Шепіт крил метелика

Метелик пурхнув, ударивши тілом щоку Анни аби відігнати сумні спогади. Він полетів до стелі, потім знову повернувся, торкнувся правої долоні і манячи за собою вилетів із купе.

Тьмяне світло, що сяяло з невідомого боку, заховане за густою білою ширмою, почало мерехтіти. Над ним промайнула тінь та залетіла до салону. Ледь впоравшись з онімінням Анна вибігла з купе. Метелик сидів на віконці, а коли помітив її, здійнявся та полетів до дверей.

Повітря зустріло Анну приємною прохолодою. Перед нею стояв молочний туман, вгорі сяяли сотні рожевих зірок, але за спиною потяг лякав моторошною чорнотою спустошених очей. Метелик прилинув до грудей дівчини, торкнувся до руки, що тремтіла все сильніше, нагадуючи осінній листочок і далі поманити за собою.

Боячись залишатися на самоті, дівчина була вимушена слідувати за дивним поводирем. Супутники йшли до передніх вагонів, де серед темряви білої стіни виринали пір'їнки: одна, друга, третя. Вони оточували цілими зграями перекинуту колісницю. Із середини було чути розпачливий крик і тихенький стукіт. Метелик підлетів до розбитого скла і з нетерпінням чекав на Анну. Він не міг плакати чи говорити, але сум, що лунав від його крил проникав в саме серце. Піднявшись догори метелик різко впав донизу, в темну пащу, яку покинуло життя. Від різкого руху й несподіванки Анна випустила книгу, що несла в руках, немов оберіг. Вона швидко оговталася і почала лізти на вагон аби зазирнути до середини. У ньому літав маленький горобчик, побачивши ще одне розумне створіння, він забув про закони природи й попрямував до дівчини. Пташка сіла на плече Анни і притулила голову до її щоки. Вона чула тріпотіння його переляканого серця й ніжно промовила: «Не бійся маленький, разом ми впораємося». Однак, це були лише слова, сил аби вирушити далі в Анни не було. Вона сіла на траву, притуливши спину до холодного заліза.

Хто знає, скільки Анна просиділа в дивному маренні? Їй снилися блискавка, що пронизує туман, бабуся, що шукає незнайомого чоловіка, вона була майже у цілі, але цієї миті горобчик почав боляче щипати Анну за щоку аби розбудити. Марення були дійсністю! Полум'я оточувало дівчину. Воно підхопило величезні крони дерев, жерло стовбури і траву у підніжжя. Вогонь ліз до Анни, намагаючись доторкнутися до її очей, схопити її за руки, обійняти ноги. Полум'я наближалося, нагадуючи тисячі метеликів, що сплелися в божевільній агонії.

Ззаду підлетів горобчик і потягнув Анну до краю потяга. Ледь переборовши важке оніміння вона попрямувала до гострого, розірваного на шматки кутку вагона. Він намагався змусити Анну не відводити від нього погляд, він намагався бути гіпнотизером, але провалив відразу цю роль.

За потягом тягнулася тоненька піщана стежка, по її бокам росли нарциси, дзвіночки, а над ними, розгорнувши усю свою міць, височіли темно-червоні, білі, сині, фіолетові та чорні троянди. Далі йшли пагорбки усіяні плющем і зовсім поряд стояла печера, на краях якої присіли відпочити царські метелики – монархи.

Шляху для повернення не існувало. Анна просто повинна була йти далі. Нарешті, після довгих років суворого режиму, вона дала своїй справжній суті волю. Сіренька мишка, в долю секунди, перетворилася в білосніжного пацюка, що вишкірив зуби для нападу. Її чекала важка дорога і вона не мала хвилин для марнування.

Глава 4

Печера

Щойно Анна ступила на стежку – піднявся шквал вітру. Він боляче засипав її обличчя піском, підіймав та заплутував волосся, намагався налякати дівчину, загородивши собою прохід. Горобчик не міг втриматися в повітрі, його сила була замала аби боротися із несподіваним ворогом. Тому, як тільки буря сповістила про своє існування, птах опинився в долонях Анни, аби перечекавши негоду показати, що і він має хоробре серце.

