Тричі не вмирати. Наречена

У цьому була сувора правда життя, вистраждана віковим досвідом кочового і войовничого народу. Зуміє молодий хан, навіть з таким слабким загоном, повернутися з ясиром, – значить, боги прихильні, і його правління принесе роду достаток і благоденство. А загине – так тому і бути – невелика втрата. Ні він сам, ні його воїни.

Замикав чамбул, що звивався по курній дорозі немов розмотаний аркан, ще один самотній вершник. Упевнена постава, недорогий, але добротний обладунок, швидкий погляд і помічене кількома рубцями обличчя, видавали в ньому бувалого воїна. Це Кучум – вихователь молодого хана і наставник у ратній науці. Аталик, приставлений до Салах-Гірея змалку. І, якщо його вихованець не зможе пройти випробування, аталика чекає смерть. Як не складе голову в бою, то помре від рук ката. Поганий наставник нікому не потрібен.

Ось він уважно роздивився, потримав над головою послюнявленний палець, подивився на сонце з-під приставленої до чола долоні, а потім торкнув свого бахмата шенкелями і погнав навздогін молодого хана.

– Накажи зупинити загін, мій повелителю! – крикнув ще здалеку, тим характерним для бувалого воїна гортанним голосом, котрий чутно здалеку, але не створює відлуння навіть у горах.

– Що трапилося, Кучум? – притримав коня юнак.

– Хоч мій пан уже давно переступив той поріг, коли потребував порад, я все ж насмілюся нагадати, що до Тивільжанского броду залишилося не більше пари верст.

– Дякую за турботу, аталик, але не можна нагадати те, що не забуто… – гордовито відповів молодик. – Невже мій наставник думає, що я не знаю, куди веду чамбул?

– Ні, світоч моїх очей, я так не думаю, – з легким поклоном спокійно відповів бувалий воїн. – Але ти досі не віддав розпорядження стати на відпочинок. От я і наважився порушити твої думки.

– Не розумію, чому ти хочеш зупинити мене на півдорозі до слави?! – здивувався юнак. Адже він уже бачив себе з виблискуючим у руці ятаганом, яким наліво і направо рубає русяві голови ґяурів. Уява юнака жваво малювала йому захоплені селища, гори золота і самоцвітів… У його обіймах звивалися прекрасні полонянки… І раптом – затримка, нарочито придумана прискіпливим наставником.

– Тому що сутінки ще тільки-но почали опускатися на степ, і якщо ми будемо рухатися далі, то будемо біля броду задовго до настання темряви. А уруси пильно стережуть свої землі. Козаків можна ненавидіти, але нехтувати їхніми дозорами не можна.

– Вовк полюбляє темряву?

– Саме так, мій повелителю, – зобразив уклін аталик. – Слова, сказані твоїм прославленим прадідом, нехай стануть провідною зіркою для всіх правовірних воїнів на шляху до звитяги. Я вже досить старий і тому не такий безстрашний, як мій пан, а окрім того – давненько не був тут…

– Чого ти хочеш, Кучум? Кажи зрозуміліше!

– Перш ніж сунутися до переправи, відправ на берег чату Ібрагіма. Нехай погляне, що там і як? Мені спокійніше буде.

Юнак на мить задумався, похитуючи головою в такт власним роздумам, а потім підняв правицю із затиснутим у кулаці нагаєм. Крутнув над головою і рвучко опустив. Чамбул з деяким уповільненням зупинився, а десятники галопом кинулися до хана за наказами.

– Тут десь поруч, трохи лівіше, повинен бути невеликий байрак, – підказав аталик.

– Ні, – рішуче відмахнувся Салах-Гірей. – Навіщо? Ховатися нам немає від кого. А довго чекати не доведеться. Переправимося на уруський берег ще цієї ночі… – глянув на десятників і віддав наказ: – Вислати до броду розвідників. Виставити дозорних. Решті – відпочивати. Коней розсідлати і напоїти. Води не шкодувати. Річка поруч. Вогонь не розводити. Чекаємо настання сутінків. Усе. Аллах з нами.

