Консуело

«Боже милостивий! – скрикнула вона. – Та про що й про кого говорить цей хлопчик? Не слухайте його, пане абате! Ні, ніколи, ніколи наша родина не мала нічого спільного з тим окаянним, чиє мерзенне ім'я він щойно вимовив».

«Говоріть за себе, тітонько, – рішуче заперечив Альберт. – Ви – Рудольштадт у душі, хоча в дійсності походите від Подебрадів. Але в моїх жилах тече на кілька крапель більше чеської крові й на кілька крапель менше крові іноземної. У родовідному древі моєї матері не було ні саксонців, ні баварців, ні пруссаків: вона була чистої слов'янської раси. Ви, тітонько, очевидно, не цікавитеся шляхетним походженням, на яке не можете претендувати, а я, дорожачи своїм особистим славним походженням, можу повідомити вам, якщо ви не знаєте, і нагадати вам, якщо ви забули, що в Яна Жижки була дочка, що вийшла заміж за графа Прахаліца, і що мати моя, сама Прахаліц, – нащадок по прямій жіночій лінії Яна Жижки так точно, як ви, тітонько, – нащадок Рудольштадтів».

«Це марення, це омана, Альберте…»

«Ні, дорога тітонько, це вам може підтвердити пан капелан, людина правдива, богобоязка; у нього в руках були дворянські грамоти, що засвідчують це».

«У мене?» – скрикнув капелан, блідий як мрець.

«Ви можете в цьому зізнатися, не червоніючи перед паном абатом, – з гіркою іронією відповів Альберт. – Ви тільки виконали свій обов'язок католицького священика й австрійського підданого, коли спалили ці документи наступного дня після смерті моєї матері».

«Моя совість повеліла мені тоді спалити їх, але свідком цього був лише Господь, – мовив капелан, іще дужче бліднучи. – Графе Альберте, скажіть, хто міг вам це відкрити?»

«Я вже сказав вам, пане капелане: голос, що говорить гучніше, ніж голос священика».

«Що це за голос, Альберте?» – запитала я, сильно зацікавлена.

«Голос, що говорить під час сну», – відповів Альберт.

«Але це нічого не пояснює, сину мій», – сказав граф Християн задумливо й сумно.

«Голос крові, батьку мій!» – відповів Альберт тоном, що змусив усіх нас здригнутися.

«О боже мій! – скрикнув дядько, молитовно склавши руки. – Знову ті ж сни, знову та ж гра хворої уяви, які колись так терзали його бідну матір. – І, нахилившись до тітоньки, він тихо додав: – Мабуть, під час своєї хвороби вона про все це говорила при дитині, і, мабуть, її слова відбилися в його дитячому мозку».

«Це неможливо, братику, – відповіла каноніса, – Альбертові не було й трьох років, коли він утратив матір».

«Найімовірніше, – упівголоса заговорив капелан, – що в будинку могло зберегтися що-небудь із тих проклятих єретичних писань, сповнених неправди й безбожництва, які вона зберігала з огляду на сімейні традиції. Проте перед смертю в неї вистачило моральних сил пожертвувати ними».

«Ні, від них нічого не збереглося, – мовив Альберт, який не пропустив жодного слова, сказаного капеланом, незважаючи на те, що той говорив дуже тихо, а молодий граф, що збуджено походжав по великій вітальні, у цей час був на іншому її кінці. – Ви самі прекрасно знаєте, пане капелане, що знищили все й що наступного дня після її кончини все обшукали й перерили в її кімнаті».

«Звідки ти все це взяв, Альберте? – суворо запитав граф Християн. – Який віроломний або безрозсудний служник здумав збентежити твій юний розум, розповівши, безсумнівно, в перебільшеному вигляді, про ці сімейні події?»

«Жоден зі служників мені цього не говорив, батьку, присягаюся моєю вірою й совістю».

«Виходить, це справа рук ворога роду людського», – промимрив із жахом капелан.

