Мільйонна могила

– Вночі дійшла черга до курятника та свинячого гною.

Тільки місяців через три узнали, що йому було потрібно, що він шукав. Покійної чоловік десь роздобув жменю камінців, кажуть діамантів, тільки більшість не ошліфованих.

– Господиня родом з України. Ще того літа заклечала вона свою хату до Вербного тижня пучками пахучих трав та очеретом замість татарського зілля. Звісно, через два – три тижні очерет порижів, трави висохли, хазяйка їх познімала.

Лишила лише в’язанку пахучих трав на ганку над дверима. Довго ще запах розносився по хаті занесений повітрям при відкриванні та закриванні дверей. Вхожий обов’язково його відчував: якщо мав знання, то згадував старовину, подумки називав трави, незнайка просто чудувався. Височенько прикріпила той пучок аж під стелею. Щоб до нього дістатися, потрібно на щось стати. Кожен хто заходив до хати розумів, хазяйці запахи нагадують рідний край, можливо то ліки довготривалої дії. Після смерті господині хату зайняв татарин, тому що незаселених будинків стояло кілька. Приїхав, займай, обживай, ніхто до тебе претензій не матиме. Він привів будинок та садибу в порядок. Переробив господарство на свій лад. Звернув увагу на пук висохлих трав.

– Не люблю сміття у господі. – Сказав він до дитини.

Яке було його здивування, коли він знайшов у пучку всередині шовкового, ззовні замшевого капшучка зі жменею діамантів. Правда, тільки кілька маленьких камінчиків – діамантів іскрилися, посилаючи чарівні промені. Чоловік зразу ж надав перевагу життю перед малесенькою купкою камінців.

– Хтось же знову за ними прийде. Кажуть, що через них загинув її чоловік десь аж на Україні. – Отак тверезо подумавши, в цей же день здав новий господар знахідку, та ще й гроші отримав.

Танас слухав і уявляв собі, як шукали вбивцю.

–А про гроші тебе не питали? – З насторогою освідомився у жінки.

– Цікавився слідчий, де взяли золото на зуба. Я розповіла, занесла дантистові золотий хрестик, він поставив з нього зуба та дві коронки. Що ти думаєш? Знайшли мого хрестика, реквізували. Дантист не переплавив його, дуже гарна робота. Попотягали дантиста, бо знайшли в нього не тільки мого хрестика.

Хрестика назад не отримала, але гроші він вернув більше ніж я заплатила. І про тебе питав слідчий. Сказала, мовляв, не лісорозробці спину гне, мені на плахту заробляє

Перелякані думки снували в голові у Танаса.

– Добре що не органи безпеки шукали вбивцю. А то підвісили б мене на гачок, розглядали б зі всіх сторін поки не докопалися б до істини, поки не знали б про мане більше ніж я сам про себе знаю. Висів би я на тому гачку довгі роки. У них принцип зовсім простий: немає людини без гріха, навіть на сонці плями є, згадайте про Біблію, тільки народилось, уже грішне. Шукала мабуть міліція. Приїхав на наш лісоповал тутешній дільничний, узнав що я тієї ночі хропів у вагончику і зателефонував сюди. Тут зрозуміли, що людина не може подолати відстань у пару сот кілометрів та ще й поратись всю ніч в хаті. Мене порахували поза підозрою, викреслили моє прізвище.

Тільки після цих роздумів Танас почув Марійчині слова:

– Живем ми разом тільки час від часу, мабуть тому дітей немає. Почуті новини прогнали апетит .Танас длубався в тарілці, про щось думав.

– Добре, все літо проведемо разом. З нами буде баба Марія та дід Ларіон.

Ларіон найняв трактор для вивезення пасіки в тайгу на поляну. На Україні назвали б такий великий простір полем неабиякої величини, в безмежних просторах тайги тільки поляною. Простір з ранньої весни до заморозків цвів медоносними травами. Іван – чай тільки чого вартий.. Навіть у засушливе літо було з чого бджолі мед брати. З пасікою іде все добре, яке там добре – відмінно. Одна біда у Ларіона, одна думка не дає спокою.

