Канікули для Інформи

* * *

Сергійко, Васла та Чипсет чекали на Дроника вже години зо три. Давно переінсталили «вінду» на комп'ютері адміністраторки, Чипсет довідався про розклад усього, що тільки могло рухатися в місті Києві та на його околицях. Він уже навіть не міг знайти приводу, щоб знову підійти до скляної стійки, за якою з поважним виглядом у білосніжній блузі й з високою зачіскою з повним усвідомленням своїх особливих прав сиділа адміністраторка готелю «Діряве небо». Дроник усе ще не з'являвся, і це вже не на жарт тривожило наших слідопитів.

– Що будемо робити? – запитав Чипсет.

– Може це… зв'яжемося з Великим Процесором?

– І що ми йому розповімо? – відгукнувся Сергійко.

– Це… сказати й правда того… нема чого…

– Будемо чекати, – запропонував Сергій, – більше нічого не залишається.

* * *

Костик на превелику силу затяг на диван досі напівпритомного Герича. Руки і ноги в нього ледь-ледь ворушилися, а мова була, наче в паралізованого: невиразна та шепелява.

– Шим ше він мене? Ото вше гад! Я його наштупного ражу, шобаку…

Пролунав короткий дзвінок у двері. Костик стурбовано визирнув у вікно.

– День ще! От же йолопи! Сказано ж було: привезти в сутінках!

Полишивши Герича на дивані, Костик метнувся в коридор. Ляснули двері, почулася неголосна плутана мова, після чого лемент Костика:

– Як утекла?! Ну виродки! Ну відстій! Дубові буратини! А тепер скажіть, навіщо ви всі мені потрібні? І чому я повинен вам платити?!

З кімнати вийшов на тремтячих ногах Герич. Він хитався від поруху повітря, наче примара.

– Утекла? Дівшишко втекла?.. Та я ваш ушіх… – тут його ноги не витримали, підкосилися і Герич гепнувся на підлогу, немов складаний метр.

– Ти ще тут! Тінь батька Гамлета! – рикнув на друга Костик. Показившись ще кілька хвилин, Костик, нарешті, заспокоївся. До нього знову повернулася здатність тверезо і спокійно міркувати.

– Отже так… Ви всі, виродки, їдете до готелю, влаштовуєте там спостережний пункт та чекаєте на принцесу. Очей з входу не зводити! Станьте так, щоб готель було видно зусібіч. Якщо вона втекла, то мусить же вона куди-небудь прийти? А де вона може заявитися? Тільки в готелі!

– А к цьому… Ну, пацану тому… До якого вона на гостини приїхала? – обережно висловив припущення Лисий.

– Ти адресу цього пацана знаєш?! – обурився Костик, якому дуже не сподобалася спроба обговорення його розпоряджень, та ще ким – дурнями, у котрих з під носу втекла бранка! Це дістане кого завгодно!

– Ні, – зрозумів свою помилку Лисий і хіба що хвостом не завиляв.

– Так про що розмова?! Вантажтеся у ваше «курча» і чешіть з очей моїх, йолопи!!!

Трійця завовтузилася в коридорі, відчиняючи двері.

– Агов, зачекайте, допоможіть Герича… – окликнув їх Костик.

Непритомного Герича вчотирьох легко віднесли на диван. На якусь мить він отямився й невиразно пробурмотів:

– Упущтили… Бити важ треба… – і знову знепритомнів.

«Як його… – подумав Костик. – Оцей Макровір – неслабкий хлопець! Треба з ним обережніше».

* * *

Якщо хто-небудь думає, що Великий Процесор весь цей час сидів склавши руки, то він глибоко помиляється. Спочатку, правди ніде діти, отриманий лист примусив його добре попрацювати мозками. В листі було написано таке: «Чувак! Ти крупно облажався. Твоя донька у нас і надійно захована. Звичайно, ти можеш повернути її, але наші послуги з доставки юної красуні у зворотному напрямку будуть дорого коштувати… Хоча я вважаю, що за таку гарну герлу можна взяти більше двадцяти п'яти лимонів зелені, я не хочу тебе перенапружувати. Двадцять п'ять і не копійки, тобто цента, більше! Я не жадібний, до того ж це гуманно, а для тебе не складе занадто великих труднощів. Словом, готов бабки. Можна в електронному вигляді. Куди і як їх відправити, повідомимо додатково. І не особливо викаблучуйся! А то прикладу до доччиної голови два великих магніти. Щоб праски краще притягувалися! Бувай, чувачок, до зв'язку! А мене називай просто: Хакер!»

