’ячі її заду, залишаючи відкритою пряму, коричневу від засмаги спину, увійшла в паморочливу зелень червня. Але саме тоді, перед тим, як кинутися в цю зелену маячню, вона промовила:

– Хлопці, ви не слюсарі? Я ніяк не можу відімкнути двері! – і зрозуміла свою помилку.

Старший (вона тільки зараз помітила його металево важкий погляд, кругле обличчя з павутинням губ, і в неї до цього невиразного суб’єкта, з пластиковим ящиком, прокинувся, там, унизу, жіночий інтерес) відповів:

– Ні. Ми газівники.

– Вибачте.

І вона знову пішла, крок за кроком нанизуючи на невидиму нитку, під довгим слюдяним водоспадом вітрин. І справді, там, де стояв її червоний «вольво», вона несподівано зауважила, ні, її просто жахнуло гарячою терпкою хвилею, що мала смак, запах і ще щось: той, кругловидий, нижчий на зріст, у синьому вилинялому комбінезоні, ішов поряд з нею, по праву руку, майже плече в плече. І, напевне, тоді, нипаючи холодно-здивованим поглядом у купах зелені, у світло-срібних клубках червневого дня, вона зрозуміла, що і цей круглоголовий відчув її, наче й сам був жінкою, і в його тверезих очах всілася вся та жіноча каламутина; він відійшов якось у бік, даючи змогу жінці повернути в тиху, у жовтих відблисках будинків єлизаветинської епохи, вулицю, заставлену кольоровими краплинами-драже іномарок. Вона, мовби плечима, не повертаючи голови, пошукала своє авто, намагаючись пройти між щільними рядами, але чоловік зауважив здалеку, що щось тут таки не так, і жінка наче випала зі свого затишного і звичного футляра.

Вона краєм ока спостерігала за павутиною рота чоловіка у комбінезоні, за його нерухомим поглядом, за його очима, що дивилися без злості, без ошуканства, але так, як у людини, яка намацала необхідний їй предмет. Несподівано кругловидий зник, покинувши її стояти у червневому полудні, і жінці видалося, що її дійсно щось полишило чи вона те «щось» утратила. По-дитячому провела рукою по чолі і затримала її, мружачись від разючого сонячного проміння, що пробивалося крізь пальці; повільно прибрала руку і так стояла – струнка, дорого вбрана, з пір’ям мелірування у каштановім волоссі, доки хтось не рушив до неї назустріч, і аби вона направду вірила в Бога, то неодмінно сказала, що це вийшов на прогулянку гунявий дрібний біс: кирпатий, ще хлопчисько – саме ластовиння, наче кукурудзяні пластівці, надавало його обличчю дитячості. Він стояв за крок від неї, протягував руку і легенько брав за лікоть.

– Т-с-с-с, – сказали одні його губи.

Жінка повернула голову, наче в когось німо запитуючи, як вона в цій ситуації виглядає. Потім її тіло звилося красивою шоколадною змією, каблуки розпачливо креснули об асфальт, і чоловік із павутиною замість рота з віддалі пари кроків помітив, як її димчасті очі блиснули кудись далеко, він навіть розгубився – як розгублюється невиразний хлопчак, забачивши перед собою оголену жінку, що ступила до нього з холоду темряви мрій і почуттів, – та через якусь мить підскочив до неї, і вони з товаришем підхопили її, майже гумову, з закиненою головою, запахом парфумів і взагалі – усіма прекрасними земними запахами, від яких обидвоє були ще хуткіші й упевненіші. Двоє чоловіків у синіх потертих комбінезонах підвели її до машини. Старший грайнув павутиною рота і відкрив дверцята; а молодший, кирпатий, поплескав жінку по сідницях, потім різко підхопив під коліна і вкинув, як лантух, до «мерседеса». Машина антрацитно-чорною рибиною попливла у порцеляновому червневому полудні і влилася, і зникла в по-пекельному розпеченому металевому громі автомобілів.