– Аллах з нами…

Десятники низько вклонилися і розсипалися по загону, а незабаром тільки з висоти пташиного польоту можна було помітити серед зів’ялої трави чотири сотні дрімаючих коней і дві – людей.

Юний хан розлігся горілиць на розстеленому слугою килимі, підклавши під голову м’яку подушку, а поруч – на гарячу, як натоплена піч, землю – присів аталик.

– Хочеш ще щось сказати, Кучум? – зауважив нерішучість на обличчі старого воїна хан. – Говори. Мої вуха завжди відкриті для твоїх слів.

– Навіть не знаю, як пояснити… – почав той. – Тим паче, що я сам радив звернути чамбул до Тивільжану…

– А тепер твоє рішення змінилося?

– Не подумай, світоч очей моїх, ніби в душу старого воїна закрався страх і що я вірю передчуттям більше ніж розуму. Але тривожні думки виникають не на порожньому місці, а виписані по моїй шкурі козацькими шаблями.

– Ні мій батько, ні я сам ніколи не сумнівалися в твоїй хоробрості, шановний Кучум. Що ж стосується твого досвіду, то довго доведеться шукати в наших степах багатура, котрий знає про хитрощі запорожців більше ніж ти. Кажи, що турбує твій дух?

– На Тивільжанську переправу не можна йти, повелителю. Там нас чекатимуть!

– Ну і що? Ти сам розповідав, що козаки ніколи не тримаються великими загонами. Так чим нам перешкодить жменька ґяурів? Виріжемо стільки, скільки зможемо, а інших – візьмемо в полон. Нам потрібні сильні раби…

– На жаль, це не так легко зробити, достойний Салах-Гірей. Козаки добре озброєні і до бою звичні. Багато твоїх воїнів загине. Тоді як старий хан найбільше пишався би сином, якщо б той і ясир багатий привів, і загін зберіг. Як і личить істинно великому воїнові. Тому нам слід не влізаючи у бійку, непомітно перебратися на лівий берег і захопити зненацька якесь селище. Не бідне, але і не дуже велике. А якщо з запорізьким дозором зчепимося, – непомітно підібратися не вдасться. Нас усюди будуть виглядати. Седмиці дві по байраках доведеться таїтися, доки тривога стихне. А загін не брав припасів на тривалий похід… Але і це ще півбіди. Якщо козаки помітять нас, то пропустивши зараз, можуть перестріти на зворотному шляху. Коли ми з ясиром повертатися будемо. Ось тому я і вважаю, що краще обійти переправу стороною. Вище за течією, в двох кінних переходах, є ще один брід. Він не такий зручний, як Тивільжанський, зате про нього мало хто знає, а значить – і стережуть не так ретельно. Тож, якщо буде на те милість Аллаха, там ми перейдемо річку непоміченими.

Салах-Гірей розумів, що порада досвідченого аталика слушна, але йому вже набридли затримки. І гарячність юності брала верх над розсудливістю, що явно читалося по обличчю молодого хана. Він уже почав підбирати слова, якими, крім прямого наказу, зміг би переконати наставника в безпідставності тривог, коли почувся тупіт копит. А за мить один з дозорних круто осадив коня і, птахом злетівши на землю, впав до ніг хана.

– Чота Ібрагіма зловила ґяура, мій повелителю! – видихнув гонець.

«Мій перший бранець!» – блиснула радісна думка в голові юнака, але він не подав виду, а, навпаки, вдавано байдуже промовив:

– Так ведіть його сюди… Послухаємо, що розповість.

– Слухаюсь, мій повелитель. Тільки він… – воїн зам’явся.

– Що?

– Дивний він якийсь.

– Говори зрозуміліше! – невдоволено гримнув на гінця Кучум.

– З’явився невідомо звідки… і тікати не став, коли ми до нього кинулися… А всього майна при ньому – старе сідло.

– Коня не вберіг, от і осідлав себе, – зареготав Салах-Гірей. – А тікати не став, тому що заціпенів з переляку… і забув себе пришпорити.

