Шепіт крил метелика

Янгол посміхнувся: щира, дитяча посмішка прорізала його обличчя. Він простягнув руки для обіймів і Анна закуталася в них, немов малесеньке сонячне сяйво в промінчиках темної ріки. Нарешті він дивився на неї, як на рівну собі.

Михаїл доторкнувся до руки Анни й ось вони вже стоять біля величезного поля усіяного квітами та пахучою некошеною травою. Янгол став позаду, відкриваючи зору дівчини маленьку сіру грудочку в найдальшому кінці, біля широких, привітних берез.

Старенька жіночка ледь трималася за тростину. Її очі злякано блукали, шукаючи допомоги та рятунку. Волосся незнайомки втратило свій колір від літ, спина зігнулася поближче до землі. Руки боляче тремтіли в знівеченому тілі.

– Для неї це лише сон. – вимовив Михаїл. – Але вона зрозуміє, що це була реальність.

Незнайомка підвела очі на Анну.

– Матусю…– тихий шепіт зник, віднесений вітром.

Життя завжди ставить все на свої місця. Усі образи знаходять своє покарання та перетворюються у любов. Недомовленість та невіра стали на заваді двох найкращих стосунків у світі. Можливо тут шлях Анни й закінчився, але вона відчувала, що в майбутньому, їх вже ніхто не змусить розлучитися. Тих хто не встиг полюбити при житті, тепер завжди будуть разом.

Маленький золотавий пил почав окутувати ноги Анни. Матуся зникла аби скоро прийти до неї й залишитися назавжди. Михаїл обійняв її, замкнувши крила біля її змучених очей. Вони розщеплювалися на тисячі атомів й летіли до зірок, будучи нічим та всім одночасно.