Спочатку Великий Процесор нічого не зрозумів. Тоді він прочитав листа ще раз. Потім ще. Складність перекладу тексту можна було порівняти зі складністю розшифровки єгипетської писемності.

Одразу і наповал спантеличувало звертання «Чувак». Такого титулу він ніколи не чув і, скільки не роздумував, так і не зміг зрозуміти, щоб він міг означати.

Зовсім недоступним для розуміння Хазяїна і Володаря було і наступне речення: «Ти крупно облажався». Ніякі словники не допомогли встановити його зміст. У повний тупик його поставила вимога дати двадцять п'ять зелених лимонів за повернення дочки. Чому лимонів? Чому двадцять п'ять? І чому саме зелених? І зрештою, якщо мова йшла про зелені лимони, чому пропонувалося готувати якихось бабок? Ще більше незрозумілою була вимога переслати нещасних жінок похилого віку в електронному вигляді! Все це дуже нагадувало листа від божевільного, якби за ним не стояло ретельно підготоване викрадення принцеси й погрози щодо її здоров'я. Довелося здорово попрацювати в Інтернеті, аби докопатися бодай до якогось змісту.

Коли ж усе прояснилося, коли він з п'ятого на десяте перевів ідіотського листа на доступну для розуміння мову, обуренню Великого Процесора не було меж. Він одразу ж спробував знайти відправника цього дурного й зухвалого листа. Яке ж було здивування, коли він зрозумів, що адреса відправника запечатана. Це різко міняло справу і вносило в неї ще більшу плутанину. Технологіями фізичного світу запечатати адресу неможливо, але з іншого боку, ніхто із грамотіїв Заекрання не зміг би написати листа з такими висловлюваннями. Їх у Заекранні просто не існувало.

Відклавши вирішення цієї загадки на майбутнє, Хазяїн і Володар ужив усіх можливих у його становищі заходів. По-перше, узяв під контроль усі комп'ютери, які будь-яким чином були причетні до подорожі його доньки. Підслушку в комп'ютері Сергійка було виявлено лише на вісім секунд пізніше за Дроника, і лише на три секунди Великий Процесор спізнився до комп'ютера гордої адміністраторки. Побачивши й вивчивши характер руйнування файлів, Великий Процесор зрозумів, що до цього має стосунок хтось з могутніх вірусів, але поки він не знав, хто саме. Для нього не склало проблеми розгадати таємницю світло-магнітного випромінювача Макровіра з однієї простої причини: такий випромінювач, та ще й набагато потужніший, був зроблений Великим Процесором значно раніше. Хазяїн і Володар поки не знав, хто ж є власником застосованого в інформаційній коморі випромінювача. Про Макровіра він навіть і не подумав, позаяк був упевнений: того знищили надійно.

Але те, що в справу замішаний якийсь потужний вірус, Великий Процесор уже зрозумів. Не без допомоги Хазяїна та Володаря комп'ютер гордої адміністраторки запрацював у нормальному режимі вже за кілька хвилин. Директорський водій Сашко тільки дивувався, як швидко переінсталюється «вінда». Він здивувався б ще більше, якби довідався, хто допомагає йому з іншого боку екрана.

Проте сповістити Чипсета, що в цю складну й небезпечну справу втрутився якийсь могутній, а тому дуже небезпечний вірус, Великий Процесор ніяким чином не міг, і це було найобразливішим. Нікого з хлопців біля комп'ютера не було, а якби навіть і були, що з того: на компі все ще стояла підслушка. Але тепер стало зрозумілим, ким запечатана адреса відправника дивного листа: це зробив вірус. Використовуючи відеокамери системи безпеки «Дірявого неба», Великий Процесор прекрасно бачив, що відбувається в холі, на ґанку, у невеликому ресторанчику і навколо готелю в радіусі метрів двадцяти. Він бачив, як Чипсет кілька разів підходив до адміністраторки, і навіть чув питання, які той задавав. І саме Великий Процесор перший побачив жовтий мікроавтобус, що під'їхав до сусіднього з готелем будинку. Негайно зробивши кілька фотографій пасажирів буса, Великий Процесор спробував зметикувати, як же передати їх хлопцям.

* * *

– Це… – раптом сказав Славко. – Я того… піду прогуляюся… як його… навколо готелю.

– А що? – одразу нашорошився Сергійко. – Побачив щось підозріле? Де? Що? Кого?

– Просто того… пройдуся…

– A-a-a… – розчаровано протягнув Сергійко.

