Марина и Сергей Дяченко
Пентакль: Збірка

Пентакль: Збiрка
Марина и Сергей Дяченко

Генри Лайон Олди

Андрей Валентинов

Уже вкотре п’ять вiдомих письменникiв, п’ять метрiв украiнськоi фантастики зiбралися у кав’ярнi, аби знайти нового персонажа. А потiм вийшли на вулицю i розiйшлися у рiзнi боки, аби, зрештою, зустрiтися пiд годинником на головнiй площi. Чи то опiвднi бiля старого млина. А чи опiвночi бiля зруйнованоi церкви… Однiею з вiдправних точок тепер став «Миргород» Гоголя – малоросiйськi iсторii, провiнцiйнi байки, що склалися в Мир-город, у картину Дивного Свiту…

Перед вами – розповiдi авторiв з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Нi Олдi, нi Дяченки, нi Валентинов не скажуть вам з доброi волi, кому саме належить кожна оповiдь. Натомiсть запропонують зiграти у цiкаву гру – «вгадай автора». Отже, до вашоi уваги фрагменти майбутнього циклу…

Марина та Сергiй Дяченки, Генрi Лайон Олдi, Андрiй Валентинов

Пентакль

Любi читачi!

Коли Г. Л. Олдi, М. i С. Дяченки й А. Валентинов уперше зважилися об’еднати своi зусилля, результатом цього спiвавторства став роман «Рубiж». Минуло кiлька рокiв, i автори знову поставили творчу задачу, що ii не грiх розв’язати спiльно. Однiею з вiдправних точок послужив «Миргород» Гоголя – малоросiйськi iсторii, провiнцiйнi байки, що склалися в Мир-Мiсто, у картину Дивного Свiту…

Перед вами – розповiдi трьох авторiв з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Нi Олдi, нi Дяченки, нi Валентинов не скажуть вам з доброi волi, кому саме належить кожна розповiдь. Такий принцип побудови новоi книги – це единий цикл, що складаеться з окремих самостiйних новел. Єднiсть мiсця (Украiна з ii мiстами, хуторами i мiстечками), еднiсть часу (ХХ столiття-«вовкодав») i, нарештi, еднiсть дii, можна сказати, навiть взаемодii п’ятьох осiб, що бажають, вiдповiдно, рiзного i по-рiзному бачать життя, але пишуть одну спiльну книгу. Як бачите, ми невимушено влаштувалися в рамках класичноi драми. Подiбно до того, як у Луiджi Пiранделло шiсть персонажiв шукали автора, ми вийшли на пошуки персонажа, одного разу переступивши порiг кав’ярнi, де спiльно обговорили задум. І розiйшлися до часу рiзними вулицями, щоб, зрештою, зустрiтися пiд годинником на головнiй площi. Чи опiвднi бiля старого млина. Чи опiвночi бiля зруйнованоi церкви…

Чи пропонуемо ми зiграти в гру «вгадай автора»? Звичайно. Хоча i не маемо iлюзiй – спокушеному читачевi пильностi не позичати. Наскiльки цiльною вийде майбутня книга – покаже час. А поки що пропонуемо вашiй увазi фрагменти майбутнього циклу.

Щиро Вашi,

Г. Л. Олдi (Дмитро Громов i Олег Ладиженський),

Марина i Сергiй Дяченки,

Андрiй Валентинов.

Баштан

Хата була дуже старою. За десятки рокiв солом’яна покрiвля поросла мохом, а димар, плетений з лози, мiсцями порозсихався, тому дим iшов не тiльки угору, а й валив з усiх щiлин. Нiкого це не засмучувало. Хату бiлили щороку перед Великоднем.

Поруч мiстилася господарськi споруди – комора i сарай… Перед коморою широкий хiдник, на якому можна було грати «у крем’яхи», щось вистругувати, чи просто сидiти; правда, посиденьки траплялися рiдко. Вся родина працювала, i навiть для молодшенькоi – Оксанки – завжди знаходилася справа.

