Канікули для Інформи

– Онде вона! Бачу! – раптом скрикнув Герич.

– Де?! – підстрибнув на місці Костик, одразу припав до бінокля та заводив ним по всьому майдану, на якому товклося безліч народу.

– Та тихо ти! Не штовхайся… Загубив… Ага, осьде вона! Сьомий причал…

– Так… – Костик заводив біноклем повільніше, знайшов сьомий причал і почав уважно вдивлятися в натовп, шукаючи принцесу.

– Третій стовп праворуч… Бачиш? І ще три пальці вправо… У жовтій футболці й джинсах… Ну?

– Нумо, нумо… Є! Знайшов красуню, – Костик дістав мобілку. – Товстий?.. Об'єкт у третього стовпа праворуч від сьомого причалу. Яке «брати»! Дочекайтеся, щоб вона пішла бодай куди-небудь, де народу не так багато.

Костик знову почав натискати кнопки телефону.

– Лисий? Агов! Відгукнися… Слухай-но, Лисий, вона одна залишилася. Товстий з Довгим тупотять за нею. Будь напоготові! Зрозуміло?

* * *

Інформі набридло стояти на осонні, і вона пішла до невеликої кав'ярні з симпатичною назвою «Не ходи голодний».

– І не буду, – пробурмотіла дівчина, – чого це я мушу ходити голодною?

Задзвеніли дзвіночки, яких торкнулися відчинені двері. У кав'ярні було прохолодно, на стінці ледь чутно дзижчав великий кондиціонер. Дівчина пройшла вперед, обрала столик посередині залу та сіла на зручний стілець спиною до вхідних дверей. Раз у раз вона поглядала у велике вікно, з якого було гарно видно місце, де вона тільки що чекала на друзів.

«Зачекаю тут, – подумала Інформа, – Чипсет прийде, я їх теж сюди покличу. Чого там на сонці жаритися?»

На дзенькіт дзвіночків у зал вискочив офіціант і заспішив до столика.

Хвилину по тому знову дзенькнули дзвіночки, і до кав'ярні зайшли двоє чоловіків, одягнених, немов близнюки: у джинси, сірі сорочки, кросівки однакового кольору та темні окуляри. Один з них був худий і високий, а другий товстий і низький. Вони мовчки переглянулися й сіли за столик поруч з вхідними дверима.

Офіціант прийняв у принцеси замовлення і пішов собі на кухню. Не встигли за ним зачинитися двері, як двоє, що сиділи за столиком з байдужим виглядом, безшумними стрибками підлетіли до дівчини зі спини. В руках у Товстого, наче у фокусника, з'явилася біла носова хустка. У цей самий час Довгий раптом зупинився, наморщив носа, груди його піднялися, рот відкрився… Товстий краєм ока побачив, який сюрприз готує йому невдачливий партнер, і негайно затис йому ніс і рот хусткою. Довгий смикнувся й повис на руках товариша. Тіло Довгого для коротуна Товстого виявилося занадто важким, і він упустив його прямо за стільцем, на якому сиділа дівчина. Пролунав гуркіт. Дівчина здригнулася й підхопилася.

– Хай йому дідько… – розгублено пробурмотів коротун. – Вибачте, будь ласка… Будьте люб'язні… Не турбуйтеся… – перепрошуючим тоном бурмотав він, трясучи Довгого за барки. – Ми негайно… одномоментно… одразу… негайно… ну що ж ти…

– Може, вам допомогти? – чемно запитала Інформа.

– А… Ну так… Якщо вам не важко… Яка чудова у нас молодь… Добра… Чуйна… Того… Ну… Класно… Руку підтримайте отут… Трошки… Спасибі… Красно дякую… У нас машина біля входу… Отут поруч… Ви вже вибачте нас… Що ж це з ним?

Товстий, продовжуючи бурмотіти під ніс вибачення, звалив Довгого на плечі й потягнув до виходу. Ноги Довгого волочилися по підлозі, хиляючи носками в різні боки. Інформа співчутливо дивилася на зблідле обличчя чоловіка, який раптом знепритомнів, й акуратно притримувала руку, щоб та не зачепилася за двері. З кухні на все це дійство розгублено дивився офіціант. Біля входу до кав'ярні стояв мікроавтобус, двері якого були гостинно відчинені. З темного прорізу висунулася лиса голова.