Вітер підіймався щохвилини сильніший, але відступити не було можливості. Анна перемагала саму себе: незважаючи на біль у тілі, страх, що піймався грудочкою до горла, вона йшла, дивлячись лише в перед.

Минуло щонайменше 20 хвилин, а дівчина залишилася на місці, вона зрушила лише на декілька сантиметрів, поринаючи у жахливий сон наяву. Випадково ступивши назад Анна зрозуміла, що шлях до вогняного пекла вільний, лише печера гордо оповила себе вітряною шаллю.

Анна сіла біля троянд, сили майже покинули її. Вона дивилася на печеру, на її загадкову пащу, що жахала і манила водночас. Скеля кликала до себе, ховаючи у своїй темряві загадки і таємниці. Анна не зводила з неї очей, уявляючи собі як заходить туди та бачить блаженний сад Едема. Серед поля, укритого ромашками, в чорній косухі сидить Артур. Хоча його обличчя в поїзді розглянути було складно, а в правильності імені Анна взагалі не була впевнена, вона пригадувала кожний відтінок шкіри на його обличчі. Вона не розуміла де справжні спогади, а де уява, але різниці зараз не було. Анна хотіла мріяти, сховатися в лабіринтах розуму від реальності. Вона підняла руку в повітря і провела нею, немов поправляючи волосся хлопця. В цей момент Анна відчула, що вітер послабів, але послабів лише на одну частину секунди. Зробивши декілька відчайдушних кроків, вона залишилася біля троянд, що своїм гіллям показували дорогу до полум'я.

Горобчик клюнув її по руці, його крильце надломилося і боляче вигнулося до іншого боку, погрожуючи переломитися. Анна відразу спохватилася та сховала його до внутрішньої кишені кардигану. Не Артур був зараз головним, а її життя та сердечко маленького друга.

Щойно рука повернулася на звичне місце, блискавка вдарила біля ніг Анни. Яскраве полум'я осліпило її, але не завдало зовсім ніякої шкоди. Коли серцебиття стихло, вона підняла очі, що автоматично сховала за долонями.

Пейзаж повністю змінився. В одну мить зникли почорнілі вагони, зникло полум'я та вітер, не було стежки та троянд. Анна сиділа серед галявини, оточена густим хвойним лісом, біля неї росла дика полуниця. Горобчик, що непомітно вилетів з-під кофти, впивався ароматом насиченого грунту. Свіже повітря підняло опале гілля та покружлявши біля птаха, обережно поклало його поряд з кущем ожини.

Анні хотілося кричати, верещати від побаченого, але потрясіння було настільки сильним, що тіло дівчини взагалі відмовилося слухати її. Вона сиділа хапаючи ротом повітря, обводячи поглядом округу. Відчай, що хвилину тому не знав про дівчину, зараз охопив її залізними лещатами. На кожному кроці Анну могло чатувати щось набагато страшніше за зміну краєвиду. Усі фільми жахів стали для неї уявною правдою. Їй марилися довгі тіні, клоуни, що вилазять з-під трави.

Непомітно до Анни приблизилася дівчинка. Її золотаве, покручене волосся спадало до плечей. Вона доторкнулася до руки Анни й засміялася, а одягнене на неї ніжне плаття замаячіло на вітру. Дівчинка знову доторкнулася до руки й побігла, ховаючись серед дерев. Можливо, краще було б залишитися на місці та благати Бога про швидку смерть. Але, що таке смерть? Коли вона сама, здається, вже не жива. І що таке Бог, коли ти атеїст?

Часу для роздумів не було. Анна, ледь подолавши зціпеніння, схопила горобчика й побігла слідом. Птах здивований та наляканий водночас, не зміг витримати погоні. Він зрадницьки вилетів із кишені Анни та покинув її, прошмигнувши до величезної ялини, що підіймалася та височіла над головами своїх молодих братів. Маленька дівчинка бігла ще швидше, її біле, мереживне платтячко коливалося та зникало за темними стовбурами. Над Анною знову підіймалася буря. Листя дерев починало хвилюватися, сильний вітер підіймав її та відкидав назад. Маленькі крапельки дощу зривалися та падали на її стомлене тіло. Десь вдалині вдарила блискавка, грім вирвав моторошний крик і сколихнув землю.