Омелько був передостанньою дитиною в сiм’i. За вiком йому час було довiрити корову, але довiряли тiльки чорну свиню, яку треба було випускати на вигiн i не вiдходити вiд неi нi на крок. Свиня так i зирила у чужий город – Омелько не мiг нi придрiмнути, нi з хлопцями погратися, нi човника вистругати. Свиня свою владу розумiла, дивилася на Омелька зухвало i рохкала знущально. Інодi, щоб покарати нахабу, Омелько катався на нiй верхи.

За коморою тягся так званий сад – плодових дерев там не було, якщо не зважати на двi-три дикi грушi на самому краю. У глибинi росли липи – вiковi, у три обхвати, далi осики i ще далi, бiля самого болота, – верби. Пiд деревами пiднiмалася кропива в людський зрiст; коли старшiй сестрi Варцi доручали нарвати кропиви для свинi, Омелько завжди бiг слiдом. По-перше, у кропивi часто траплялися пташинi гнiзда, i Омелько ставав навкарачки, щоб роздивитися рябi яйця, пучкою поторкати пташеня. По-друге, Омелько точно знав, що i дiтей знаходять у кропивi. Старших братiв Павла i Семена, i Варку, i його з Оксанкою знайшли в старому «саду», i вiдразу ж вiднесли бабi Рудковськiй, щоб вона «пуп зав’язала». І от, пробираючись босонiж по скошенiй кропивi i майже не вiдчуваючи жагучки (пiдошви з весни задубiли, як пiдметка на чоботi), Омелько мрiяв знайти в кропивi дитинча. Клопоту, звичайно, потiм не обберешься – гойдати, совати у рота «куклу» (пережований хлiб у ганчiрочцi), тягати iз собою на вулицю i стежити, щоб хлопчиська не кривдили… Але зате можна буде всiм розповiсти: це я його в кропивi знайшов! Я!

Але дотепер дiти в кропивi не траплялися. Може, i на краще: родина й без того була велика, а землi мало. Вечорами батько, бувало, заводив з матiр’ю розмови: ось кажуть, у Сибiру е вiльна земля, i ii дають селянам. Треба iхати в Сибiр, в Омськ або у Томську губернiю – куди завгодно, бо тут з голоду пропадемо…

Засинаючи, Омелько уявляв тодi неосяжнi простори цього казкового Сибiру. Там жито пiднiмалося на зрiст дерев, кожен колосок був з Омелька зростом…

Але далi розмов справа не йшла.

Брат Павло пас корову. Брат Семен – коней, Руду i Вороного. Семеновi Омелько заздрив найбiльше, бо той iздив верхи, не тримаючись навiть за повiд!

Свиня опоросилася, i турбот додалося. Усе свиняче сiмейство виявилося на Омельковiй вiдповiдальностi; батько був людиною строгою, йому дарма було пояснювати, що порося саме вiдбилося вiд гурту i тому загубилося. Слiди лозини не сходили з Омелькових сiдниць – як i з Семенових, Павлових i навiть Варчиних. Тiльки Оксанку батько балував i тому iй дiставалося менше.

За розрадою i порадою Омелько зазвичай приходив до дiда. Той жив у балцi, осторонь вiд села i вважався характерником. Вибиратися до нього було не так-то й просто ще й тому, що дiд з батьком не ладили. Омелько не знав чому. І не допитувався особливо – стерiгся.

Дiд нiколи не носив шапки, був сивий i лисий, його голова здавалася Омельку темним яйцем у гнiздечку з найбiлiшого пуху. Широченна дiдова сорочка стягалася на горлi кольоровою стьожкою. Штани були просто неосяжнi, пам’ятаеться, коли Омелько був ще «безштаньком» i ходив в самiй довгiй сорочцi, йому мрiялося про такi штани…

Дiд вистругував з дерева усiлякий господарський iнструмент i розповiдав казки про водяникiв, про лiсовикiв, про русалок i мавок. Про чаклунiв i вiдьом. Про козакiв, про туркiв, про ляхiв. Про вiйну; стоячи в церквi i слухаючи про рай i пекло, Омелько уявляв собi рай як низький темний курiнь, де сидить дiд, пахкае люлькою, вистругуе «зуби» для грабель i розповiдае, розповiдае, скоса поглядаючи свiтло-блакитними, як небо, вицвiлими очима на онука, що млiе вiд щастя.