– А… – почала запитувати голова і заткнулася, побачивши поруч з Товстим дівчину у жовтій футболці. Спільними зусиллями Довгого затягли до автобуса. Товстий озирнувся навкруги, дістав з кишені хустку, якою кілька хвилин назад вирубив Довгого, і зненацька, зі спини, накинув її Інформі на обличчя. Принцеса навіть зойкнути не встигла, ноги її підломилися, і вона впала на руки Товстого й Лисого.

– Геричу! – напружено зашепотів Лисий у мобілу за кілька хвилин. – Слухай, усе тіп-топ… Ми її взяли. Готуй бабки…

На чорному даху, розпеченому літнім сонцем, Герич щосили лупив кулаком по гарячому рубероїду:

– Косько! Вони її взяли! Аж не віриться… Ти розумієш? Лимон баксів! Лимон!!! Баксів!!! Світить!!! У натурі!!!

– Геричу!.. Най його мамі… Монітор куплю на всю стінку! Комп з вертикальним зльотом… Інтернет не знаю з якою швидкістю… Чувак! Погнали додому! А взагалі, стривай радіти, – раптом, немов перепнувшись на повному ходу, остудив друга Костя, – узяти принцесу – це півсправи, треба ще з батечка бабки витрусити.

– Та ну тебе! – ніяк не міг заспокоїтися Герич. – Це який такий батько за свою дочку бабок пошкодує? Гроші чужі, а дитинка рідненька!

Вони великим щільним квадратом склали ковдру в сумку, зверху вмостили два непотрібних наразі біноклі й скотилися крутими сходами до ліфта. Двері ліфта відчинилися, буцімто досі очікували двох непутящих друзяк, і з ліфта вийшла дівчина з великою вівчаркою колі на повідку. Собака напружився й недовірливо подивився на незнайомців, які так раптово виникли на сходовому майданчику. Костик і Герич позадкували, пропускаючи дівчину й собаку, а потім прошмигнули до ліфта й поквапом натисли кнопку першого поверху.

– Ти чого запанікував? – запитав Герич.

– А ти чого?

– Я нічого…

– Ну і я нічого… Краще, якби нас узагалі ніхто не бачив.

– Ладно, не дрейф… Вона нам хто? А ми їй хто? Вона нам ніхто й ми їй ніхто! У випадку чого, хай шукають!

Герич з розмаху кинув у багажник свого старого «опеля» сумку й вмостився за кермом. Костя, не кваплячись та всім своїм видом демонструючи, що він тут головний, всівся поруч.

Авто обережно викотилося на вулицю й влилося в потік інших машин, не залишивши після себе ніяких слідів.

* * *

Сергійко прийшов до Річкового вокзалу точно у призначений час. Ще здаля, біля восьмого причалу він побачив завжди дженджуристого Чипсета, який сьогодні перевдягнувся у легку літню футболку й шорти з намальованими великими різнобарвними квітами. Поруч з ним занепокоєно вертів головою Дроник у своєму незмінному спортивному костюмі.

– Агов! Я прийшов! – голосно закричав Сергійко. – Привіт, хлопці! Як ви тут без мене? А де Інформа?

– А ти її хіба не бачив? – одразу припинив посміхатися Чипсет.

– Кого? – не зрозумів Сергійко.

– Інформу.

– Як же я міг її бачити, якщо мене тут не було. Я ж ось підійшов!

– А ми вважали, може, ви вдвох пішли кудись, – з наростаючим хвилюванням сказав Чипсет.

– Ні… Я не второпав… Зачекай… Ти хочеш сказати, що Інформа зникла?

– У тому й справа! Ми з Дроником пішли купувати квитки, а вона залишилася ось тут, на набережній. Хвилин двадцять тому ми повернулися, а її лизь злизав. Ми чекаємо-чекаємо… Подумали, що ви вдвох куди-небудь відійшли… От дурень! – Чипсет тупнув ногою. – Чому я не залишив з нею Дроника?