«Мабуть, більш правдоподібно й більш по-християнському, – вставив абат, – припустити, що граф Альберт обдарований винятковою пам'яттю й що події, які зазвичай проходять для дітей безслідно, відбилися в його мозку. Переконавшись у рідкісному розумі графа, я можу легко припустити, що він розвився надзвичайно рано, а пам'ять його воістину надзвичайна».

«Пам'ять моя вам здається такою надзвичайною лише тому, що ви самі зовсім позбавлені її, – заперечив сухо Альберт. – Наприклад, ви не пам'ятаєте, що ви робили тисяча шістсот дев'ятнадцятого року, після того як мужній, вірний протестант Вітольд Подебрад (ваш дід, дорога тітонько), останній предок, який носив наше ім'я, почервонив своєю кров'ю скелю Жаху. Закладаюся, пане абате, що ви забули про ваше поводження за цих обставин».

«Зізнаюся, зовсім забув», – відповів абат з глузливою посмішкою, що було не дуже чемно в ту хвилину, коли нам усім стало ясно, що Альберт марить.

«У такому разі, я вам нагадаю, – сказав Альберт, нітрохи не бентежачись. – Ви почали з того, що поспішили дати пораду імператорським солдатам, які щойно прикінчили Вітольда Подебрада, втікати або сховатися, тому що ви знали, що пльзеньські робітники, котрі мали мужність визнавати себе протестантами й обожнювали Вітольда, вже йшли помститися за смерть свого вождя, готуючись розтерзати на шмаття його вбивць. Потім ви вирушили до моєї прабабки Ульріки, тремтячої й заляканої вдови Вітольда, і запропонували їй прощення імператора Фердинанда Другого[116], збереження її маєтків, титулів, свободи, життя її дітей – за умови, якщо вона слухатиме ваших порад і платитиме за ваші послуги золотом. Вона погодилася на це: материнська любов штовхнула її на такий легкодухий учинок. Вона не вшанувала мученицької кончини свого шляхетного чоловіка. Вона народилася католичкою й відреклася від своєї віри тільки з любові до чоловіка. Вона не знайшла в собі сили піти на злидні, вигнання, гоніння заради того, щоб зберегти дітям віру, яку їхній батько щойно засвідчив своєю кров'ю, і зберегти їм те ім'я, яке він прославив більше за всіх своїх предків – гуситів, калекстинів[117], таборитів, сиріт[118], союзних братів[119] і лютеран». (Усе це, мила Порпоріно, назви єретичних сект, що існували в часи Яна Гуса й Мартіна Лютера; до них, очевидно, належала й та гілка роду Подебрадів, од якої походимо ми.)

«Словом, – вів далі Альберт, – саксонка злякалася й поступилася. Ви заволоділи замком, ви змусили імператорських солдатів покинути його, ви врятували наші маєтки. На величезному багатті ви спалили всі наші грамоти, весь наш архів. От чому моїй тітоньці, на її щастя, не вдалося відновити родовідне древо Подебрадів, і вона знайшла собі їжу більш легкотравну – родовід Рудольштадтів. За ваші послуги ви дістали велику нагороду, – ви розбагатіли, дуже розбагатіли. Через три місяці Ульріці було дозволено вирушити до Відня і припасти до стоп імператора, який одразу милостиво дозволив їй змінити підданство її дітей, виховувати їх під вашим керівництвом у католицькій вірі, а в майбутньому віддати на військову службу й дозволити боротися під тими прапорами, проти яких так мужньо боролись їхній батько й діди. Словом, я й мої сини, ми були зараховані до лав війська австрійського тирана…»

«Ти й твої сини!..» – з розпачем скрикнула тітонька, бачачи, що він зовсім заговорюється.

«Так, мої сини: Сиґізмунд і Рудольф», – відповів пресерйозно Альберт.

