Загальний аналіз (збірник)

* * *

Під утро, як уже начало светать, наші друззя почті шо задрімали. Вони очнулись тільки при появлєнії падполковніка Панкратова, которий тянув на собі Петровича. Петрович явно успів купить вожделенную чекушку і даже впотребить її вовнутрь. Около лавки, на которій сиділи Ян із Марком, підполковнік остановився трохи передохнуть. Петрович прийшов у чуство й начав предлагать іще один орден зі своего кітеля за пару гривнєй «на закуску».

– Ось, візьміть. – Ян раптово згадав про два бутерброди з оселедцем, які вони прихопили в кафе, і тремтячою рукою дістав із кишені куртки згорток. Бутерброди, щоправда, злиплися в один, но Петровіча ето не смутіло, і он начав жувать їду, даже не разворачуя. Падполковнік почті неслишно матюкнувся сквозь зуби й поволок майора дальше в сторону построєнія.

Сонце зійшло не швидко й не повільно – саме так, як і мусить сходити сонце весняного погожого ранку. Його червоне проміння, потрохи переходячи в золоте, ковзнуло верхівками тополь, які оточували цвинтар, потім сягнуло нижче, до землі. Но странно – ніхто з мертвецов не задимився, не упав, не іспугався. Усе оні, сосредоточенно подняв голови, слухали команди, коториє подавав генерал.

– Ти бач, – тільки й зміг промимрити Марко.

А мертвєци тим временем не спіша построїлись у колону по троє і двінулись в направленії главної брами. Приголомшені й ошеломльонниє, дивились наші двоє друзей на ето шествіє – спереді шагали генерал із падполковніком, а за ними йшли всі остальні, хотя й не в ногу, но достаточно стройним порядком. У послєдній шеренге двоє ветеранов у штатському вели под руки Семьоновну, яка оказалась єдінствєнною женщиной у всей групі. Петровіч покачувався злєва направо і спльовував обривки салфетки, у яку був завьорнутий бутерброд із сєльодкою.

Скрипнули желєзниє ворота, і колона, вилившись назовні з кладбіща, свернула налево, у сторону центра, по безлюдному в ето врем'я центральному проспекту.

Когда Марк і Ян прийшли в себя – а случилось ето мінут за двадцять – Вони піднялися с лавки й медленно двінулись туда же, на глав ний виход із кладбіща. Разговарювать не моглось і не хотелось. По задітому утреннім сонцем проспекту одіноко ехала жовта «Волга» з поперечним клєтчатим гребешком.

– Таксі! – Марко махнув рукою, і авто спинилося, хитнувшись порожнім багажником.

– С праздніком, мужики! Куда ехать? – таксіст висунувся з кабіни в приоткрите окошко на дверці.

– До центру… – Марко все ще почувався наче вві сні. Вуста ворушилися повільно, ніби ватяні чи пластилінові.

– А деньги єсть? – недовірливо прискалив око таксист. – А то ви шото на бомжей похожі!

Марко сягнув до кишені й із подивом намацав там тільки одну банкноту. Витягнувши її, він побачив, що це білет номіналом у двісті гривень.

– Ну не, у меня с такіх здачі не будет!.. – закапрізнічав таксіст.

І тут Ян решительно рвонув на себя дверцу со сторони пасажира, резко шльопнувся на сідєньє й чотким двіженієм протянув таксістові орден Красной Звєзди.

– На проспект Победи! – Почті шо прокрічав он. – Трогай, поєхалі!..

2004 p., Ірпінь

Загальний аналіз

З-за спини ліворуч, від річки віяв легкий прохолодний вітерець. Федір Іванович проминув котельну з невисокою темною трубою і прискорив крок. До платформи лишалося метрів зо двісті, а електричка мала ось-ось підійти. Під новими черевиками шурхотіла жорства, червонясте квітневе сонце над кількома дев’ятиповерхівками праворуч підбивалось дедалі вище. Піднімаючись по насипу, Федір Іванович механічно помацав під плащем праву кишеню піджака, та збіг сходами на платформу.