* * *

Прийшов день – Омелька посадили верхи на руду кобилу i наказали вести коней на пасовище. А зi свинею i ii виводком тепер мучився iнший хлопець – сусiдський молодший.

У першi днi, звичайно, не обiйшлося без слiз – Руда виявилася полохливою до неможливостi. Найменший звук, стукiт, лемент, поява на дорозi чогось невiдомого, жахали ii до смертi, i вона кидалася навскач, не розбираючи дороги. За подругою слухняно бiг Вороний. Омелько, що злiтав з кiнськоi спини на землю, вiдразу пiдхоплювався, незважаючи на бiль, i гнався з плачем за обома. Наздогнати, звичайно, не мiг i потiм довго блукав лугом, продирався через верболiз, розмазував по обличчю сльози, виглядаючи пропажу.

Потiм пристосувався i залазити на коня, i злазити з нього, путати i розпутувати, i тримаючись за гриву, iздити верхи. І тодi почалася найцiкавiше.

Їх було четверо, пастушкiв. Вони смiливо iхали досить далеко вiд села, спутували коней, валялися на травi, гризли принесений з дому хлiб, закушували часником. Купалися в рiчцi i «ставках-копанках». Розмовляли; усi товаришi Омелька були старшими й досвiдченiшими – тому вiн бiльше слухав, нiж говорив сам.

Звичайно, вони частiше вихвалявся, нiж розповiдали правду – це навiть Омелько розумiв своiм маленьким розумом. Наприклад, Андрiй божився, що серед бiлого дня, при собацi на довгому ланцюзi i сторожi в сторожцi йому вдалося обнести панський грушевий сад. Тихiн розповiдав, як обдурив панського об’iждчика i наiвся малини у малиннику за ровом i

парканом (кожна ягiдка з кулак! От вiрите, хлопцi!). Але усiх перемудрив Лесько – нiбито викотив здоровенного кавуна з баштану над Стугною!

Про той баштан розповiдали таке, що й у страшному снi не привидиться. І дорослi до нього боялися пiдходити, а вже коли малеча сунеться – пороли так, що тиждень сiсти не можна було. Баштан належав рудому нiмцю, панському управителю; там, казали, i справдi росли найсолодшi кавуни, якi нiмець потiм продавав на базарi у самому Киевi. Нiмця в окрузi вважали не просто недоброю людиною – лиходiем, яких свiт не бачив, а баштан його – проклятим мiсцем. Неначебто i чорта там бачили раз чи два.

Звичайно, з Леська стали смiятися. Вiн почервонiв, доводячи, що усе правда, все так i було, що чорти таки гналися, але не наздогнали, тому що вiн, Лесько, дуже вправно повз на пузi i кавуна котив перед собою. А коли чорти вже зовсiм було хапали його за п’яти, вiн скинув кавун у Стугну, переплив з ним на iнший берег i там уже розрiзав ножичком i з’iв. (Сам з’iв цiлий кавун? – умирав вiд смiху Андрiй. Чи з чортами подiлився?) Дiйшло майже до бiйки. Попутанi конi осудливо косували оком, пряли вухами, форкали. На щастя, хтось згадав, що пора збиратися додому – сонце вже ген де, а таки заiхали далеченько… Так усе й обiйшлося Леськовi, хiба що Андрiй, по натурi злопам’ятний, iнодi пригадував йому той «подвиг»: «То як кавун, солодкий? А чортам залишив шматочок?»

Омелько пробував кавуна усього кiлька разiв у життi. Свого баштана в родини не було, у селi вирощували тiльки гарбузи, а купувати солодощi на базарi батько вважав балуванням. Нiмцевi володiння дiтям було велено обходити десятою дорогою. Омелько й обходив; тiльки iнодi, проiжджаючи мимо, накидав повiд Рудоi на гiлку старого дуба бiля дороги i швидко, щоб нiхто не побачив, забирався майже на саму верхiвку.