«Це імена мого батька й дядька, – пояснив граф Християн. – Альберте, чи ти сповна розуму? Опам'ятайся, сину мій! Понад сторіччя відокремлює нас від цих сумних подій, що сталися з волі Божої…»

Альберт стояв на своєму. Він переконав себе й хотів переконати нас у тому, що він – Братислав, син Вітольда, і перший з Подебрадів, який носив материнське ім'я – Рудольштадт. Він розповів нам про своє дитинство і про катування графа Вітольда, про які він зберіг найясніший спомин. Винуватцем мученицької смерті Вітольда він уважав єзуїта Дітмара (яким, на його думку, був не хто інший, як абат-гувернер). Він говорив також про глибоку ненависть, що відчував у дитинстві до цього Дітмара, до Австрії, до імператорської династії й до католиків. Потім його спомини почали якось плутатися; він додав масу незрозумілих речей про вічне й безперервне життя, про повернення людей із того світу на землю, ґрунтуючись при цьому на віруванні гуситів: начебто Ян Гус через сто років після своєї смерті повернеться в Чехію, щоб закінчити почату справу. За словами Альберта, пророкування це здійснилося, тому що, запевняв він, Лютер – це воскреслий Ян Гус. Словом, у його промові була якась дивна суміш єресі, марновірства, похмурої метафізики й поетичного марення. І все це говорилося так переконливо, з такими точними, цікавими подробицями подій, яких він нібито був свідком і які стосувалися не тільки Братислава, але і Яна Жижки й багатьох інших померлих (він запевняв, що все це – його власні минулі втілення), що ми мовчали, вражені, не зважуючись ні зупинити його, ні суперечити йому. Дядько й тітонька, що страшенно страждали від цього, на їхню думку, нечестивого божевілля, проте хотіли до кінця розібратися в ньому; адже божевілля Альберта вперше виявилося так відкрито, і треба ж було знати джерело лиха, щоб потім мати можливість із ним боротись. Абат намагався було обернути все на жарт, запевняючи, що граф Альберт, штукар і насмішник, тішить себе, містифікуючи нас своєю надзвичайною ерудицією.

«Він так багато читав, – говорив абат, – що був би спроможний у такий от спосіб, розділ за розділом, розповісти нам історію всіх століть, притому з такими подробицями, з такою точністю, що люди, схильні вірити в чудесне, могли б подумати, начебто він дійсно сам був присутній при всіх описаних ним сценах».

Каноніса, яка при всій своїй полум'яній набожності була схильна до марновірства й уже починала вірити племінникові на слово, поставилася дуже неприязно до просторікувань абата й порадила йому приберегти свої жартівні пояснення до більш веселого випадку; потім вона почала всіляко намагатися повернути племінника до дійсності.

«Бережіться, тітонько, – нетерпляче відповів Альберт на її вмовляння, – бережіться, щоб я вам не сказав, хто ви така. Дотепер я гнав од себе цю думку, та щось говорить мені, що біля мене стоїть зараз саксонка Ульріка».

«Так ви гадаєте, бідолашне дитя моє, – відповіла каноніса, – що ця розсудлива, самовіддана прабабка, яка зуміла зберегти своїм дітям життя, а нащадкам незалежність, статок, почесті – все, чим вони тепер користуються, – ви гадаєте, що вона відродилася знову в мені? Знайте ж, Альберте, я так люблю вас, що в змозі була б зробити навіть більше, ніж вона. Я пожертвувала б своїм життям, якби цією ціною могла зцілити ваш розум, що помутився».

Альберт якийсь час мовчки дивився на тітку, і в його погляді крізь суворість проглядала ніжність.

«Ні, ні, – сказав він нарешті, підходячи до неї й опускаючись біля її ніг на коліна, – ви ангел, і колись ви причастилися з дерев'яної чаші гуситів. А все-таки саксонка тут: її голос сьогодні долинав до мене кілька разів».

«Припустіть, що це я, Альберте, – проказала я, намагаючись його розвеселити, – тільки не дуже гнівайтеся на мене за те, що я не віддала вас катам тисяча шістсот дев'ятнадцятого року».