Анна бігла, падала, підіймалася. Вона намагалася окликнути дівчинку. Стежка змінювалася стежкою й оминувши чорний стовбур дуба дівчинка зникла назавжди. Серце Анни тріпотіло, вона йшла далі не знаючи шляху. Стежка ж почала розширюватися в дорогу. Де не де траплялися камінці, що через декілька метрів згуртовувалися в бруківку. Волосся Анни під поривами вітру неслухняно підіймалося та обліплювало обличчя. Випадково повернувши на право вона помітила порух. Сподіваючись віднайти дитину, гнана страхом, Анна побігла до кущів малини та журавлини. Витративши купу часу на бій із колючими ягодами вона відкрила своїм очам дивну картину. Маленької дівчинки не було. Замість неї перед Анною розкинулася пустинна галявина, в дальньому кінці якої виднілася майже розвалена церква. Цеглини були розкидані по всьому пустирі, четвертої стіни не було. Ікони були розтерзані, велике полотно із зображенням архангела Михаїла лежало на підлозі. Біля церкви стояли на дерев'яних палицях дві дзвіниці: одна – покрита золотом, виблискувала у сяйві блискавки, друга – поросла мохом та цвіллю, її залізне тіло покривали сотні коричневих гусениць, що зістарілися, але не змогли трансформуватися в метеликів. Біля дзвіниці росли кущі малини та журавлини, їх гілки, неначе пеленою снігу, покривала павутина, на якій не було жодного павука.

Дерева поступово занурювались у пітьму. Квіти зникали, немов стерті гнилим ластиком. Обабіч церкви знаходилась кам'яна плита. Надпис на ній проголошував: «Hic jacet joannes Lock. Mendax (1703 – 1782)». Біля плити сидів чоловік, одягнений в чорну рясу та обмотаний на поясі дзвіночками з гардин, все його тіло покривали хробаки. Він плакав, намагаючись відкинути їх, але тварі з'являлися знову і знову, впиваючись в його стару плоть.

Гілки журавлини віддалися порухом. Краєм ока Анна помітила швидко пролетівшу тінь. Розрізнити її контури було неможливо. Чорна маса, в білому туманному колі. Страх змусив відступати дівчину на декілька кроків вперед, до церкви, допоки вона не зрозуміла, що за нею весь цей час йшла та жартувала не тінь, а темінь.

Нова хвиля жаху прикувала Анну до місця. За її спиною, з кожною секундою сильніше, відчувався подих. Він відлунював холодом, його крижані руки впилися в спину Анни, немовби рахуючи хребці.

– Заспокійся, – несподівано ніжний та оксамитовий голос чоловіка, сповнений тепла та любові прозвучав луною серед темних скронь дерев, – годі тікати від хвилювань, вони лише в твоїй уяві.

– Ви хочете мене вбити? Тоді годі знущатися! Вбивайте! Я готова! – високі ноти істерики повисли в небі, забувши повернутися донизу.

– Маленьке моє, перелякане янголя, я лише хотів зупинити тебе. Однак, дивлячись ти ще зовсім не вмієш бачити. Дозволь мені тобі допомогти.

Крок за кроком, повільно, щохвилини чекаючи ножа в спину, Анна повертала голову назад. Її руки не слухалися тіла, ноги померли в німому оціпенінні. Серед темної стіни ночі, підсвіченої лише зірками, виднілася постать. Вона була одягнена в темний плащ, який ніжно ховав усе тіло та обличчя незнайомця. Створіння зробило крок вперед і біля розваленої церкви загорівся змертвілий ліхтар. Його тепле, сонячне світло впало на місце між Анною та незнайомцем, даючи змогу розгледіти супутника, не завдаючи болю очам.