– Я це… недовго.

Славко неквапливим прогулянковим кроком пішов тротуаром і зник за рогом готелю. За кілька хвилин він з'явився з іншого боку будинку. Сергійко одразу помітив: щось не так. Славко йшов швидко, перевалюючись, наче качка, час від часу озираючись на всі боки. До друзів він майже підбіг, пітний та захеканий.

– Є, хлопці! Там, за будинком… цеє… жовтий мікроавтобус стоїть. Точно такий, як ви… ну… того… розповідали! І ручка зламана, і цей… замочок висить…

Чипсет схопив Славка за руку:

– Близько підходив?

– Що я, не розумію? Здаля це… тільки… Ну… акуратно так…

– Хто в кабіні? Бачив кого? – запитав Сергійко.

– У кабіні це… сидить якийсь ну… прищ один. Більше в машині як його… нікого… Я не розглянув, далеко там… І це… скло відблискує. От.

У цей самий час з-за рогу готелю прогулянковою ходою, точнісінько так же, як тільки-но Славко, вийшов високий і худорлявий чолов'яга. За кілька митей точно такою ж ходою з-за другого рогу готелю вийшов інший громадянин, невисокий на зріст та з пристойним черевцем. Обидва були в темних окулярах. Громадяни так старанно зображали, що їх анічогісінько не чіпляє і не обходить, що було очевидно: обходить їх усе. Вся трійця, що сиділа на лавочці з видом нудьгуючих ледарів, була захоплена зненацька. Якщо Довгий або Товстий кого-небудь з них бачили в обличчя, то вся операція опинялася під загрозою викриття.

– Ну? – із запитанням подивився Чипсет на Сергійка.

– А! – раптом з лементом підхопився Славко. – То ти це… значить так?

Розділ 10

Ось як, виходить, їздять електричками…

Інформа йшла лісом уздовж дороги. Вона боялася втратити дорогу й заблукати. Принцеса уявлення не мала, де перебуває, як добратися до Києва і де там шукати Сергія чи готель. Вона не знала, хто та навіщо її викрав. Вона нічого не знала, і від цього незнання їй ставало ще страшніше. Перспектива залишитися одній у лісі на ніч принцесу зовсім не гріла, як не гріла її думка про те, що десь у Києві божеволіють від тривоги друзі. Інформа була впевнена, що батька, Великого Процесора, про її викрадення попередили негайно. Занадто добре дівчина знала Чипсета, щоб сумніватися в цьому. Чипсет ніколи не боявся правди і не став би приховувати її. Отже, батько теж турбується про неї, і звичайно, приймає участь у пошуках. Тут у неї сумнівів не було ніяких. Але все це не полегшувало її теперішнього становища. Зараз її головне завдання, яке вона визначила сама для себе, – щонайшвидше дістатися до Києва й знайти готель.

Дорога вийшла з дачного селища і повернула у бік призахідного сонця. Від дороги відділилася досить широка стежка, на яку звернули літні чоловік і жінка з важкими сумками в руках. Інформа вже кілька хвилин спостерігала за ними і прислухалася до їхньої розмови.

– Потрібні тобі ці яблука, – бурчав чоловік, – тягни їх у таку далечінь на горбі, а ціна їм три копійки у базарний день… Накрутили б соку…

– Та звісно, – відповідала жінка, – накрутили б соку, а ти з нього свого поганого винища наробиш… А потім ще й горілки нагониш! Не буде цього! Нехай краще онукам дістануться! А на горбі нести не так вже й далеко, до електрички хіба… А в Києві на метро… Своє добро ваги не має… Потерпиш!

Інформа потихеньку пішла за літньою парою, зрозумівши, що ті теж добираються до Києва, і слідом за ними звернула на стежину. Хвилин за десять чоловік, важко дихаючи, зупинився й поставив сумки на землю. Відсапуючись, він помахав руками. Разом з ним стала й жінка. Те саме довелося зробити й Інформі. За кілька хвилин пішли знову, метрів за сто зупинка повторилася. Жінка кинула поглядом на дівчину, яка йшла позаду. Коли зупинилися втретє, жінка почала нервово мацати по кишенях. Нарешті попереду з'явилася платформа. Літня пара, з побоюванням озираючись на Інформу, ледь затягла сходами свої важкі сумки. Інформа відійшла убік. Тітка дістала гаманець і пішла до каси. Дівчина, бажаючи довідатися, що потрібно зробити для того, щоб мати змогу поїхати таємничою електричкою, пішла за тіткою, уважно стежачи за її діями. Це переповнило чашу тітчиної тривоги, і вона зненацька слабким для огрядного тіла голосом пискнула:

– Васю, рятуй…

Інформа злякано позадкувала.