«Ви – моя мати! – скрикнув він, дивлячись на мене страшними очима. – Не говоріть мені цього, тому що я не можу вас простити. Господь відродив мене в лоні більш сильної жінки, він загартував кров'ю Жижки моє єство, що збилось із правильного шляху. Амаліє, не дивіться на мене, а головне, не говоріть зі мною! Це ваш голос, Ульріко, заподіяв мені сьогодні всі ці страждання!»

Із цими словами Альберт стрімко вийшов, залишивши нас у найпригніченішому стані, бо ми з гіркотою переконалися в розладі його розуму.

Була друга година пополудні. Перед цим ми спокійно пообідали. За обідом нічого, крім води, Альберт не пив, так що його божевільні слова ніяк не можна було пояснити сп'янінням. Тітонька з капеланом зараз же побігли за ним услід: уважаючи його тяжкохворим, вони хотіли чим-небудь допомогти йому. Але – незбагненна річ! – Альберт зник, немов якими чарами. Його ніде не могли знайти: ні в його кімнаті, ні в кімнаті матері, де він часто зачинявся, у жодному із завулків замку. Його всюди шукали – в саду, біля річкового заповідника, в околишніх лісах, у горах. Жодна людина не бачила його ні поблизу, ні здалеку. Навіть слідів його не могли знайти. Ніхто в замку цієї ночі не лягав спати. Служники зі смолоскипами до самого світанку шукали його.

Уся родина молилася. Наступний день минув у тій же тривозі, а наступна ніч – у тій же зневірі. Не вмію вам висловити, в якому жаху була я – адже досі я жодного разу не відчувала таких хвилювань і не переживала настільки важливих сімейних подій. Я була переконана, що Альберт позбавив себе життя або втік назавжди. Зі мною стався нервовий напад, мене трясла лихоманка. Незважаючи на жах, що вселяється мені цією дивною, фатальною людиною, у мені все ще жив залишок любові до нього. У мого батька вистачило сил вирушити на полювання: він уявляв, що десь у глибині лісів знайде слід Альберта. Бідна моя тітонька, що терзалася горем, не падала духом, була діяльна, мужня, доглядала за мною й намагалася всіх заспокоїти. Дядько молився день і ніч. Бачачи його гарячу віру й стоїчну покірність волі Божій, я пошкодувала, що не набожна.

Абат робив вигляд, буцім трохи сумує, але запевняв, що зовсім спокійний. «Треба правду сказати, – говорив він, – граф Альберт під час наших подорожей жодного разу так надовго не зникав, але іноді він відчував потребу в самоті й духовному спогляданні». На думку абата, кращий засіб проти дивацтв молодого графа полягав у тому, аби ніколи йому не суперечити й робити вигляд, начебто нічого не помічаєш. Насправді ж цей інтриган і найбільший егоїст був зацікавлений винятково в одержанні великої платні й тому намагався якомога довше протягнути строк свого перебування в гувернерах, уводячи родину в оману й приписуючи собі неіснуючі заслуги. Зайнятий своїми справами й розвагами, він полишав Альберта на самого себе й, очевидно, зовсім не перешкоджав розвитку його дивацтв. Дуже можливо, що він не раз бачив його хворим і збудженим. І, авжеж, не перешкоджав йому нестримно віддаватися його хворій фантазії. Безсумнівно одне, що абат умів приховувати ці дивацтва від усіх, хто б міг повідомити нас про них. Усі листи, отримані дядьком від друзів, були сповнені привітань з приводу достошств його красеня сина й похвал на його адресу. Очевидно, Альберт ніде й ні на кого не справляв враження хворої або не цілком нормальної людини. Хай там як, але його внутрішнє життя за всі ці вісім років мандрів було для нас непроникною таємницею.

По закінченні трьох діб, бачачи, що Альберт усе не з'являється, і побоюючись, що ця подія зашкодить його власним справам, абат зібрався їхати до Праги, нібито на пошуки молодого графа, який, на його думку, міг розшукувати в цьому місті яку-небудь книгу.

«Альберт подібний до вчених, – говорив він, – які так занурені у свої дослідження, що для задоволення цієї безневинної пристрасті готові забути весь світ».

Потому абат виїхав і більше не повернувся.

