Дзеркало

5.

– Виявляється, не так важко приховувати від всіх своє справжнє дитинство, приховувати свої сімейні таємниці, – почав я. – Не важко, якщо твоє життя мов посудина наповнена любов’ю й щастям – тоді в минуле не тягне і ти не так часто думками повертаєшся туди.

У дванадцять років моя мама, а твоя Артурчик бабуся, померла й ми залишились самі, в чужому місті, в найманій квартирі площею 20 квадратних метрів. Нас було троє: тато, я і мій брат Женя. Ми не надто переживали через відсутність власних кімнат, через голодні вечори і сніданки з одним чаєм, через те, що тато постійно пропадав на роботі, але зарплати йому вистачало лише на найнеобхідніше. Тоді ми переживали лише за маму, чи може за тата, а може навіть за себе покинутих. Мені, зараз, через стільки років, важко точно згадати, але я точно пам’ятаю, як лягавши спати, мов наркоман на голці я згадував дні з мамою, дні коли ми гуляли літніми днями, дні коли сиділи на лавицях в парку і розглядали хмари – вишукували якісь химерні малюнки від Бога. Ми тоді думали, що хтось на небі, мов художник розмальовує блакитні краєвиди білим кольором, інколи розбавляючи палітру чорною фарбою і тоді йшов дощ. Згадував її сміх, її руки, її сльози – так, хоч і рідко, але сльози також були. Всі ці спогади, в ліжку перед сном, я щодня проживав, щось оплакував, а щось пригнічував в собі.

Тоді мені ні з ким було поговорити, брат хоч і був моїм близнюком, проте він швидко затоптав в собі пам'ять про маму, психологів в моєму дитинстві не було, тому залишався тато, котрий хотів мене послухати, хотів нас нагодувати й одіти, й паралельно напевно хотів просто задовольнити свою професійну потребу – лікувати людей. На все його не вистачало.

Одного разу тато приніс велике дзеркало.

– Оце, що сьогодні нам принесли? – запитав Артур. Юля просто мовчки слухала і дивилась то на мене, то на сина.

– Так, сину, це, саме це дзеркало. Воно з’явилось в моєму житті тоді, коли я найбільше потребував когось живого і справжнього, щоб не зійти з розуму. Відразу було видно, що воно пережило чимало людей, котрі в нього заглядали. Ви лише подивіться на оздоблення дерев’яним орнаментом зі всіх сторін, мені колись здавалось, що це язики вогню, котрі потемніли вад часу – так довго вони горіли та від пилу, який з нього стирали. Колись тоді, коли я вперше заглянув в нього, я фізично відчув, чи навіть скоріше побачив сотні й тисячі очей, котрі дивились з нього на мене. Я відчув страх за ті емоції, котрі цей предмет мов губка ввібрала в себе; мені малому, на мить здалось, що це і не дзеркало зовсім, а пам'ятник, котрий дивився на своїх власників в приймальнях, в спальнях, у ванних кімнатах; колись дивився, а зараз показував: красу оголених тіл, помпезні зачіски, награні посмішки, нафарбовані помадою губи, зморшки навколо очей й надписи на розпареному склі.

Побути перед дзеркалом з точки зору чесності – це ніби відвідати священика, з тією різницею, що священику ти відкриваєш душу, а перед дзеркалом ти спершу відкриваєш тіло, а вже тоді заглядаєш глибше. Відкриваєш, вивчаєш і досліджуєш всі зміни, кожен волосок і морщинку, крутишся навколо себе й оцінюєш фігуру, одяг. Потім наносиш грим, вдягаєш маску, навіть проводиш репетиції важливих розмов і ось, ти знову в своєму черепашачому панцирі.

Мій тато тоді сказав:

– Діти, це не звичайне дзеркало. Це дзеркало, яке буде здійснювати всі Ваші мрії, буде Вас переносити в будь-який час – в минуле або в намріяне майбутнє. Може ви чули про машину часу, так от, той самий винахідник сконструював машину щастя.