– Так зручніше? – ніжний батьківський голос знову відбився луною від дзвіниць. – Ходімо! Нам ще потрібно багато чого згадати.

– Хто ви? – дивний спокій, схожий на мереживний платок, яким мама покриває колиску дитини, окутував душу Анни, а тіло знову стало її власністю.

– Якщо тобі зручніше спілкуватися через ім'я, то називай мене Михаїлом. А зараз тримай мене за руку і рушимо в путь. Зірки наразі на диво прекрасні. Останній раз я бачив такі в 1328 році. Однак, не потрібно запитань! Я навчу тебе істинній красі!

Створіння дістало з-під плаща білосніжну, але міцну руку. Несміло, боячись доторкнутися до нього, Анна поклала свою руку на його і вони рушили мимо дзвіниць до непримітної стежки. Вона була покрита темним притоптаним піском, обабіч неї стояли величезні буки. Темні стовбури здійнялися до небес та зникли в темряві чужого космосу. Створіння йшло, любуючись маленькими білими квітоньками, що росли у підніжжя дерев і дарували світу мерехтливе слабеньке сяйво. Воно нахилилося і відірвавши від землі наймилішу з усіх рослин прикріпило її до волосся Анни.

– Ти у Чистилищі. – промовив він. – Звичайно, це не те місце про яке ти читала у шкільному підручнику і кожен називає це місце по-своєму. Тлумачення цього слова не може пояснити всього, що тут відбувається, але тобі поки що воно підійде. Це світ, де душі, народжені на Землі, стають дорослими, а подорослішавши відлітають до справжнього, живого світу.

– Але я народилася, їла, жила, розмовляла, купувала речі, я тримала їх у руках!

– Звичайно, а ще ти була сліпа, не мала справжніх почуттів і не вміла розмовляти. Зараз же ти отримаєш зір та розум. Дивись, перед нами маячить печера. Я буду чекати тебе з іншого боку.

– Ви покинете мене?

– Я лише можу допомогти тобі, а здобувати себе ти маєш сама. Кожне створіння унікальне, немає еталону. Вибач, що залишив тебе.

Створіння зникло, рука Анни погойднулася донизу. Вона обвела поглядом довкола і за призмою осик помітила скелю. Її чорне око манило Анну, дихаючи на неї болотною свіжістю. Несміливий крок, ще один і ось її рука доторкнулася до мокрого каменю. Його уступи були різкими, подекуди гострі кінці впивалися у свого попередника.

Анна зайшла до середини. Чорнота навкруги проковтнула її, до мозку лізли жахи із темної кімнати, в якій вона лежала перед сном. Краще було нічого не бачити ніж це. Анна закрила очі, та раптом почула спів: тихий, ніжний, жіночий голос. Він іскрився, відбивався від стін, летів м'якенькою пір'їнкою.

Сміх, немов чистий крик прозорої криниці, летів високо вгору і з плеском падав до вируючої води. Руки хлюпотіли, кружляючи неземним, лісовим вітерцем. Тихий шелест звучав звідусіль, немов сотні легеньких крилець підіймаються та кружляють над річковими німфами.

Анна підняла укриті крапельками повіки. Її легені неслухняно хапали повітря, серце, пробуджене після раптового живого сну, палахкотіло незвичним трепетом. Вона стояла тримаючись рукою за вогку стіну. Крапельки стікали на руки, а пальці погрузли в моху. Він було неначе тепле, м'яке бабусине крісло біля побіленої пічки. Анна підняла другу руку і теж погрузила її в вогку траву. Ледь насолодившись приємною миттю вона вирушила назустріч темряві. Контури печери з кожною хвилиною вимальовувались все чіткіше. Звиклі очі, побачили величезні кам'яні сосульки над головою і два проходи поперед неї. В лівому виднілося далеке, мутне, зеленаве сяйво; в правому лунали плескіт, сміх і тиха загадкова пісня. Вихід манив спокоєм, а спів надривав у душі нові, досі невідомі струни, які тягнули до себе та терпеливо чекали.

