Вигнання в Рай. Роман

– Та що ви отче, – поспішив переконати його в протилежному Сергій, – ви так цікаво говорите, так просто й зрозуміло показуєте такі, здавалось би, складні речі. Я, наприклад, багато що побачив у новому світлі, багато чого зрозумів такого, до чого не міг сам ніяк дійти, хоча й думав над цим досить довго.

– А все тому, – з тим же захопленням і просвітленим поглядом продовжив Михайло Архипович, – що не треба все занадто ускладнювати, навпаки, всі, якими б вони не здавалися складними, думки, теорії, цілі системи думок і теорій треба зводити до чогось простішого, до найпростішого, до тої зернини, з якої вони виплекані. Це й буде та божественна простота, яку й проповідував Ісус Христос. От, наприклад, – він показав рукою в бік Сергія, що так і стояв, захоплений словами панотця, біля книжної шафи, – ви кажете, Фрейд! Так, Фрейд. А що Фрейд? Велика, глибока система, переворот в науці, філософія. Так, звичайно, не можна ніяк заперечити заслуг доктора Фрейда в психоаналізі, в медицині, бо ж як лікар Фрейд дійсно таки прислужився людству і зміг знайти шляхи до полегшення страждань нещасних хворих людей. Велика йому за це дяка і уклін. Спасибі. Але ж до чого тут філософія? Для чого всі ці медичні терміни й процедури, всі ці фізіологічні процеси переносити в храм філософії, і з їх допомогою описувати найвищі поривання людського духу? Це все одно що, вибачаюсь за мою грубу селянську термінологію, копати граблями, або скородити лопатою. А все, знову ж таки, дуже просто. Все це з того ж самого зерна. Існування духу обумовити існуванням матерії. Дух породжений матерією, твердить ця філософія і на доказ своєї правоти наводить всі ці свої медико-фізіологічні осяяння. Вся ця знаменита сексуальність. Існує, мовляв, між чоловіком і жінкою статевий потяг. Аякже, звичайно ж існує, адже Господь на те їх і створив двома різними статями, щоб між ними існував потяг і від цього продовжувався рід людський. Та виявляється, існують ще всілякі збоченці, яких цей звичайний, природний, визначений Богом, потяг не задовольняє, і неможливість задовольнити цю свою неприродну сексуальну потребу вони, бачте, компенсують всілякими химерними фантазіями на зразок всяких там літератур, релігій, малярств і тому подібних сублімацій. Ось звідки він взявся, цей загадковий дух, його просто породила неправильна, збочена плоть. В такий же спосіб який-небудь видатний гастроентеролог скоро розвине й поглибить вчення свого колеги сексопатолога Фрейда і пояснить злети людського духу ще більш глибинним, ще більш фундаментальним, ще більш тваринним потягом людської плоті – потягом до їжі й питва. Адже, врешті решт, їсти й пити хочуть всі й завжди, причому по декілька разів на день, від самого народження й до смерті, на відміну від, вибачаюсь, бажання зайнятися сексом, яке виникає не в усіх і не завжди, а якщо і виникає, то значно рідше, аніж бажання добряче попоїсти. І уявіть собі, що знаходяться такі збочені індивіди, яким закортить погамувати свою природну потребу в їжі й питві у якийсь неприродний спосіб, ну хоч би, наприклад, зайнятися канібалізмом, або погризти каменюку, хоча це в принципі теоретично й можна спробувати, а що як йому ще захочеться напитися сонця, або проковтнути всесвіт? Єдиний вихід із такого становища – сублімація. І все, будь ласка – світові шедеври посипалися зорепадом, адже проковтнути всесвіт мало кому до снаги. Ні, звичайно, я розумію, що я все дуже спрощую, але, як на мене, на все це й треба дивитися значно простіше, все це не варте такого ускладнення, якого йому надали всі ці горе філософи. Бо й насправді, весь цей фрейдизм зводиться до того, що ось, бачте, раптом заманулося якомусь небораці задовольнити свою природну потребу в неприродний спосіб – що робити? Нема на те ради, пішов він собі, написав «Війну і мир», або намалював «Джоконду» – і все, вільний до наступного дикого бажання. А для чого йому «Війна і мир»? Чи не простіше було б йому піти й розвантажити вагон вугілля, чи скопати декілька соток землі? І всі бажання, як неприродні так і природні, як рукою зніме. То хіба це не дурня? Дурня! Комплекси. Комплекси – це, бачте, хвороба. А що таке людина без жодного комплексу? Тварина. Тобто, цілком духовно здорова людина – це тварина. Або ж машина з кісток і м’яса. І нічого нового в цьому немає, все це вже говорено-переговорено матеріалістами всіх мастей тисячі разів на тисячі ладів. Дурня. Але ж весь світ десятиліттями живе цим, захищаються дисертації, розвиваються теорії. А в основі що? В основі – ніщо. Ох ти, Господи, – раптом похопився Михайло Архипович, – оце я так розійшовся, оце так монолог я утнув. Бідні ваші вуха. Просто накипіло все це.