Після цілого тижня болісної тривоги, коли ми стали вже зовсім втрачати надію, тітонька, проходячи повз кімнату Альберта, раптом побачила у відчинені двері, що він спокійнісінько сидить у кріслі й гладить собаку, що супроводжував його в таємничій подорожі. На його одежі не видно було ні бруду, ні дір, тільки золоте шиття потемніло, наче він був у сирому місці або проводив ночі просто неба. Із взуттям у нього також було все гаразд, – очевидно, він ходив не багато. Тільки борода й волосся свідчили про те, що він давно ними не займався. Від цього дня, треба сказати, він перестав голитися й пудрити волосся, як інші чоловіки, – ось чому він вам, Ніно, і видався примарою.

Тітонька з лементом кинулася до нього.

«Що з вами, мила тітонько? – запитав він, цілуючи їй руку. – Можна подумати, що ви мене цілу вічність не бачили».

«Бідолашний мій хлопчику, – скрикнула вона, – ти ж пропадав цілий тиждень, ні словом нас не попередивши! Ось уже сім жахливих днів, сім жахливих ночей, як ми тебе шукаємо, плачемо за тобою, молимося за тебе».

«Сім днів? – повторив Альберт, з подивом дивлячись на неї. – Тобто ви хочете сказати, мила тітонько, – сім годин? Адже я тільки сьогодні вранці пішов на прогулянку і, як бачите, повернувся, не спізнившись до вечері. Невже я міг настільки стривожити вас такою короткою відсутністю?»

«Так, звичайно, – мовила каноніса, боячись погіршити хворобливий стан племінника, розкривши йому правду. – Це я обмовилась: я хотіла сказати – сім годин. А хвилювалась я тому, що ти не звик до таких тривалих прогулянок; до того ж я бачила сьогодні вночі поганий сон, і це вивело мене з рівноваги».

«Мила тітонько, чудесний мій друже! – ніжно мовив Альберт, цілуючи її руки. – Ви мене любите, як малу дитину. Але батько, сподіваюся, не хвилювався?»

«Аж ніяк. Він чекає тебе вечеряти. Уявляю, який ти, мабуть, голодний».

«Не дуже: адже я добре пообідав».

«Де й коли, Альберте?»

«Та тут же, сьогодні, з вами, мила тітонько. Але я бачу, що ви все ще не прийшли до тями. Який я засмучений, що так налякав вас. Але чи міг я це передбачити?»

«Ну, ти ж мене знаєш. Краще розкажи, де ти їв і де спав відтоді, як пішов з дому».

«Із сьогоднішнього ранку? Та як же я міг хотіти спати, як міг зголодніти?»

«А скажи, тобі нездужається?»

«Нітрохи».

«Ти не стомився? Ти, мабуть, багато ходив, піднімався на гори? Це дуже стомливо. Де ж ти був?»

Альберт прикрив очі рукою, мовби силкуючись згадати, але не зміг.

«Зізнатися, нічого не пам'ятаю, – нарешті мовив він. – Дуже вже я був зайнятий своїми думками. Я йшов, нічого не помічаючи, як, пам'ятаєте, бувало в дитинстві. Адже я ніколи не міг відповісти на жодне з ваших запитань».

«Ну, а під час своїх подорожей ти звертав увагу на те, що бачив?»

«Іноді, але не завжди. Я багато чого спостерігав, але багато чого й забув, дякувати Богові».

«А чому «дякувати Богові»?»

«Та тому, що на землі доводиться бачити жахливі речі», – відповів він, підводячись із похмурим виглядом, якого раніше тітонька не помічала в ньому.

Тут вона зрозуміла, що не слід більше змушувати його говорити, і поспішила до дядька повідомити, що син його знайшовся. Ніхто в будинку ще не знав цього, ніхто не бачив, як він повернувся. Він так само непомітно з'явився, як зник.

