Дзеркало

1.

Вона лежала на моєму правому плечі й ніжно щось шепотіла. Рука вже починала відмирати без притоку свіжої крові, але від тихого і спокійного звуку в голові, від теплого і ніжного відчуття по тілу, мої очі закривались і я впадав в якісь медитативні відчуття вперемішку з відчуттям болі в руці та бажанням бути героїчно стійким. В мій мозок долітали слова:

– Єдиний… Люблю твої… Сьогодні провели прекрасний… Відпочивай коте.

Але я не відганяв від себе почуття нірвани й впадав в солодкий сон принюхуючись до аромату моєї жінки. Моя жінка! Коли ми вперше зустрілись, я хотів нею володіти й водночас, стати в її житті найдорожчим чоловіком, а може навіть найдорожчою річчю. За роки нашого життя в мене інколи виникала думка, щоб стати якоюсь маленькою статуеткою і разом з нею бути всюди: в кишені пальто, сумочці або просто висіти на її шиї на золотому ланцюжку.

Ми були разом вже понад десять років і за цей час навчились проводити вихідні дні задовольняючи майже будь-які свої потреби. Якщо в році п’ятдесят два тижні, то відповідно і вікендів ми проводимо п’ятдесят два. За десять років п'ятсот двадцять вихідних по два дні в кожному. Як ти думаєш, скільки однакових вихідних днів ми провели, з однаковим наповненням? Безліч!! Ми безліч разів починали вихідні дні з прогулянки по місту, що ледь пробудилось, тепер цю кількість днів збільшуйте втричі – це буде кількість разів коли вихідні ми починали з пристрасного сексу, напевно стільки ж разів ми починали з сонно-лінивого сексу, потім кава, сніданки вдома або в улюблених кафе, малювання, спортзал, дискотеки й просто п’яні тусовки. І лише одне правило – секс вдвох, інші пригоди за бажанням можна самому, можна вдвох, можна з сином або з друзями.

За вікном вже нічого не було видно – це було трохи незвично після зимових днів, коли я втратив зв'язок з реальним часом через світло від снігу. Середина березня видалась теплою і тепер темно коричневий ґрунт навпаки додавав темноти, а світла смужка на горизонті ніяк не могла впоратись з темним волоссям ночі. Я подумав, що ніч вступила в змову із землею і тепер вночі я буду побоюватись не лише чорної води, а і чорної землі.

Вона все ж таки прорвалась до моєї свідомості тихим шепотінням у вухо:

– Зая, в тебе вийшла неймовірна картина, дуже гарна. В тебе талант.

– Угу. Талант точно в мене є, – відповів я. В мене їх сотня цих талантів, я ж майже як Бог. Може взяти участь в програмі про таланти? Яку обрати дисципліну?

– Ну так і є. Чого ти говориш якось не щиро? – при цьому вона розгойдувала своє тіло в різні боки й вже за мить лежала на мені. Її лице, котре з посмішкою розмістилось на її долонях, а долоні на моїх легенях закривали переді мною весь простір. Я бачив лише її очі й удавано надуті губи.

– Ні, я щиро. Мені подобаються мої творчі здібності. Шкода, що я співати не вмію. От тут в мене таланту не має, – і я заспівав пісню про бандуру, котру в дитинстві слухав на пластинці, – а картина мені також подобається. Ти ж знаєш, як я люблю щось створювати. Просто вчора слухав пісню "Без тебе" Вакарчука і відчув реальну заздрість до таких творчих людей. Пишуть вірші, грають музику на вірші, співають; моя душа просто тремтить від тих тембрів. І мої почуття паралельно переживають інші люди, ми разом ніби попадаємо в підсолоджену воду і вибратись звідти не можемо і не хочемо.