– Тату, такого не буває! – голосно відреагував мій брат. – Звідки взагалі це дзеркало взялось? Йому вже напевно триста років!

– Ви можете не вірити, це дійсно якась магія. А може, те що дзеркало буде в нас це везіння. Присядьте, я швидко Вам розповім звідки воно взялось.

Ми всілись поряд з дзеркалом і тато продовжував:

– Отже, все почалось майже рік тому, коли мене попросили відвідати одного пацієнта. Він живе в самому центрі міста в Зерновому будинку. Знаєте де це?

– Ні. Не знаємо де і чому його так назвали?

– Ну це не так і важливо, ми там часто гуляємо і я наступного разу Вам покажу, а назвали його на честь людини, котра побудувала цей дім, а потім там проживала. Ця людина займала всі три поверхи в будинку, а це вісімнадцять кімнат і була найбагатшою серед зернових магнатів тих часів. Ходила легенда, що той чоловік досягав всього чого хотів, казали навіть, що він душу продав дияволу, за свої успіхи.

Так от, мій новий пацієнт живе там в одній з кімнат і майже місяць не міг виходити з квартири через хворобу. Мене запросили його сусіди, тому що з сім’ї в нього нікого немає. Коли я зайшов, на мене дивився впевнений в собі, Ваш татко – відразу на вході я наткнувся на це дзеркало. Хворий лежав в кімнаті й не міг поворушити жодною частиною тіла, в тому числі язиком. Діагноз в таких хворобах ставити не важко, важко озвучувати його пацієнтам. Надії на одужання майже не було. Я насправді не сильно приховував від нього невтішні прогнози, до того ж йому ставало щодня все гірше.

Через сім чи вісім днів, я знову прийшов до свого не ходячого пацієнта, послухавши його дихання, серцебиття, змірявши тиск і поглянувши в його зіниці, я присів поряд і зробив глибокий вдих. Повітря було застояним, навіть не запах, а темнота кімнати проникла в мої легені з пилюкою. Я підійшов до старовинних гардин, вони виглядали як античний фаянс, котрий був виготовлений древніми богами й хвилі гардин застигли в часі тисячі років тому. Я вагався лише мить – мене лякала перспектива зрушити кілька сантиметрові шари пилюки, потім різко потягнув одну частину вправо, іншу вліво і кімната заповнилась світлом. Мій пацієнт виглядав гірше ніж Робінзон Крузо – весь скуйовджений, брудний одяг, синяки під очима, лице було покрите щетиною, а волосся вже забуло про щітку. Закінчуючи огляд, я попросив сусідів, щоб на наступний день викликали доглядальницю, котра зможе привести до ладу зовнішній вигляд хворого. Ми домовились, що наступного дня опівдні разом зі мною до хворого навідається дівчина, котра його поголить і підстриже. Я прийшов вчасно, доглядальниця вже чекала на мене. Сусідка відчинила двері й ми разом з нею почали слідкувати, як її руки швидко почали доводити до ладу волосся, бороду нашого хворого. Лице пацієнта мінялось кілька разів і за годину перед нами була інша людина. Коли вся робота була закінчена, мій пацієнт відразу помолодів на десять років мінімум, але в очах сум не пропадав.

Я запропонував перетягти дзеркало ближче до хворого. Ми разом повільно перенесли дзеркало з коридору в кімнату і налаштували його так, щоб хворий міг себе бачити. І тут, діти, відбулась якась неймовірна подія – як лиш хворий побачив себе в дзеркалі він повернув голову до мене і сказав ледь чутно: «Ну я ще досить гарно виглядаю». Я був шокований. Зараз вам розповідаю, а мурашки по тілу бігають як тоді. Я не зрозумів, що трапилось, я був настільки схвильований, що відразу зібрав речі й пішов в клініку. Я розшукав всі випадки одужання в подібних пацієнтів, хоча одужання – це надто голосно я сказав – це були випадки, коли люди протягували понад рік без руху, без розмов і можливо навіть без розуму. Мені потрібно було розібратись з цим випадком. Я того вечора перечитав історію хворого, я кілька разів переглянув все лікування, дієву речовину всіх препаратів – проте нічого надзвичайного я не робив. Того дня я заснув прямо на роботі.

