Вигнання в Рай. Роман

…День – ніч, ніч – день, день – ніч: у переливах сонцесяйності благословень і темряви прокльонів замкнулось видноколо, здавалося байдужих, змигів Ока-Неба, що, як і за часів прощання з Авелем, все незворушно споглядає, як по обличчях сполотнілих віків кривавою гримасою відчаю, страху й ненависті пробігає судома, просякнутої димом жертвоприношень, стежки, мета якої від віків – Голгофа. Залізний поступ плоті, зґвалтованої замахом на слово, залізний крок, гартований на сходах клятвопереступів – і плутається під ногами зужитий, непотрібний світ, який кожен із безсмертних приміряв на себе, неначе чисту передсмертну сорочку – стежка… Дехто із всемогутніх повелівав розпочинати безсмертя від брунькування березневої наснаги, метою якої, врешті, виявлявся – листопад; дехто із слуг Великої Матері проповідував початок шляху від зерня першого цілунку, метою якого, врешті виявлялось – тління; і кожен з провісників справедливості проголошував початком шляху подзвін розірваних кайданів, метою якого, врешті, виявлялась – безвихідь помсти: ніколи і нікому не оминути стежки, уплетеної кривавим струмком у вінок тернових літ, мета яких – Голгофа… Якщо ж твоя молитва глибиною в твоє життя, тоді і смерть твоя – лише цілунок вічності, який спрозорить твоє тіло до невидимості нетлінних слів: вростайте ж, здійняті до Бога, руки, корінням молитов вростайте в небо – плоди нетлінних слів хай пожинає вічність…

Розплющивши очі й підвівшись із колін, Сергій вже розумів загальну композиційно-колористичну побудову майбутнього розпису. Центральне, головне місце, місце, найбільш вигідне щодо можливості його спостереження з любої точки храмового простору, найвигідніше місце щодо освітленості буде займати смерть і воскресіння Господнє, Голгофа – ця центральна точка в історії людства, від якої бере початок не лише нове літочислення, а й цілком нове світобачення, основа якого полягає в перевазі божественного над тваринним в людині.

В колористичному плані це центральне місце розпису буде також виділене найбільш світлою, чистою, прозорою, осяйною гаммою – кольорів сонцесяйної ранкової травневої заграви. Чим нижче ж опускатиметься погляд глядача від цього центрального фокусу розпису, який відразу ж буде приковувати увагу, тим похмуріші, темніші, зловісніші тони будуть розповідати про ту язичницьку криваву стежку людства до Голгофи – в композиційному плані це будуть, в основному, сцени із Старого Заповіту від початку світотворення й гріхопадіння людини аж до появи Христа, що символізуватиме вселюдське сходження від панування тваринних інстинктів до розуміння Божих заповідей; вище ж у світлосяйніших тонах будуть зображені сцени з Нового Заповіту, діяння апостолів, євхаристія, й тут же будуть сцени з давньоукраїнської історії християнізації – діяння княгині Ольги, хрещення України-Русі Володимиром…

І так буде кожного разу: як тільки відвідувач буде входити до храму, його увагу мимовільно буде приковувати Воскресіння Господнє; далі погляд буде поволі спускатися, неначе в пекло, в сутеніючі нетрі дохристиянського гріховного шляху; а потім знову, вже бажаючи розрадити й розвіяти похмурі відчуття, погляд буде повертатися до найсвітлішого Воскресіння, вже на новому рівні, з новим відчуттям радості від нового усвідомлення величі Благої Вісті…

Звичайно, це буде дещо незвичне, може навіть трохи не канонічне виконання розпису, але ж головне – не рабське дотримання формальних норм, а духовний вплив на свідомість людини, й отець Михайло, як ніхто, повинен розуміти це, не повинне це викликати нерозуміння й з боку ново-відродженої, неначе воскреслої з історичного небуття Української Церкви – Київського Патріархату, Церкви, для якої вже не повинно бути наріжним каменем достеменне дотримання формальних застиглих канонів великодержавного імперського залізобетонного духу, одним з головних завдань якого було зацементування різноплемінності загарбаних народів в одну вірнопіддану масу, перетворення людини на слухняний гвинтик в імперському великодержавному механізмі для зручності світських властей, яким і слугувала імперська церква, перетворившись в один із інститутів тієї ж самої світської влади.