– Та що ви, отче, – Сергій нарешті зрушив з місця й підійшов до столу, – що стосується мене, то я б вас слухав і слухав. Говорите ви дуже цікаво, захопливо. Я просто заздрю вашим прихожанам, які мають можливість слухати вас.

– Звичайно, – отець Михайло теж встав із-за столу, – про Фрейда й Ніцше я їм не розповідаю, але все ж стараюсь донести до них суть Божих заповідей в міру моїх сил та можливостей.

– Дуже, дуже гарно говорить отець Михайло, – знайшла врешті можливість долучитися до розмови й Горпина Степанівна. – Просто Златоуст. Його тут так поміж себе люди й прозивають Михайлом Златоустом. Вибачте, отче, але це ж, мабуть, і для вас не такий вже секрет. Не ображайтесь на стару бабу.

– Та чого ж мені ображатися, коли ви мене майже святим нарікаєте. От тільки простих смертних священиків проголошувати святими? Я не думаю, що це правильно.

– А ви не пробували писати, отче? – спитав Сергій.

– Ото ще мені не вистачало, і так вільної хвилинки немає, – відмахнувся Михайло Архипович. – Ось, будь ласка, – показав він на вікна, – вже добряче посутеніло, добалакалися до самого краю. Адже темніє в травні вже досить пізно, а прокидатися нам тут на селі треба досить таки рано, як кажуть, встаємо разом із сонечком, бо справ у нас кожного дня – робити не переробити.

– Так, я ще не сказала, – встала з-за столу й Оксана, підійшла до вимикача й увімкнула світло. – Сьогодні, коли тебе не було вдома, до нас Оля Бабенко заходила, просила, щоб ви, тату, завтра зайшли до них після закінчення шкільних занять, бо щось там з її Миколкою в школі знову негаразд.

– Так, так, добре, зайду, обов’язково зайду, розумієте, – звернувся отець Михайло до Сергія, – Оля – мати одиначка, а синок її Миколка – взагалі то добра дитина, але ж безбатченко, і все таке інше. Одне слово, все в нього негаразди якісь трапляються, от і доводиться кожного разу розбиратися й налагоджувати справу. Та нічого, з кожним разом всі ці недоречності з Миколкою стаються все рідше і стають все менш прикрими, я думаю, що з ним, нарешті, все буде гаразд.

– А ще, – Оксана пройшла кімнатою до вікон, щоб закрити жалюзі, і Сергій не зміг відірвати очей від неймовірної гармонійності її стрункої фігури, так вдало підкресленої сукнею, – заходив Іван Скиба, щось там у нього з приватизацією його земельної ділянки не ладнається, в районі щось усе тягнуть.

– Знаю я, що вони там тягнуть, – на обличчі отця Михайла з’явився, доки ще не бачений Сергієм, вираз якоїсь суворої завзятості. – Доведеться завтра з самого ранку в район їхати. Розумієте, – він знову звернувся до Сергія, – як тільки комусь із моїх прихожан треба вирішити якусь нагальну справу, а начальство, як зараз водиться, починає крутити, самі розумієте з якою метою, то прихожани звертаються до мене, і тоді вже мені доводиться спілкуватися з цим начальством, бо начальство це, принаймні в нашому районі, не наважується вимагати в мене хабарів – все ж таки в кожному кабінеті, яка не яка, а іконка таки стоїть.

Сергієві раптом стало так світло на душі, так світло стало раптом у кімнаті, наче це не електричне освітлення увімкнули, а просто стало світло від цих світлих душ, від цих світлих думок і намірів, від цих світлих справ. Його погляд зупинився на досить великих розмірів світлині, з якої на нього дивилася русоволоса красуня, дуже схожа на Оксану, але старша віком – Сергій відразу зрозумів, що це Оксанина мати, і це чомусь відразу якимось недовідомим чином зріднило його з цим домом і з цими людьми, так наче жінка на світлині подивилася на Сергія, схвально схиливши голову й довірливо посміхнувшись.

