Одесская антология в 2-х томах. Том 2. Этот город величавый был написан, как сонет… ХХ век

Я займав окрему невеличку кімнату. Синьомундирник і один поліцай увійшли до моєї кімнати. Мій молодечий сон був порушений. Страховиті постаті, що іноді привиджуються вночі, стали переді мною в дійсності. Почався обшук, або так званий «трус». До шуфляд стола, до книжок, до убрання і постелі потяглись ворожі руки, розгортаючи папери, листи, і ворожі очі роздивлялись листки щоденника, аркушики з автовіршами, яких автор і друзям ще соромився показати.

Дещо забрали, що саме, не знаю, бо жандарм наказав мені підчас обшуку сидіти і не рипатись. Обшук закінчився.

– Оденьтесь и захватите постель! Вам придется оставить дом!

Заплакана мати, схвильоване обличчя батька, перелякані сестри…

– До побачення, дорогі!

Поїхали…

Синьомундирник їхав окремо, а мене посадили на звичайні візникові дрожки разом з двома поліцаями, один – поруч, другий – напроти.

Ніч була холодна. Нерви напружені. І я трохи здригався. Поліцай, що сидів напроти мене, звернувся до мене і спитав:

– Вам холодно, господин студент?

І якась приязнь почулась мені в цих словах.

– Спасибі! Нічого, – відповів я.

Видно, і серед поліцаїв були люди, які співчували так званим «политическим преступникам». Мене везли до в’язниці.

Одеська в’язниця, що велично йменувалась «Одесский тюремный замок», далеченько була від осередку міста. Дорога йшла повз міське кладовище. Проїжджаючи тепер «під охороною поліцаїв» проти брами кладовища, згадав я свою любу бабусю, під доглядом якої я був увесь час свого дитинства і юнацтва, і яка 4 місяці тому упокоїлась і лежала на тому кладовищі «під тихими вербами», і подумав: «Прощай, люба буся! Спасибі за все». Почув ясно, що скінчилось моє дитинство і юнацтво, а почалась молодість.

Отже, замість університету – «тюремний замок»! В цій установі я розпочав свій другий семестр. Спершу провели мене в кімнату, що була, певно, урядовим осередком в’язниці. Зняли з мене помочі (щоб часом не завішався!), відібрали гаманець з грішми (їх, правда, при мені порахували), годинник, записну книжку і олівець. Посадили в одиночну камеру. На протязі багатьох років я пам’ятав її номер, а оце забув. Здається, № 310.

Заарештували тоді щось коло 200 студентів. Це все народ молодий, палкий, веселий, повний надії на кращу будучину. По камерах повилазили на столи, поодчиняли кватирки, тюремне подвір’я заповнилось криками і співами. Викрикували свої прізвища, вітали один одного, співали «Марсельєзу». Я дізнався, що у в’язниці сидить і наш любий Чічінадзе. В моїй камері була не кватирка, а так звана «фрамуга» – частину подвійної віконної рами можна було трохи відхилити верхнім краєм в середину камери, і тоді утворювалась у вікні вузенька щілина. Крізь яку проходило повітря, але руку просунути не можна. А крикнути можна.

– Здравствуйте, Чичинадзе!

– Кто говорит?

– Комаров!

– Здравствуйте, Комаров! А где ваш «alter ego»?

– Не знаю.

Під «alter ego» Чічінадзе розумів мого товариша і друга Володимира Сигаревича. Виявилось, що арешти студентів продовжувались ще кілька днів. Володю заарештували в один з таких днів.

Караульні бігали по камерах, стягали в’язнів зі столів, кричали на них, але вони не встигали оглянути одразу всі камери. Поки караульний пішов до другої камери, а в’язень з першої знову на столі і кричить у вікно.