Для Української ж Церкви завдання зовнішнього насильницького згуртування людей в одну спільноту за допомогою незрушних залізобетонних норм канону не має вже жодного значення, адже вільний український народ в своїй власній незалежній державі не потребує жодних зовнішніх спонук для об’єднання, бо ж він уже й так само-згуртований внутрішньою глибинною єдністю українського духу, дарованого нам самим Богом, тобто божественною єдністю, яка вже сама й породжує, як вияв цієї божественної єдності, незалежну Українську Церкву, для якої головне – духовний розквіт кожної людини, як умова загального духовного розквіту всього народу. Саме цьому й слугуватиме розпис храму, задуманий Сергієм: це буде жива, нагальна, дохідлива розповідь про важкий шлях людства від гріхопадіння до воскресіння, захопливий, проникливий заклик до кожного позбутися гріхів, покаятися і – воскреснути разом з Ісусом Христом!

7

Взагалі то, Сергієві була притаманна звичка, поринувши з головою в захопливу працю, забувати про їжу й сон. Але зараз, як на диво, не зважаючи на те, що захоплений роботою він був як ніколи, пропрацювавши після зустрічі з Оксаною буквально пару годин, Сергій вирішив підкріпити свої сили – погамована ще зранку кухлем молока з куснем хліба плоть нагадала про свої потреби в їжі досить відчутно. Але захоплений творчістю Сергій все ж таки відтягував вимушену перерву на сніданок як тільки міг – аж поки, з категоричною вимогою йти снідати, до храму не зайшла баба Горпина, її невідпорному натиску він не в змозі був довго опиратися, та й чесно кажучи, їсти хотілося по-звірячому. То ж не примусивши довго себе вмовляти, Сергій пішов до Горпини Степанівни і віддав належне стравам, що вже чекали на столі.

– Просто неймовірно, – відхилившись на спинку стільця й допиваючи на завершення сніданку другий кухоль молока, промовив Сергій, – моя природа тут у вас наче налаштовується відповідно до загальної природи живих істот: раніше я міг, забувши про сон вночі, заснути під самий ранок і прокинутися майже ввечері, міг, захопившись роботою, по декілька діб майже не спати й не їсти, а тепер ліг спати вчора майже з настанням темряви, встав сьогодні з постелі разом з сонцем, наїдаюсь по саме нікуди, хоча робота захоплює мене і дається мені як ніколи – робота підганяє мене як ніколи, а я, бачите, витрачаю час на те, щоб смачно попоїсти та солодко поспати.

– Нічого, нічого, – заспокійливо відповіла Горпина Степанівна, прибираючи посуд зі столу, – хто як їсть, той так і працює, знаєш таку приказку. А для такої роботи, яку ти виконуєш для нас, нам потрібен добрий працівник. Їж і відпочивай стільки, скільки визначено Богом, виснажувати себе голодом і втомою – йти проти Бога. А прийде час посту – я й сама тобі нагадаю, і пісного приготую. Все добре в свій час і в свою міру, як і заповідано Господом. А те, що ти саме зараз і саме тут, як ти кажеш, почав жити й працювати правильно, то це значить, що на вірному шляху ти, що Боже схвалення тобі в допомогу.

– Добре, добре, – якось задумано промовив Сергій, так наче, слухаючи Горпину Степанівну, думав про щось своє. – Бабуню, – раптом випалив, мов на щось врешті зважившись, – а скажіть мені, Оксана, дочка отця Михайла, оця саме, оце вона – черниця?