– Га-га-га! – улесливо розсміялися всі навколо з нехитрого жарту.

– Ні, мій пане… не схоже… – заперечливо похитав головою воїн, коли сміх вщух. – Я гадаю, цей ґяур і самого шайтана не боїться. А найдивніше, він одразу попросив відвести його до тебе.

– До мене?!

– Саме так, повелителю. Сказав: «Проведіть мене до Салах-Гірея. У мене до нього важлива розмова є…»

Юнак здивовано моргнув і глянув на аталика. Цей похід готувався з усіма необхідними пересторогами. А тому поява у бродів дивного ґяура, котрий очікував саме його загін, насторожував.

– Що тут гадати? – відповів на німе запитання Кучум, здивований не менше за свого вельможного учня. – Нехай приведуть бранця… Він сам усе і розповість.

– Як накажете… – вклонився гонець, одним стрибком злетів у сідло й погнав до дозору. І незабаром повернувся в супроводі ще двох нукерів, котрі привезли жалюгідного, щуплого чоловічка і кинули його, як сніп соломи, до ніг Салах-Гірея. А поруч – стару кульбаку. Зовсім негодящу, сильно пошарпану та розпороту на швах.

Від незнайомця смерділо так гидко і дивно, ніби перед Салах-Гіреєм стояла не людина, а трухлявий пень, побитий гниллю і рясно порослий поганками. Розчавленими поганками…

Дивний ґяур був одягнений в страшенне лахміття, його обличчя по самісінькі брови вкривала густа нечесана поросль кольору мокрої іржі. А з цих заростей на хана поблискувала пара хитрих і нахабних, як у тхора, очей.

– Хто такий? Куди йшов? Звідки? Відповідай! – грізно кинув Кучум, для переконливості трохи оголюючи шаблю, а потім з тріском заганяючи клинок назад у піхви.

– Тутешній я, – знизав плечима чоловічок, від чого сморід гнилизни і тліну зробився геть нестерпним. – Прозиваюся Паньком, а йшов я до вельмишановного Салах-Гірея, щоб запропонувати йому свою допомогу. В обмін на спілку…

– Яку ще спілку? – дещо сторопів від такого неймовірного нахабства юнак.

– Відомо мені, що Великий хан відправив тебе попереду всієї орди, за першим ясиром. А також відаю, що як повернешся переможцем, то тебе очікуватимуть великі почесті і славне майбутнє. Але якщо не виправдаєш надій Великого хана – краще тобі, молодий багатур, у бою загинути та навіки в степу залишитися. Вірно? – Панько гостро глянув в очі юнака і, побачивши відповідь, продовжив: – А мені якраз такого спільника і треба. Про священну реліквію ґяурів, мабуть, чув? За яку султан щедро нагородити обіцяв?

Салах-Гірей мимоволі кивнув.

– Ось і добре. Є у мене задумка, як святиню дістати, але сам не втну. Тому й пропоную свою допомогу в обмін на твою підтримку. Не сумнівайся, молодий хан, якщо зробимо все вправно – то і ясир хороший візьмеш, і воїнів уберегти зумієш. В орду повернешся з великою славою і багатством. У стійбищах стануть складати пісні про твою доблесть і мудрість. Чоловіки – шанобливо кланятимуться. Кращі батири стануть проситися під твій бунчук, коли ти вирішиш зібрати наступний похід. І не тільки по праву народження, а з поваги і віри в твоє неймовірне везіння… Вся слава і здобич тобі дістануться, щоб мене в святій купелі на Йордань викупали.

Забобонні татари насторожено перезирнулися.

– Шайтан, – прошепотів аталик, роблячи пальцями «козу». Жест, що за повір’ям, має силу відганяти злих духів.