– Стривай, – заспокоїв його Сергійко, – може, відійшла до туалету або за морозивом…

– Та ми на неї вже хвилин двадцять чекаємо… – упалим голосом сказав Дроник.

Сергійко озирнувся навколо. Метрів за тридцять праворуч розташувалася невелика кав'ярня з вивіскою «Не ходи голодний», трохи далі, під ганчір'яним грибком, торгували морозивом. Ліворуч – Річпорт, звідки прийшли Чипсет з Дроником.

– Давай глянемо у кав'ярні, – запропонував Сергійко, – більше їй бути нема де, якщо ви на вокзалі не розійшлися.

– Та начебто не повинні були… Що я Хазяїнові скажу? – продовжував хвилюватися Чипсет.

– Дронику, почекай тут. Раптом вона повернеться, а нас немає… Ще перелякається… А ти, Чипсете, перестань психувати! Ще нічого не трапилося…

Удвох вони пішли до кав'ярні. Дворецький ледве не біг попереду Сергія. У залі, у найзатишнішому куточку, сиділа зайнята одне одним парочка: юнак та дівчина. Одразу з кухні виглянув офіціант.

– Прошу пана! – чемно звернувся до юнака Сергійко й доторкнувся йому до плеча.

Той невдоволено скинув Сергійкову руку:

– У чому справа? Я зайнятий!

– Перепрошую, – ще раз вибачився Сергійко, – ми шукаємо дівчину, білява така, у жовтій футболці і джинсах, ви часом її не бачили?

Хлопець похитав головою, відмахнувся і знову повернувся до своєї дівчини.

– Я її бачив, – раптом сказав офіціант.

Сергійко й Чипсет, немов на пружинах, повернулися до нього.

– Вона була тут? – в один голос запитали вони.

– Волосся таке золотаве…

– Так-так…

– Жовта футболка і джинси…

– Це вона! Гарна така, струнка…

– Так, вона заходила, – знову підтвердив офіціант, – напевно, з півгодини тому.

– Це вона, це пр… – осікся Чипсет, зрозумівши, що титул зниклої дівчини краще не називати, така «реклама» зараз була зовсім ні до чого, – Інформа!

Офіціант замовк.

– Ну? – запитав Чипсет.

– Що «ну»? – у свою чергу запитав офіціант.

– Що було далі? – Чипсет від нетерплячки став поплескувати кулаком по долоні.

– Де? – незворушно запитав офіціант, уп'явши очі в стелю.

– Та у кав'ярні! Тут, у кав'ярні, що було далі? Коли дівчина прийшла?!

– А-а-а… Дзвіночки задзвеніли… – незворушно відповів офіціант.

– Сергію, у вас тут всі такі тупі? Я його зараз задушу!

– Чипсете, відійдемо, треба поговорити.

– Я при виконанні! – офіціант гордо обсмикнув жилетку. – Тож попрошу…

– Чипсете, йому треба заплатити. Так він нічого не скаже, – прошепотів Сергійко.

– Заплатити? Як це? За що? – здивувався й обурився одночасно дворецький Великого Процесора.

– Чипсете, він може нічого й не сказати. В його обов'язки не входить стежити за клієнтами, – спробував пояснити Сергійко поведінку офіціанта.

– Але Інформа ж не пересічний клієнт!

– Це для нас з тобою! А йому яка різниця?

Чипсет дістав кілька папірців:

– Цього вистачить?

Сергійко взяв один і простягнув офіціантові, той одразу посміхнувся.

– У мене дуже гарна пам'ять, – сказав той, – слідом за дівчиною зайшли двоє…

Він докладно описав Довгого та Товстого, розповів, як Довгий раптом знепритомнів, упавши просто посеред залу, як дівчина допомогла Товстому винести Довгого на вулицю.

– Більше я її не бачив. Назад вона не повернулася, – закінчив свою розповідь офіціант. – Хоча перед цим замовила сік та тістечка.

– Ти сам бачив, як цей… ну… Довгий знепритомнів?

– Я в цей час на кухні був, потім грюкіт почув. Вискочив, а Довгий вже на підлозі лежав.