– Оксана? – трохи здивовано перепитала Горпина Степанівна й поставила на стіл горщик із залишками молока, який взяла була, щоб прибрати. – Та ти ж, наче й сам прекрасно знаєш, що вона черниця, ти ж сам про це вчора мені казав.

– Та знаю, то я дійсно знаю, але як би вам це пояснити, – затнувся він, підбираючи слова. – Так якось це чернецтво, як би це сказати, не підходить їй, чи що. Якась вона така природна, така красива, така жіночна, так залюбки й відверто спілкується з людьми й отримує задоволення від можливості комусь допомогти, як і її батько. Така вона освічена й розумна, вищу освіту має. Та й взагалі вона наче створена для життя серед людей, щоб нести людям радість.

– Що правда, то правда, – лукаво-наївна селянська хитринка заграла на обличчі бабусі, коли вона звернула на Сергія довгий допитливий погляд. – Я б теж бажала Оксаночці іншої долі, хоча це, може, й позбавило б Господа однієї з найкращих, найщиріших із його служниць. Але я думаю, що сам Господь би побажав Оксані щастя й долі в миру, в служінні людям.

– Так в чому ж справа, чому вона пішла в монастир?

– Чому вона пішла в монастир? – бабця трохи сумовито задумалася. – Коли Оксані було дванадцять рочків, померла її мама, Ольга Петрівна, і залишились вони вдвох з отцем Михайлом, так що Оксана з самого дитинства стала господинею в домі, допомагала батькові в усьому, по господарству все встигала впорати, і в школі добре навчалась. Всі її любили, всі їй щастя й долі бажали. І хлопці в неї закохувались, багато хто з хлопців хотів би мати її за наречену.

– Звісна річ, – згідливо похитав головою Сергій, – ще б пак.

– Та найдужче її покохав Микола Бут. Старший він від Оксани. Коли Микола пішов служити до Армії, то Оксана ще в школі навчалась – просив її чекати на нього з Армії. Вона, щоправда, й чекала таки чесно, ніде ні з ким ніякого зайвого слова не скаже було, не те щоб. А втім, скоріше за все виходило на те, що Оксані просто в радість було вважатися нареченою Миколи, аби ніхто більше до неї клинці не підбивав. Адже Микола, що вже красень то красень – високий, ставний, широкоплечий, могутній як дуб, а що вже на лице красень, то вже й за сто верст такого красеня не знайдеш. Одне слово, найкращий хлопець у нас був Микола Бут на той час, та й зараз ніхто йому не суперник. Ніхто б не став до Оксани женихатись, доки вона ждала з Армії Миколу. А їй тільки того й треба. Адже ж вся річ у тім, що сама Оксана нікого й не кохала, і їй було дуже затишно вважатися Миколиною нареченою, щоб ніхто до неї не залицявся даремно.

– А як же Микола?

– Та й Миколу вона теж не кохала.

– Ніколи б не подумав, що Оксана така гордовита, черства, ба навіть бездушна, – з довірливою розгубленістю звернувся Сергій, наче хотів, щоб його переконали в зворотному, – що навіть покохати нікого не здатна.

– Та ні, – відмахнулась Горпина Степанівна, – зовсім вона не гордовита й не черства. Зовсім навпаки. Ніякої такої гордості в неї ніколи не було, та й лагідна, любляча в неї душа, а до того ще й чиста та чесна. Думаєш, вона не страждала від того, що Бог не давав їй кохання? Ще й як страждала. І молилась, щоб дане було їй кохання. Так то вона всіх людей любила, божою любов’ю, а от кохання до чоловіка не було, та й не було ніяк.

– А як же Микола?

– Коли Микола прийшов з Армії, то Оксана вже навчалась у Києві, в університеті, то й вирішили вони, щоб почекати з жениханням, відкласти все до того часу, коли Оксана закінчить навчання – вона все ж надіялась, що тим часом таки зможе покохати Миколу. Сам же Микола, щоб не втрачати часу даремно та й щоб не відставати від Оксани, теж пішов навчатися – міліціонером він вирішив стати, та не так, щоб просто міліціонером, а щоб офіцером. Вивчився він, став офіцером, зараз у нас дільничним працює.