Малювати я мріяв вже давно – чомусь здавалось, що це один з найкращих релаксів, саме тому три-чотири години на ногах перед мольбертом пролітали дуже швидко. В студії запах фарби, повсюди готові картини й чернетки, над котрими інколи застиваєш і намагаєшся вгадати думку художника. Там чітко розумієш, що життя наповнене різних фарб. Я експериментував і з життям, і з картинами – міняв пензлики, змішував кольори, прислухався інколи до вчителів, а інколи робив свої мазки.

Цікаво було б ці фарби перенести на полотно, щоб це не була просто мить – художники пишуть епізод, якісь мікросекунди, а може і навіть довгі години життя. А тут ціле, повне життя від яскравих і насичено білих з народження до таких само в старості. Нам життя фарби не жаліє, ллє нам на голову, заливає яскравістю або темнотою, замазує пензликами очі, руки, волосся і губи, одяг і взуття, навіть проривається всередину нас. Через ніс, рот, через шкіру колір розмальовує нас з середини.

Я закриваю очі і якісь розфарбовані цятки кажуть мені про кольори, кличуть до себе як в дитинстві. Відкриваю й інколи потрапляю в сіру реальність. Як же інколи важко в сірих тонах. Колір бетону, бетону неприємного, бетону який здирає шкіру рук і ніг. Ти мчиш життям, навколо світло, навколо кольори, але раптом перед тобою сірість. Ти не можеш обійти чи проскочити повз, ти точно повинен з розгону влетіти в сіру стіну суму, переживань і страждань.

Як в тунелі. Потяг не зупиняй, не вискакуй в паніці через вікно. Просто сядь або ляж, подивись хто поруч, зроби собі чай і навіть не збагнеш коли на швидкості вилетиш у свій звичний барвистий колір життя.

2.

З роздумів мене вирвав мій син Артур, як завжди без попередження влетів в спальню і з розгону приземлився на мою все ще занімілу руку. Я вже звик до того, що коли приходив з роботи чи просто з прогулянки мене зустрічав мій пес і хтось, кому випала черга відчиняти двері. Спершу мене це обурювало, я не міг собі уявити, щоб в дитинстві я не зривався з дивану відчинити двері своїм батькам. Проте зараз дуже важко вигравати в гаджетів, пошукових програм і соціальних мереж лише своїми батьківськими обов’язками – конкуренція і битва за вільний час наших дітей перебуває в такій фазі, коли я радий будь-яким контактам і сам радо йду на них.

– Привіт, Артурчик! Як справи? Чим займався весь день?

– Готувався до школи, – сказав понуро син.

– Ти як кізонька в казочці, яка не їла, не пила, а лиш бігла через місточок і вхопила якийсь там листочок; ви ж з мамою і Дімкою ходили в кінотеатр, а потім з піцою годину сиділи в парку!

– Ну так тату, але це давно було. Я вже десь годину як роблю домашнє завдання;

– Ого-го, цілу годину, – проревів я мов ведмідь і почав підгризати сина за шию. Він відразу зірвався і побіг до себе в кімнату.

Я залишився в ліжку, а мої думки тим часом швидко перекинулись на мене. Пора Вам ближче познайомитись зі мною – це буде автопортрет не пензлем, а пером – уявіть собі, що ми на сайті знайомств, описуємо себе одне одному. А може краще так: ви рекрутер, а я безробітний і я намагаюсь показати всі свої сильні сторони:

Мені 39 років. Це не сильна сторона – це просто факт. Кажуть, що вже досвідчений, кажуть, що вже пройшов кілька штормових загроз і в житті, і в коханні, і навіть в професійному плані. Якщо чесно, це все самозаспокоєння і я з великим задоволенням обміняв би свій досвід на молодість з першими почуттями, з першим вибором, з шаленою самовпевненістю і вірою. Ще не вигадали в житті такої біржі, де можна обміняти досвід на молодість, а було б цікаво поспостерігати на котирування таких товарів. В часи кризи й воєн, всі вкладались би в досвід, а в часи романтизму і розквіту молодість била б всі рекорди по цінності.