2

Білі співучі піски текли з-під ніг, і з висоти пагорба смуга води, перламутрове намисто слідів від літаків у низькому небі викликали у дівчинки сумну хвилю, готову розбитися плачем об той синій шовк – води й неба. Їй було мало років, і вона була подібна до цікавої птахи, коли зачудовано дивилася на безкінечний білий пляж згори. Місто починалося з рівних квадратів кварталів: одноповерхові, чомусь сірі або темно-сірі панельні куби, розділені на стільники дванадцяти– і десятиметрових квартир. Звідси починалося життя її, видива якого дівчинка намагалася приховати від себе і від інших, наче подумки засипаючи золотистими і співучими пісками пляжів, що простягнулися під косою оксамитових пляжів і багатоповерхових особняків. Саме там було життя справжнє, і дівчинка це знала років, може, з шести. Бо те, що відбувалося в сірих бетонних клітках дванадцяти– і дев’ятиметрових квартир, розуміла з неприпустимою, навіть для дорослого, ясністю.

Частина району, де вона мешкала (віддалік від білої коси і синього шовку моря), місцини, подібної на черепашачий панцир, що його тільки-но витягнули з вогню, була наскрізь прокурена антрацитом. Дівчинка знала, звідки привозять вугілля: відразу за містом були занедбані копальні. Звідти пізно ввечері, а то і вночі, повертався батько. Часто, сівши навпроти вікна, перед облузаним дзеркалом, сірим і запітнілим, з тріщиною у кутку – навіть видно було грудочки горобців, що шили повітря, – намагалася розгледіти подібність між нею і тим пласкогрудим, з широкими гострими плечима, з рудою шевелюрою, плескатим носом і потухлими сірими очима створінням, якийсь бодай натяк на подібність.

Дівчинка підтягнула коліна й відсторонено уткнулась у них підборіддям, – так вона відчуватиме себе першого разу, тобто нічого не відчуватиме, лише мозок напружено видавлюватиме завчені формули щастя; її відділяє, зараз відділяє тонка ситцева, з голубими і жовтими левами загородка, що нічого не приховує. Вона сидить на кривоногому дзиґлику, і в її велетенські очі вливається цікавість. Очі непорушно дивляться на дряблий батьківський зад між материними ногами. Так завжди відбувалося; він приходив, змивав над дюралевим тазиком руки, випивав склянку горілки, а потім порухом голови показував дружині на ліжко. Дівчинка сидить і спостерігає, як вони мовчки, навіть не стримуючи дихання, вовтузяться одне з одним. Не більше п’ятнадцяти хвилин. Для неї це було майже те саме, що дивитися телевізор чи слухати, як кричить братик (хоча останнє набридало найбільше). Вона шкодувала, що не можна втекти до пагорба, щоби подивитися на нічний желатин вогнів ожилого курорту. Саме так. Терпкий і нудотний запах горілки, приторний дух дешевого мила, кислий запах поту, крик матері – коли відліплювалися одне від одного. Хропіння батька, який відразу засинав. Стишена лайка матері…

Дівчинка здогадувалася про те, що мати свариться, аби щось приховати, а не тому, що просто зла на неї. Малій це не було цікавим. Їй сухо було в роті, а внизу живота починало боліти, і хотілося плакати, але якось не пов’язувалося все з тим, що відбувалося між матір’ю і батьком, хоча пізніше, через багато років, доведеться визнати: вона знала все від початку, що і для чого відбувалося там у широкому, з розхитаними ніжками ліжку. А ще – підвал. Саме про підвал думалося, коли батько злягався з матір’ю. Тільки-но батько відвалювався на бік – мати й далі лежала з широко розставленими ногами, мокра, з отуманілим поглядом, тільки синя жила тіпалася на скроні, – дівчинка зіскакувала з дзиґлика і якнайтихіше намагалася пробратися до важких брунатних дверей, трохи скошених із лівого боку.

Саме підвал зігнутим кавалком вологого апендикса закарбувався в її підсвідомості. Можна уявити, що саме там народилося чи просто спалахнуло щось, від чого їй робилося спокійно. Можна сказати, що вона здобула свою мету саме того дня, у якому змішалися зморщений батьківський зад між материними ногами, антрацитова кіптява, комбіжир, сеча братика; саме так – вона мала мету, мало уявляючи, що на неї чекає, як жити, як діяти і тому подібне. Лимонові гірлянди вогнів повисали над зеленими проваллями курортного містечка, золоті пляжі, засмаглі красиві тіла – звідси не більше як зменшена картинка.