– А ви знаєте, отче, я дуже радий, що я приїхав до вас, – з раптовою відвертістю випалив Сергій, на що всі лише радісно посміхнулися. – Ні, правда, я навіть не уявляю, яка б це була прикрість, якби я не прийняв вашої пропозиції…

Його слова зненацька перервав несмілий стук і всі повернули голови до дверей.

– Дозвольте, – нерішуче прочинивши двері, середнього віку жінка зі схиленою головою і зі страдницьким виразом обличчя переступила однією ногою поріг, але, побачивши в хаті гостей, відсмикнула цю ногу назад за поріг, – Отче Михайле, можна вас на хвилинку, – відступила вона назад в тінь сіней.

– Галино Петрівно, – впізнав жінку панотець, – зараз, зараз… Вибачте, – звернувся він до присутніх у хаті і вийшов у сіни, прикривши за собою двері.

– Галя Мірошниченко, – пояснила Горпина Степанівна, – мабуть, знову її чоловік Василь напився й бузувірить. Що вже йому тільки не робили, і лікували, і кодували. Не відпускає його ніяк ця бісівська горілка, і все тут. Оце недавно наче лікувався, і, мабуть, таки знову напився. А в такому стані Василь лише отця Михайла слухає, лише панотець може з Василем справитися, от і доводиться…

– Вибачте, – перебив Горпину Степанівну отець Михайло, відчинивши двері в хату й переступивши поріг, – на превеликий жаль мені доведеться вас зараз покинути. Хотів би вас, Сергію, іще до Горпини Степанівни провести, якщо ви вже вирішили в неї зупинитися, та йти мені доводиться негайно і в зовсім інший бік.

– Що, знову з Василем біда? – спитала Горпина Степанівна, на що отець Михайло лише розпачливо розвів руками, повернувся й рішуче вийшов із хати.

– То будемо, в такому разі, на сьогодні прощатися, – встала Горпина Степанівна. – На добраніч, Оксаночко, – вона підійшла й ласкаво погладила руку дівчини.

– Заходьте ж до нас обов’язково, – подивилася приязно Оксана на Горпину Степанівну й на Сергія. – Заходьте.

– Аякже, – усміхнувся їй у відповідь Сергій, – ми ще вам набриднемо. Не знаю, як Горпина Степанівна, а я так точно набридну.

– Не набриднете, – посміхнулася кутиками вуст і Оксана.

Вийшовши з хати, Сергій з бабусею пройшли подвір’ям повз Кудлая, який лежав і незворушно, наче якийсь тисячолітній сфінкс, споглядав за ними.

– Як справи, Кудлай? – кинув Сергій псові. – Все лежиш? Він, мабуть, зовсім таки не злий собака, ніяк на людей не реагує.

– Добрий то він добрий, – відповіла Горпина Степанівна, – адже ж люди всі тут добрі, й злих людей Кудлаєві давно вже не траплялося. А якби нагодилася яка зла людина, то їй би дуже не повелося з Кудлаєм. Були колись випадки, якось розповім при нагоді. З добрими наш Кудлай добрий, а зі злими – не дуже.

Проходячи ж через хвіртку, Сергій на мить озирнувся через плече, побачив стрункий силует Оксани на фоні світла, що лилося з відкритих хатніх дверей, запам’ятав цю чарівну мить, зачинив за собою хвіртку і зробив рішучий крок у густу травневу ніч.

Чисте ще вдень небо, на ніч затяглося хмаровинням, крізь яке ледь-ледь прозирало підсліпувате місячне сяйво, створюючи враження таємничості в зачудованому теплому запашному мороці, який де-не-де розривали ліхтарі, що освітлювали нічні сільські вулиці, морок цей пронизували солов’їні співи, та ще легенький вітерець намагався розвіяти його незрушність. Сергій на мить зупинився, на повні груди вдихнув насичену, солодку пахкість весняної лагоді й відчув, неначе це в його власних жилах заструмувала та сама зелена кров весни, що, пульсуючи у ритмах солов’їних тьохкань шаленством циганської крові травневих марень, струмувала у жилах волохатої ведмедиці-ночі, яка пухкою і теплою лапою вітерцю незграбно шарудить у кронах розлогих дерев, немов у вуликах весняних таємниць, шукаючи солодкий мед кохання у серцевині травня.