– Так, ні… – недбало відмахнувся дивний чоловічок. – Шайтани, демони та джини більше вашому Аллаху та його пророку Магомету прислужують. Тобто, паскудять. А в православ’ї… – при цьому він з острахом скосив очі на небо, ніби боявся звідти разючої блискавки і, трохи притишивши голос, закінчив: –…істот, подібних до мене, називають бісами, або чортами. Або й зовсім просто – нечистим, лукавим. Босоркуном ще… Хоча мені самому більше ім’я Панько подобається. Рудий Панько… Але годі про мене. Скажи краще, яким буде твоє рішення і воля, Салах-Гірей, син Махмуда? Вдаримо по руках?

Зухвала, панібратська поведінка неймовірно смердючого і, судячи з усього, божевільного ґяура настільки обурили молодого хана, що разом вивели із заціпеніння. Він схопився на ноги і гукнув нукерам:

– А ну, причешіть цю баранячу падлину проти шерсті! Так жорсткіше! Не шкодуйте канчуків! Щоб не забувався, з ким говорить!

Воїни негайно виконали наказ, і два батога одночасно потягнули Панька по щуплій спині.

– Ой, ой, ой! – заверещав той від болю, а потім люто повів очима з одного нукера на іншого. – Щоб вам до землі прирости, бовдури голомозі! – і якось дивно махнув лівою рукою. Потім ступив вперед і нахилився до самого обличчя сивого аталика. – Кучум-ага, заспокій свого надто запального учня. Я ж до вас з миром прийшов, а він мене, немов пса шолудивого – батогами велів частувати… Не добре це, неправильно.

– Та як ти смієш, смердючий шматок лайна?! – аж підскочив Салах-Гірей. – Гей, ви, чого застигли?! Хапайте ґяура і провчіть, як слід!

Але вірні нукери навіть не поворухнулися, а тільки витріщалися з жахом в очах і, мов риби, беззвучно роззявляли роти.

Панько криво посміхнувся, вишкіривши білі та гострі, немов вовчі ікла, зуби і несподівано статечно звелів:

– Сядь, Салах! Поводься, як годиться нащадку славного роду Гіреїв, воїну і майбутньому повелителю орди! Не робися схожим на примхливу молодицю при надії! Якщо хочеш повернутися до батька з пошаною і багатим ясиром, слухай мене! Але, якщо вважаєш, що опанував всі знання і досвід, то мені тут робити нічого… пропадайте… Ібліс з вами!

Втручання навченого життям наставника не знадобилося. Побачивши настільки разючі зміни в поведінці дивного незнайомця, молодий татарин так розгубився, що ледь не кинувся навтьоки. Але в останню мить зумів впоратися з нерозумною панікою і залишився на місці. Будучи забобонним, як і всі кочівники, Салах-Гірей зрозумів, що бачить перед собою когось, чия надприродна могутність буде сильніша за ханську владу. І непоказний зовнішній вигляд всього лише маска…

– Добре, Панько-ага, – промимрив тихо юнак. – Я готовий вислухати твою мудру пораду…

– От і добре, – задоволено кивнув чорт, підійшов ближче і присів на своє сідло. – Нічого непомірного в моїх словах не буде. Власне, і не радити я хочу, а просто запропонувати невелику допомогу. Зачекайте тут до півночі, а потім йдіть до броду і нічого не бійтеся. Козацька чата буде міцно спати.

– Хіба таке можливо? – недовірливо перепитав Кучум. – Якщо запорожці стережуть переправу, то роблять це, як належить. Заснути на посту для січовика – вічна ганьба і безчестя! Гірше – лише відверте боягузтво. За таку провину в Січі навіть пояснень слухати не будуть. Як не скарають на горло, то копняками проженуть з товариства, немов шолудивого пса!

– А ось це вже мій клопіт, шановний Кучум-ага. Я і так надто багато сказав…

– І все-таки, поясни, шайтан ґяурів, чому ми повинні тобі вірити? – не дав переконати себе цілком бувалий воїн. – А може, все якраз навпаки? Ти нас у засідку заманюєш? Ми в річку увійдемо, а козаки нас з берега мушкетним вогнем і привітають.

– Життя прожив, а розуму не нажив, – буркнув Панько. – Навіщо мені вас кудись заманювати, якщо ви і так ніби на долоні… Бери голими руками. І коли б я був запорізьким спостерігачем, то за той час, поки ми ляси точимо, чамбул вже б давно оточили і перестріляли, як куріпок. Одне слово – годі з пустого в порожнє переливати. Будемо вважати, що домовилися, вірно, Салах? І теє… постарайтеся не затримуватися. Надовго навіть я козаків приспати не зможу. З першими півнями дозорні прокинуться.

Сказавши все це, він зробив якийсь невловимий рух пальцями і пильно подивився юному ханові в очі. Той сіпнувся і поспішно відвів погляд.

– Я вірю тобі, шайтан… – відказав трохи згодом. – І задля того, щоб Великий хан міг пишатися сином, зроблю все так, як ти радиш.

– Чудово… – Рудий Панько піднявся з землі. – Будь певен, Салах-Гірей, що не пошкодуєш про прийняте рішення. Слава і почесті чекають на тебе так само неминуче, як близький захід сонця. Ну, я пішов виконувати свою частину домовленості, а ви не поспішайте, але й не зволікайте! Пам’ятайте: північ – найкращий час.

Промовивши це, Панько підхопив з землі свою кульбаку, ступив трохи вбік, і в ту ж мить сильний порив вітру сипнув татарам порохом в очі. А коли ті протерли повіки і змогли роззирнутися, то за несподіваним союзником вже й слід прохолов.

– Гей! Панько-ага! А як же мої нукери?! – вигукнув з досадою Салах-Гірей, але вже і сам бачив, що знерухомлені чарами воїни разом з усіма протирають очі.

– Шайтан! – з упевненістю сказав Кучум і зашепотів слова Корану, які повинні захищати правовірного від підступів нечистої сили.

А молодий хан подумав:

«Що ж, якщо знадобиться, – я не тільки з шайтаном, але і з мангусом пристав би до спілки… Я зобов’язаний за будь-яку ціну досягти успіху! А якщо привезу в Орду не просто здобич, а священну реліквію християн – тоді батько зможе по праву пишатися мною. І заради цього я на все згоден. А там – подивимося!.. Невже не зможу розплатитися з нечистим? Душа правовірного мусульманина християнському бісу навряд чи потрібна, а душі полонених ґяурів нехай хоч сотнями… тисячами забирає, рабові вона без потреби…»

Розділ третій

Сутінки, прохолодні і вологі, мов собачий ніс, для степу, змореного літньою спекою, стали цілющим бальзамом, дбайливо накладеним на роз’ятрену рану. А коли вмите вечірньої росою і усіяне блискітками, немов дівчина на вечорницях, небо низько схилилося до дрімаючої землі, все закутала легка, приємна тиша, що навіває солодкий сон під заколисуючий передзвін коників-цвіркунів. Жодна билина, жоден листочок не колихнуться без потреби. Навіть млявий вітерець не сміє дихнути. Заб’ється десь у байраках і принишкне, завмре до світанку…

У такий час добре лежати в пахучих травах, дивитися на величезні, змовницьки підморгуючі зорі та мріяти…

Про що?

Та про що завгодно! Слава богу, у кожної людини знайдеться хоча б одна заповітна мрія!

Ось і зараз, на лівому березі Дніпра, навпроти островів Тивільжан та Перун, на невисокій могилі сидить молодий козак. Очі у хлопця заплющені, по затемнених юнацьким пушком губах блукає посмішка, і хоч рукою він при цьому погладжує лежачого поруч здоровенного гепарда, явно не шум битви чи переможні походи сняться молодому запорожцеві, а щось бажаніше і приємніше на дотик, ніж м’яке хутро звіра.

Це Остап Байбуз – низовий козак і, незважаючи на юний вік, уже рік як не запорізький новик, а повний товариш Корсунського куреня… Він, Семен Лис і Максим Гарбуз – головна чата біля Тивільжанської переправи. Сьогодні, в час від півночі і до світанку – пильнувати за тим, щоб під покровом темряви через річку не переправилися супостати, випало саме Остапу. А його старші товариші, загорнувшись в кінські попони, повлягалися спати з протилежного боку могили подалі від вогкості і комарів. Там же руками дозорних збудовано і просторий курінь, – але в таку ласкаву ніч лізти в задушливе нутро зміг би хіба божевільний.