Дівчинці виповнилося шість. Їй уже дозволяли дивитися телевізор. Кольорові картинки нагадували їй щось, щó – потім вона здогадалася, кмітливо, як для свого віку, пришивши до своєї уяви. Саме це була її мета. Мріяти вона не могла та й не вміла. Мріяти вчаться, як і ходити, а вона вчилася ходити сама, не інакше. Її, як після, так і до, цікавила реклама: дивний світ її життя почав вибудовуватися з кольорових кубиків. Але навіть у свої шість років вона розуміла, що те, що на екрані, гранично відрізняється від того, що брудними патьоками протікає перед вікнами її помешкання. Просто честолюбство у неї народилося раніше, ніж статевий потяг. Але сама нереальність, як картинкове курортне містечко, збуджувала, скошувала уяву, жолобила мрію. Її прямо-таки підкидало – сягнути саме такого життя. Це надто просто і надто складно, як вирішить вона пізніше. У шість в неї з’явилося саме це ім’я, а не те, що дали їй від народження, вона сама вигадала собі ім’я, і хто б не запитував, навіть батьки, вона уперто відповідала: «Серафима».

3

Він з’явився у місті з великим шкіряним на коліщатках саквояжем, у шовкових штанях і зеленому піджаку, і ніхто цього не помітив. Він пройшовся саме тим кварталом, де вода в озері була акварельно-зелена. Пройшовся бруківкою під вікнами з роззяпленими віконницями, вишуканими вазончиками, чарівненькими під’їздами із запахами дорогої кави і добротно усталеного життя, але й цього разу ніхто його не помітив. Але йому напевне було байдуже, або навпаки – йому все це дуже подобалося. Він не розпитував дороги, а просто сів у трамвайчик – червону коробочку, обмальовану жовтими галунами, наче штани швейцара. Він вийшов на зупинці Троянд – великому насадженні квітів – і спустився просто на пляж. Нікому до нього не було діла. Але того дня Серафима сама рушила сірим з пожухлою і цупкою, як дріт, травою шляхом туди, донизу. Серафима ще не побачила води, а наштовхнулася на нього – незнайомця в чорних шовкових штанях і зеленому піджаку. Одяг тріпотів і мінився під легеньким вітерцем. Серафима спинилася і стала дивитися на це тріпотливе чудо, що сиділо на велетенській валізі і курило, втупившись очима у безмеж синьої води. Очі у незнайомця були світлі, з жовтими обідками, і таких очей дівчинка не бачила, принаймні у тих людей, які ночі й дні оточували її. Очі були печальними й добрими.

– Привіт! – сказала вона.

– Привіт, – відповів він і загасив сигарету об пісок.

І тому що від нього приємно пахло, сигаретами, ще чимось, дівчинка зніяковіла. Потім її увагу привернула штука, що її вона побачила через дірку в саквояжі, несподівано так; ця штука ворушилася, зникала в чорній дірці, потім знову з’являлась, ворушилась теплим клубком. Вона відразу зрозуміла, що це око. Серафима простягла руку і ткнула пальцем. Різкий біль змусив дівчинку руку відсмикнути.

– Це Коломбо Білі Гетри, – сказав чоловік і повернув взагалі до неї обличчя, ніжно бликнувши на Серафиму світлими очима.

– Коломбо Білі Гетри, – повторила дівчинка.

– Папуга. Зараз я тобі покажу. А тебе як звати? Мене Сергієм.

– Серафима, – сказала вона.

І аби вона уміла читати здивування, то неодмінно б прочитала солодкий переляк, подив і захоплення, а можливо ще щось на цьому чистому рожевому, майже жіночому обличчі.