Бідолашний дядько, який настільки мужньо переносив усі попередні страждання, не витримав такої радості, – знепритомнів. Тож, коли Альберт увійшов, батько мав вигляд гірший, аніж його син. Альберт, який після своїх тривалих подорожей зазвичай нічого не помічав із того, що діється навколо, цього вечора здавався зовсім іншим. Він був дуже ніжний з батьком, стривожився його кепським виглядом, допитувався, що тому причиною. Коли ж йому ризикнули натякнути на те, що довело його батька до такого стану, він нічого не зрозумів, і з його щирих відповідей було видно, що він анічогісінько не пам'ятає про своє зникнення, що тривало тиждень.

– Те, що ви мені розповідаєте, цілком схоже на сон, мила баронесо, – мовила Консуело. – Це здатне не приспати мене, як ви очікували, а звести з розуму. Чи мислимо, щоб людина прожила цілий тиждень, нічого не усвідомлюючи?

– І уявіть, це ніщо в порівнянні з тим, що ви ще почуєте від мене. Я прекрасно розумію, що вам важко повірити мені, аж поки ви на власні очі не переконаєтеся, що я не тільки нічого не перебільшую, але, навпаки, про деякі речі змовчую, щоб скоротити свою розповідь. Знайте, я говорю вам лише про те, що бачила власними очима, й усе-таки іноді запитую себе: що ж таке Альберт – чаклун чи людина, що знущається над нами? Одначе пізно; боюся, що я зловживаю вашою люб'язністю.

– Ні, це я зловживаю вашою, – відповіла Консуело. – Ви, мабуть, дуже стомилися від своєї розповіді. Хочете, відкладемо до завтра продовження цієї неймовірної історії?

– Добре. Отже, до завтра, – сказала юна баронеса, обіймаючи її.

Розділ 29

Консуело, вислухавши цю дійсно неймовірну історію, довго не могла заснути. Темна дощова ніч, сповнена якихось звуків, схожих на стогони, ще підсилювала незнайомий їй досі марновірний страх. «Виходить, існує незбагненний фатум, який тяжіє над деякими людьми? – говорила вона собі. – Чим завинила перед Богом ця молода дівчина, яка щойно так відверто розповідала про своє ображене наївне самолюбство, про свої обмануті райдужні надії? А що поганого вчинила я сама, щоб мою єдину любов було так жахливо розбито й зганьблено? Який гріх учинив цей відлюдний Альберт Рудольштадт, аби втратити розум і здатність керувати власним життям? І яку ж відразу мусило відчути провидіння до Андзолето, щоб оддати його на поталу, як воно це зробило, поганим схильностям і спокусам розпусти!»

Подолана втомою, вона, нарешті, заснула й поринула в недоладні й нескінченні сни. Двічі-тричі вона прокидалася й знову засинала, не маючи сил усвідомити того, де вона, і вважаючи, що вона все ще в дорозі. Порпора, Андзолето, граф Дзустіньяні й Корилла – усі по черзі проходили перед її очима, виголошуючи їїі дивні, болісні промови, дорікаючи за якийсь злочин, що за нього вона зазнавала кари, хоча й не пам'ятала, щоб вона його вчиняла. Але всі ці видіння відступали перед образом Альберта. Він безупинно з'являвся перед нею зі своєю чорною бородою, зі спрямованим в одну точку поглядом, у своєму жалобному одязі, що нагадував золотим оздобленням й розсипаними по ньому блискітками покров небіжчика.

Прокинувшись, вона побачила біля свого ліжка Амалію, вже ошатно одягнену, свіжу, усміхнену.

– Знаєте, мила Порпоріно, – звернулася до неї юна баронеса, цілуючи її в чоло, – у вас є щось дивне. Видно, мені судилося жити з незвичайними істотами, тому що й ви також належите до їхнього числа, це безсумнівно. Ось уже чверть години, як я дивлюся на вас сплячу, щоб розгледіти при денному світлі, чи гарніша ви, ніж я. Зізнаюся, мене це почасти тривожить, і хоч я й поставила хрест на своїй любові до Альберта, але мені все-таки було б трохи прикро, якби він почав задивлятися на вас. Хай там як, але він тут єдиний чоловік, а я досі була єдиною жінкою. Тепер нас дві, і якщо ви мене затьмарите, я цього вам не прощу.