Вибір виявився легким, вона більше не мала чого втрачати, тому складнощі тепер були лише черговою пригодою. Анна зібрала всю силу, яку мало її маленьке тіло та пішла до покритого мороком шляху. Печера звужувалася, в деяких місцях дівчина була змушена перелазити через гори каміння, іноді проповзати під низькою стелею. Повернувши на черговому колі лабіринту, в очі Анні вдарило світло. Ніжно-блакитне сяйво сотень маленьких світлячків освітлювало темну гладь озера. Хвилі коливалися від протилежного боку печери, прихованого тінню до піщаного берега, в який впивалися кам'яні брили, що слугували сходами до іншого життя

На берегу сиділи юні красуні. Вони мали білосніжну шкіру, елегантні риси обличчя. Полум'яне, світле, немов перший сніг, темне, немов остання зимова ніч волосся русалок спадало до поясу, після якого починався хвіст, покритий срібною лускою. Вони бавилися водою, плескали долонями по гладкій поверхні озера та слідкували за величезними хвилями. Русалки сиділи на скелястих виступах, що маячіли, немов перші діти збіднілої жінки.

– Ти будеш гратися з нами? – поцікавилася дівчинка з каштановим волоссям та фіолетовими пасмами, не повертаючи обличчя до Анни.

– Я б хотіла порозмовляти з вами.

– Це набридає, постійно одне й теж! – вередливо промовила русалка.– Лише три питання для будь-якої із нас. Ти трішки псуєш цю красу, хоча трішки і привносиш певного колориту.

Анна обережно спустилася кам'яними брилами і сіла поодаль, оглядаючи темну гладь підземного царства.

– Чому ви тут?

– Правильніше було б запитати, чому тут знаходишся ти? – русалка, з палаючим волоссям, повернулася до Анни та ласкаво посміхнулася.– Ми ніколи не зустрічаємося випадково, ми частини одне одного, взаємодіємо, навчаємо одне одного. Ми одне велике створіння, яке розпалося на тисячі маленьких атомів. Тут не існує часу, мапи, списку осіб запрошених на чай у твій затишний будинок. Ти живеш лише одним моментом, моментом справжнього. Моментом, коли не існує приписів, правил та сумнівів. Моментом де із серця спадають залізні лещата. Ти поринаєш у дух пригод, ти стаєш вільною. Друге запитання?

– Навіщо Бог вигадав усі ці виміри? Це ж безглуздя.

Із озера винирнула стара русалка. Її довге сиве волосся було покрите тисячами маленьких бусинок, Ніжні золоті мушлі лагідно покривали неслухняні пасма.

– Вислухай мене, дитинко! – її голос нагадував скрип тисячі дверей, що відкривались перед немовлям, коли він відправлявся до країни снів. – Дівчинко, не існує понять добра і зла. Ми лише частинки одного організму. Усі пов'язані, але ніхто не знає навіщо. І ніхто не знає, що нас чекає далі та тим паче ніхто не знає нащо нам було потрібне минуле. Говорять, що ми дізнаємося коли потрапимо до Раю.

– Останнє питання! – запищала найменша русалка.

– Ви справжні? Чи мені лише це мариться?

– Простори цього місця вичислити неможливо. Ніхто ще не обійшов його повністю. Тут залишилися тисячі згадок про минулих мешканців. Тут живуть мільярди створінь, і хто знає з ким зустрінешся саме ти. В Чистилищі не існує часу. Усе належить лише твоїм рукам.

– Навіщо? Що робити мені?

– Лише три запитання! – заверещала русалонька. – Ти будеш гратися зі мною?

– Ні. – Анна повільно відступала до скелі. Дійшовши до її основи вона швидко полізла по гострих східцях до темного отвору, відчуваючи за спиною десятки поглядів направлених в її бік.

Декілька світлячків підлетіли до неї, тихенько промовивши: «Доброго вечора». Вони почали освітлювати Анні шлях. Світлячки махали прозорими крильцями та нагадували 2-місячних дітей. Анна вже не відчувала подиву. Її свідомість відкрилась для пізнання.