Сидячи у в’язниці, я в розпач не вдавався. Мене тішила думка, що я теж хоча трохи допоміг революційній справі, Цілими днями я ходив туди і назад по діагоналі своєї камери і декламував вірші Надсона. Коли я після обіду в перший день приліг на койці, я почув, як хтось з сусідньої камери стукає до мене в стінку. Я ще до арешту знав з книжок, що в’язні звичайно «перестукуються» між собою, але техніки цієї справи я не знав. На стук сусіда я відповів також стуком, але без якогось порядку; я хтів цим показати, що я хочу відповідати йому, але не знаю, як це робиться. І ось, через деякий час, слухаючи ті стуки, я запримітив, що в стуках сусіда помітно якийсь лад: спочатку один міцніший удар, а потім 5 слабеньких, далі 2 міцніших і знову 5 слабеньких, потім 3 міцніших, 5 слабеньких і так далі. Я зрозумів: треба абетку поділити на групи по 5 літер; для кожної літери подати треба спочатку групу міцними ударами, а потім – місце в групі, дрібненькими ударами. Наприклад, літера «К» – 2 міцних удари і 5 дрібних; «С» – 4 міцних удари і 2 дрібненьких. Добре було б записати цей поділ літер на групи, бо трудно цей розподіл увесь час тримати в умі, але у мене одібрали олівець. Через це наші переговори з сусідом йшли досить поволі і з помилками. Особливо важко було мені зрозуміти прізвище сусіда. Це був грузин і мав прізвище «Джорджикая».

Їсти ми мали що, бо крім загального для всіх в’язнів борщу та каші і хліба, ми мали право замовляти собі додаткові страви у караульних. Я замовляв собі молоко або котлету. За цю додаткову страву в’язні платили з тих коштів, що їх одібрали у нас в управлінні підчас прибуття. Крім того товариші, що залишились на волі, присилали нам «передачі». Я, наприклад, в перший же день одержав від товаришів (принесла, казав караульний, якась дівчина) пакетик чаю, цукор, паляницю і апельсини. Мене так схвилював цей подарунок від незнаних людей, що я трохи заплакав, а апельсини здались мені такими смачними, що, здається, ніколи, ні до того, ні після того таких не коштував.

В камері на стіні висіла маленька гасова лямпка. Горіла вона на протязі цілої ночі, і гасити її в’язні не мали права. Звичайно вона трохи чаділа. У мене ще й досі, як зачую чад від гасової лямпки, зараз же пригадується моя камера в одеському тюремному замку.

До камери зайшов якось старший доглядач – старий жандарм. Він спитав мене, чи хтілось би мені щось почитати. Я відповів, що дуже хтілось би. «Так я вам принесу з тюремної бібліотеки». Він приніс доволі грубий том – якесь число «Журнала Министерства Народного Просвещения». Журнал був офіційним органом МНП і мав у своєму змісті багато наказів, постанов і повідомлень того міністерства, але були надруковані там і дві статті етнографічного змісту, досить цікаві, які я з інтересом прочитав. Не пам’ятаю, за який народ там була мова, але про якийсь з численних народів колишньої Росії (офіційно званих тоді «інородцями»). Пізніше я чув, що у цього старого жандарма був син – студент.

Неприємна річ в камері була «параша». Її виносили раз на день. Закривалась вона покришкою, але дух від неї почувався завжди. Я пам’ятаю, як першого ранку після першої ночі, проведеної у в’язниці, мене в 6 годин розбудив караульний і звелів винести «парашу». Живучи в місті, я звик завжди користуватись ватер-клозетом і ніколи не задумувався над тим, що хтось мусить іноді і виносити сміття і мусор. І я, наче отой «барчук», запитав караульного, хіба я повинен виносити парашу. На це караульний відповів мені просто і цілком справедливо: «ваши испражнения, вы и выносить их обязаны». Ці слова караульного я прийняв, як урок соціяльної моралі. Мені стало дуже соромно, що я виступив таким «барчуком», я раптом схопивсь з ліжка і, під провідництвом караульного, поніс ту парашу до вбиральні, де опорожнив духовиту посудину і гарненько вимив її під струменем чистої води. З того часу оті «походи» з парашею стали для мене чимось на взір розривки: іноді побачиш що цікавого, наткнешся на товариша, що теж несе таку парашу, а то й слово цікаве почуєш і дізнаєшся, кого «свіжого» ще привезли.