Відчувши слабину й побачивши переляк дівчини, тітка посмілішала і, виставивши вперед могутні груди, повнометражно наїхала на Інформу:

– Ти чого до нас присікалася? І ходиш, і ходиш, стежиш… А ну, пішла звідсіля! Зараз міліцію викличу! Василю! Викликай ОМОН! Допоможіть! Терористи! – з писклявого голос перетворився ледь не на бас, голосний та могутній, що цілком відповідав габаритам тітчиного тіла.

Інформа зніяковіла:

– Тітонько, які терористи? Я ж одна… А йшла за вами, бо дороги не знала…

– Рятуйте! – продовжувала репетувати тітка, немов протиповітряна сирена, які іноді випробують на заводах. Тоді сирени завивають так, що в будинках поруч мало не вилітають шибки.

– Зажди, Маріє… Ти що, не бачиш? Це ж просто дівчинка! Може, вона й справді дороги не знає? – спробував заспокоїти дружину розсудливіший і статечніший Василь.

– Що? – жінка припинила репетувати, але все одно підозріло дивилася на принцесу, готова запустити свою сирену знову. – Однаково відійди… А чого на гаманець витріщилась? У мене тут грошей тільки на квитки. Ось, подивися, – тітка відкрила гаманець і показала його внутрішність Інформі, – так що ніякого прибутку для тебе…

– На які квитки? – запитала Інформа. Вона у своєму житті ні про які квитки ніколи й не чула.

– Що значить – на які? Щоб електричкою їхати.

– А як нею їдуть? – продовжувала дівчина ставити свої, на перший погляд навіть не дитячі, а безглузді запитання.

– Агов, ти чого? З місяця впала? – трохи розгублено запитав дядько Василь.

– Ні… – відповіла Інформа, розуміючи, що треба якось вивернутися, інакше її справді можуть прийняти за божевільну, – я… у мене… пам'ять пропала. Забула все…

– Як усе? Зовсім усе? – здивувався дядько Василь. Підозрілість тітки Марії трохи зменшилася, і в її очах з'явилася навіть жалість.

– Ні, дещо пам'ятаю… – почала вигадувати Інформа. – Мене кличуть Інформа…

– Інформа? – знову нашорошилася тітка Марія. – Чеченка чи що? Що за ім'я таке? Ніколи не чула.

– Ні, я не ця… ну… не че… чеченка… Я… Я не пам'ятаю, хто я… – схопилася за свою легенду, як за рятувальне коло, принцеса.

– І куди ж ти зараз їдеш? – уже співчутливим тоном запитав дядько Василь.

Але тітка Марія все ще була надто пильною і продовжувала дивитися на дівчинку з підозрою.

«Як це? – думала вона. – Хіба можна все про себе забути? Дурня! Вигадує дівчисько!»

– Я пам'ятаю велику річку, білі пароплави і великий світлий будинок з башточкою…

– Та це ж Річпорт! Зупинка метро Поштова площа! – викрикнув дядько Василь.

– Так-так! – радісно скрикнула Інформа, почувши знайому назву. – Саме Річпорт!

– Це по дорозі з нами. Поїхали разом, ми покажемо де вийти, – запропонував жалісливий дядько Василь.

За розмовами ледь не спізнилися купити квитки. Тітка Марія все стояла біля каси, поки, нарешті, її не гукнув касир. Удалині вже з'явилася електричка, верескнула густим пронизливим свистом, пролітаючи залізничний переїзд, і почала гальмувати біля платформи. Інформа злякано позадкувала.

– Не бійся… – дядько Василь підхопив важкі сумки. – Давай за мною.

– Давай, давай, доню, – підбадьорила принцесу тітка Марія, – тут нічого страшного немає…

Інформа несміливо проштовхнулася до тамбура вагона й зморщилася від важкого неприємного запаху. Тамбур був заставлений сумками й клумаками найрізноманітніших кольорів та видів. У протилежних дверей стояли двоє молодиків і палили, від чого сморід ставав зовсім нестерпним.

– Що, доню, не подобається? Терпи! Краще погано їхати, ніж добре йти, – посміхнувся дядько Василь, немов вибачався.

Вагон різко смикнуло й поволокло. Інформу кинуло на курців, і один з них ледь не потрапив дівчині сигаретою в око.