– Ви полюбляєте насміхатись, – відповіла Консуело. – Це невеликодушно з вашого боку. Залиште ці злі жарти і краще скажіть мені, що ж у мені незвичайного? Може, моя колишня потворність повернулась? Я гадаю, що це саме так.

– Скажу вам усю правду, Ніно. Зараз, при першому погляді на вас, коли ви лежали така бліда, напівзаплющивши величезні, скоріше зупинені, аніж сонні очі, звісивши з ліжка худу руку, зізнаюся – я пережила хвилину тріумфу. Але чим більше я дивилася на вас, тим більше вражала мене ваша нерухомість, ваш воістину царствений вигляд. Знаєте, рука ваша – це рука королеви, а у вашім спокої є щось гнітюче, щось підкорююче, – я й сама не знаю що. І раптом ви почали здаватися мені страшенно гарною, а тим часом погляд у вас дуже лагідний. Скажіть мені, Ніно, що ви за людина? Водночас ви й приваблюєте й лякаєте мене. Мені дуже совісно за всі ті дурниці, які сьогодні вночі я встигла вам наговорити; ви мені ще нічого не сказали про себе, а самі вже знаєте всі мої вади.

– Якщо в мене вигляд королеви, що, правду сказати, ніколи не спадало мені на думку, – відповіла Консуело, сумно всміхаючись, – то хіба тільки королеви жалюгідної, розвінчаної. Краса моя завжди здавалася мені досить спірною. Якщо ж ви хочете знати мою думку про вас, мила баронесо Амаліє, то ви підкупили мене своєю відвертістю й добротою.

– Що я відверта – це так, але чи відверті ви, Ніно? Щоправда, у вас відчувається велич, шляхетна чесність, але чи здатні ви розкривати душу? Гадаю, що ні.

– Погодьтеся, не мені ж робити перші кроки. Це ви, моя теперішня покровителька й хазяйка моєї долі, маєте викликати мене на відвертість.

– Ваша правда. Але ваша розсудливість лякає мене. Скажіть, ви не будете занадто мене картати за моє легкодумство?

– Я не маю на це ніякого права. Я ваша вчителька музики, і тільки. До того ж бідна дівчина, що вийшла з народу, як я, завжди мусить знати своє місце.

– Ви з народу, горда Порпоріно?! О, це неправда! Цього не може бути! Скоріше ви здаєтеся мені таємничим нащадком якого-небудь князівського роду. Чим займалася ваша мати?

– Вона співала, так само як і я.

– А ваш батько?

Консуело зніяковіла. Вона не приготувала заздалегідь відповідей на всі нескромно-фамільярні запитання юної баронеси. Річ у тім, що вона ніколи нічого не чула про свого батька, і їй навіть не спадало на думку поцікавитися, чи був він узагалі в неї.

– Так я й знала, – вигукнула, заливаючись сміхом, Амалія, – ваш батько був або іспанський гранд, або венеціанський дож.

Тон цієї розмови здався Консуело легковажним і образливим.

– По-вашому, – зауважила Консуело з відтінком невдоволення, – чесний майстровий або бідний артист не має права передати своїй дитині природжену шляхетність? Вам здається, що діти народу мусять бути неодмінно грубі й потворні?

– Те, що ви сказали, це шпилька на адресу моєї тітки Вінцеслави, – заперечила баронеса, сміючись іще голосніше. – Ну, пробачте мені, дорога Ніно, якщо я трохи вас розсердила, і дозвольте мені вигадати про вас найкрасивіший роман. Одначе, любонько, одягайтеся хутчіше: зараз залунає дзвін, і тітонька скоріше заморить усіх нас голодом, аніж накаже подати сніданок без вас. Я допоможу вам відчинити ваші скрині, давайте ключі. Я впевнена, що ви привезли з Венеції гарнесенькі туалети й тепер просвітите мене стосовно мод: адже я так давно животію в цій дикій країні.