4

Але його зрештою таки помітили: Коломбо Білі Гетри лежав на готельній підлозі зі зламаною шиєю, і крило ще билося об підлогу. А Сергія вели через море троянд – червоних і зелених, чорних і білих, – і його голова з бездоганною зачіскою, навіть зараз, коли його голого штурляли в спину, підіймалася над усіма головами, і Серафима, тримаючи мокру руку батька, зачаровано спостерігала за ним. І у людей, що вели його, був такий урочистий вигляд, наче вони зібралися до церкви. Люди випадали з кремових будиночків з палісадниками, клумбами, фонтанчиками на двориках, і зараз саме вони, а не цей чоловік, саме ці комахи-люди видавалися їй неймовірним дивом, як і її нове ім’я, що взялося невідомо звідки. Що ж пам’ятала вона? А дівчинка, нині доросла жінка з розкішним тілом, заманливим, як і порок, пам’ятала таке: весь світ перевернувся, вона сиділа, спустивши трусики на колінка, щоб не замочити, – просто робила пі-пі на унітазі, підмостивши під ноги один із саквояжів Сергія, а двері туалету прочинилися самі собою, і ніхто нічого не знав. Тільки коли в кімнату ввалився дядько Михайло (вона відразу винюхала його запах), то він першим ділом вдарив рукою навідліг балакливого Коломбо Білі Гетри. Затим упала плетена китайська етажерка з білосніжною порцеляновою баришнею. У баришні відвалилася голова.

Серафима все це бачила, але ніби не своїми очима. Далі вони стягнули Сергія, саме вони, кілька здоровенних колишніх шахтарів, усі в запахах мазуту і диму, і горілки, і ще чогось; і від ударів він загудів – чисто як неживий предмет. Батько стояв у проймищі, нервово курив, а мати істерично клекотала у нього за спиною, а він відводив її одним порухом плеча, а вона сорокою визирала то з-за одного, то з-за іншого. Серафима дивилася, як дрібні краплі крові злітають у повітря, розпилюються й сідають на подушки. І тут вона чітко зрозуміла: їй це подобається. А головне – Серафима знає, за що його б’ють. І їй не було страшно, навіть не було цікаво, їй справді подобалося. Через багато років вона вирішить, що таки аби взнала, аби зустріла такого пізніше, років десь через шість, то обов’язково б дала.

Далі його волочили за ноги, за патли куцим готельним коридором, де стіни в проточинах і грибку, а мати била Сергія по голові сумочкою і верещала. Батько взяв дівчинку на руки, відвернув обличчя і поніс. Вона з цікавістю висунулася з-за плеча, щоб глянути, що там з папугою. Коломбо Білі Гетри бив крилом об паркет. І він їй зробився огидним, як і того першого разу, коли вона побачила його око крізь дірку в саквояжі.

Сойка ударилася об порцеляну неба. Дівчинці нагадалися піала з білим рисом, посипаним суницями, запашний чай, незрозуміле і нудне читання, прогулянки уздовж берега… І чи тоді, чи пізніше (напевне вже пізніше) вона знала, що він нічого не хотів; це перша й остання безкорисна допомога чи спроба в її житті. Але тієї хвилини у низу живота шпигонуло, жах водоростями розповзся по грудях, зелені мацаки розбили зіниці. Натовп все сповзався рідким потоком, що щохвилини гуснув. І вона все забула, лише з жахом спостерігала за сойкою, яка строкатим теплим камінцем пролітала раз у раз над головами людей. Серафима глянула на дівчинку, трохи старшу від неї, з побрудненими колінцями. Вона подивилася на дівчинку й усміхнулася. На цьому все і скінчилося. Що трапилося з Сергієм, старим клоуном, що приїхав відпочивати сюди до моря, гнаний відчаєм самотності і старості, і став просто опікуватися Серафимою, вона дізналася через багато років: його випустили, але через рік він помер. Йому повідбивали нирки чи ще щось. Яка різниця. Одне точно вона знала: аби вони зустрілися на шість років пізніше, то вона неодмінно б йому дала.