– А Оксана ж?

– Оксана теж вивчилась. Вищу освіту отримала. Та кохання їй Бог так і не дав. А вийти заміж без кохання вона вважала за великий гріх, вийти заміж без кохання – це все одно, що стати розтлінною перелюбницею, вважала вона. Так все й сказала Миколі. Дуже переживала, що так і не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити їй, просила, щоб забув її, щоб одружився з більш гідною його дівчиною, яка б його полюбила.

– І що ж Микола?

– А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив її всім серцем, може найбільше й любив її за оцю її чистоту, чесність, щирість та відвертість. І на всі її прохання забути він відповідав лише тим, що ніколи цього зробити не зможе, а буде любити її все життя, й чекатиме на неї все життя, й ніколи не перестане надіятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай навіть їм тоді буде вже багато-багато років.

– Ніколи б не подумав, що в наш час можливі такі почуття, – Сергій встав із-за столу, підсунув стілець, підійшов до вікна і задумано зупинився перед травневою за-віконною красою, що так дисонувала з розповіддю Горпини Степанівни. – Ніколи б не подумав.

– От і вирішила Оксана, – продовжила бабуня, – щоб допомогти Миколі все ж зважитися на рішучий вибір, поставити його перед неминучістю підкоритися долі, вирішила піти в монастир і таким чином позбавити Миколу даремних надій, показати йому що її рішення вже ніяк і ніколи змінити не вдасться, – бабця непомітно, відвернувшись, витерла кінцем хустини очі. – Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминучістю, Микола таки знайде собі іншу дівчину і стане таки щасливим. Та й взагалі, вона вирішила, що як вже Бог не дав їй можливості покохати земною любов’ю, то це означає, що її доля – наречений небесний. От і пішла в монастир.

– А як же отець Михайло відреагував на таке рішення своєї доньки? – Сергій рвучко повернувся від вікна й побачив, як Горпина Степанівна, ховаючись, знову витирає очі хустиною.

– Та як тобі сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тільки радіти, як і всі ми повинні були б тільки радіти з того, що у Господа нашого з’явилася така щира й віддана служителька, як Оксана. Але всі ми до того ж іще й люди, прості грішні люди. Сам подумай, як воно батькові віддати свою єдину дитину в монастир, коли знаєш, що вже ніколи в тебе не буде ні іншої дружини, ні іншої дитини, коли розумієш, що вже ніколи не будеш няньчити своїх онуків, – і Горпина Степанівна, вже не криючись, витерла очі, що знову й знову мокріли від щирих свавільних сліз. – Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навіть виглядом своїм ніколи не дав зрозуміти, якого болю завдало йому рішення Оксани усамітнитися. Але ж усі все прекрасно розуміли, бо всі ж, кожен із нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити її щасливою дружиною й матір’ю і радіти з цього. Ясна річ, може це й гріх бажати відібрати в Бога віддану йому служницю, але… – вона довго й щиро дивилась на ікону вологими очима, перехрестилась і додала: – Отак і живе вже другий рік Оксана в монастирі святої Ольги, це недалеко від села Колодязного, що на півдороги до Києва буде. Це недавно посталий монастир, монастир Київського Патріархату. Монастир святої Ольги, маму Оксани теж, до речі Ольгою називали, Ольгою Петрівною.

– Так, не дуже весела історія, – Сергій теж подивився на ікону Спасителя, наче вибачаючись за такий свій висновок.

– Що ж, життя не завжди обов’язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичаїлась, все говорить, що дуже їй добре живеться серед щирих своїх подруг, ігуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всім зрозуміло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного під серцем цей тягар все ж таки пече, як би всі не старалися показати, що щиро радіють, коли бачать Оксану, як вона приїздить додому допомогти батькові по господарству.

– А як щодо Миколи, як його доля склалася?