Сергійко замислився, кинув довкола поглядом, а потім звернувся до Чипсета:

– Нумо, сядь до столика, де Інформа сиділа.

Чипсет сів за столик та запитально подивився на Сергійка.

– Ні, – раптом утрутився офіціант.

– Щось не так?

– Вона сиділа спиною до дверей, ось на цьому стільці, – офіціант показав на стілець.

– Точно? – перепитав Сергійко.

– Абсолютно. Я ще подумав, що сам би так ніколи не сів. Мені не подобається сідати спиною до дверей, – запевнив офіціант.

– А ці двоє де сиділи? – продовжував запитувати Сергійко.

Офіціант підійшов до першого від вхідних дверей столика.

– Отут? – здивувався Сергійко. – А на яких стільцях?

– Отут і отут, – показав офіціант на два стільці по один бік столу. Двері, коли були відчинені, ледь-ледь не торкалися їхніх спинок.

– Чипсете, ти сів би на ці стільці, якби у залі були інші вільні місця?

– Та ні, – розгублено відповів Чипсет, не розуміючи, куди веде Сергійко.

– А потім, коли офіціант пішов на кухню, цей… ну… Довгий, раптом непритомніє посеред кав'ярні. Як він опинився за спиною Інформи? І цей другий теж?

– Ще той товстий щось казав дівчині про машину, – знов утрутився офіціант.

– Машину? Яку машину? – одразу вчепився в нього Сергійко.

– Не знаю. Товстий просто сказав, що в них є машина. А потім мотор запрацював. Гучно так. Здається, що це був мікроавтобус з дизелем.

– Чому? – Сергійко продовжував випитувати в офіціанта подробиці.

– Ну… – той на мить замислився. – Мотор голосно працював, а коли машина від'їхала, то у дверях наче посвітлішало, немов їх закривало щось високе. Від легковика так не буде.

– Вантажний жовтий «фольксваген», – раптом сказав юнак, – без вікон такий…

– Що ви сказали? – стрімко обернувся до нього Сергійко.

– Ми саме до дверей підходили, як цей бусик від'їхав, та й швидко! Як дав! Через бордюр, навпростець… Через осьову розвернувся… В нього ледь «мазда» не в'їхала, прямо у бочину йому йшла, та водій вивернув… А вони по газах – і тільки їх і бачили! А поїхали у напрямку моста Метро.

– А номер? Номер запам'ятали? – Сергійко нетерпляче подався вперед.

– Дуже мені потрібен цей номер! Я ось кого запам'ятовувати бажаю, а не ваші дурні номери, – юнак попестив дівчину по руці. – Що бачив – розповів, дякую за оплески на честь моєї спостережливості, прошу більше не турбувати.

Він знову повернувся до своєї дівчини й щось зашепотів їй на вушко, від чого її очі заблищали в напівтемряві затишного куточку.

– Спасибі вам.

– Нема за що, – не обертаючись промовив юнак.

– Агов! Ось що, – зненацька подала голос дівчина. – В автобуса на дверцятах, здається, ручка обламана, і на ній чорний замочок висів. Я точно бачила.

– Стривайте, – Чипсетузяв Сергія за руку. Він, нарешті, зрозумів, до чого хилив Сергійко, – а дівчину в жовтій футболці ви бачили?

Юнак мовчки похитав головою.

– Тобто машина поїхала, а дівчини не було?

– Виходить, що так…

– Спасибі. І вам велике спасибі, – подякував офіціантові Сергійко. – Йдемо, тут ми більше нічого не довідаємося.

Вийшли на вулицю. Передусім подивилися туди, де залишили Дроника. А раптом?.. Але Дроник стояв один. Він з такою ж надією дивився на Сергія й Чипсета.

– Ну? – ще здаля запитав він.

Чипсет сумно похитав головою.

Розділ 4

Друзі старі та нові

– Треба терміново зв'язатися з Великим Процесором, – сказав Чипсет.

– їдьмо до мене, – запропонував Сергійко.

Усі троє поспіхом пішли до метро.