Син з невісткою подалися у науку.

– Такими вдалися мабуть в мого батька. – Думав старий. – Він шаблею не махав, голови не зносив, влучних куль в собі подібних не посилав, натомість захищав безмежні простори цього краю, рослину та звірину. Голос його був мишиним писком в скирті соломи. Івана ніхто не міг почути, бо надто голосно лунав розбійницький крик, візьмемо все у природи, подолаємо її. Більшість вважали Івана блаженним, всеодно його ім’ям назвали онука. Так що не переведуться на Русі Івани та Ларіони. Наш дід Ларіон мріє про внука Ларіона, син Іван каже:

– Потрібно знати свій край. Жінка вивчатиме те що на землі, я те що під нею.

– Для Ларіона звучать такі думки по – іншому.

Дітей для батьків вважай немає. Сім”я розпалася. Забрались десь у той Новосибірськ, додому появляються наскоками в кілька років раз, ще й планують переселитися до Москви. Внука обіцяють аж тоді, коли стануть, як кепкують люди, кандидубами. Може до тих пір я дуба уріжу, хто зна.

Вони розраховують на моє з бабою міцне здоров’я. Правда, нічого Бога гнівити, в наші роки нічого не болить, бачу, чую, їм як молодий. Баба також при здоров”ї слава Богу. Та й яке те дитя виросте без меду, струганини, грибів, тайги. В окулярах і висохле як тріска.

Ось уже шостий рік мусить Ларіон наймати чоловіка на пасіку собі на допомогу, бо невправка самому. Цього разу взяв аж двох, він та вона. Нею, здається, сів би та милувався, така гарна. Він неначе дух гір суровий з виду, худорлявий, до людей справедливий, кожну билинку любить, кожну комашку.

Бачив Ларіон, як обходив Танас жучка на стежині, аби ненароком його не розчавити.

Та любувався Ларіон не Марічкою, не Танасом, а Танасовою роботою. Лише раз попробував зробити зауваження, коли рубанок висвистував у Танасових руках.

– Танасе, дуже випустив жало, стружка товста.

Чоловік глянув на діда як на останього дурня. Ларіон зрозумів погляд так:

– Віка доживаєш, а дурниці городиш. Краще мовчав би, так пере так.

Дід подався геть і занявся іншою роботою.

В обід, коли Танас пішов їсти, Ларіон оглянув стругані Танасом дошки. Вони ідеально рівні аж поблискували на сонці.

– Краще мене впорався, хоч я все життя стружу. Ну і око в нього! Стоп, я у молоді роки товщу стружку гнав ніж зараз. Не таку як він але товщу.

– Танасе, – запитує трохи завидькуватий дід, – ви мали пасіку дома?

– Невеличку, сімей на десять. В нашім краї споконвіку займалися цим промислом. – Відповів Танас, бачачи величаві Карпати. Наступної миті похолов.

От і проговорився. Хто зна, чи на півдні Забайкалля, де я за легендою народився і виріс займаються бджільництвом. Як важко жити під машкарою! Привик говорити по – російському без акценту, але таке життя вимагає ще більших знань.

– Ага, – подумав Ларіон, то він також з дитячих літ столярує. Видно ще й талант до цієї справи має. А що одному дається більше інших, то від людини не залежить. Один за короткий час освоює стільки як дехто за все життя.

Старого заспокоїли такі думки, йому відлягло від серця, певне, жаба зістрибнула з грудей.

– Робитиму ще кращі вулики, щоб не оскандалитись в очах майстра.

– Танасе, – з неабиякою цікавістю знову запитує дід, – бачив я багато помічників. Вони наймитували, а ти господарюєш. Чому так?

– Не подумайте що ради вас, ваших грошей чи я лакуза.

– А чого ж, – знову трохи спантеличено запитує Ларіон.

– Турбуюся про бджолу, та й привик так працювати. – Отримав відповідь. Мало не сказав:

– То Радянська влада розбестила народ.

– Стара, давай горілки!

– З якого це дива? – Ошкірилась баба. – Ти ж давно не п’єш і знаєш, держу для гостей.

Дід суворо глянув на жінку але м’яко відповів:

Ти що ж не чуєш, є ще добрі люди на білому світі не одні покидьки. Він не гостює, господарює, не наймит, господар.

Дні мелькали в турботах про бджолу. Люди неначе злилися з роями, допомагали їм у роботі Пасічник. – чарівник не вивішував на деревах пусті дуплянки, щоб у них селилися рої. Він просто ставив вулики біля своєї пасіки. З тайги прилітали бджолині розвідники, обстежували житло і знаходили його придатним. Незабаром появлявся рій.

З лісу частенько приходив хазяїн поласувати медком. Він бешкетував на пасіці, якщо йому дозволяли господарі – два здоровенні пси. Вони ще на підході перехоплювали хазяїна тайги, піднімали несамовитий лемент на всю округу. Ларіон хватав тоді рушницю, прямо через вікно зимівника палив у небо.

Хазяїн, напудивши, відступав. Собаки ще довго супроводжували гостя. Нарешті їх гавкіт затихав у далині.

Але й серед ведмедів бувають нахаби. Однієї ночі, не зважаючи на шалений гавкіт та Ларіонову стрілянину, Михайло Потапович товкся в кущах біля пасіки, ніяк не хотів утікати, навпаки проривався вперед, чого не бажали ні собаки, ні господарі. Танас появився біля Ларіона з японським карабіном в руках. Тріщало галуззя під ногами великого звіра. Танас вистрелив. Звір ревнув, стрибнув і впав. Коли чоловіки наблизились, собаки додавлювали ведмедя, вчепившись йому в горло.

– Якби я достеменно знав, – вичитував обурено Ларіон, – що ти зумисне знищив звіра, то сказав би, геть з тайги. Таким як ти тут не місце. Через таких нелюдів на Карпатах перевівся звір. Поглянь, убита самка. Вона привела з собою маля, і ще років десять водила б потомство. Тільки звідки тобі селюкові знати, куди в тайзі стріляти. При пересторозі пали краще в небо, там, по крайній мірі, нікого й нічого не підстрелиш. Хоча дурень і в макітрі макогона зламає, а твоя куля в чистому небі серед ночі стріне найменшого птаха.

Уже спокійно бубонів – роздумував:

– Таким і серед людей … Забив звіра, знищить людину також. Все може понищити Антихрист проклятий. Отут закопаємо. Маля доглядатимемо, якщо потрібно, то баба з соски годуватиме З собаками помириться, знайдуть консенсус, не те що люди, яким тільки вбивати б.

Наступних два дні працювали особливо напружено. Поспішали з викачкою меду. Вчасно впорались. Приїхав трактор з пустою тарою. Заготівельник не наглядав за роботою вантажників, не давав вказівок. Вони добре знали свою роботу, крім того їх чекало заохочення у вигляді меду розведеного навпіл з горілкою вищого сорту. Заготівельник походжав по ледь помітній стежині байдужо дивлячись на красу гір вдалині.. Швидким кроком приближалась до нього Марічка.. Глянувши на пишні жіночі груди, які мало не розривали вишиту сорочку, заговорив речитативом:

– Люблю українську природу, гарячий борщ, холодну воду і повну пазуху …

Не договорив до кінця, бо Марічка уже обминала його. Він проворно обняв її ззаду. Величезні лапи накрили те, чим жінки зваблюють чоловіків. Марічка запручалась, обізвала його жеребцем, бугаєм, кобелем та іншими поганими словами, та чоловік не сердився лише шепотів на вушко:

– Ти ж моє сонечко, моя ластівочко, моє серденько, красуне премила.. Тобі поганенько тут одненькій.

Ще, певне, довго розпікав би джигун жінку, якби дужі руки не схопили одна за шиворіт друга за штани, не підняли вгору, не пожбурили в малинник.

– Ти чого? – Оправдовувався заготовач перед Танасом. – Я ж пожартував.

– Я також. – Відповів той. – Якби не на жарт, то взяв би за товсті ноженята і бив би он об той стовбур, поки грішне тіло не відлетіло б.

Заготівельник повірив що сталося б саме так, тому вирішив зберегти свою плоть саме зараз. Про завтра не думав, бо добре себе знав, що чистосердне бажання дотриматись хоч і собі даного слова недосяжне.

Сьогодні кидаєш пити чи курити або наркоту, а завтра знову починаєш

Танас ніби жартома ляснув заготовача по шиї. Той хоч і підставив руки, всеодно проорав глицю носом. Такі прийоми застосовував до інших сам, тепер самому потрібно стерпіти, тому нічого не сказав. Він підхопився, побіг до трактора і сидів у кабіні, поки вантажники закінчували роботу та вгощалися. Дуже хотілося підігнати їх, але там робила щось та горила. Підніметься сварка, чим вона закінчиться добре відомо. Цей кат з нами трьома справиться. Знаємо ми ці жарти, та ще й тракторист і вантажники можуть не постояти за мене.

– Да, тоді, – думав дід Танас, – не задумуючись віддав би життя за жінку. Відчував у ній частину самого себе, частку Карпатських гір, бачив зграйку Танасовичів, які бігали за матір’ю, а найменше чомусь обов’язково замурзане, держалось за мамину спідницю.

Чому я про все це повинен розповідати судді? – Зринула думка у сивій голові, – цій байдужій до всього жінці з кобилячою мордою. Не дано людині знати, – під риторичну мову громадського обвинувача роздумував підсудний, – яка її доля, хоч все циганське плем’я на вуха постав. Не знатиме вона ніколи, якими дорогами ходить доля, звідки підкрадаються нещастя обіруч з бідою.

Багато чого не знав і Танас. Не відав він того, що після пасіки Марічка відвідала жіночого лікаря, яка раз на тиждень приймала в медпункті рудника. Лікар оглянула її і сказала:

– Така квітуча жінка як ви може народити від шести до шістнадцяти дітей, а то і більше.

– Йой, йой, пані, – заплакала Марічка, – огляньте краще, зробіть аналізи та дайте якогось лікарства. Лікарка здивовано глянула на пацієнтку, яка хлипала неначе безнадійно хвора, хоча мала б радіти, ретельніше оглянула та опитала жінку і звеліла прийти за результатами аналізів на наступному тижні.

– Тільки переконана, – завірила лікар, – результати будуть якнайкращі, бо такі здорові у цьому відношенні жінки стрічаються рідко.

Лікар сказала правду. Не маючи віри, Марічка заметалась по області. Побувала у районній, поїхала в обласну лікарню, відвідала шамана, знайшла знамениту в цім краї знахарку, яка лікувала і травами, і словом. Скрізь однакова відповідь:

– Десятикратно годна в мами.

Почала вчащати до церкви, жодної служби не пропускала. Ревно просила Бога, але вже не за себе, а за Танаса. Бог і чорт вели боротьбу за Марійчину душу, бо навіть коли молилась в голові невідв’язно дзвеніли слова підпилої знахарки. Після того як знахарка ощупала Марічку, криво усміхнулась і прорекла:

– Чого ти до мене приперлась? Хіба ти не відчуваєш, що тобі потрібна не знахарка, а добрий жеребчик, а то й два.

Нечистий перемагав як і всі останні тисячоліття.

Коли повернулися з пасіки, зустрів земляка. Той бідкався:

– Уже три роки хворію і з кожним роком сильніше. Ще недавно вибивав гопака на сцені будинку культури рудника. Якраз там працював. Тепер дихати важко, задихаюсь, хоча нічого не болить. Зароблені здоров’ям гроші швидко розійшлися, позаяк привикли жити розкішно. До хорошого швидко привикаєш.. Добре що жінка місцева, шишкуємо і гроші капають. Цього року не знаю як викручуватись. У мене зовсім духу не вистачає, баба там не потягне. Мені хоч трохи б твого здоров’я. Поїхали, брате, з нами. Не покаєшся. Гроші розділимо навпіл. Матимеш тисяч п’ять – шість за якихось півтора місяці. Уговорив, хоч не довго переконував.

Розмашистим чоловічим кроком з рушницею в руках та речовим мішком за плечима попереду крокувала Марфа.. Ланцюжок замикала дівчинка років дванадцяти з напівпустим рюкзаком на спині. Уже відстав розчервонілий Дмитро.

– Ідіть вчотирьох, я прийду пізніше. Дорогу знаю. – Зупинився, присів, неначе витратив усі сили на сказане. Марфа змахнула сльозу Обізвався синок:

– Не плач, мать, нічого з ним не станеться, попрацює і зможе вернутися. На майбутній рік я зможу збивати шишку. Він не піде. Це зараз не знаю чому вони з дідом настояли.

– Далеко йти? – Запитав Танас.

– Верстов сім – Загула купа волосся ніби підфарбованого в брудно – сірий колір. Он за тією сопкою.

Танас ніяк не міг пристосуватися до темпу ходьби. Він привик ходити по лісу швидко, а тут старе і мале, ніяк не поспішиш. Нога за ногою добралися до вершини сопки. Марфа оголосила перекур. Мала обняла сидячу матір за талію і миттєво заснула. Коли настала пора рухатись дальше, Марфа майже з плачем заторсала малу. Дитя поставлене на ноги мимоволі опускалось на килим з голок, стараючись згорнутись калачиком та продовжити сон.

– Не муч дитину, – ніяково буркнув Танас, поклав біля Марфи інструмент подібний до дерев’яного молота тільки значно більшого, посадив дитину на коркоші. Мала лупнула очима, обняла Танаса за голову, закрила йому одне око. Той рученяти не забрав лише блаженно усміхнувся.

– Пішли. – Наказав голосом який не терпить заперечень.

– Волосата голова давала вказівки:

– Сильно по стовбуру не гати, бо дерево покалічиш. Два рази не бий, багато шишок впаде. Білці і птахові взимку не буде що їсти, і так їх грабимо.

За кілька годин Танас навчився правильно стукати. Дід майже не збирав шишку, все дивився на чоловіка і старався зрозуміти, як можна так швидко навчатися. Він в такт ударів помахував головою, одобраючи кожен з них. Дмитрів тесть чекав Танасової помилки, та так і недочекався. Він нагнувся до шишки і контролював удари слухом. Неначе в танці підходив Танас до височенного кедра. Удар по стовбуру – падають кедрові шишки. Дмитрова сім’я збирає їх, зносить в засіки прибудови до зимівника.

– Якщо так дальше піде, – радіє Дмитро, – то зберемо горіха в два рази більше ніж торік. Добрий урожай, якраз для такого роботящого чоловіка як оцей вуйко.

А Танас помахує важелезним “молотом” неначе дитячою іграшкою. Пар валить з – під розстебнутого ватника та роса капотить з розпашілого обличчя.

– Дядьку Танасе, трохи відпочиньте, а то не встигаємо зібрати набите.

– А ви піднатужтесь. – Відповідає хлопцю Танас, продовжуючи мірно постукувати по стовбурах.

Першим упав на коліна Дмитро. Поки що вони лише поболювали а не напухли. Дмитро прив’язав на коліна рукави від старого ватника. Тепер йому стало легше повзати під кедрами. Скоро маленька стала присідати, під вечір оперлась на одно коліно. На другий день і в малої, і в діда появилось чи то взуття, чи то одяг.

– Щитки не гірші ніж у канадського хокеїста, – жартував старий, – тепер при такій екіпіровці перемога за нами.