Я не пам’ятаю, щоб мене допитували у в’язниці. Лише якось сам граф Шувалов прибув до в’язниці, щоб відвідати в’язнів. В’язнів, в тому числі й мене, приводили в управління в’язниці, де пребував «сіятельний». Він не сидів, а стояв коло столу. Мене підвели до нього. Він постарався набрати добродушного вигляду, взяв мене за ґудзик тужурки, наче добрий приятель, і почав: «Как это вы, сын уважаемого в городе нотариуса, приняли участие в студенческих волнениях?» «Его сиятельство» почав мене поучати (не пам’ятаю, як саме) і нарешті запитав, чому я взяв участь у забастовці і обструкції? Хто мене підмовив? Я відповів, як і на допиті в університеті: «Я выполнял постановление общего собрания моих товарищей». Рука «сиятельного» залишила мій ґудзик, обличчя графське стало похмурим, він дав якийсь знак, і караульний відпровадив мене знову в мою камеру.

Студентів здебільшого не тримали у в’язниці довго. Через 7 чи 8 днів мені сказали, що я звільнений з університету і мушу виїхати з Одеси. В супроводі жандармів мене відвезли на вокзал, провели в якусь кімнату, де сталося моє побачення з батьками. Від батька дізнався я, що мене висилають з Одеси, але місце висилки можу обрати я сам. Батько сказав, що він уже списався з нашими родичами в Куп’янську, і я поїду до Куп’янська. Білет був уже взятий, чемодан з речами привезений. І от я попрощався з батьками, взяв білет в кишеню, а чемодан в руку і вийшов на перон. Проводжати мене не дозволили нікому, але я вже був «вільний» і без участі жандарма сів у вагон. Я бачив, що на вокзал привезли ще й других студентів.

Разом зі мною у тому ж самому вагоні їхало ще два студенти, мені незнайомі, з інших факультетів. Присутність товаришів трохи розігнала мій сум. Один з них – українець – чудесно читав нам напам’ять байку Леоніда Глібова «Вовк та ягня». Байка підійшла до нашої ситуації.

Поки стояв потяг, до нас несподівано зайшов незнайомий мені студент-медик Данський. Він не був репресований і опинився на вокзалі по своїй якійсь справі. Побачивши в потязі трьох студентів, він, дізнавшись, що це «изгнанные правды ради», увійшов у наш вагон, потиснув нам руки і сказав, що це велика честь для нього бути з нами при нашому від’їзді. Він сказав, що з великою пошаною ставиться до нас. Запевнив, що наша справа не загине. Прохав нас не падати духом, бути веселими, бадьорими. Перед нами, казав він, ще ціле життя. Не будьте похмурими, будьте жадними до життя. Під кінець, щоб звеселити нас, проспівав дві шансонетки. Пролунав 3-й дзвінок. Данський розцілувався з нами і скочив з потягу. <…>

Коли мене було заарештовано, батько мій звернувся із запитом в ректорат Новоросійського університету, за які вчинки виключено із університету його сина? Ректорат відповів. На цю відповідь батько написав свої заперечення і знову подав у ректорат. На цей раз відповіді «не последовало». Було б дуже цікаво прочитати це листування з ректоратом. Я дізнався за нього лише далеко пізніше від родини, не читав його, не пам’ятаю, що там оповідали рідні. Збереглося в пам’яті лише одне місце. Відповідаючи батькові, ректор, характеризуючи мої вчинки, починає так: «Еще в начале учебного года Ваш сын обнаруживал некоторую возбужденность». Батько в своєму другому листі до ректорату відповідає: «Вы пишете, что сын мой обнаруживал возбужденность. Но скажите, что же преступного в возбужденности? Кроме того, Вы сами пишете „некоторую возбужденность“; „некоторую“, т. е. незначительную, малую, следовательно такую, что не стоит говорить о ней»…

Батько не хтів погодитись з думкою, що я буду позбавлений вищої освіти. Він почав енергійно клопотатись за мене. Клопоти закінчились успішно. В кінці літа мені дозволили повернутись до Одеси (для лікування на лимані!), а восени мене прийняли знову до університету все на той же перший курс.