Мій зріст – це точно перевага. Я ніколи не відчував себе високим, хоча ріст в мене за метр дев’яносто. Жінки люблять високих, тому ця характеристика мені завжди подобалась – вона мене робить в своїх очах привабливішим від коротунів, особливо від тих коротунів котрі здаються кращими за мене.

В мене гарні очі: так кажуть майже всі. Думають так всі, але замовчують через страх відкритись – невпевнені в собі змушені все життя приховувати всі відчуття і бояться бути висміяними. Так от: мої очі голубі як озера і там можна втопитись. Влітку, коли дуже спекотно, я можу купати прямо в своїх очах. Вимога одна: за буйки не запливати. В очах в мене майже не зчитуються емоції й переживання. Я міг би виступати на прес-конференціях представником найгірших людей, компаній чи країн і мої очі не видадуть мене справжнього. Це ніби й добре, проте в житті я це компенсую своїм ротом – просто мені необхідно більше говорити ним, а не очима. Ну зате все дуже зрозуміло – менше непорозумінь, а то очі інколи такого можуть наговорити.

Зачіска в мене, просто купа волосся, яке поглядає направо. У волоссі я інколи ховаю свої пальці, інколи ховаю чиїсь пальці. Дуже люблю коли хтось легенько торкається волосся. В дитинстві так робила бабуся – мені здавалось вона там щось шукає, відчував себе маленькою мавпочкою на огляді у мавпи – мами. Зараз просто люблю пестощі голови і волосся. Я останнім часом сильно посивів, тому коли виходжу від барбера, сивого волосся майже не видно і я молодшаю відразу на кілька років.

Я знаю, що подобаюсь дівчатам, тому інколи фліртую з ними. Від флірту в голові замішується смачнючий коктейль задоволення: швидкість реакції, гра слів, битва очей, стримані подихи і підвищене серцебиття. Це дуже смачно. Правда флірт в моєму розумінні може бути зовсім не фліртом в її розумінні.

***

Коли вже вимкнули світло і запанувала тиша, очі звикали до ночі й готувались до солодких снів. Обнявши її, я дихав в її шию і думав, як з’явились такі відчуття, коли без цього аромату і цієї близькості не спиться. Я їй це не лише казав, я це їй писав, писав часто і залишав у всіх місцях, де вона могла б наткнутись на зізнання в коханні.

Я їй казав, що обожнюю її сміх:

– Твоя посмішка і сміх прекрасно дивні; такі, які заряджають і кажуть, що в житті стільки веселого і прекрасного. Все що треба – це бачити більше можливостей і треба висловлювати свої емоції. Посмішка твоя мене захопила так неочікувано. Я можу закрити очі й уявляти її, можу закрити вуха і чути твій сміх. Уяви собі, що заради посмішки на губах навколо жартують, згадують смішні історії, роблять хороші або погані справи, щоб почути сміх. Ти вмієш нагороджувати посмішкою навколишніх, легкими й невинними кутиками на губках, хитрим блиском в очах, наповненим радості голосним сміхом ти вмієш піднімати настрій навколишнім і тримати їх на такій позитивній ноті.. твій сміх, як музика з таких нот. Ти кохана саме з таким сміхом.

Я їй казав, що обожнюю її волосся:

– В тебе воно не просто біле, а живе – це як у вершки добавити жовток і цукор і волосся виглядає солодким. Лежачи поряд, мені постійно хочеться обома руками ніжно і сильно одночасно закопатись у волоссі. Ти так часто торкаєшся свого волосся, поправляєш, кладеш на плече, щоб воно ще краще виглядало. Щодня по різному: то з хвильками, то рівне, буває повітряне і легке, буває строге і гостре… і по твоїм плечам виглядає як водоспад – просто фантастично.