«Які тут можуть бути сумніви? – міркував дорогою Сергійко. – Інформу викрали. Але хто ж міг довідатися, що вона принцеса? Як це змогли зробити серед дня та ще й так, що ніхто нічого не помітив? Хто це зробив? Якщо ми довідаємося, хто це зробив, то, може, тоді стане зрозуміло, де її шукати? І навіщо її вкрали?»

– Що я скажу Великому Процесорові? Він же мені довірив принцесу, а я… – бідкався Чипсет.

Дроник ішов мовчки. По тому, як одразу почорніли й ввалилися його очі, було зрозуміло, що він теж страшенно переживає.

– Може, це помста Макровіра? – припустив Сергійко. – А може, за неї хочуть зажадати викуп?

– Макровіра розклали в цифру одразу ж після перемоги. Ти просто не в курсі справи. Він уже нікому не зможе помститися. Його просто не існує.

– Немає його – є інші віруси, які не проти попсувати кров Великому Процесору.

– Усе може бути, – погодився Чипсет, – тільки не так просто перебратися з віртуального світу до фізичного. Та й потрібно знати, що Інформа відпочиває саме тут. Ти хоч комусь говорив про це?

– Ти що? – Сергійко рішуче мотнув головою. – Та мене б узагалі за психа сприйняли. Принцеса? Із Заекрання? На гостину? Яка принцеса? Якого Заекрання? А ви? Може, хтось з вас випадково десь щось бовкнув?

– Кому? Кому бовкнув? – з тугою запитав Дроник.

– А випадковість виключається?

– Випадковість ніколи не виключається… – похмуро прокоментував Чипсет.

– А може, її на органи вкрали? – міркував Сергійко вголос.

– Як це? – не зрозумів Чипсет.

– Ну, якщо комп'ютер ламається, ти ж у ньому зіпсовані частини замінюєш? У нас тут теж… Якщо людина багата і може заплатити, то їй нову нирку можуть поставити або печінку замінити… А їх же десь брати треба.

– Що, у живих людей беруть? – здивувався Чипсет. – Нічого собі… Ну у вас тут і приколи…

– Навіщо ж у живих… Хоча можуть і так… У газетах пишуть… – і одразу виправився, побачивши, якими переляканими стали обличчя його друзів: – Іноді… дуже рідко пишуть… один раз я читав… здається…

За розмовами дісталися будинку, де мешкав Сергій. Чипсет швиденько набрав короткого листа на комп'ютері й відправив його на адресу Великого Процесора:

«Мій Володарю! Прошу терміново вийти на зв'язок. Інформа зникла, припускаємо, що її викрадено.

Чипсет».

Мабуть, Великого Процесора не було на місці, позаяк відповів він лише за годину. Екран укрився брижами, посвітлішав і, нарешті, з'явилося обличчя Хазяїна та Володаря.

– Що трапилося? Що це означає: Інформа зникла? Про яке викрадення йдеться?

Перебиваючи одне одного, друзі розповіли про те, що відбулося дві години тому біля Річкового вокзалу.

– Я ж відчував! – вигукнув Великий Процесор. – Я не хотів її відпускати! Не лежала у мене душа до такого відпочинку… Вибач, Сергію, говорю, як є. Що думаєте робити?

– Може, до міліції звернутися? – запропонував Сергійко.

– А хто це така – міліція?

– Ну, це… – почав пояснювати Сергійко, – такі люди, які зі злочинцями борються та займаються іншими внутрішніми справами, органи внутрішніх справ, так би мовити.

– Органи? Внутрішніх справ? – здивувався Чипсет. – Це те, про що ти розповідав? Займаються нирками та печінками?

– Якими нирками та печінками? – у свою чергу здивувався Великий Процесор. – До чого тут нирки та печінки?