Людей було чимало. «може, це попередня електричка спізнюється? – Майнула думка в голові. – От і добре, що не поспішав. Спокійно з’їв сніданок, поголився. Так і має починатися день у письменника – Без метушні, розважливо, статечно».

Сніданок у їдальні будинку творчості йому дійсно приготували завчасно. Було приємно споживати яєчню, а потім ще й молочну вівсянку з міцним брунатним чаєм, водночас насолоджуючись тишею та благословенною самотністю. Ні прикрий критик Рибчук, ні криклива феміністка Зубринська, ані ті товсті графомани зі східних областей, котрі вечорами в будці міжміського телефону голосно кричали своїм чи то дружинам, чи онучкам (а може, і коханкам): «Харашо, Свєточка! В Кієвє ето єщьо можна купіть! прівєзу нєпрємєнно! Целую тєбя!», а потім, звертаючись до Федора Івановича, переходили на страшенно штучну, проте бездоганну українську: «Оце телефонував додому, зі своїми побалакав трохи…» – ніхто з них своєю нікчемною присутністю не заважав спокійному прийому їжі та подальшому її травленню.

Через це й думки тепер шикувалися собі слухняною, дисциплінованою шеренгою. «Вони всі про себе бозна-якої високої думки. А що вони, по суті, зробили для літератури, для народу? За великим рахунком – нічогісінько. Книжки їхні пилюжаться в магазинах, нікому не потрібні. А самі вони проживають свої нікчемні життя приспішників старого режиму. Та їхній час минає. Тривають, можна сказати, останні їхні дні…»

Світляне рило електрички прорізало сірувату ранкову імлу водночас ревом і променем прожектора. Натовп на платформі заворушився, потім раптом швидко й раціонально сконденсувався саме в тих місцях, де мали б опинитися двері вагонів. Федір Іванович на мить розгубився, поткнувся в один, потім у другий міні-натовп, але його відтерли, тож не лишалось нічого іншого, як бігти у хвіст потяга, де, здавалося, люду було трохи менше. Урешті (поки він біг, пасажири собі заходили) Федір Іванович утиснувся до першого тамбура третього вагона з хвоста потяга. У ніздрі одразу вдарив гострий запах – Вагон був із туалетом. Люди поспішно проходили з тамбура до салону, іззаду набігали інші, підштовхуючи в спину попередніх: «Ще трошки… Ще чуть-чуть. Всім їхати треба!..» Федора Івановича майже внесли до вагона. Щоб уповільнити цей рух, письменник мусив триматися за ручки на спинках сидінь. Робив він це лівою рукою, правою водночас захищаючи кишеню піджака під плащем: «Обережніше, будь ласка. Я вибачаюсь… Я перепрошую… Обережніше. Дякую…»

Урешті тиск у спину послабшав, і вдалось зупинитися. Ставши спиною до спини з якимсь високим чолов’ягою у шкіряній куртці, Федір Іванович якомога ширше розставив ноги, цим самим показуючи собі самому й усім іншим: із цього місця він уже не зрушить.

З-під стелі пролунало хрипке оголошення: «Обережно, двері зачиняються!», потім шипіння і ще двічі те саме оголошення. Федора Івановича похилило, шарпнуло, хитнуло ліворуч-праворуч – і за вікном, пульсуючи, ривками поповз перон із нечисленними невдахами, яким не пощастило ввіпхатись до вагонів. Проте це могли бути й пасажири, що чекали на зустрічну електричку кудись до Тетерева чи, скажімо, до Коростеня.