Неподалік, тримаючись поблизу відблисків тліючого в вогнищі жару, пасуться козацькі коні. Розумних тварин і стриножувати немає потреби – самі далеко не відійдуть. Знають, що людина, хоч і муляє спину сідлом, а губи – вудилами, проте і від вовків захистить, і нагодує. Особливо взимку, коли в закуреному снігами степу голодно і холодно.

Вартовий зручно розлігся біля «фігури» (високої триноги із товстих жердин, увінчаної, мов тин горщиком, величезним снопом із щедро облитого смолою очерету) і мріє! Але не на шкоду службі, як може здатися, а доручивши спостереження за бродом чуттю вірного Пайди, чий ніс і слух куди гостріші за людський зір. Гепард добре знає, що на тому березі починається чужий степ… Що саме звідти приходять пропахлі сумішшю диму, баранячого жиру і кінського поту смертельні вороги його товариша і господаря.

Думка про ворогів, що на мить промайнула в голові звіра, змусила Пайду наїжачити загривок і невдоволено загарчати.

У цю ж мить молодий запорожець відкрив очі і рвучко підвівся, насторожено прислухаючись до нічних звуків. Але на річці все спокійно… Не тільки рибина не плюсне, але навіть тінь не закриває яскраві зірки, що відбиваються у воді.

– Привиділося тобі, Пайдо… – бурчить невдоволено Остап. – Такий гарний сон не дав додивитися, сполохав. Ну, та нехай, чого там. Служба – не тітка. Перекусимо, чи що, як не спиться?

Байбуз знову зручно вмостився і вийняв з-за пазухи житній калач. Гепард тут же піднявся, повернув круглу голову до козака і принюхався.

– Що, утроба ненаситна, знову зголоднів? Тримай… – посміхнувся Байбуз і простягнув чотириногому товаришеві на долоні пайду хліба. Майже таку, як той окраєць, що дав гепардові кличку.

Шість років тому, побачивши в руках Остапа повискуюче цуценя гепарда, курінний кухар заявив, що не стане годувати звіря за рахунок товариства. Вистачить на Запоріжжі нахлібників і без диких котів. Але отаман засміявся і сказав, що курінь не збідніє на пайду хліба, а щеня – гляди, ще й у нагоді стане. І як у воду дивився. Не було в Січі надійнішої варти і більш вдалих мисливців, ніж та ватага, до якої приєднувалися Байбуз з вірним Пайдою.

– Бери, чого ти? – здивувався Остап, бачачи, що гепард не звертає уваги на гостинець, а продовжує неспокійно принюхуватися.

– Тихо ж навколо? Чи й справді чуєш щось? – здивувався козак, недовірливо прислухаючись до завмерлої ночі. Але, про всяк випадок, сховав хліб і взяв у руки шаблю.

– Чужий? Ворог? – перепитав пошепки. У відповідь Пайда неголосно завуркотів, а кінчик хвоста звіра смикнувся, виказуючи стримане роздратування.

Повний місяць буквально тільки що виповз на небо і досить яскраво висвітлив усе навколо, але як Остап не напружував очі, на спокійному плесі Дніпра видно було тільки відблиски звичайного ряботиння від граючого під верхом малька.

– Нудишся? – Байбуз поплескав за вуха звіра, але Пайда не піддався улюбленим пестощам, а відскочив убік і беззвучно вишкірив ікла, не зводячи очей з прихованого в нічній темряві берега.

– Он як? – Остап вдруге підвівся і приготувався. Така поведінка гепарда могла означати тільки одне: берегом йде чужий.

– Тихо, Пайда! Лежати!

Гепард припав до землі, як перед стрибком, і завмер.