Чипсет і Дроник переглянулися. Сергійко, який уже пошкодував, що висунув таку екзотичну версію викрадення Інформи, зрозумів: Великий Процесор може перелякатися до смерті, і тому круто перевів розмову в інше русло:

– Та ніякими печінками вони не займаються. Просто ловлять злочинців. Може, треба піти туди й написати заяву? Зникла Інформа Процесорівна… – і замовк, зрозумівши, як це все буде звучати: зникла спадкоємна принцеса Заекрання Інформа Процесорівна Велика, рік народження незрозуміло який, прибула на відпочинок крізь комп'ютер Сергійка разом з віртуальними слугами Чипсетом і Дроником при фальшивих паспортах, які виготовив Дроник, перебуваючи у форматі чистої цифри… Нісенітниця! Чистої води гарантована божевільня! – Ні, – замислено заперечив хлопець сам собі, – міліція відпадає. Вони просто не повірять у цю казку, а можливо, і ще гірше – засадять до божевільні. Треба шукати Інформу Процесорівну Велику самотужки.

– Це яку-таку Інформу Процесорівну Велику? – знову здивовано перепитав Великий Процесор.

– Мій Володарю, – почав Чипсет, – це довго пояснювати…

– Ну, ви зовсім уже… – ще більше здивувався Великий Процесор. – Я, Володар та Хазяїн, запитую по справі принцеси, моєї доньки, яку, за вашою же підозрою, вкрали виключно тому, що ви зловили ґаву, а мені відповідають, що це довго пояснювати… Чипсете, у тебе від неприємностей програма набік не з'їхала?

– Вибачте, мій Володарю, цілком може бути.

І Чипсет докладно переповів усе, що сталося з моменту їхнього переходу у фізичний світ, включаючи й історію з паспортами.

– Спробуємо поміркувати, – запропонував Сергійко.

– Спробуємо, – охоче погодився Чипсет.

– Раніше треба було міркувати, – похмуро прокоментував Великий Процесор, але поміркувати погодився.

– По-перше, складемо перелік тих, з ким ми зустрічалися після вашого прибуття, – запропонував Сергійко. – Щоб довідатися про наші плани, треба було підслухати нашу розмову, так? Інакше ж не вийде, авжеж? Чипсете, Дронику, давайте згадувати, з ким ви спілкувалися вчора та сьогодні вранці.

Сергійко взяв чистий аркуш паперу й ручку. Першим він записав себе й очікувально подивився на Чипсета.

– Себе навіщо? – пробурмотів той.

– Усіх – так усіх, – жорстко промовив Сергій.

– До готелю ми їхали на таксі, отже, водій таксі. У готелі – адміністраторка, потім чергова на поверху, яка поселила нас у кімнати. Це вчора. Сергію, я нікого не забув? – Чипсет загинав пальці на руці.

– Так, начебто ні, хоча стривай, а цей… Ну… Що валізи допомагав тягати, помічник той… У бордовій курточці.

– А… «Не турбуйтеся… Все буде гаразд», – передражнив Дроник дуже схожим голосом помічника адміністраторки.

– Добре. Тепер сьогодні. Покоївка вранці заходила. Потім у кав'ярні снідали, там офіціант… Я не рахую тих, з ким бачилися вчора, коли Києвом гуляли. Це ж безліч людей, яких ми не знаємо, правда? – звернувся він за підтримкою до Великого Процесора.

– Загалом виходить шість осіб, – підбив підсумок Сергійко, – водія таксі ми не знаємо. Таксі не замовлялося, а було найняте випадково, тому його можна виключити. У готелі: адміністраторка, помічник, чергова на поверсі, покоївка, офіціант у кав'ярні – це вже п'ятеро. Нас лише троє, а за кожним потрібно простежити… Невдача…

Великий Процесор, який досі уважно слухав Сергійка, запропонував:

– Знаєш, Сергію, ти не єдиний, кого я знаю в Києві. Є ще кілька хлопців, які бували у нашому світі.

– Так, я пам'ятаю, ви щось казали…

– Звичайно! – зрадів Чипсет. – Рикпет і компанія! Тільки я адреси не знаю.

– Є електронні адреси. Я негайно відправлю їм листи. Сергію, який номер твого телефону?

Хлопець надиктував, і поки Великий Процесор відправляв листи своїм старим друзям, продовжував розмірковувати вголос:

– За всіма треба простежити. Шукати варто Товстого, Довгого і жовтий вантажний мікроавтобус з поламаною ручкою й чорним замочком.