Темне каміння звужувалося, а позаду знову доносився дзвінкий, чистий спів:

«Ти йдеш туди, де тисячі

Проходили свої шляхи.

Вони, пізнали бруд та сморід,

Чарівних квітів аромат,

Де кожний потяг був як спогад

Твоїх привабливих страждань.

Ти йдеш туди, де тисячі

Проходили свої шляхи!»

– Звідки ви знаєте про потяг? – ледь повернувшись, Анна побігла до русалок. Винирнувши з печери вона побачила лише море, освічене місяцем, що починало ховатися за грозовими хмарами. Світлячки зникли теж.

За минулих обставин її б охопила істерика, невпинний жах, але з водяними німфами зникла і минула дитинка, що дала змогу народитися старому підлітку, який потребував знань.

Анна ринулась до темної печери. Долаючи задуху, вона дісталася роздоріжжя та побігла іншим тунелем. Біля виходу стояв силует Михаїла, він простягнув Анні свою білосніжну руку. Місяць кинув свої суворі обійми на його постать і Анна зуміла розгледіти легеньку посмішку на вустах.

Тоненькі вуста сяяли любов'ю батька.

Глава 5

Замок Гнилля

Вони йшли поруч. Місяць лагідно присвічував шлях. Де не де починали падати великі, лапаті сніжинки, але Анна не відчувала холоду.

– Коли я була на Землі, у мене були досить таки погані відносини з мамою. Через неї я втратила улюблених дідуся та тата, хоча не була ні в чому винна. Я можу їх ще колись зустріти, будь ласка?

– Я не бачу долі дідуся. Він обрав шлях Раю. А ось тата ти ще можеш зустріти. Він ще тут.

Михаїл вийшов на галявину, яку оточували ялинки та величезні папоротники. Він оглянувся, немовби даючи комусь сигнал і посміхнувся, відпустив долоню Анни та зник за хвойними стовбурами.

Слухаючи Rammstein, Scorpions та інших виконавців у своїй маленькій, але затишній кімнатці, ковтаючи сльози, Анна не раз уявляла, як зустрівши батька прокляне його за те, що він подарував їй життя, показав, що таке батьківська турбота, а потім покинув. Вона любила його пісні на гітарі, любила літати до небес та повертитися в його міцні руки. Однак, все частіше, татів ніжний голос будив її серед ночі злими криками й глухими ударами предметів. Сцени ревнощів, материнські безглузді істеричні слова, що воланням виганяли його з будинку, заганяли Анну під синю теплу ковдру. Вона розуміла, чому тато не хотів повертатися до дружини, але забуту доньку, крізь любов, вважала зрадою. Але зараз, стоячи перед ним і ледь вгадуючи його, Анна не відчувала зовсім ніякої злоби.

Сама того не розуміючи, Анна кинулась на його могутні груди і заплакала. Мріяти про зустріч, де на неї поглянуть добрими та винними очима, вона могла раніше лише у сні.

– Ти думала, що я не згадував про тебе? – вимовив тато. – Так? Ні! Я завжди слідкував за тобою, стежив за найменшим твоїм кроком, але зв'язатися з тобою я так і не наважився.

– А я не хотіла тебе зустріти Тут. Ми могли б стільки ще зробити, будучи хоч трішки жив.. – тато обірвав її на півслові.

– Ти з глузду з'їхала? Подивись! Смерті не існує, ти не помітила її. Ти ходиш зараз, розмовляєш. Анно, ти тільки почала по-справжньому жити. Повір, тут краще ніж на Землі.

Обійнявши доньку за плечі, вони пішли тоненькою стежкою до виходу із лісу. Краєм вуха Анна почула тріск гілки, кроки, що доганяли їх. Вона повернулася, але нікого не помітила, лише відчула слабенький, ледь помітний аромат сигарет. Це ангел йшов поряд, не заважаючи, але оберігаючи свого друга.