Я вирішив цей рік не брати участі ні в яких організаціях, не бував на сходках, а коли в кінці лютого-березня почались, як звичайно, «студенческие волнения», я сидів дома і не брав участі ні в демонстраціях, ні, тим більше, в обструкції. І тим часом мене чекало повторення тогорічних пригод. Мене знову закликано в кабінет ректора. Мене звинувачували в тому, що з палицею в руках я, на чолі юрби забастовщиків, ходив по авдиторіях, силою викидаючи звідти «достойних студентів». Це була цілковита неправда, я сидів в ті часи дома. Так я і заявив на допиті у ректора. Мені не повірили і поставили в особливо тяжку провину, що я хтів «утаить истину». Я був виключений по ст. 3, себто без права вступу в який будь університет Російської держави.

Я не знаю, як могло статись таке. Пізніше товариші студенти догадувались, як це сталося. Студент Г., дуже схожий зі мною фігурою і тим, що носив, як і я, велику бороду і ходив, як і я, з палицею, справді був в числі обструкціоністів. Певно його прийняли за мене. Можливо.

В кожному разі вночі того дня, коли я був на допиті, пролунав у нас в помешканні дзвінок, знову обшук, знову: «Оденьтесь! Возьмите постель!», знову далекий шлях до «тюремного замку», знову заслання. На цей раз до міста Літина на Поділлі. Весь цей час – з осені 1901 р. до березня 1902 р. пройшов для мене в якомусь тумані. Уважно і докладно переглянути і описати цей період у мене не вистачає ні пам’яті, ні охоти.

Ленінабад, 28.10.68

Борис Житков

(1882–1938)

Писатель, путешественник и исследователь, друг и однокашник Корнея Чуковского. Родился в Новгороде, детство и юность провел в Одессе. Закончил Новороссийский университет, потом – Петербургский политех. Был штурманом, служил в морской авиации, работал инженером. Скончался в 1938 г. в Москве. Наибольшую известность получили его книги для детей. Самое значительное произведение – роман «Виктор Вавич», описывающий революцию и погромы 1905 г. в Одессе, был осужден советской критикой и при жизни писателя полностью так и не увидел свет. В полном объеме роман был издан в 1998 г.

Виктор Вавич

(главы)52

Санька Тиктин стоял на посту. На главной улице, против городского сада. Ходил мерно по асфальтовой черной мостовой. Пустые тротуары замерли по бокам, и укатывал в темноту черный асфальт. Санька вслушивался – тишина, покойницкая тишина будто выдула все звуки из темных улиц, и замерли глухие фонари. Санька ходил против высокой «Московской» гостиницы – два окна еще светились в пятом этаже. Санька глянул вверх – уж один только огонь остался.

«Ну и тухни, что, я боюсь, что ли? Пройду вот в переулок, и ничего».

Санька нахмурил брови и крепким шагом пошел в узкий, как щель, проулок. Прошел до угла. Каменно, не по-жилому, стояли дома, и злой губой выставился балкон на углу. Санька свернул по тротуару. Потухло последнее окно в гостинице, и весь темный фасад черными окнами глядел вверх, туда, за городской сад. Мелкий дождик неслышно засеял, шепотком, крадучись, мочил асфальт.

Санька глянул на большие часы, что торчали на кронштейне над часовым магазином, – половина четвертого. Санька стал читать стеклянные блестящие вывески, и тупо смотрели слова, без зазыва, как в азбуке: серебро, камни… Санька огляделся и плюнул в стеклянную вывеску.