Я їй казав, що вона найжіночніша:

– В тебе природне відчуття як виглядати, бути, вражати всіх своєю жіночністю. Гордий і незалежний погляд, витончена фігура, котру ти відточуєш не комусь, а собі. Жіночність саме для себе. Ти не боїшся виглядати сексуально і ловити погляди чоловіків на собі, навпаки – це тебе робить ще сильнішою. Я не знаю, природна це риса чи вироблена тобою, але працюючи над цим, в тебе це просто, як зранку вмиватися. Просто міцна, непіддатлива, але бажана, готова інколи здаватись, але лише до певної міри. Перейти через твій кордон самостійності й вразливості можна лише з твого усвідомленого дозволу.

3.

Понеділок. Будильник в телефоні був налаштований на пів на шосту ранку. Я ліниво досяг телефон і через щілинки ледь відкритих очей вдивлявся, як натиснути на кнопку стоп, але відразу після припинення не надто приємної мелодії мого будильнику, за дверима спальні з’явився новий звук – це мій Руф. Моя улюблена й унікальна собаця, яка може спати три четверті доби, але вранці до шести й ввечері до восьми йому потрібно попасти на подвір’я. Кілька років тому, коли в квартирі з’явився Руф, нам знадобилось повністю переписувати конституцію і закони в сім’ї та помешканні – зручне взуття й одяг для прогулянок, великий автомобіль з відповідним багажником, двері в спальню тепер завжди зачинялись, а з друзями ми могли зустрітись лише на нейтральній території або в них вдома. Того дня ми готувались вибігти в теплий весняний ранок. Ще було досить темно, тому я взяв окуляри – не хотів неочікувано напоротись на якогось собаку-хлопчика – Руф вперто не хотів з ними товаришувати. Лише дівчатка – їм можна було робити все, що завгодно; заграючи з ними, він міг втекти від занадто настирних, міг терпіти, але ніколи не проявляв агресії до них.

Поки їхав в ліфті, за звичкою почесав Руфа за вушком, навіть не те, щоб почесав, а потер як бронзовий пам'ятник на центральній площі міста – так здається роблять всі туристи світу, щоб здобути успіх, розум, красу, ну і все інше, чого в житті кожному не вистачає. Кинув погляд на себе в дзеркалі ліфту, витяг посмішку зі свого арсеналу і поки їхав з 14-го поверху встиг трохи розім’яти спину.

Мій ранок з Руфом тривалістю півгодини, майже завжди мовчазний і лише інколи Руф чує від мене вказівки або невеликі філософські роздуми на різні теми. На зустріч нам того ранку йшла просто шикарна брюнетка – про таких кажуть запальна. Кожна волосина так і виблискує – це наша спільна знайома. Руф вже лежить в очікуваннях своєї Ельзи: собака, породи якої я не знаю, а Руфа це взагалі не цікавить. В нього не має страху підійти до будь-кого – легко знайомиться і заводить відносини, котрі ні до чого не зобов’язують.

Поки Руф лежить, я намагаюсь показати вулиці хто головний в зв’язці: я чи Руф: на команди «вставай» і «пішли», його нульова реакція всім вказує хто головний. Я просто здаюсь і продовжую сподіватись, що в нас тандем дружній, а не службовий. Заради його вечірніх облизувань і наскакувань, я готовий терпіти його лежання на брудній землі й неслухняність. Така от дружба – інколи я кричу, інколи він гарчить, і якщо раніше я жартома казав, що він як дитина, то останнім часом вирішив, що він в мене за брата.

Ми повернулись за півгодини, помили лапи й кожен почав займатись своїми справами – Руф лежати на плитці перед вхідними дверима, згадуючи прекрасну Ельзу, а я – готуватись до роботи. Ніяких спеціальних технологій з підготовки до роботи в мене немає: побритись, помитись – це щоденна приємна процедура. Коли приймаю душ, завжди згадую фільм «Мирний воїн», де вчать жити в справжньому часі, а не в минулому чи майбутньому. Інколи виходить повністю віддатись крапелькам теплої води, відчуваючи їх потік від голови й до пальців ніг, віддатись шуму домашнього водоспаду і потім теплу чистого рушника.

Моя робота змушує мене носити костюм і краватку і почувши колись, що Барак Обама носить сорочки одного кольору лише тому, що це звільняє його від щоденного обов’язкового вибору, я також останній рік живу в такому експерименті. Все дуже просто стає, коли вибір обмежений – це вже і не вибір зовсім. Економиш час, економиш енергетику і змушуєш себе розвиватись і покращуватись для того, щоб навіть єдиний обраний тобою лук, дозволяв тобі бути на піку популярності. Якщо це твій принцип, то жити по ньому легко, якщо це просто для повторення досвіду успішної людини й через силу, є ризик постійного незадоволення собою і недобору позитивних поглядів від оточення. Колись мені потрібні були такі погляди, але вже давно достатньо мого єдиного погляду в дзеркало, щоб відчути свою впевненість і неповторність. Мій погляд на мене – цінніший ніж погляди чужих для мене людей.

Сьогодні ніяких винятків – моя традиція перед виходом подивитись в дзеркало з думками, що я, моя сім’я, моя робота і мої успіхи це все моя заслуга, на все це я заслужив.

– Скажіть таткові, хто найкращий в світі? – голосно сам до себе проговорив я перед дзеркалом і відразу відповів, – Я найкращий і мене чекає гарний день, мої улюблені крихітки!

Сказавши ці слова, з яких лише Руф не реготав, я сповнений позитивних відчуттів, прокрутив ключем замок у дверях, почекав вже на порозі поки Юля добіжить мене чмокнути в губи і швидко не повертаючись пройшов до ліфта.

Коли я вийшов на вулицю, мене огорнули спокій і прохолода. Таке відчуття, що я потрапив в якесь холодне желе, напевно в справжню італійську пана-коту без нудотної солодкості сиропу. Повітря холодне, густе і тихе – я фізично відчув, що на цьому тротуарі єдиним джерелом вібрації є мої повільні кроки. Кроки вперед від моїх інших всесвітів, від моїх переживань і навіть мрій.

Я прямував до машини, щоб розпочати свій робочий день і по дорозі по звичці забіг в кав’ярню за смачною кавою, де вже давно мене пам’ятають. Як і більшості мені подобається, коли хтось знає, яку каву я люблю, скільки цукру мені треба. Це ще одна така контрольна точка, яка бетоном закріпляє мої смаки – велике лате, один цукор, можна ще шоколадом присипати. Якщо уявити собі, що я кожного дня пробуджуюсь серед незнайомих людей, мені дуже важко буде залишатись таким, яким я є зараз. Саме, так я себе почуваю в нових місцях, де дозволяю собі відійти від своїх звичок – в Італії я пив еспресо по-римськи, котре, від звичного нам відрізняється шматочком лимону в чашці; в Туреччині – каву по-турецьки, без домішок і без цукру; в Іспанії – бонбон, коли разом з еспресо подають згущене молоко і лише в Парижі звичне лате, яке я п’ю щодня.

Я працюю фінансовим директором в компанії, котра є найбільшою серед виробників і продавців меблів, елементів декору і навіть готових дизайнерських рішень. Ми робили й продавали все, що Ви постійно бачите навкруги: квартира чи будинок, гараж чи садова кімната, офісні приміщення і ресторани, навіть в літаках преміум класу Ви могли знайти наші деталі декору. Я був не звичайним фінансовим директором з вищою освітою і досвідом спілкування з банками, фінансовими установами та фіскальними органами. Отримуючи освіту, я влаштувався працювати продавцем в магазин Віва – так називались магазини, котрі тоді продавали лише меблі. Це були магазини з товаром широкого вжитку і саме там я набив руку, чи краще сказати язик в продажах. Я продавав емоційно, я дозволяв спати на ліжку в магазині – хіба сексом при мені не займались, я продавав людям, може й невелику, але мрію. Вже за півроку я став вчити інших продавців, ще через півроку – я менеджер і ще один рік – в одному з магазинів з'являється місце директора. Щоб стати експертом і досягти успіху в любій професії необхідно любити все своє оточення. Я годинами проводив час зі своїми менеджерами, продавцями, вантажниками. Я нікого не пропускав повз себе, навпаки, я хотів пропустити через себе. Це як сім’я, де мене цікавлять оцінки в школі, самопочуття після роботи, просто заглядав в очі кожному і чесно з кожним говорив.

Магазин – живий організм зі своїми процесами, відносинами, проте життя йому щоранку і до пізнього вечора надають відвідувачі. Вони як апарат штучного дихання – як би ви не намагались вдихнути повітря свіжості в магазин, без покупців у Вас нічого не вийде. Можете танцювати зранку, можете влаштовувати флешмоби, можете клоунів на вхідній зоні поставити – без покупців це просто крижаний механізм. Я отримував моральний екстаз, коли, проходячи по центральній алеї, бачив таких різних людей: багаті й бідні, самотні й з сім’ями, веселі й сумні. І кожен шукає щось для задоволення своїх потреб.

Але я знаю один секрет: кожен товар мріяв потрапити у візок до наших відвідувачів. Кожен з них мов промовляє до мене: «Привіт! Як справи? Ми чекаємо на час, коли чиясь рука простягнеться до нас і забере в кошик». Вони підказують мені як їх викласти, як їх націнити, як за ними доглядати, щоб дедалі більше і більше товару потрапляло до наших покупців. Щоб та ідея, яку я переслідував зі свого початку, втілювалась в життя; ми робимо життя людей цікавим, ми забезпечуємо їх необхідними продуктами, щоб вони могли лікувати, будувати, малювати, вчити, щоб кожен займався своєю справою і знав, що ми завжди знайдемо відповідь на їхню потребу. Коли відносишся до роботи, як до мистецтва, маєш всі перспективи кар’єрного росту. Я не був наймолодшим директором в цих магазинах, але десять років з найкращою командою, з везінням і самовпевненістю вивели мене на посаду фінансового директора.

Прилаштувавши машину на своєму місці, я ще раз поглянув на себе в дзеркальце автомобіля, звично розкуйовдив волосся і закинув з лоба до гори невеличке пасмо, зробивши глибокий подих різко відкрив двері автомобіля і вийшов на зовні. На стоянці вже стояли знайомі для мене автомобілі, повз мене проходили заклопотані з самого ранку люди, деякі з них дивились на мене з цікавістю, деякі вже в дорозі здавалось почали працювати в своїх головах. Я відразу пішов до дверей офісу з фізичним відчуттям посмішки на губах – інколи в мене вдавалось зловити емоцію, котру я переживав, інколи вдавалось відчути міміку на лиці. Хочу Вам признатись – ці відчуття п’янять і підносять, дозволяють відчути хоч на мить, що все ж таки ми трохи відрізняємось від тварин.

Я працював на п’ятому поверсі поряд зі всіма топ-менеджерами компанії – власнику подобалось будувати ієрархію не лише в штатному розписі, а й в нашій будівлі – чим вище ти сидиш тим важливіша твоя посада і тим відповідальніші рішення ти змушений приймати щодня. Кожне твоє рішення може принести прибутки, а може принести мільйонні збитки для компанії. Саме тут я зрозумів, що таке відповідальність на простому прикладі: коли ти продавець – твоя помилка коштує сто доларів; коли ти менеджер і вже керуєш продавцями й товаром – помилка коштує тисячі доларів; ти директор магазину – вартість помилки росте до сотень тисяч. Тобто в професіях є чітка фінансова ієрархія відповідальності – чим вище ти забрався, тим більше ти тягнеш. Найважливіше для успішної організації щоденні дії, котрі рухають коліщатка і «вона крутиться»: дії можуть крутити вперед, можуть назад, але бездіяльність – це лише назад. Моя робота – це постійні наради, постійні вказівки, спілкування з банками, спілкування з генеральним директором, розрахунки й прогнози, аналітика і бюджети, кешфло і овердрафти. Не без задоволення, кілька разів на протязі дня, я зауважив, як маленька стрілка годинника рухалась до цифри шість. І ось, вже шість – залишались лише довгограючі справи на кілька годин, тому дочитавши всі електронні повідомлення, я виїхав додому.