– Ну от і все, – Великий Процесор повернувся обличчям до екрана, – якщо хтось із моїх старих друзів на місці, нам обов'язково допоможуть.

Не встиг Великий Процесор скінчити фразу, як задзвонив телефон. Сергійко схопив слухавку.

– Це… Тобто… Здрастуйте. Ну… Сергія можна? – пролунав у слухавці злегка глухуватий голос.

– Привіт. Це я.

– Я отут це… як його… мило отримав, – голосу трубці зробив паузу, а потім продовжив не дуже впевнено: – Від цього… Великого Процесора. Так я… ну… правильно потрапив?

– Правильно. А ти хто? – запитав Сергійко.

– Мене звуть Славко.

– Славо, у нас отут запарка, тому вибач… Швидко й чітко: хто з твоїх друзів, які в курсі про Заекрання, зараз у Києві?

– Ну… я довідаюся.

– Будь ласка, і не тягни кота за хвіст!

– Якого… це… кота? Кіт тільки в Рикпета. І то… кішка вона, Ксюха котра… А подзвонити… та це я швидко. Я це… я зараз…

За кілька хвилин телефон задзвонив знову, і глухуватий голос звітував:

– Це Сергій? Ти це… Вибач. Нікого в Києві не того… тобто немає. Роз'їхалися по всіх усюдах.

– Тоді приїзди сам. Адресу запам'ятаєш? – і Сергійко пояснив співрозмовникові, як його знайти.

Хвилин за сорок у квартиру Сергія постукав середній на зріст широковидий опецькуватий хлопець. Це й був Славко.

– Це… Чипсете! – радісно скрикнув він, побачивши знайоме обличчя.

– Ну що ж, будемо знайомитися. Мене кличуть Сергій, – Сергійко акуратно закрив двері за гостем.

– А мене цей… ну…

– Васла його кличуть! – сказав Чипсет. – І я мушу сказати тобі, Ваша Величносте Серж Перший, що на відзнаку його рятівного чиху у столиці Заекрання встановлено пам'ятник, але це вже зовсім інша історія.

Розділ 5

Двадцять п'ять мільйонів

Увійшовши до кімнати, Костя насамперед увімкнув комп'ютер. Герич потупав на кухню варити каву. Костик з розмаху шльопнувся на своє улюблене обертове крісло на коліщатах і проїхався по кімнаті, м'яко відштовхнувся від шафи й причалив до столу. Відкривши електронну пошту, він почав набирати листа до Великого Процесора. Після тривалих розумових зусиль, коли, нарешті, квартирою полинув смачний запах свіжої кави, до голови прийшли потрібні, на Костикову думку, слова.

«Чувак! – написав Костик. – Ти крупно облажався. Твоя донька у нас і надійно захована. Звичайно, ти можеш повернути її, але наші послуги з доставки юної красуні у зворотному напрямку будуть дорого коштувати…»

Костик вп'явся поглядом у стелю. Скільки ж витрясти з цього віртуального батечка? П'ять лимонів? Ні, п'ять – це мало. Що таке п'ять лимонів? Геричу пару відстебнути треба? Ясна річ! А Довгому і Товстому? Ну, їм по штуці… Ні, обійдуться штукою на двох, і цього з них досить! Де вони ще по півштуки зелені за тиждень зрубають? А цьому, Лисому? По тарифу таксі… Ха-ха…

«Тищща баксів! Ти що, чувак, це ж круто, – подумки переконував Костик Лисого в тому, у що не вірив сам, – це ж круті бабки…»

У його свідомості Лисий мав був відвалити неймовірно щасливим! Штука баксів звалилася на шару за годину роботи без особливого напрягу! Пошукай ще такий заробіток!

А собі, любому? Три? П'ять? Ні, десять! Десять лимонів… Десять мені, два Геричу, ну й іншим… Загалом п'ятнадцять! Ні, для рівного рахунку двадцять лимонів! Все, двадцять… п'ять! Це – нормально, це – кльово! Це – справедливо!

Поторгувавшись сам з собою та вторгувавши в себе ж двадцять п'ять мільйонів доларів, Костик закінчив листа Великому Процесору просто і, як йому здалося, переконливо: