Очамимря (Повість безврем’яних літ)

Очамимря пірнула й довго-довго пливла під водою, притиснувши обидві пари лап до тіла, затамувавши подих і сильно загрібаючи хвостом ліворуч-праворуч. Так довго, що вона аж проминула дерев’яну половинку яйця, проскочила трохи далі, в останню мить збагнувши, що це саме її тінь промайнула щойно вгорі, над головою. Тоді, різко виринувши, ящірка вдарила по воді хвостом і, круто розвернувшись, кинулася на істот. Від здійнятих нею хвиль дерев’яна половинка яйця захиталася, менші істоти ще голосніше зарепетували своїми високими голосами, а задня випросталася на повен зріст, піднісши над головою шматок дерева, яким перед тим загрібала воду. Вона теж закричала щось у її бік, низько й залякуюче, та Очамимря не відчула ніякого страху. Вона знову пірнула і, вискочивши по інший бік від своїх жертв, завважила, як ще дужче захиталася дерев’яна шкаралупка. Та, наблизившися впритул, вона несподівано отримала від самця з дерев’яним знаряддям у передніх кінцівках підступний удар у ніс, найболючішу його частину, між ніздрями. Очамимря обурено заревла, і тієї ж миті тонший кінець продовгуватої деревини встромився їй до пащі, подряпавши піднебіння й залишивши там кілька заноз. Заревівши від болю й обурення, Очамимря відсахнулась, пірнула й, пливучи, прополоскала пащу водою. Біль трохи вщух, але лють лише посилилася. Тож, виринувши втретє, ящірка, не панькаючись, перевернула плавальну посудину одним потужним помахом хвоста. Опинившись у воді, всі три істоти заверещали, заборсались, теліпаючи навсібіч своїми кінцівками. Вони спробували пливти до берега, причому найбільша з них одразу зайняла місце позаду. Вона й далі стискала дерев’яне знаряддя, спираючись на нього у воді й загрібаючи вільною передньою кінцівкою. Очамимря підпірнула й, ухопивши самця ззаду за поперек, потягла його на глибину. Вона, не знаючи, чомусь була впевнена, що не дихати під водою може набагато довше за цих створінь. Так воно й вийшло. Трохи потіпавшись у зубах, тіло найбільшої з істот нарешті заспокоїлося, ще раз наостанок смикнувшись, розслаблено обм’якло. Очамимря не хотіла позбуватися інших істот і через це, так само не виринаючи, розвернулась у напрямку ближнього берега, до якого її жертви саме й намагалися дістатися. Полишивши нерухоме тіло на мілководді, вона метнулася назустріч двом меншим істотам, які бовтались уже неподалік, підгрібаючи під себе воду й завиваючи. Поперекушувавши їм карки двома влучними укусами, Очамимря легко витягла всі три тіла на прибережний пісок і заходилась бенкетувати.

Це знову було воно – те солодкувате м’ясо, рівного якому не мав ні заєць, ні ондатра, ні тим більше нікчемний пуголовок. Особливого смаку додавав ще й переляк, страх, пережитий жертвами перед смертю. Певно, від дії цього всеохопного страху їхня плоть неначе бубнявіла, промивалася свіжою, стрімкою кров’ю, що її гнало серце в несамовитому темпі, чи то від надії в останній момент урятуватися, чи то навпаки, від безнадії. Маючи так багато їдла, Очамимря могла тепер і поперебирати, тож спершу вона повід’їдала найсмачніші місця, від поперека й униз, до колін. Кісток там майже не було, м’ясо найбільшого самця, щоправда, трохи відгонило якимось димом, але менші жертви були на диво соковитими й ніжними. Тож, наївшись, Очамимря за звичкою (і за велінням природи своєї) уклалася спати на піску, неподалік від розтерзаних тіл. Прокинулася надвечір, заревла, відганяючи зграю здичавілих собак, які вже скрадалися в кущах, учувши запах крові та м’ясива, ще раз утамувала голод – і знову залягла в блаженний сон. Але вночі небо захмарилося, здійнявся вітер, вода в Ріці піднялась і забрала недоїдені рештки з собою.

* * *

Тим часом у граді вільний день, на роботу йти не треба. Це, кажуть, перві люде ще придумали, щоб за шість днів, на сьомий, чи через сім, на восьмий, один день не працювати. То й у граді так буває. Тільки не щоразу якогось певного дня, а тільки коли Кнєзь розпорядиться. Часом після десяти днів праці, а часом і після півторадесяти. Ото вже радість тоді в граді запановує. Хоча Кнєзь і сердиться, і свариться: каже, що після вільного дня, назавтра, дуже погано робота йде на будівництві й скрізь по граду взагалі. Ну так чого ж би вона добре йти мала – нарід же, відпочивши, розслабившись, не дуже охочий знову до праці ставати.

То, щоб городяни дурно не тинялися, клей запахущий не нюхали, грибами сушеними не об’їдалися та растаман-траву не збирали, останнім часом Кнєзь у вільний день чистоту проголошує. Це значить, що всі мають помитися: чи в Ріці, чи вдома, як хто вже дуже немічний або лінивий, а також у помешканнях своїх лад навести, сміття зайве повигрібати. Каже Кнєзь, ніби чистота – запорука здоров’я. Хто його зна, може, і правду каже. Кнєзь же помилятися не може. Хоча коли чоловік якою коростою або струпом укритий, та ще ті струпи намочити й мочалом пошкребти, то йому тільки гірше робиться. Але то вже Кнєзь так розпорядився. І не годиться заперечувати.

Тож і миється люд цього дня хто вже хоче і хто не хоче. Перуть свої роби натільні, ушивники й підсорочники, ті, котрі вже дуже чистьохи. Більшість до Ріки повиходила, туди ж, куди і щодня, трохи вище за течією, ніж міст будувати ходять. Чоловіки й жінки, діти й підлітки. Декотрі сором’язливіші, переважно дівчата й жінки молоденькі, вище відходять, туди, де вже кам’яні мури вздовж русла закінчуються, і там, в очеретах прибережних, тіла свої оголивши, купіль приймають. Підлітки-хлопчаки за ними підглядають, на березі залягаючи. Дівчата те давно завважили, сміються, махають руками в їхній бік, срам прикриваючи.

Аж раптом як заверещать дівки, як не кинуться з води на берег! Спотикаються у воді, перечіпаються. Шмаття мокре до тіла тулять, не доправши його й не посушивши. Страх, переляк в очах – Видно, що не придурюються. Куди та сміхотливість і поділася.

Щось пливе згори за течією, і то щось таке, що їх не на жарт налякало. Щось таке рожевувате, волокнисте, із синюватим відливом. Он іще таке саме, слизьке й матлахате, і ще. Налякані дівчата, сяк-так одягнувшися, біжать до юрби, показуючи на воду руками.

А тим часом щось рожевувате з синявою повільно пропливає просто в людей перед очима й завертає під дамбу недобудовану. Котрийсь із гриднів, із коня спішившись, теж свою сорочку прав та під пахвами волохатими водою плюскав, а зараз, розправивши сорочку на камені, підійшов сторожко, по коліно у воді, нахилився над водою принесеним, придивився, скривився бридливо: «Фе!..»

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.