6.

Зранку я відразу пішов до свого хворого. Зайшовши в кімнату, я побачив всі речі на вчорашньому місці – відкриті вікна, чисте ліжко і дзеркало, в котре дивився мій хворий. Проте він дивився не з ліжка, мій пацієнт стояв перед дзеркалом і дивився широко розплющеними очима. Це було чудо. Я не стримався і сказав: «Це якесь чудо? Що трапилось, як Ви встали?», і у відповідь почув: «Я не знаю лікарю, я такий вдячний Вам за все. Зранку просто побачив себе, побачив, що ще зможу встати, я просто повірив в те, що буду жити».

Ми з братом вже були доволі дорослі, щоб вірити в казочки й Женя запитав:

– Тату, ну хіба так буває? Ну як це – він просто так себе побачив в якомусь дзеркалі і одужав?

– Не знаю чи Ви зможете уявити, наскільки було важко в це повірити мені, практикуючому лікарю. Я, носій наукових знань, я звик довіряти лише перевіреним фактам, тому я і в Бога вірю лише на свята і це більше для підтримання наших традицій і передачі нащадкам. Але я це бачив і разом з моїм пацієнтом ми зробили певні висновки, котрі я Вам розповім і може це дзеркало допоможе Вам в здійсненні Ваших справжніх мрій.

Моє серце тоді калатало так гучно, що я відчував як рухається в такт з серцебиттям мій одяг. Ми з братом переглянулись між собою, напевно в кожного з нас піднявся цілий пласт бажань, і далі уважно слухали.

– Можливо ви колись чули про ефект плацебо в медицині і зокрема в психології, де давно ведуть розмову про це, література переповнена різними дослідженнями на цю тему і реальними, винятковими одужаннями від самого ефекту. Простими словами, цей метод передбачає лікування не справжніми ліками, а максимально подібними до справжніх за формою, кольором, смаком. Сам ефект створює навіть оточення хворого – це може бути знаменитий лікар, це може бути дорога лікарня, можуть бути близькі люди, котрі скажуть, що ці ліки обов’язково допоможуть. Тобто приймаючи пігулки чи уколи люди одужували не від властивостей ліків, а від впевненості в цих ліках і в своєму одужанні. Розумієте? – запитав нас тато.

– Ну трохи, – відповів я. – Ти хочеш сказати, що дзеркало виконало свій плацебо ефект замість ліків?

– Мені здається, що дзеркало допомогло повірити моєму хворому в своє одужання, в те, що він повинен жити і ця віра підсилила в багато разів ефективність ліків, котрими я лікував його.

– Тату, ми не хворі, – різко перебив його Женя. – Ти вже встиг нам наобіцяти, що ми перенесемось і в минуле, і в майбутнє, і мрії всі здійсняться…

– Дзеркало всього-на-всього показує нам реальність. Хоча всього-на-всього в цьому випадку вживати не доречно, оскільки ми живемо у викривленій реальності. Наскільки ми можемо об’єктивно спостерігати за тим, що трапляється навколо щодня? Наші очі також дзеркала, котрі передають в мозок інформацію і ми вже аналізуємо через призму, через досвід, через порівняння, тобто наш мозок може викривляти інформацію. Навіть стовідсоткові факти, різні люди (а це може бути різність по віку, по статі, по зацікавленості, по віросповіданню і т.д.) можуть трактувати по різному – їх мозок вже сприймає не реальність, а намріяну фантастичну картинку. Виходить, що наші очі можуть бути викривленими дзеркалами. Уявіть собі підводний човен, котрий пливе по перископу, а капітан котрий дивиться на скелі замріяно веде на погибель такий корабель, оскільки перед ним інша картина, котру продукує мозок – це може бути океан, адміральське звання, жіночі перси або батьківський дім! Реальність лише мріями не змінити! Ви розумієте про що я?