5

Вона знала, що в підлітковому віці проявляється найбільше те, що люди намагаються потім приховати, скоряючись немислимим і невидимим законам. У тринадцять хлопці агресивні й злі, вони дрочать і б’ються. У дівчаток проявляється вся їхня зміїна сутність. Вона зрозуміла це раніше, ніж їй виповнилося тринадцять. До тринадцяти її прихистком був підвал, завалений ящиками з написами «Манго», «Бонд» і казна-якою рухляддю. Сюди їх з Настею приводив далеко не запах. Дитячі вирізки, потім зняті трусики. Вони намагалися імітувати любов, навчалися цілуватися. Але вона часто, випивши коньяку, розповідала, що від цього кривляння їй робилося смішно. Обидві мріяли про дивні світи, що там, на тому боці. У Насті було піаніно, а ще листи, які вона писала сама собі, хоч казала, що вони нібито від заморського коханого. Іноді подруги приходили до Насті. Пили чай, Настя сідала за піаніно і, томно прикривши очі, грала любовні романси. Саме під котяче бренькання подруги у Серафими народжувалася думка, що все це їй не потрібне, а потрібне лише те, чого вона хоче. А потім прийшло кохання. Перше.

Територія їхнього міста поділена умовно. Всі умовності створені людською психікою й уподобаннями, соціальним статусом. Як водиться. Після випадку з Сергієм, Коломбо Білі Гетри і лікарнею, куди її помістили (після всього), вона жодного разу не бувала на тому боці. І весь час думала про це. Низка барів, що починалася від цього кварталу і тягнулася ріденьким потічком до центру і на другий кінець, кишіла життям. Туди-бо і спрямовувалися погляди Насті й Серафими.

6

Там відразу закінчувалися хмари, і саме цією дорогою можна було без перешкод потрапити в кипучий, наче розтоплена лава, район ресторанів, барів і просто дешевих гадючників. Їм виповнилося по тринадцять. Точніше, Насті було тринадцять з половиною, а Серафимі тільки восени мало виповнитися. Настя це, напевне, розуміла. У неї виросли раніше цицьки, вона ходила, погойдуючи стегнами, і усміхалася, зовсім не як підліток. Нічого в ній не видавало підлітка, хіба що прищики біля рота і на лобі. Тож там, де бавовною збивалися хмари і провалювалися кудись у червону пащу урвища, де смоктало піски море, на них чекало щастя. Вони чітко визначили день, коли вийдуть, спустяться і пройдуть повз кілька порожніх зупинок, присипаних антрацитовим пилом, візьмуть таксі і куритимуть довгі ментолові сигарети, скидаючи попіл у вікно. Так, саме так все має статися.

Настя вибивала з піаніно полонези і все говорила, говорила. Як погано запрограмована машина: шматки журнальних статей, кіношних сюжетів, вчинки героїв мильних опер. Піднята догори голова, кучері на плечі, шия з родимками. Серафима тямила, що Настя красива і приваблива. Хоча в її голові напевне не існувало такого поняття – краса. Треба сказати, що вона добре знала, що таке хтивість, хоча саме це слово й не було їй відоме. Але Настя, в її розумінні, спокусницею не була. Гарні цицьки і ноги – п-фе-е. Нічого це для Серафими не означало. Вона мала план, і з кожним роком і кожним днем він все чіткіше набирав контурів її власного маленького материка.

7

Рівно за тиждень роздовбаний буксир підвалив до запасного причалу. Начальник берегової охорони дивиться на підгнилі сваї, обплутані зеленими гадюками водоростей, позіхає, потім береться за бутерброда. Він їсть знехочу, як людина, давно пересичена сімейним життям, клопотами і таким іншим. Але саме цього дня його погляд зацікавлено зависає двома кулями – тупими і сірими, наповненими самогоном, вкритими тріщинами жилок від жіночої лайки й дитячих криків. Саме туди дивиться він – на вилизані хвилями, дощем і підошвами ніг дошки причалу, по яких він іде, хилитаючись на довгих ногах. Закурює на ходу. Хапає рацію, у той час як цигарка гуляє з одного кутка рота в інший. Хвиля набігла і вдарила, замочивши його спину, а він так стояв і пускав у себе над головою дим. Потім начальник витягнув з кобури пістолет.