Електричка почала набирати швидкість. Ліворуч, за кварталом приватних будинків, майнув господарчий двір будинку творчості з прив’язаним там псом Бур’яном чи, може, Бураном, як його кликали російськомовні діти київських літераторів, пхаючи тварині до пащі недоїдені бутерброди з ковбасою. «добре, що цей будинок творчості, цей притулок, прихисток для всіх нас, хто служить народові своїм словом… Можна приїхати, усамітнитись, вирватися з тієї щоденної марудної суєти. Спокійно попрацювати, а якщо захочеться, то й поспілкуватись із духовно близькими собі. Хоча їх насправді так мало… Також і столиця під боком, що теж важливо. Літфондівська поліклініка, медичне обслуговування. А що, хіба ж ми не заслужили? Силу свою та здоров’я витрачаємо не на абищо, кладемо їх на вівтар розбудови рідної держави. То й нам за це має бути хоча б якась віддяка. Хіба ні? Запевне, що так…»

Потяг заклав поворот, прогуркотів мостом над річкою (хтось із ерудованих знайомих розповідав Федорові Івановичу, ніби цей міст виникає в кадрах якогось фільму довженка) і заглибився в лісову гущавінь. «Наступна станція – Біличі!» – із запізненням пролунала хрипка інформація з-під стелі.

«Онде бач як міцніша українське в Україні, – Вдоволено ковзнула думка внутрішнім куполом черепа. – Бо ж іще наприкінці сімдесятих, коли ти молодим поетом приїздив сюди на творчі семінари, тоді навіть у їдальні будинку творчості офіціантки – ну, хіба крім Валентини Іванівни й старенької Люби з полісся – усі говорили до тебе російською. Чи, точніш, навіть не російською, а тим осоружним суржиком: «Ви на перве борщик будете кушать ілі супчик гороховий?» Бр-р-р, аж бридко згадати! Але тепер, за ці роки незалежності, ситуація таки змінилася, кардинально змінилася! І не можна заперечити, що значну, величезну роль у боротьбі за ці зміни відіграли письменники! Ну, не всі, звичайно, але та краща, вічно бунтівна частина літературного середовища, до якої ти маєш честь зарахувати й себе.

Трохи зухвало звучить? Та ні, чому ж зухвало? правда завжди залишається правдою. І те, що ти ось уже котрий рік є незмінною другою особою (а коли говорити про творчість – то й першою!) у вашій обласній організації НСпУ, і лише затята амбіційність старого Зубчука не дає йому збагнути дійсний стан справ та й нарешті піти на заслужений відпочинок, а тобі – реально очолити письменницький осередок. До тебе ж тягнеться творча молодь, ти ведеш платну літературну студію в обласному педінституті, їздиш із виступами по районах – а хіба це не доказ твоєї потрібності? Варто лише пригадати ті уважні, захоплені очі простих жінок – робітниць льонокомбінату чи овочесушильної фабрики, коли вони вслухаються у твої карбовані віршовані рядки? Чи розмови про сокровенне зі студентками філологічного факультету, які приносять на твій суд свої перші, ще невмілі, проте такі щирі поетичні спроби! О, це вартує тих безсонних ночей, що їх ти провів, добираючи слово до слова, шліфуючи образи, виважуючи риму…»

Та що це таке? Здоровань у шкірянці, який стояв позаду, раптом відхилився і сперся, майже ліг на плечі Федора Івановича. Посунувшись на півкроку й притримуючи правицею кишеню піджака під плащем, Федір Іванович сердито озирнувся. Уже хотів був зробити зауваження типові у шкірянці, проте той випередив – упівоберта схиливши свою стрижену голову, він процідив через плече, утім доволі миролюбно: «я бабушку пропускаю…»

І справді, в тисняві між людьми протискалася низенька бабця з сивими патлами з-під хустки. В одній руці в неї була велика картата сумка, другою стара притискала до грудей стос газет і тоненьких ілюстрованих журналів.

– «Єдінствєнная»! Єсть кросворди! «Сєводня» з тєлєпрограмой! Імєєтца также кіровоградская «Бабушка»! – старечий надтріснутий голос не лунав, а тільки сунувся поперед бабці, неначе іще один її вантаж.

«Ну, нічого, нічого. Це також явище тимчасове. За років три-чотири вона “Літературну Україну” тут продаватиме і “Слово просвіти”. Не все одразу. Поступово налагодиться».

Зрештою, і ти сам свого теперішнього становища досягнув не в однодень. Але йшов своїм тернистим шляхом, упевнено і вперто, не зважаючи на прошуки різних недоброзичливців. А їх на твоєму шляху не бракувало. Не бракує й дотепер…

Ну й що їм до того, що називалась твоя перша поетична збірка «Жовтневі зорі»? Хіба вони знають, які насправді прекрасні зорі в жовтні у твоїх рідних краях? Адже не було в тій збірочці віршів-паровозів, оспівування партії чи Леніна! Лише слова «жовтень» і «вересень» скрізь писали з великої літери – ото й усього! Але ж саме завдяки цьому хитрому прийомові тобі тоді вдалося приспати пильність обласних і республіканських цензорів та й випустити у світ книжку «сповнених молодечого азарту рядків», як висловився про неї один знайомий критик, щоправда, не одразу після її виходу, а років за п’ятнадцять, у статті до твого сорокаліття. Міг би, звісно, і раніше, ну та вже Бог йому суддя, коли забракло в чоловіка мужності, активної життєвої позиції в ті скрутні, важкі для справжнього патріота часи.

Ну так, часом лоскочуть сумління дрібні неприємні нюанси, на які й зважати б не варто. Але ж таким совісним ти вже вродився. Було в тебе замолоду кілька дрібних публікацій в обласних газетах – Партійній і комсомольській. Але ж тобі зараз і самому соромно за ті вірші. Хоча, коли створював їх, писав щиро, був певен себе. А якщо за великим рахунком, то хіба й сьогодні не вважають злом роздмухування війни, виробництво зброї масового знищення? Нейтронна бомба – хіба це не зло? Та й нема вже тих публікацій більше. Нема ніде. Ніхто їх не відшукає. В обласній бібліотеці і в архіві це було не надто складно: добрі знайомі за певну віддяку просто виносили тобі цілі примірники газет, акуратно вийняті з підшивок. Так само й у бібліотеці педінституту. Там просто варто було натякнути в кабінеті ректора за чаркою, і вже назавтра вийшов наказ, у якому чорним по білому писалося, що «у зв’язку з недостатністю площ для збереження літератури підшивки газет обкому КпУ та обкому ЛКСмУ за такі й такі роки підлягають знищенню». І ти навіть зміг бути присутнім при самому акті знищення.

Щоправда, у Києві довелось трохи поморочитися. Спершу записатись під чужим (про всяк випадок) іменем до парламентської бібліотеки, зокрема у відділ преси. Потім – Для повної конспірації – кілька днів поспіль переглядати підшивки чи й не всіх обласних газет УРСР, а поміж них і своєї рідної області. Нарешті, дочекавши нагоди, витягти з внутрішньої кишені куртки заздалегідь приготовану половинку леза для гоління. Тобі здавалося, що шурхіт різання паперу було чути в усьому читальному залові. Публікацій було чимало, більше десяти. Кожну з них, уже вирізану, ще ж треба було непомітно запхати в кишеню штанів. Ти навмисно вдягнув старі, обдемкуваті, із глибокими кишенями. Та на останній добірці, великій, на півшпальти, твоя рука здригнулась. Поріз був неглибокий, кривуватий, недалеко від нігтя. На очах від болю виступили сльози. Увібгавши цілою рукою закривавлену вирізку за пазуху, ти дістав носовичок, під столом швидко обгорнув ним палець і з півгодини, поки не спинилася кров, сидів нерухомо над підшивкою, розгорнувши її на доповіді першого секретаря обкому партії до 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Коли вийшов із бібліотеки й витяг перемотану руку з кишені, першою думкою в голові була – «помилки молодості треба спокутувати кров’ю». Потім дістав із-за пазухи зіжмакану й закривавлену вирізку, розгорнув її. Півдесятка віршів, портрет, біографічна довідка. глянув в обличчя собі, ще молодому, безвусому. Пригадав навіть суму гонорару, отриманого за публікацію – 76 крб. 50 коп. На ці гроші ти тоді повів Її – не дружину свою теперішню, а Її, єдину любов свого життя, – До ресторану. Замовив фрукти, напівсолодке шампанське. Вона мала крупні русяві кучері, кирпатого носика й гострого язичка. Зверталася до тебе «пане поете», при цьому друге слово тобі лестило, а перше – лякало. Часом ти аж озирався нервово: ану ж бо, чи ніхто не почув? «Скажіть мені, пане поете, коли ви щирий? Тоді, як пишете про жебраків на Уолл-стріт, чи коли вдягаєте джинсову куртку «Wrangler»? І ще – чи ви справді вважаєте пісні Олександри пахмутової кращими за пісні групи «Бітлз»? На такі Її запитання ти ніяковів і відмовчувався. Читав Їй вірші, проводжав вечорами. Цілував на прощання в щоку, порослу легким персиковим пушком. І все. Зрештою, Вона закінчила музичне училище, вийшла заміж за значно старшого від себе чоловіка й разом із ним виїхала до Ізраїлю. Пізніше нечисленні спільні знайомі зрідка переказували тобі вітання від Неї, але вже з-за океану, із Нью-Йорка, де вона нібито знайшла роботу в оркестрі метрополітен Опера. Утім це знову ж таки тільки згідно з Її словами. І хто зна, як воно там насправді…

«А от я ніколи не зміг би творити на чужині», – Федір Іванович цю думку вимовив майже вголос і прислухався до себе. Твердої впевненості в душі не було.

Здоровань у куртці знову наліг на плечі. Ще одну бабцю пропускає? О ні, цього разу вже не бабцю. Зарослий щетиною жебрак у жіночому пальті з вичовганим хутряним коміром і в облізлій кролячій шапці протискається в напхом напханий вагон. Він щось белькоче, і Федір Іванович, прислухавшись, із подивом розуміє, що волоцюга говорить французькою:

– Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idée comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous à bon prix. S’il vous plaît, mesdames, messieurs…[1]

Жебрак звідкись із-під свого пальта видобуває кілька згорнутих руркою полотен. Одне по одному розгортає їх. В очі впадають грубо намальовані квіти: соняшники, півники. У полотен нерівні, засмальцьовані краї, фарба місцями вже полущилася. Від жебрака смердить перегаром, сечею, старим, ніколи не праним одягом. Федір Іванович гидливо відхиляється, механічно прикриваючи рукою кишеню під плащем.

Зрештою, не витримує молода жінка з яскраво нафарбованими губами й нігтями. Вона сидить біля вікна з барвистим журнальчиком на колінах і звідти, зі свого місця, голосно й чітко кричить жебракові:

– Вали, вали звідси! Ніхто тут твою мазанину не купить! проходь давай, не смерди!..

Жебрак сумно зиркає на неї, понуро згортає свої полотна й повільно, накульгуючи, проходить далі. Федір Іванович ще більше відхиляється, але бомж ніби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже між ними лише кілька сантиметрів. Жебрак протискається між письменником та чоловіком у шкірянці, і Федір Іванович бачить немите рідке волосся, що стирчить із-під зимової шапки, бачить скалічене вухо, мабуть, надірване десь у бійці. Кров запеклася на вусі темною, брунатною плямою, а поверх підсохлої крові проступають, неначе пісок, жовтуваті кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далі відступає убік, аби тільки це антисанітарійне лихо швидше пройшло, минуло.

А онде вже й білицькі гаражі попливли за вікном. Це, вважай, півдороги до Святошина подолано. Бо далі іще два коротеньких перегона – і тоді на метро. Може, хоч там вільніше буде.