– Та тут справа таки дійсно веселіша, – обличчя Горпини Степанівни розквітло щирою радістю, – одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всім селом гуляли в нього на весіллі, всі раділи за Миколу та його вірну дружину. Адже ж Ганнуся, теперішня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серці, – замислилась вона на мить, – це лише Бог один знає, а втім живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от і на дитинку вже чекають, дай Бог їм щастя й долі, всякого добра та діток побільше.

– Так, так, оце так історія, – Сергій не міг не чудуватися з того нового, що він щодня тут дізнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху відкриття чогось нового, незвичного, навіть неймовірного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.

Ні, звичайно, Сергій не був уже таким викінченим безнадійним циніком, щоб зовсім відкинути можливість існування таких людей, таких почуттів, таких вчинків, взагалі такого життя… Але ж тільки можливість. Зрозуміло, що Сергій цілком припускав таку можливість, що десь колись існували, існують чи будуть існувати такі люди, такі почуття, такі стосунки – але досі він таке лише припускав, все це поки що могло існувати в його уяві лише як теоретична можливість, як ідеал, до якого треба намагатись дорівнятися, як сюжет для художнього твору, врешті-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в житті віч-на-віч, опинитися в самій гущині такого життя…

– Я, мабуть, піду трохи відпочину після обіду, – звернувся Сергій до Горпини Степанівни, яка вже закінчувала прибирати зі столу, після довгої мовчанки, під час якої він все глибше й глибше занурювався в хвилі цих нових для нього обставин, нових і неочікуваних.

– Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, – Горпина Степанівна зайшла до зали, підпушила подушку на дивані. – Заходь, відпочивай, ти ж сьогодні встав разом з сонцем.

– Дякую, бабуню, – Сергій зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою двері, і рвучко ліг на диван, закинувши руки за голову.

8

Ні, Сергій зовсім не знемагав від утоми, і очі його зовсім не склеплював непереборний сон. Зовсім навіть навпаки, в душі його розбурхано калатали нові почуття, нові, незвичні осягнення, надії, нові життєві виміри й видноколи. Зовсім не післяобіднього відпочинку потребувало тіло Сергія, а його душа вимагала самотності, спокійної, затишної самотності, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурханість думок і почуттів.

Деякий час лежав він отак навзнак, втупивши невидющі очі в стелю, не в змозі віднайти в круговерті вражень якоїсь сув’язі, не в змозі віднайти ту рятівну нитку Аріадни, яка вивела б його з лабіринту недовіри до цього нового божественно-благородного, чистого і величного, з лабіринту недовіри, в надрах якого все ще чулося відлуння його минулого життя, неначе відлуння рику Мінотавра, з яким Сергієві ще належить поборотися, Мінотавра, який, виявляється, все ще існував, все ще не до кінця був зборений, раз існувала ще в душі оця недовіра до реальності такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дійсно, насправді реально жило, діяло, здраствувало. Страховище минулого життя – взагалі то, воно все менше й менше турбувало Сергія останніми часами, але, виявляється, все ще давало про себе знати. Так, йому справді було з чим боротися в своєму минулому.

І тут Сергій дуже виразно зрозумів, у чому та головна відмінність, та головна різниця між ним і Оксаною, різниця, яку він, хоч невиразно й не усвідомлено, все ж відчував від самої першої їх зустрічі: Оксані, на відміну від нього, ніколи не треба було змінюватися, ставати іншою, перелаштовувати себе згідно з новими відкритими духовними цінностями, боротися з собою, з своїми помилками, з своїми гріхами, з своїм минулим. Оксана просто була, є і буде собою – і все! Закорінена своїм родом глибоко в Україну, в Божий промисел, вона наче б ніколи не народжувалась і ніколи не вмре – вона просто виявила своєю появою в цьому грішному світі цей Божий промисел, як виявила його своїм недовідомим виникненням Україна. Оксана, як і Україна була вічна й незнищенна.