– Так тату, здається розуміємо, – ствердно відповів я за нас обох. – Для того, щоб кудись перенестись потрібно спершу розібратись з тим станом речей, котрий є зараз?

– Все точно. Мало хто може перед дзеркалом провести більш ніж дві хвилини сконцентрувавшись на собі, адже в ньому ми бачимо всі свої дефекти, ми бачимо всі свої програші, наші очі не можуть нічого приховати від дзеркала. І навіть коли душа хоче щось приховати – кілька хвилин перед дзеркалом і Ви зможете побачити себе справжніх.

Коли я кажу, що дзеркало може Вас зробити щасливими, я маю на увазі, що розібравшись з тепер, ти маєш набагато більше можливостей перемогти в майбутньому або правильно зрозуміти минуле. Не проживши певну ситуацію до кінця, не допивши останню краплю емоцій в кожному конкретному випадку, ти не можеш в дзеркала просити щось. Якщо ти хочеш стати відмінником в школі просто перед дзеркалом промовити чарівні слова сто раз, про те, що ти відмінник ні до чого не призведе. Спочатку тобі потрібно усвідомити – на якому рівні твої успіхи зараз, наскільки сильно ти хочеш змінити свої результати і тоді дзеркало буде мотиватором, воно буде супроводжувати тебе і чекати, коли в котре ти підійдеш і скажеш: я найкращий учень в школі! Дзеркало мов каталізатор.

Перед дзеркалом ти признаєшся чесно в своєму минулому, перед дзеркалом ти мрієш і тоді дзеркало перенесе тебе в намріяні світи.

– Ми сиділи як миші, татове хвилювання передалось в кожну клітинку мого тіла. Ми були сповнені оптимізму і коли ввечері того дня ми повлягались в ліжко то лежали з відчиненими очима і думали. Я думав, про що просити дзеркало, що я хочу змінити і з чим мені не страшно буде розібратись, – закінчував я свою розповідь Юлі й Артуру.

– Вже наступного дня все змінилось в моєму житті. Виявилось, що я в той час, навіть бажання не міг висловити і я чітко розумів, що починати потрібно з себе, а потім дзеркало. До завершення школи я зміг вивчити три предмети краще за всіх – саме це була моя ціль, я навчився писати вірші і подружився з дівчинкою, котра мені подобалась, але раніше я боявся до неї підійти. Вчителі почали відноситись до мене так, як я цього хотів і так, як я сам до себе відносився. Щодня, я починав день з кількох важливих фраз для мене перед дзеркалом і навіть кілька разів в присутності тата і брата подякував дзеркалу за свої перемоги, за те, що зміг віднайти ту драбину, котра повела мене на саме дно моєї душі, щоб потім звідти вилетіти на барвистому повітряному шарі з величезним запасом палива, котрого мені вистачить на все життя.

Мій брат не зміг цього пережити, його драбина повела по іншій стежці, котра була наповнена іншими мріями і цілями. Він настільки захопився ідеєю про всемогутність дзеркала, що одного вечора ми з батьком в кімнаті замість Жені і дзеркала знайшли записку:

«Я їду від Вас. Дзеркало не може обслуговувати всіх, а ваші міщанські мрії мене не цікавлять. Можливо колись ще зустрінемось. Женя».

В кімнаті запанувала тиша і лише Руф потягнувся перед дзеркалом. Я продовжив:

– Тато не зміг пережити другої втрати: спершу мама, потім брат. Йому не вистачило бажання жити. Якщо б тоді були Ви в мене, я певен, що він знайшов би в собі сили, щоб перемогти свою хворобу. Через рік він помер. А про брата, поклявся я собі, більше ніколи і нікому не згадувати. Я викреслив його з життя на завжди. Вірніше до сьогодні.

З очей в мене раптово полились сльози, я захлинався від своїх сліз, від своїх спогадів. Потім заплакав мій син і Юля – вони мене обняли і я відчув таку теплу, таку рідну підтримку. Я відчув себе маленьким, з мамою на лавці, під білими хмарами на блакитному небі.