5

Поряд з такою особливістю, як здатність раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Сергієві, як втім і майже кожній творчій особистості, притаманна була й така, можна сказати, класична властивість художника, поета чи актора, як схильність до безсоння. І розкинувшись на тому самому, на якому він відпочивав удень, але вже розкладеному, дивані, схиливши голову на м’яку пухову подушку, Сергій, власне й очікував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже хіба міг він мати надію так просто заснути після такого неймовірного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душі п’янким запашним весняним напоєм бажання якогось нового невідомого щастя. Ці прості, що видалися Сергієві майже святими, люди, які б дуже здивувалися, що їх такими вважають, які просто жили своїм звичним, майже святим життям, так вразили його…

Ні, звичайно, Сергій зустрічався й зі священиками, і священиками непоганими, котрі гідно виконували свій обов’язок, але в тім то й справа, що – обов’язок! Жив Сергій і в монастирях, де монахи відзначались неабияким, навіть, натхненним пориванням у служінні Господу. Але ж село Веселе – це не монастир, і отець Михайло – не виконував свій обов’язок, ні, – він був тільки вдячний долі за можливість прислужитися людям. А ще ця чарівна, неймовірна дівчина, яка миттєво, якимсь недовідомим чином, зробила те, що Сергій наполегливо до самозабуття намагався здійснити за допомогою книги, пензля і молитви – ця дівчина зріднила його до єдинокровності з усім найсвятішим, до чого він прагнув, з Богом і Україною, вірніше, з Божественною Україною, бо Україна і Бог були для Сергія однією нероздільною святістю. І це новонароджене почуття єднання з усім найомріянішим, з усім найсвятішим, почуття нової повноти буття було таким ясним, таким виразним і захопливим, що, на думку Сергія, йому навряд чи дало б заснути цієї ночі переживання потрясаючої бентеги цього неочікуваного подарунку долі, коли йому так неждано відкрився неоціненний духовний скарб.

Але, як на диво, сон прийшов до Сергія надзвичайно швидко і легко, хоча перед тим, як цей сон прийшов, Сергієві довелося пережити ще один спогад, який, очевидно, був викликаний із потаємних глибин пам’яті саме сьогоднішніми переживаннями, глибиною, піднесеністю, яскравістю сьогоднішніх переживань. Річ в тім, що Сергій не був від самого дитинства прилученим до християнського світла, він був народжений у нетрях прогнилого до самих своїх засадничих основ Радянського Союзу, у безпросвітності того духовного мороку, коли освячене владою безбожжя виплодило врешті всезагальну зневіру в усіх взагалі цінностях, в тому числі й зневіру в побудові того світлого майбутнього, заради якого були принесені незчисленні людські жертви, заради якого був розстріляний сам Бог, і приписи морального кодексу будівника комунізму стали для радянської людини таким же непотребом, як і Божі заповіді. Це вже потім, у вже досить зрілому віці, коли він повністю став відповідальним за свої думки і вчинки, коли вже гіркота від розчарувань і втрат переповнила всі можливі межі… Тоді до Сергія прийшов Христос. Якраз оцей саме доленосний переворот його духовного життєпису, коли він став із поганина християнином, зараз якраз і випірнув у Сергієвій душі. Як це було?..

…Ні, це не були спомини про ті повсякденні подробиці його буденного існування, в яких відбувалося його духовне переродження, це була якась фантасмагорична алегорія почуттів, думок, осяянь, в яких і відродився тоді в його гріховному єстві Бог, в яких зараз все це зринуло миттєвим спалахом спомину про те, яким мізерним і жалюгідним видалося тоді Сергієві те існування, яке до того часу видавалося йому не лише природним і достойним, а взагалі єдино можливим існуванням – існування завдяки утримуванню душі у межах осягнення вічних марнот… Але ж знову і знову на вулицях безликий натовп розчахує нас навпіл – і по межі розіп’ятої істини межа терпіння волає розтином між пеклом навколишнього життя і раєм душ, які діткнулися колінами свої страждань до заповітної землі божественної благодаті. І боляче стискається серце у намаганні запобігти язичницькій спокусі назвати факірською ту мелодію милосердя, яка отруйні зміїні звиви шляхів незвідності наших доль приборкує впокорюючою гармонією Його Ім’я: адже у цьому імені й тепло долоні батька на провинній дитячій голівці гріховності людської і щирість материнської сльози у кришталево чистім оці справедливої відплати – і скільки б нас не переконувала дійсність у тому, що під крильцем милосердя так затишно злочинцю, і що на протягах обмови скніє праведник, – усе ж крізь світло Його Імені ніхто не може не побачити, як іскри від святкових феєрверків плотських утіх незмінно згасають у падінні по траєкторії гріха у морок забуття… Так, це було саме так…

…Цей спогад вибухнув почуттями й осяяннями такої сили й величі, які можна було зрівняти лише з безмежністю, але в часі все це промайнуло майже миттєво – всемогутня мить, під час якої коріння спомину, благодатно відживлене в ґрунті сьогоднішніх вражень, піднеслося всесильною кроною і розпросторилось розлогим гіллям, обтяженим плодами нової віри. Ця безмежна мить і була ангелом, на крилах якого на Сергія зійшов сон.