І вони також сиділи під п’ятим причалом. Курили, і дивилися, і вже знали давно, здавалося, все життя дівчата знали, як звуть цього чоловіка в чорних джинсах в обтяжку і потертій шкіряній куртці, який щойно зійшов з буксира. Настя розправила плечі і виставила груди. Серафима хотіла зробити те саме, але одумалася, бо груди у неї були маленькими – так собі, два прищики. Зате у неї – велетенські сірі очі з зеленою радужкою. Ось. А чоловік зняв куртку, закурив, перекинув кілька разів папіросу в роті, підморгнув дівчатам, уміло схаркнув у бік міліціонера і подався до трамвайчика, який червоною коробочкою котився в зелених пагорбах міста. Дівчата порснули сміхом і перезирнулися. І пішли слідом. Серафима нагнулася, застебнути ремінця на туфлі, а коли підняла голову, то на зупинці Настя вже розмовляла з ним – Костею Перепаденком на прізвисько Атас. Саме це вона пам’ятатиме, змінюючи дні і ночі, роки і події, людей і міста: як вітром відносить руду пилюку, як кричить і кричить в рацію начальник, а море зеленими язиками ліниво налазить і налазить на берег. Вона підійшла до Кості і стала трохи осторонь, стуливши гострі коліна (одне подряпане), і так стояла, не зводячи своїх велетенських сірих очей з Кості. Він глянув раз, а може, і не раз, на неї, підморгнув і далі говорив з Настею. Потім він зупинив таксі, а не сів на трамвайчик, поцілував легко й невимушено в губи Настю і поїхав. Настя підійшла і показала картку – жовту, із засмальцьованими краями.

– Контрамарка, – хрипло сказала вона.

– Теж мені ще, – відповіла Серафима, і дівчата пирснули зі сміху.

Саме тоді, під обломистий гуркіт хвиль, скрипіння свай, шурхотіння піску вона увійшла в печаль. І відчула, як підкошуються ноги і розпечений цвях входить під серце. Вони йшли упродовж синього моря берегом, а дівчина все намагалася ненароком заглянути за плече, і тільки тремтіла автострада сизим димом, як і її думки. Вона увійшла в печаль свого дорослого життя, що, здавалося, завжди була поруч від самого народження, і тільки зараз якій треба було проявитися, і причина якась глупа: цибатий, подібний на підлітка, вурка-картяр з метушливими карими очима, кривим носом. Чомусь вона думала про людей, які порозсідалися на лавках з однаковими обличчями, в однаковім одязі; потім думки слідом за поглядом перейшли на цицьки Насті, далі проламалося небо: птаха випурхнула з кущів, ударила крилами, потім віддалений крик, гудок пароплава, і Серафима зрозуміла, чого хоче і що їй саме зараз треба. Вона усміхнулася і заглянула в очі Насті. І Настя перелякалася. Серафима солодко провела язиком по губах.

8

Він повів їх до бібліотеки. Дорогою дівчата хихотіли, смикали одна одну за спідниці, а він ішов, трохи сутулий, «на півзігнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило, а він не знімав своєї шкірянки. Він ішов, і весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневі тіні ворушилися у них під ногами, і весь світ сходився для Серафими на його спині, на короткій зачісці з жорстким, як дріт, волоссям. Перед цим вони сиділи в барі. І ось що було, цього звісно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасові мацати цицьки, а потім вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навіженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрібен був той Атас, не потрібна Настя. Вона мовби ступила вперед і почула холод провалля першопочатку. Перед її зором лягли квартали районів, і це був реальний відрізок шляху, котрий вона обов’язково пройде. Серафима пила портвейн – уперше в житті – і їй було прикро і щемко, радісно й сумно. Навіть хотілося заплакати, і вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас і Настя, вона лише лизнула язиком губи. І Атас сказав:

– Як зміючка.

– Ага, – відповіла вона і лигнула портвейну.

Але запахи враз ударили, наче так от відкрилися усі пори, і саме місто здулося великою жабою. Саме так. І вона нічого вже не хотіла, а втупилася у матню Кості Атаса, з мокрими плямами і помадою Насті. Їй зробилося ані противно, ані приємно. Серафима вирішила: що почалося, те вже ніколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вікно, горіло на столах і склянках. І вона засміялася – довго і протяжно. Так сміються шльондри – пізніше дізнається вона, – саме так рже життя, противне і неприємне, але його треба пережити, мов допірнути до дна помийні, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.