«Станція Бєлічі!» – каркає голос зі стелі, і потяг спиняється. Ось тобі й маєш – один раз «Біличі», другий – «Бєлічі»! де, де в цих людей чуття мови, почуття національної гідності?! Хочеться прямо зараз, розштовхуючи всю цю вагонну тисняву, пройти аж ген туди, вперед, через усі ці напхані вагони, увірватись до кабіни машиніста й усе-усе йому висловити!..

Тим часом у Біличах із потяга, здається, не вийшов ніхто, а ввійшло таки чимало. Принаймні тиск людських тіл, що його звідусюди відчував на собі письменник, посилився, і то таки відчутно. Його буквально вдавило пахом у спинку сидіння, за край якої він мусив триматися, навіть ноги довелось поставити вужче. Ліва долоня, та, якою хапався за спинку, вже аж заніміла, права, захищаючи ніжний вантаж у піджаку під плащем, укрилася холодним потом.

«Новобєлічі – Без остановки! Слєдующая станція – Святошин!» – знову по вухах різонуло хрипке оголошення. Настрій потроху псувався. Краще б уже цей нафарширований людьми залізний хробак зробив зупинку на станції Новобіличі, аніж слухати цю бридню й нервувати через таку непросвітенність тих, кого вважаєш своїми співвітчизниками. Темні, неосвічені люди без променя шляхетності в душі!..

Аби заспокоїтись, Федір Іванович спробував перемкнути свої думки на щось відсторонене – Приємне, високе, світле. Делікатно притискаючи в захисному жесті праву кишеню, він раптово збагнув, осягнув грандіозну у своїй глибині ідею: усе життя, вся діяльність українського поета-патріота має саме цей вищий сенс – оберігати! дбайливо плекати вогник рідного слова, іскру поезії, стояти на сторожі прадавніх традицій, чистоти та духовності. Бо світ навкруги жорстокий і цинічний. Ним править зиск і чистоган. Тож якби не ми, нечисленні лицарі чистоти й краси, то він, цей світ, уже давно перетворився б на суцільне захланне пекло. Бо не в кожного, ой далеко не в кожного стає сили та душевної снаги вийти й стати на герць в обороні того доброго, ніжного і світлого, що, власне, і робить людину людиною. Тому плекати, дбати, стерегти й обороняти – Місія обранців. І яка ж це висока честь – належати до їх числа!

За вагонними вікнами тим часом почергово промайнула теплоцентраль із гігантською трубою, білицький цвинтар із недобудованою церквою на краю, платформа, а за нею – сірі колони новобілицького мосту. Потім обабіч залізниці потяглись гаражні бокси: деякі металеві, а інші – стаціонарні, цегляні – солідні, із підведеною електрикою та водогоном. Федір Іванович навіть кілька разів крутнув головою, озираючись на ці архітектурні шедеври, які своїм виглядом відбивали естетичні вподобання господарів. Один гараж навіть, як здалося, мав ознаки мавританського стилю. Принаймні дві башточки по його боках нагадували зменшені мінарети. А в себе вдома, за багатоквартирним будинком, Федір Іванович уже багато років тому встановив примітивну дешеву «черепашку», в якій і тримав свою «Таврію Нову», що прийшла на зміну розбитій і виснаженій «копійці». Уже давно час було подбати про якийсь надійніший прихисток для транспортного засобу. Бо на сина-студента великої надії не було: випросити в батька авто, щоб покатати на ньому однокурсниць, він умів майстерно, проте у справах практичних був цілковито безпорадним. Тож доведеться писати самому собі якесь подання на бланку Спілки письменників і йти в обласну архітектуру, де крізь зуби спілкуватися з тими черствими чиновниками. Адже уваги до творчої особистості в нас так просто не доб’єшся: це вам не футболіст, якому квартиру дають за півроку, хоч команда обласного центру все одно займає стабільне чотирнадцяте місце в другій лізі чемпіонату України…