«Тьфу! И на всякие фигели-мигели! „в шапке не входят“ – да-с. И вот, в шапке выходят и в этой же шапке на посту стоят».

И Санька вышел и стал посреди мостовой… Едут! Санька услыхал далекий стук по мостовой. Вот ясно, громко – подводы, в проулке. Санька двинулся навстречу. Ломовые остановились на углу в проулке. Кто-то соскочил и дернул звонок у ворот. Санька подошел.

– Э, не беспокойтесь, господин студент, – еврейский голос, – я управляющий. Могу показать, хотите, документ – с ювелирного магазина. Да вот дворник, так пусть он скажет.

Дворник уж ворочал ключом.

– Это управляющий Брещанского? – Санька сделал твердый голос.

Дворник не отвечал, он пропускал управляющего, пропускал возчиков.

– Да я спрашиваю, – крикнул Санька, – управляющий прошел?

– Знаю, кого пускаю, – буркнул дворник и хлопнул калиткой.

Санька неистово задергал звонок.

– Сейчас сказать, кого пустил, – кричал Санька. – Сейчас же дам знать в комитет! А черт тебя! – и Санька с яростью дергал звонок.

– Тс! Тс! Не шумите! – и снова управляющий выбежал на улицу. Санька бросил звонок. – Андрей, Андрей! – звал управляющий. Дворник нехотя шагал. – Вот скажите им, кто я. Скажите! Что? Вам трудно?

– Да говорено – управляющий. А он кто здесь, нехай скажет.

– Тс! Тс! – управляющий присел, прижал ладони к уху. Он быстро взял Саньку под руку. – Слушайте, все может быть. Мне сказали, что все может быть. Одним словом, надо перевезти немного товару на склад. И не надо шуму, не надо из этого делать тарарам.

– Почему тайком? – Санька стал, они были на углу.

– Ой! – вздохнул управляющий. Он снял котелок, обтер лоб. – Ну, вы не знаете, так я удивляюсь. А я не могу говорить. Идемте, я покажу документ, и ей-богу же я не имею времени, там товар. Вы же понимаете, какой наш товар? Раз – в карман! – и я знаю? Тысяча рублей! – и он тянул Саньку назад к воротам.

Возчики уж носили забитые ящики, тихо ставили на подводы. Еще какие-то люди в шляпах суетились около подвод. Подводы отъезжали не гремя, шагом, в воротах с фонарем стоял дворник. Санька глядел с угла на работу.

«Черт его знает, а вдруг кража? Спросить, спросить документы? Непременно».

Санька сунулся в ворота.

– Куда? – и дворник взял Саньку за рукав. Санька вырвал руку.

– Да ты!..

– Тс! Ша, ради Бога, – и управляющий бегом подбежал к Саньке. – Что? Что скажете? Документ? – и он бросился рукой в карман. – Вот, вот! – и он тыкал под фонарь паспортную книжку – Гольденберг.

– Да на черта вы стараетесь, квартальный какой, самого в участок…

– Тс! – Гольденберг замахал руками.

– Пятьдесят два! – мазнул дворник фонарем у Санькиного лба. – Скольки вас на фунт? – ворчал дворник.

– Только не надо шуму! – шептал управляющий, и он побежал в глубь двора к освещенной двери.

Было уже почти светло, когда тронулась последняя подвода. Санька прислонился к стене, глядел, как дворник приподнял шапку, поклонившись управляющему. Потом обернулся к Саньке, глядел сощурясь и накосо погрозил толстым ключом, как палкой. И вдруг Гольденберг соскочил с подводы, побежал, придерживал на бегу котелок. Он схватил за руку Саньку:

– Покойной ночи! Я говорю – идите спать! Идите спать, дорогой студент. Ради Бога, идите скорей спать. Ой, честное слово вам говорю. – И он повернулся и быстро засеменил, догонял подводу.