Сон був легкий і світлий, а водночас глибокий і проникливий. Сергій відчув уві сні, що йому зараз явиться сам Господь, який водночас буде його рідним батьком, так, саме тим рідним батьком, якого Сергій ніколи не знав. І коли, нарешті, вималювався жаданий образ Отця, Сергій упізнав у ньому отця Михайла: «Іди прямо, не звертай, не схиб», – сказав поважно Отець. Потім Сергієві явився образ його рідної матері, риси якої дивно переплелися з рисами жінки на фотографії в хаті отця Михайла – Оксаниної матері, що потім виявилося образом Оранти із Софії Київської: «Не зверни, не схиб», – співчутливо сказала Мати, і Сергій зрозумів, що це слова самої Богородиці, після чого він побачив Богородицю в тому образі, який вразив його ще в далекій юності – це була Божа Матір на картині Сурбарана, де вона зображена ще зовсім дівчинкою, чистою й невинною, але вже в ореолі фатального прозріння невідворотності своєї трагічної святості, дівчинкою, в котрій Сергій, як це не дивно, упізнав Оксану, хоч Оксана й була вже зовсім дорослою дівчиною, та й зовсім не була схожа на Богоматір-отроковицю Сурбарана. І все це на тлі незглибимого небесного сяйва, що в райдужних переливах якоїсь потойбічної палітри всепереможним виром захоплювало душу Сергія і несло її все глибше й глибше, все вище й вище…

Прокинувся Сергій легко й дуже рано зі всеперемагаючим почуттям радості, бадьоро зіскочив із постелі, глянув у вікно, де лише починав займатися в напівмороці лагідний весняний ранок, і сам собі подивувався, адже він звик під час свого міського життя лягати пізно, і вставати теж пізно. Сергій згадав слова Горпини Степанівни про те, що Дніпро тече прямо тут поряд, в неї за городом, і одягнувши спортивний костюм, гайнув через город, пробігся протоптаною понад берегом стежкою – пробіжка була для нього вже звичкою – і, роздягнувшись, шубовснув у Дніпро – досить прохолодна цієї пори вода не лякала Сергія, бо він вже давно й наполегливо займався загартовуванням. Чистота й прозорість річкової води обпекла його вибухом неймовірної свіжості. Вийшовши на берег, Сергій на повні груди вдихнув настояну на пахощах весняного квітування травневу лагідь, подивився на чисту прозорінь сходу, де займалася життєдайна ранкова заграва, що своєю непереборною ніжністю розсіювала напівморок, і згадав Оксану – вона була такою ж світлою, чистою й прозорою, як ця весняна зоря.

І тут він не те щоб згадав, адже ні на мить про це не зміг би забути, а якось у зовсім новому світлі усвідомив мету свого сюди приїзду – розпис новозбудованого храму. Взагалі, цей новий розпис був у Сергія на серці ось вже декілька тижнів, з тих пір, як отець Михайло переконав його, покинувши все, зайнятися цією саме справою. Отець Михайло привіз навіть із собою світлини, на яких новозбудований храм був зображений доволі вправною рукою фотомайстра, – за словами отця Михайла одного з фотокореспондентів місцевої газети, – світлини, котрі зрештою теж вплинули на творчу уяву Сергія, переконавши його прийняти запрошення громади села Веселого. І вже тоді, вивчаючи все докладніше й докладніше залишені Михайлом Архиповичем світлини, він вже почав замислюватися над підвалинами майбутньої роботи, створюючи в уяві можливі композиційно-колористичні підходи до розпису.