Та ось і гаражі залишилися позаду, приватна забудова швидко змінилася багатоповерхівками, і сірість передмість перейшла в сірість Святошина. Електричка спинилась біля платформи, проте швидко вибратися з вагона не вдавалося: занадто глибоко в його череві перебував наш герой. Добре, що бодай тиск із усіх боків послабшав і вже можна було розтиснути пальці на спинці сидіння, бо ліва долоня аж заніміла. Правицю теж витяг із кишені: долоня вкрилася холодним потом. Пасажири попереду повільно, ніби неохоче, залишали вагон. Дійшовши слідом за ними до тамбура, письменник зрозумів причину цієї затримки: дві жінки у вовняних хустках і куфайках вивантажували з вагона великі картонні коробки. Протискаючись між ними боком, Федір Іванович крадькома поглянув, і крізь шпарини в нещільно стулених накривках помітив у глибині коробок сині голівки пролісків.

– І вам не соромно? Ці квіти внесені до Червоної книги! – Вигукнув письменник, уже ступивши на перон.

– Шо? Купить хочете? – одна з жінок повернула до нього червонощоке обличчя в хустці. – Галю! Оно чоловік купить цвіточків хоче…

– Ми не продаєм. Ідіть у переход, там купите… А ми тіко доставляєм, – Діловито пробубоніла її подруга, в’яжучи дві картонки паском і завдаючи їх собі на плече. Третю вона взяла під вільну пахву й попрямувала пероном у голову поїзда. За нею подалась і перша жінка, теж балансуючи трьома великими коробками.

– Яка байдужість! яка нелюдська байдужість! Ви що, не розумієте – цими квітами треба милуватися в лісі! Ви ж нищите природу рідного краю! – Федір Іванович, отямившись, наздогнав жінок, задріботів із ними поруч і нарешті дав волю почуттям, що переповнювали його.

– Дядьку, ви як з утра випили, то ідіть собі… – спокійно відрізала галя, ставлячи свої коробки одна на одну біля сходів, що вели в підземний перехід.

– Дєвчата, шо, какіє-то проблеми? – звідти, із переходу, швидким кроком назустріч піднімався юнак у теплому спортивному костюмі й у бейсбольній кепці.

– Та оно дядько незвєсно чого хоче!.. – кивнула в бік Федора Івановича галина подруга.

Юнак примружив очі:

– Дядя! На метро – Вниз і налєво! – у голосі хлопця вчувалась насмішкувата загроза. – Жетончик купиш – і вперед!

Федір Іванович уже набрав повні груди повітря, щоб належно відповісти цьому столичному жевжикові, та, коли почав добирати найдошкульніші слова з лексикону, зробив невелику паузу, якою і скористався міський піжон. Він повернувся до жінок і підхопив під пахви дві з шести коробок.

– Дєвчата, пошлі. Щас Валік машину подгоніт. Сєводня торгуєм на Лєвобєрєжной. Я за місто проплатіл.

Обидві жінки швидко похапали решту коробок і слухняно попрямували за своїм опікуном.

– Торгаші! продажні душі! – нарешті вирвалися потрібні слова з горла у Федора Івановича. Та жінки його вже не почули, і тільки нетямущі перехожі, останні з пасажирів електрички, які спускалися в перехід, здивовано обернули до письменника свої трохи заспані погляди.

Федір Іванович обсмикнув плащ, перевірив правицею цілісність умісту кишені піджака й собі почимчикував униз.

У нього торговельного хисту було нуль. Його книжки, які регулярно випускала у світ обласна друкарня (за зниженими розцінками на друк для членів СпУ), нерозпакованими пачками лежали вдома: у кабінеті, на антресолях і навіть на балконі. Щось удавалося продати під час творчих зустрічей з трудящими. «Автограф безкоштовно!» – із усмішкою примовляв у таких випадках вдоволений автор, ховаючи до кишені кілька зароблених гривень і стискаючи в іншій руці заздалегідь приготовану ручку, архаїчну, чорнильну, із золотим пером. «Кому ж це має бути?» – запитував ласкавим тоном у покупця і звично виводив назване ім’я та прізвище в давальному відмінку, далі дописуючи «зі щирою приязню».