Остап теж терпляче чекав, готовий до будь-якої несподіванки. Пройшла мить, друга, третя… Серце тривожно прискорило біг, але тишу чи не порушує жоден сторонній звук. Молодий козак, вже зовсім заспокоївшись, вирішив гримнути на звіра, і саме в цей момент почув кроки. Йшла одна людина. Наближалася, човгаючи по землі, стомлено шаркаючи ногами й особливо не криючись, – але хто знає? Тому Байбуз кличе гепарда і разом з ним тихо задкує за могилу. Ближче до товаришів. Вночі жодна обережність не буде надмірною.

Козак ще раз, про всяк випадок, кинув погляд на брід, але у Дніпрі, як і раніше, тільки зорі плескалися…

Товариші, широко розметавшись – місця вистачає, шумно сопуть уві сні. Вогненно-рудий і гостроносий Лис ще й похропує, а вже посивілий та худий, як жердина, Гарбуз – солодко прицмокує губами, немов цицьку смокче.

– Семене! Максиме! Вставайте! – прошепотів на вухо кожному Остап. – Когось дідько посеред ночі до нас у гості несе… Берегом суне!.. І його запах не подобається Пайді.

Обидва козаки, цілковито навіть не прокинувшись, звично схопилися за зброю і поповзли подалі від вогню. Якщо хто зі своїх заплутав, то показатися йому ніколи не пізно, а ворогові краще не знати, скільки тут козаків.

– Пугу, пугу, пугу! – тричі, за прадавнім козацьким звичаєм, доноситься тим часом від фігури голос невидимої в темряві людини. І після хвилини мовчання лунає знову:

– Агов! Є поруч жива душа, чи відблиск багаття мені ввижається? Відгукніться, люди добрі! Я свій!

– Пугу, пугу, пугу… – згідно з тим же звичаєм, відповідає Байбуз, потім встає і, поклавши руку на ефес шаблі, строго запитує: – Кому це вночі на місці не сидиться? Опівночі добрі люди по світу не блукають.

– Козак з Лугу! А щодо пізньої чи ранньої пори… – тихіше, але впевнено відповів голос все ще невидимого людини. – Повір мені, братику: коли біжиш з неволі, на час не зважаєш і на сонце не дивишся. Навіть, якщо бусурмани тебе ще не засліпили…

Байбуз полегшено зітхнув і поплескав по холці гепарда.

– Це свій, Пайдо. Свій! А ти, земляче, підходь ближче до вогню, не бійся. Звір ручний, без наказу не зачепить…

Людська постать чітко вимальовується на тлі зоряного неба, але не поспішає наближатися. Біглий невільник теж хоче упевнитися, що біля багаття дійсно запорожці, а не харцизи. І тільки через деякий час, сутулячись під вагою старої кульбаки і від того здаючись ще нижчим, з темряви виступає миршавий, трохи кособокий чоловічок. Зодягнений в таке упосліджене і смердюче лахміття, що і дивитися бридко.

– Сало, гу-гу! – привітався несподівано глухо й невиразно, немов перекочував язиком у роті жменю гороху.

– Слава навіки Богу нашому, – відповів, не замислюючись, Байбуз. Людям взагалі властиво чути те, що їм хочеться, а не промовлені слова. Тим паче, коли звуки видаються звичними і відповідають моменту. – Сідай до вогню, незнайомцю, будь ласкавий. В ногах правди немає.

– Не перечитиму… – пробурчав чоловічок, поклав поруч з багаттям свою ношу і досить незручно присів на сідло зверху, простягаючи до вогнища задубілі руки і ноги. – Всю правду люди давно засунули в те місце, звідки ці самі ноги і виростають. Залишилась тільки кривда.

Остап ввічливо хмикнув і, бачачи, що Пайда, – хоч і продовжував принюхуватися до незнайомця, від якого йшов ще той дух, – сумирно вмостився поруч, чого розумний звір ніколи б не зробив, відчуваючи загрозу, підняв угору руки, даючи знак товаришам.

Лис та Гарбуз вийшли із засідки і теж підсіли до вогню. Чуттю гепарда козаки довіряли беззастережно. І якщо Пайда лежить спокійно, значить, небезпеки немає.