***

Ліс швидко закінчився, його дерева із сумом проводжали поглядом своїх невірних дітей. Біля бору пролягало широке нове шосе, що проклало тунель сучасності серед старої природи. На ньому стояло срібне авто, модель якої Анна бачила вперше в житті.

Минуло 10 років від часу останньої їхньої зустрічі, а батько й досі з острахом сидів за кермом. Вони їхали повільно, зупиняючись перед кожною нерівністю на дорозі та надзвичайно обережно об’їжджаючи повороти.

Після темного лісу, їхнє авто ще їхало близько десяти хвилин, ховаючись під тінню земляного насипу. Перша вулиця, яка зустріла Анну, здавалося, зараз же розсиплеться від часу і тої кількості людей, що сновигали, маячіли і просто сиділи на стежці, вдихаючи в легені останні аромати майже розвалених будівель. Жінки носили одяг темних тонів. То були довгі сукні, з тисячами латок, буси, втративші колір і форму. Чоловіки сиділи в брудних сорочках, плащах одягнених на голе тіло. Взуття майже ніхто не носив, а ті хто й одягали щось подібне, майже відразу сідали на сиру землю та гралися з напівживими собаками, не в змозі більше ходити.

Деякі люди бігли з кошиком в руках, хтось переносив нечисленні пожитки у фартухах. За їх спинами простиралася ріка нечистот, в якій порпались діти, але всім було до цього байдуже.

На новому повороті авто обігнав чоловік з білим, забрудненим, худим, старим конем у дерев'яній упряжці. Він не помічав машину, що завдавала перешкод на дорозі, а просто лупив нещасну тварину, дивлячись затуманеними очима вперед, у щось відоме лише йому. Непривітні обличчя людей шипіли їм в слід. Багато чоловіків хрестилося, коли вони проїжджали повз них, деякі падали та билися в сльозовій агонії.

Нарешті, знову поринувши у земляний тунель, Анна виїхала на наступну вулицю. Вона нагадувала передмістя голлівудських акторів, що перенесли кіно-картинне амплуа в життя.

Через п'ять маєтків, саме маєтків, а не будинків, мотор заспокоївся. Ворота, більше двох метрів у висоту, гротескного стилю, з легеньким скрипом відчинилися.

Анна вийшла з авто й озирнулася. Маєток складався з трьох поверхів, обрамлених темно-червоною цеглою та великих вікон, що на першому поверсі сягали майже трьох метрів. Обабіч стояли дві вежі, що своїми вершинами сягали небес, а позад них галявина з невеликим темним озером. Перед будинком з лівого боку знаходився сарайчик. Він був маленьким, а його дерев'яні стіни починали гнити. Він ніяк не вписувався в оточуючий пейзаж, але в той же час гармонійно поєднувався з ним. Поряд з першим знаходилися ще два сарайчики. Той, що знаходився справа не був, на відміну від першого, завішений на замок. У його середині виднілися декілька коробок, пачок, безліч документів. Інший був майже пустий, в його найдальшому кутку стояв ящик. Щур вибіг з нього та зник у темноті.

З дверей помістя вийшла жінка. Їй було не більше тридцяти років, на руках вона тримала дівчинку. Дитина ще була у тому віці, коли всі речення та розмови зводяться до золотої мови, яку розуміють лише декілька висвячених святою рукою людей.

– Ти залишив мене з мамою аби стати частиною їхньої сім'ї, так тату?

– Я хотів забрати тебе, але не встиг. Вибач. – його голос надірвався. – Але потрібно жити далі. Правда ж? Знаєш, я не хочу аби ти відчувала в цьому будинку правила «батьки-діти». Я хочу бути частиною твого життя, а батьківство викидає з життя дитини майже всі елементи спілкування між поколіннями. Плід, який був народжений з кохання, стає тягарем, батьки – ворогами, від яких не можливо втекти. Обидві сторони люблять одне одного через ненависть. І тоді ці відносини стають жахливим випробуванням, стражданням і болем. Я хочу бути твоїм другом. Не потрібно чекати від мене чогось надзвичайного. Я думаю, що друзями ми все ж можемо бути. Тому, не називай мене татом!