– Вибачте, – чемно попрохала хлопців принцеса, – може, ви припините це робити? – і вона вказала пальцем на сигарету.

– Не подобається – йди пішки, – буркнув той у відповідь.

– Або їдь у таксо, – реготнув другий.

– Ти чого сирітку кривдиш? – грізно втрутилася тітка Марія.

– Стули пельку, бабо, доки…

– Баба? Це хто тут баба? Я баба? Ах ти ж… Ах ви ж… Ах ви ж бандити малолітні! Маркомани нещасні! Рятуйте, люди добрі! Василю, викликай ОМОН! Я вам дам бабу!

Тітка Марія схопила важку сумку і з розмаху в'їхала одному з курців у плече.

– Та ти що, стара відьмо, – потираючи забите місце, розгублено промовив хлопець, – здуріла чи як?

– Я – стара відьма? – вдруге сумка полетіла нахабі вже в голову.

Підлогою розсипалися і застрибали густо червоні великі яблука. Тітка Марія по-войовничому вперла руки в боки, а дядько Василь завбачливо зняв і сунув до кишені окуляри. Пасажири відхитнулися назад і приготувалися до бійки. Більшість підтримувала відчайдушну тітку, тому що їх теж дістав тютюновий сморід. Меншість, що складалася з курців, тримала сторону молодих нахаб, правда, мовчки. Невідомо, чим би це все скінчилося, якби двері у тамбур не відкрилися, з силою вдавившись у натовп, і з міжвагонного переходу не показалася голова в синьому форменому кашкеті.

– Громадяни, приготуйте квитки для перевірки! – офіційним тоном сказала голова.

Обидва курці кинулися у глиб вагона, запекло проштовхуючись крізь натовп пасажирів.

– А ви куди дивитеся? – войовничо накинулася тітка Марія на контролерів. – У вагоні маркомани та терорюги їздять, а вам начхати! Я буду скаржитися в ООН!

– Які терорюги? – оторопів контролер.

– А онде побігли! Тримай терористів! – верескливо заволала вона навздогін курцям.

– Терористи? Які терористи? Де? Вибухівка… Міни… Міни… – полинуло вагоном.

Хтось не витримав і заволав:

– Рятуйте!

У другому кінці вагона почулося:

– Шахідка! Он та… Чорнява…

– Я з табору, – намагалася виправдатися смаглява циганка, – я не шахідка…

Її ніхто не слухав. Хтось додав:

– Цистерни з паливом… На сусідньому шляху… Пояс смертників…

– А-а-а… – прокотилася вагоном друга хвиля паніки. – Теракт! Рятуйся!! Зараз жахне!!!

Хтось смикнув стоп-кран. Завищали гальма. На Інформу всією своєю чималою вагою налягла тітка Марія, припечатавши її до дверей. Кілька людей упали на підлогу. Блідий контролер, згадавши курси цивільної оборони, як папуга, повторював тільки одне слово:

– Евакуація… Евакуація…

Інформа, звільнившись від обіймів огрядної тітки, затиснулася в кут і закрила очі. «Ось як, виходить, їздять електричками…» – подумала вона.

На Приміський вокзал електричка прийшла із запізненням на дві години. Починало сутеніти. Щільний натовп вивалювався на перон з тісних та задушливих вагонів, не перестаючи обговорювати недавню подію: одночасний напад терористів одразу на п'ять або навіть шість вагонів.

– Як ще живі залишилися, тільки Бог відає…

– Одна там перешкодила шахідці пояс підірвати, зовсім дівчисько, а відважна яка…

– А бабця? Та взагалі їх прийомами карате заламала…

– Ага… А вони, дурні, і не знали, що бабуся чемпіонка Києва з карате…

– Ні, по там-дзю-цюаню…

– Не там, а тут…

– Ну, була, звичайно…

– Торішня… А бач яка… Трьох скрутила!..

– П'ятьох, сам бачив!

Неабияк пом'яті дядько Василь, тітка Марія й Інформа дійшли до кінця перону і занесли важкі сумки в Приміський вокзал.

– І куди ж ти зараз? Що ти в тому Річпорту робитимеш серед ночі? – запитав дядько Василь.

– Не знаю, – чесно відповіла Інформа, якій після пережитих пригод було зовсім однаково, куди їхати й що робити. їй хотілося одного: добратися хоч куди-небудь, прийняти ванну і забратися в ліжко.

– Знаєш що, доню, поїхали до нас. Переночуєш, а зранку і голова яснішою буде. Ти як, мати?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.