Вiдтiля був видний баштан – квадратне поле, де просто на землi задумливо лежали темно-зеленi кавуни, кожен розмiром з голову дорослого чоловiка. Здавалося, iх нiхто не охороняе; Омелько намагався уявити чортiв, як вони ходять з вилами уздовж огорожi, але в сонячному свiтлi чорти видумувалися якiсь нестрашнi. От коли на полi з’являвся рудий нiмець у куцому каптанчику, у панських штанях i начищених до блиску чоботях – отодi справдi бувало моторошно…

Але нiмець з’являвся рiдко. Частiше видно було сторожа – вусатий, стрижений «пiд макiтру», завжди похмурий i злий. Оглядав баштан – i повертався в сторожку. Цього сторожа добре знали всi хлопцi в окрузi – вiн мiг потягнути батогом нiзащо. Одного разу пастушки, заговорившись, присiли перекусити пiд самою межею панського лiсу, де найсуворiше було заборонено збирати хмиз. Хлопцi i не збирали, вони навiть за межу не встигли перебратися, але вусатий сторож розсудив по-своему: налетiв верхи, став батожити, до кого мiг дотягнутися, а Омелька, наймолодшого, загнав у кут – спиною до огорожi, лицем до верхiвця, куди подiтися?

Добре, що Омелько тодi не розгубився. Юркнув пiд ноги коневi й вискочив з того боку. Ризикував, звичайно, та як iнакше?

Цей сторож дуже не подобався Омельковi, i, дивлячись на нього з гiлки дуба, хлопець зiтхав i супився.

Руда iржала внизу i смикала повiд, Вороний, стоячи поряд, непокоiвся, та й дорогою от-от мiг хтось пройти чи проiхати. Омелько злазив з дерева, обдираючи долонi, знову видряпувався на спину Рудоi i продовжував шлях, думаючи про кавуни i ще про те, чи е у нiмця собаки. Чи можна справдi кавуна викотити? Вдень не можна – поле як на долонi. А вночi? Якщо повзти тихенько, а перед тим побризкатися святою водою i взяти в дiда оберiг вiд чортiв?

* * *

– Нащо тобi оберiг? – запитав дiд.

Омелько почав плести щось, нiби батько незабаром збираеться вiдправляти його з Вороним у нiчне, а якщо iхати повз старий млин уночi, то неодмiнно побачиш чорта, i з цiеi нагоди саме потрiбний оберiг. Дiд скинув бровами – Омелько замовк на пiвсловi.

– Ти, хлопче, хрестися, коли привидиться, – суворо сказав дiд. – Хрестися i молитву повторюй. І в тi мiсця, куди ходити не велено – боронь Боже тобi суватися, хлопче.

Омелько злякався i довгенько таки про баштан не згадував. Тим часом пiдiйшли жнива, i стало не до вигадок.

Колеса вiд воза замочили в ставку бiля берега, i обов’язком Омелька було бiгати щодня, перевiряти, чи не спливли колеса на поверхню. Тут же намокало барило, у якому повезуть на поле питну воду; усю зиму воно зберiгалося на горищi, висохло, пощiлилося, i ось тепер набрякло, «пило воду». Час вiд часу батько витягав його на берег, перевiряючи, де тече. Напередоднi вiд’iзду з’ясувалося, що якась вперта щiлина не бажае затягуватися, i тодi батько велiв Омельковi бiгти i нашкребти дьогтю з тiльки-но змащених осей, i Омелько принiс у пригорщi ще не загустiлого дьогтю, батько замазав щiлину i барило стало остаточно готовим.

Викотили з води важкi колеса, прикотили у двiр i надягли на осi. Навантажили вози необхiдним у полi iнструментом – коси, грабельки, казан для кашi, «катряга» – дерев’яний каркас, покритий полотниною, складаний наметик, у якому будуть ночувати на полi женцi; «таганок» – хрестовина iз залiзним гаком, щоб вiшати казан над вогнем; едина на всiх свитка, якою будуть укриватися вночi…