4.

Вже в холі свого під’їзду я зіткнувся з вантажниками Нової Пошти, котрі акуратно заносили в дверний отвір предмет розміром, як шафа, але значно вужче. Посилка була зі всіх сторін оббита шаром фанери, товщиною не більше 40 сантиметрів, висотою півтора і шириною більше метра. На одній зі сторін виднівся ярлик з номером сімдесят два – це був номер моєї квартири.

– Хлопці привіт, ви точно в потрібний дім потрапили, – запитав я. – Я проживаю в сімдесят другій квартирі, але нічого не очікую в такому розмірі.

– Не хвилюйтесь, все точно, – відповів мені один. – І якщо Ваше прізвище Сухий, то ця річ прямує прямісінько до Вас. Одержувач – Юлія Суха.

– Прикольно, – відповів я, викликаючи вантажний ліфт. – Можна дізнатись хто відправник?

– Зараз глянемо, – і після невеликої паузи я почув, – Євген Сухий, прислав із закордону. Ми дзвонили сьогодні й домовились про доставку з пані Юлею.

Я стояв мовчки й чув як мої легені набирають повітря, як це повітря підхоплюється еритроцитами й миттєво розноситься транспортною кровоносною мережею до кожної клітини й потім вертається вже з відпрацьованим газом в атмосферу. Я відчув, як очі починали сохнути від широкого здивування і блокування функції моргання. Десь посередині живота – під серцем і легенями в мене за долю секунди сформувався згусток енергії, навіть згусток страху, який заблокував всі мої звичайні емоції. Залишився лише страх і сором.

Я вискочив на вулицю і попрямував до авто, хотілось кудись їхати, хотілось плакати й головне – чомусь саме зараз хотів тиші й самотності. Коли я почув ім'я свого брата-близнюка, з котрим ми не бачились з сімнадцяти років і побачив посилку я відразу здогадався, що там.

Вітер легко загравав з моїм волоссям, повз проходили заклопотані люди, але звісно ніхто не звертав увагу на мене. Моє хвилювання роздувало мене, я відчував себе як шар вогню, тремтіння не проходило, але я розумів, що сьогодні потрібно буде багато чого пояснити своїй сім’ї. Сім’ї, котра ніколи не чула про мого брата, про те як він зник з мого життя і головне з життя батька, котрий не зміг з цим прожити і року.

Весняна прохолода остуджувала мене і в цю мить я зрозумів, що сама доля допомагає відкрити всі таємниці, витягти всі скелети з шафи, щоб далі жити з відомими перемінними; я зрозумів, що не варто втікати від минулого, зараз, переказуючи свою історію, я відчуваю, що саме життя мене пригальмувало тоді в швидкості руху, щоб моя історія й історія мого батька, брата і дзеркала продовжувала жити..

Вдома мене чекала здивована Юля, радісний Артур і дзеркало з мого дитинства, котре одного дня пропало разом з братом.

– Мені потрібно дещо Вам розповісти, – почав я. – Ця історія не надто довга, але я її дуже болісно пережив, тому ніколи раніше не розповідав вам про Женю – це мій брат і про це дзеркало. Ну от сьогодні настав час. Це історія з мого дитинства, мені тоді було тринадцять.