Танас вертав додому ще до глибокого снігу. Набив стільки шишки, аби за тиждень позбирали. Та не це основне. Не причина й те, що нікуди складати. Шишку можна держати на лютому морозі, вона не попортиться. Підвела Марфа. Бідкався колись Дмитро, мовляв, жінку і то рік не пригортав, відчуваю, вона бажає, а мені не хочеться, вірніше сказати, не можеться. Але Танас на інтимну фразу не звернув уваги, лише зауважив:

– То ваш клопіт. Тут я допомогти не можу.

Спали на нарах покотом. Після важкої роботи на свіжому повітрі настояному на хвої та ситної вечері Танас вмощувався на нарах якомога зручніше і миттєво засинав богатирським сном. Серед ночі проснувся Танас від того, хтось розстебнув штани. Крайня плоть часто не підвладна голові, тому вона ще більше виструнчилась. Вона диктує несказанно велику насолоду та ще й якщо зі стогоном на неї насувається жінка. Танасу стало не до роздумів. Ще крізь сон чув Танас, що його обнімають, але подумав на малу і тільки усміхнувся. Марфа осідлала чужого чоловіка.

О, що вона тільки не виробляла, поки впала знеможено аж за дочку.

– Бач, не витримала, – подумав Танас, – а мені стидно буде глянути дітям, Дмитру та дідові у вічі. Вранці їду додому, бо це може стати тільки початком. Що як Марічка ось так? Природа, а її дуже важко опиратися.

В селищі міського типу, де жили Танас з Марічкою, не мали звички обгороджувати двори. Іде скотина широкою вулицею, почухмариться об ріг хати і, прогнана пастухом, біжить дальше. Танасу таке подвір’я не до смаку, але потрібно показати, що ти народився і виріс серед місцевих жителів, перейняв їх звичаї. Танас підійшов не до дверей, а до вікна своєї хати. Він хотів пожартувати, закричати нічним лісовим птахом, приміром сичем. Високий зріст дозволив зазирнути в хату поверх фіранки.

І треба ж такому статися. Марічка борсалася в обіймах якогось чоловіка, правда не дуже активно. Той помаленьку підводив її до ліжка і щось нашіптував, бо губи у нього ворушилися. Побачене кинуло Танаса на ганок. Сінні двері злетіли з петель від удару ногою, хатні розсипалися на дошки. В наступну мить невідомий вилетів разом з друзками віконної рами надвір.

Танас важко дихав, ходячи по хаті. Він вилив на непритомну Марічку половину відра води, але та не опритомніла. Так з відром у руці вийшов на ганок. Чоловік, який щойно веселився біля молодиці, зі стогоном на карачках перетинав вулицю.

– Чого це я вийшов? – Запитав сам себе чоловік і ніяк не міг пригадати. Лише коли глянув на відро, пішов до колонки. Чи час, чи нова порція холодної води очумали Марічку. Не переставав кровоточити її ніс, нудота підійшла до горла, ніяк не хотів закриватися рот.

– А я любив тебе більше життя! – Почула Марічка охриплий пригнічений голос.

Тільки тепер блискавкою пронеслась думка:

– Найважливіше для люблячих – вірність. Це для тих, хто найбільшу насолоду знаходить в ліжку, вірність не обов’язкова. Якщо інший чи інша не отримає очікуваного задоволення, бігом кидає партнера, коли повезе, то знайде ще більшу дозу задоволення. Для них розрив – просте припинення полових актів з даною особою. Таке “ горе” швидко забувається. Скоро, може в цей самий вечір відшукаються спраглі без “кохання.” Як на курорті, емоційне розвантаження.

– Я тебе також з дитинства люблю. Але на біса така любов, коли діток немає. – Взявшись за щелепу відповіла Марічка.

– Зрадників убивають! – Прохрипів Танас.

– Навіть коли б що трапилось, всеодно я тобі не зрадила б. Просто мали б дитя. Любили б удвох.