Але ж, світлини – це лише світлини, й побачивши храм на власні очі, Сергій з новою силою відчув свою мету, зовсім в іншому світлі усвідомивши вже намічені шляхи втілення свого задуму. Але ж знов, все це не могло бути ніяк співставним, – ні світлини, ні сам посталий перед Сергієм храм, ніяк не могли бути порівняними з тим впливом, який справили на нього враження від вчорашнього спілкування, яке знов таки наснажило Сергіїв задум зовсім новими перспективами, наче прорвавши якусь пелену, відкривши йому нові простори, нові ракурси, зовсім нові можливості. Це було неначе вибухом першотворення, тим саме початком втілення божественного задуму світобудови, який, втім, був одночасно і його досконалим завершенням – але це було втілення світобудови саме таке, яке було дане Богом кожному народу своїм, для Сергія це, звичайно, було втілення українське: від першопочатків трипільських розписів та орнаментів через античні скіфо-сарматські набутки, що стали органічним підґрунтям для розвитку величності Києво-Руської доби, яка сприйнявши вплив Візантійського християнства, переплавила його в глибинах праукраїнської своєрідності, породивши рідну, ні з чим не зрівнянну, модерну українську націю, в культурі якої, як у завершенні втілення божественного світотворення, так відчутно проглядали її першопочатки – так у модерністських потягах Архипенка відчутно проглядають трипільські витоки. Як повно, як сильно, як довершено відчув Сергій зараз красу майбутнього розпису храму.

Так, це буде втілення його давньої і єдиної мрії – залишити після себе такий витвір, який став би справді віхою в історії мистецтва, який унаочнив би всі найпотаємніші осягнення художника, що його створив. Подивившись на цей твір, кожен мав би усвідомити, що немає нікого на небі, окрім Бога, і Україна – один із неповторних ликів Його. Як сталлю наливаються м’язи сміливця перед кидком у бій, так все Сергієве єство переповнилося упевненістю, що зараз він нарешті здатен здійснити цю свою величну мрію. Всі його дотеперішні духовні осяяння налилися, наче плоттю віри, міццю й силою упевненості.

Так, він нарешті здійснить свою мрію. Адже ж його мрія була такою світлою, чистою й прозорою, як оця травнева ранкова заграва, його мрія була такою світлою й чистою, як Оксана. Бог не дозволить, щоб ця його мрія залишилась нездійсненою, адже стільки прекрасних мрій і задумів українських провісників залишилось нездійсненими, коли всі ще юні й багатообіцяючі українські мрії разом з молодими плодовитими українськими геніями, що виношували ці мрії, було так по-варварськи безжально поглинуто пекельною кривавою імперією, з-під задушливих уламків якої Україна щойно ледь-ледь виборсується, титанічними зусиллями залишків своєї недобитої вічної душі намагаючись вичавити смердючі мертвотні останки сатанинських злодіянь, головний творець яких все ще стояв втіленим у мармурі й бронзі ідолом в серці кожного українського міста, вказуючи простягнутою вдалину рукою шлях до світлого пекельного майбутнього – слуга тьми, прах якого й по сьогодні залишався непохованим, неупокоєним в землі, так наче його рідна земля не хоче прийняти його останки, жахаючись того, що сама ж і виплодила цього пекельного виродка, так наче над ним здійснюється відоме прокляття: «Щоб тебе й земля не прийняла» – і на кожному його п’єдесталі золотими літерами було вибито, неначе випечено, партійний псевдонім Сатани «ЛЕНІН». І скільки ще заблудлих душ безвільно борсається в сітях цього жахливого минулого, заглянути в яке – все одно що занурити душу в морок безнадії. Так, Сергій зможе, нарешті, втілити свою мрію – як щиро, відверто й переконливо покаже він всім, особливо ж цим заблудлим душам перевагу світу Божого над царством тьми, покаже, що жити любов’ю й примиренням спокійніше, легше, приємніше, ба навіть, якщо вже наш час вимагає саме такого ужиткового визначення, вигідніше й корисніше, аніж жити ненавистю й ворожнечею.

6

Наснажений вибуховим натхненням до негайного початку роботи над розписом храму, Сергій метнувся до хати Горпини Степанівни, гарячково намагаючись на ходу притишити розбурхану повінь цієї бентежної наснаги, щоб вона не передалася рухам тіла, бо він боявся в таке рання розбудити Горпину Степанівну, коли забиратиме свою валізу з інструментами. Але зайшовши в двір, він побачив господиню вже за роботою – вона порала курей.

– О, – здивовано вигукнула Горпина Степанівна, побачивши Сергія, – а я думала, що ти ще спиш, та так тихо пройшла повз твою кімнату навшпиньки, та ще й двері причинила, щоб тебе не розбудити. А ти ось, на тобі, мабуть, уже в Дніпрі скупався, волосся он мокре. А чи не рано ще купатися в травні, ранки ж іще прохолодні, не застудився б.