І не має ніякого значення, що плоть цієї земної дівчини колись з’явилася на мить свого земного існування і так само колись зникне – десь там, на вищих щаблях існування вічно житиме її щирість, чистота, вірність; як, не зважаючи на те, що колись з’являлися й зникали на Україні міста й села, князі й гетьмани, радість перемог і гіркота поразок, – завжди були, є й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша пісня.

Так, Оксані не треба було боротися з собою, їй просто треба було завжди бути собою – і все. На відміну від Сергія, якому дійсно було з чим боротися в собі, як тим першим печерським монахам, які ставали на двобій із самим сатаною віч-на-віч. І Сергій боровся. Він перемагав. Йому здавалося, що його перемоги такі значні, що… Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозуміло, що боротьба ще не закінчена, й щоб дорівнятися до цієї невимушеної, звичайної, земної, навіть, буденної праведності, що раптом постала перед ним в образі Оксани та її батька, ще треба поборотися. І він готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для нової боротьби – вставав він рівно на один раз більше, ніж падав.

І тут перед духовним зором Сергія постав спогад про його життя до того, як він став християнином. Так, він рухався наче по спіралі – все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так чітко і ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз він так виразно згадав себе до того, як Христос став його єдиним повірником і наставником.

Тоді Сергій ставав якраз юнаком. До того було дитинство. Звичайне радянське щасливе дитинство з ортодоксальною незмінністю догматичної радянської школи, з її ленінськими уроками й святковими лінійками, з тремтливим очікуванням торжественного переходу від рангу простого школяра до жовтеняти, піонера, а потім до комсомольця – сакраментальне відчуття дорослішання.

Ні, ніякої зневаги, тим паче презирства до свого дитинства у Сергія не було – його дитинство можна було дійсно назвати щасливим: він непогано навчався в школі, рано почав захоплюватися малюванням – відвідував художню школу, одночасно захоплюючись спортом – відвідував секцію самбо в сусідній спорт-школі, і як не дивно, на все в нього вистачало часу й енергії, благо всі школи, гуртки й секції були поряд і майже безкоштовно. А влітку – незабутні канікули то на селі у бабусі Килини, то у вільному від шкільних занять місті. Але всі ці душевні поривання, захоплення й пошуки, щасливі й нещасливі дні були лише невиразними натяками на майбутню цілісність особистості, це були лише якісь чуттєво-духовні щупальця, які намацували в прекрасній невідомості твердь шляху в майбуття. Це був переддень життя. Рік же початку справжнього життя Сергій прекрасно пам’ятав. Зараз він згадував цей рік дуже виразно. Рік. Тобто цілий рік. Рік прощання з дитинством і зустрічі з юністю. Рік – літо, осінь, зима й весна…

Літо. Хіба можна колись забути це літо. Літо кохання. Спекотне літо кохання. Літо й справді таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато років по тому літові Сергій ніяк не міг збагнути, де б, у якому з закутків далеких пам’яті приборкати це здичавіле літо й розпечених шалених пристрастей жорстокий тупіт, що гупає переливанням серця: з грудей – у череп, з черепа – у груди… Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому мареві, коли ти мав би думати лиш спекою, і всі твої бажання поряд із тінями в скверах мали б розпластано лежати, зіщулившись в очікуванні миті, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацькованої жертви, безвихідному просторі. Сергій же тоді відчував, як у його, охопленій прибуваючою закоханістю, душі розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним вітерцем і на обличчі зачаклованого літа розвіяти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серці квітень, цілунками прильоту перших ластівок, неначе приязню грайливих посмішок, наповнити стиснуті жорсткою жаротою тонкі спраглі уста посухи. Й хоча час все прямовисніше падав з неба, і, все зловісніше повисаючи над головами знеможених натовпів, загрожував скаламутити прозорі джерела пам’яті ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого гілля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого втікаючого затінку, – Сергій, наче вітрильник, підхоплений вітром кохання, переможно краяв наростаючі хвилі спеки й нестримно нісся до змужніння.