Совсем рассвело, проснулись вывески, заговорили слова. Из большой двери, из «Московской», вышел швейцар. Глянул, сморщась, на небо и перевел глаза на Саньку.

– За городового! – крикнул швейцар через улицу и улыбался, пока Санька кивал головой, что да, да, за городового. Швейцар в пиджаке поверх ночной рубахи, с галунами на фуражке, вот идет к Саньке, стал на краю тротуара, Санька зашагал навстречу.

– А что, ночью тихо было? – швейцар ежился на холоде, совал руки все глубже в карманы. – Тихо, значит. Надрались- то за день. Иди греться, – и швейцар кивнул на дверь. – Аль проверки ждешь? Ну, посля заходи. – И швейцар бежком поспешил к дверям.

Санька бодро зашагал по мокрому асфальту, шлепал в лужи полной ногой. Вот просеменил по панели какой-то в пенсне, спешит куда-то, шеей на ходу вертит. Мальчишка вон какой-то почти бежит. Санька смотрел вслед. Мальчишка оглянулся – еврейчик – кричит что-то Саньке, завернул голову назад. Не понять. Санька улыбался ободрительно, кивал головой. Помахал рукой – вали, вали, мальчик! Мальчишка побежал, заработал локтями. Подвода с грохотом пересекла улицу, ломовой нахлестывал лошадь – та задробила мохнатыми ногами. Было восемь часов, Санька ждал смены. Вон бегут какие-то. По тротуару. Душ пять. Сюда, сюда бегут. Санька остановился, смотрел им навстречу. Они махали руками и запыхавшимися голосами кричат что-то. Сворачивают за угол, кричат что-то Саньке и машут, машут. И вдруг из дали улицы флаги, толпа

ровным строем перегородила улицу, идут, идут, все простонародье будто. Широко, спешно идут, вот уж голоса слыхать, вскрики. Санька стоял посреди улицы, не отрывая глаз, глядел на толпу. Вон впереди в бороде машет на ходу палкой, все, все с дубинами.

– Что это? Что это? – кто-то бросился вбок, бежит наискосок, а впереди маленький, как мышь, бежит – мальчик, мальчик!

Ахнула вскриком толпа – догонит, догонит! Санька бросился вперед, глядел на мальчика, видел, как оскалилось лицо, и вмиг мелькнула дубина, и мальчик с красным потоком из головы пролетел мимо Саньки, и красная полоса за ним на черном асфальте.

– Бей! Бей студа! – и сразу вырвалось много, и Санька глянул в глаза – все, все могут, и живая предударная радость.

Санька стал на бегу, и вот один уж набежал, стал в одном шагу и замахнул за спину железную полосу, глазами втянул в себя Саньку – миг – тянет назад – далеко замахнул – тяжелая, от ставней. И еще бегут. И вдруг сама нога Санькина брыкнула, ударила в живот того, что с полосой. Санька не чуял силы удара, его повернуло и понесло прочь, будто не ноги, а сам несся, ветром, духом, свистело в ушах, и страх визжал сзади.

– Бей! Бей жидов!

Санька видел только впереди швейцара у дверей, будто манит рукой – у «Московской», он влетел, внесло его в двери, он не заметил, как внесло на третий этаж. Он слышал, как страх грохотал у дверей, кто-то бежал по лестнице, и хлопали испуганные двери в коридорах. Какой-то военный бежит по коридору, застегивается.

– Туда! Туда! – машет Саньке в конец коридора, и Санька побежал по коридору, и вон дверь открыта, женщина, дама в дверях, отступила, пропускает.

– Сюда! – как издалека слышит Санька. Он сел на диванчик, глядел на даму и на все вокруг, и тер руки, и как будто сто лет уж эта дама смотрит на него, сдавила брови, рассматривает. Говорит что-то. Непонятно. Не слышно.

– Шинель, шинель скиньте! Шапку сюда! – Она сама сняла шапку, и Санька сдирал с себя шинель, как в первый раз в жизни, отдирал рукава от рук, как приросшую шкуру.

– Хорошо, что штатское на вас.

Санька вертел головой, оглядывал все, и глаза не могли остановиться.

Дама вешала пальто в шкаф.

– Мой муж сапер, подполковник, никто не посмеет! Сядьте! Сядьте же! – и она пригибала за плечо Саньку к стулу.

И вдруг с улицы крик ударил в окно. Дама проворно вертела ручку, распахнула балкон, и свист и вой полохнул в комнату.

– Прошли! Прошли! – крикнула дама Саньке и помахала рукой.

– Фу! Не могу! – вдруг крикнул Санька. Он, как был, без шапки, бросился вон из номера.

Он сбегал вниз по лестнице, – перегнувшись через перила, саперный подполковник громко говорил, отдувался:

– …и никого не выпускай тоже!.. Вовсе… дверей не отпирай! Понял?

И он поднял голову, увидал Саньку, пошевелил бровями.

– Дай-ка лучше ключ сюда!.. Мне дай ключ! Давай!

Швейцар подымался вверх, подбирая спереди полы ливреи.

Заперли! И радость тайком пробежала под грудью, и Санька неспешно шагнул с последних ступенек в шум голосов внизу в вестибюле, люди быстро, глухо говорили все вместе, в пиджаках поверх ночных рубашек. В купальном халате, с актерским лицом, толстый тряс серыми щеками и говорил: «Погром, погром, кишиневский погром… кишиневский…»

– Где же полиция? Где полиция? – дама дергала Саньку за руку, придерживала на груди капот. – Скажите, что же смотрят?

Мужчины теснились к стеклу двери, присели, головы в плечи.

– Да не напирайтеся на дверь! – вернулся швейцар. Он отталкивал, пихал ладонью в грудь людей, а они не отрывали раскрытых глаз и пятились. – Да камнем кто шибанет, и тогда… – швейцар вдруг оглянулся на топот за окном.

– Казаки! Казаки! – крикнули сзади.

Швейцар схватился за вторую дверь, Санька помог отодвинуть людей и помог припереть дверь, хоть и не надо было. Швейцар вертел ключом, он глянул на Саньку и чуть мотнул головой, сказал тихо:

– Пятьдесят второй? – и мотнул головой, чтоб идти.

Санька шел за швейцаром, и мутный воздух бился в груди, и как будто задохнулась голова и ноги не свои, чужие пружины. Швейцар снял с доски ключ, пошел на лестницу. Санька шел рядом, и ноги поддавали на каждой ступеньке. Швейцар открыл номер, пустой, прохладный, и вот дверь, угловой балкон.

– Отсель видать, – сказал швейцар тихо.

Санька глядел из безопасности, со второго этажа, швейцар стоял рядом.

– Скамейку из сада волокут, ух ты, мать честная!

Казаки стояли в строю на той стороне у городского сада, казачий офицер переминался на лошади, а впереди густая толпа, и вон сквозь толпу колышется на руках скамейка, тяжелая, серая – вон четверо несут, к магазину, к ювелирному, Брещанского. И от крика загудели в номере стекла.

– Гляди! Гляди! – швейцар встал на цыпочки. – Ух ты! Раз!

«Грум!» – ухнула железная штора в окне магазина. Санька

смотрел, как четверо размахивали скамейкой, били, как тараном, другие садили ломами под низ, видел, как стервенели, краснели лица, тискались к окну еще и еще.

Собьют, собьют, истинный крест, собьют, – шептал швейцар, – сносчики, ей-богу, сносчики это… вот истинный Господь, собьют…

Вдруг камень ляпнул в большие часы над тротуаром, и стекло дребезгом посыпалось сверху, и пустота с палочкой оказалась в часах, как обман. И в часы полетела палка – обрезок трубы, под часами уж пусто, и еще, и еще летят камни в часы, и вдруг все сперлись, хлынули к окну.

– Говорил, собьют! – кричал швейцар. – Ух лезут!