– Невже ти не розумієш, що така дитина не моя, лише твоя. Якби женився на тобі з малюком, була б зовсім інша справа. Знали б не моя кров. З ним поводилися б по – особливому. Старалися б, щоб перемогла любов до нього та виховання, а не кров. З крові брали б лише краще. І то це – також дуже ризикована справа. А що як дитина не вдасться? Тоді про щастя навіть не мрій. Терпи сімейне горе. Не кайся, знав на що йшов. Тільки в кіно відбувається все ладком, а в житті мало навіть порядних не те що щасливих людей. Глянь на сім’ї з прийомними дітьми. Там здебільшого або батьки, або діти нещасні. В подібних сім’ях щастя може існувати тільки в ідеалі, вважай на папері. Як на мене, то усиновити можуть тільки багаті, женитися на жінці з дитям може всякий. Добре, якщо не шпинятимуть, мовляв, женився на жінці з байстрюком

– Ти у лікарів консультувалась? ? Після довгого мовчання запитав Танас.

– Так, і неодноразово. Всі в один голос твердять, що я можу родити не один раз. Те саме стверджує шаман та знахарка.

Гаразд, нехай причина у мені. То чого чесно не сказати, не порадитись? Може підлічився б, а то зразу ж курвити. Мені ти не можеш закинути, мовляв, бігає по чужих, а я що гірша.

– Та й правда, – думає Марічка, – чому не поговорити відверто. Він же не чужа людина. Тепер може кинути.

Після бійки обоє помудрішали. Танас відчував себе винуватим. Мабуть потрібно було здержатись, не бити жінку. Розібратись. Як і у всього живого потяг до продовження роду. Все таки потяг до розмноження. Такими нас Бог сотворив. Марічці стало ясним зовсім інше.

– В чоловікові причаївся звір готовий кинутися кожної миті не тільки на чужого але й на неї. Його не потрібно ні будити, ні дражнити, бо розірве кожного хто заступить дорогу.

Слово за словом крізь стиснуті зуби Танасове та Маріччине життя ввійшло в старе русло. (Ще не такі гріхи прощаються, коли вони поодинокі ). Тепер прибавилась Танасові ще одна турбота. Він регулярно відвідував лікарів, знахарів і всіх тих, котрі давали надію на дитину.

Минали роки а з ними танула надія. Марічка зробилась страшенною занудою, на Танаса частенько глипала ханжа, тому що мета життя не збулася. Відчувалась духовна пустота. Релігійна віра була не настільки сильною, щоб Марічка сказала:

– Як Бог дав, так воно й має бути.

Партія з комсомолом своїх вірувань не прищепили, націоналізм з його вірою у свій народ не прижився. Натомість з все більшою швидкістю покотилось приборкування Танаса. Марічка почала потихеньку пиляти як і всяка незадоволена жінка. Спочатку легенько подразнювала нервові закінчення, не колупалась в душі, тому що боялась розбудити в чоловікові звіра. Чоловік відмовчувався як всякий винуватий. Мовчання чи нерозбірливе буркотіння заохочувало жінку брати тупіший лобзик і випилювати собі нового Танаса. Любов витискалась злобою, яка накопичувалась, здавалось, у всьому тілі. Одно людське почуття замінювалось протилежним. Дійшло до того, що доторкнись одне до одного, виникне відраза. Жінчина мова насторожувала, дратувала. Танас відшукував в ній щось проти себе, завжди заперечував. Десятки років Марічка брала верх в сімейних баталіях. Спочатку тільки натякала на Органи Безпеки, згодом, вирячивши очі закричала:

– Ти мене доведеш, піду і заявлю:

Погроза занозою засіла в Танасовій голові. Багато чого міг простити Танас тільки не зраду.

– Дурна баба. – Дико глипаючи на жінку, кожен раз думав, – вона не може зрозуміти, що видасть не мене, а всю Україну, наші Карпати, наші ідеї. Хоча як подумати, то в основному від зради найбільше страждали організації, війська, навіть цілі народи. Наші ідеї житимуть до тих пір, поки не збудуться. Тоді вже народ вирішить добре воно чи ні. Згадав мудрі слова вуйка Гаврила. Він так і говорив: