Тричі не вмирати. Наречена

П’ять чи шість арканів промайнули в повітрі, і волосяні зашморги буквально обплели молоду селянку. Ривок будь-якого з них повинен був звалити жінку з ніг, але замість цього, смикнувши аркани в різні боки, татари вилетіли з сідел самі. Регіт посилився… Але не надовго.

Помітити, як тендітна на вигляд молода жінка, коли петлі затягнулися на її плечах, блискавично крутнулася веретеном, ривком висмикуючи з сідел воїнів, було неможливо. Зате побачити, як з-за низьких палісадників, до ординців, що з лайкою і бурчанням піднімалися з землі, метнулися сірі тіні, зміг кожен. І тим більше – кожен зауважив: що як тільки тіні торкалися їхніх товаришів, сильні воїни миттєво перетворювалися в безвольні лантухи, що були не здатні навіть до найменшого опору. А дивні тіні, з тієї ж нелюдською швидкістю, вже тягли їх геть.

У створеній метушні зникла з вулиці і «боязка» молодиця.

– У хатах! Вони засіли в хатах! – закричав десятник воїнам, що розгублено оглядали вмить спорожнілу вулицю. Він ще не зрозумів, з чим зіткнувся, сприймаючи усе, що трапилося, як прикре непорозуміння, а загибель підлеглих – їх власною помилкою. У бою різне трапляється. – Прочесати кожен дім! Даремно не вбивати! В’яжіть і тягніть сюди! Потім розберемося: кого стратити, а кого в ясир! Не марудьте! Похід тільки починається – здобичі всім вистачить!

Спішившись, ординці, грізно поводячи піками і ятаганами, кинулися оглядати хати. Ось, висадивши ударом ноги кволі двері, бусурмани увірвалися в найближчу будівлю, і десятник, який чекав звичної лайки, передсмертних криків, ридань і вереску, почув… тишу.

А в наступну мить, на притихлу вулицю Висілків галопом вилетіла основна частина татарського загону. На чолі з сотником і шаманкою. Командир чамбулу помітив кинутих коней і розлючено гаркнув на розгубленого десятника:

– Що тут відбувається, Мустафа?! Чому я не бачу ні полонених, ні вбитих? Де трупи ворога і куди поділися твої люди?!

– На нас хтось напав, сагиб! Я наказав оглянути хати. Воїни там, всередині…

– І що? Вони там поснули?!

– Я не знаю, сагиб… У цьому селищі все дуже дивно… Кілька воїнів уже загинуло…

– Справді? Тоді чому я не бачу трупів? Не шукай собі виправдань, Мустафа! Іди і сам подивися: чим твої пси там займаються!

– Як накажете, сагиб…

Десятник вклонився і кинувся до найближчої хати. Але позаяк був досвідченим воїном, то не поперся до дверного отвору, зіяючого зловісною чорнотою, немов розкрита пащека хижого звіра, а – до вікна. Підбіг, вхопився за підвіконня, засунув голову всередину і – сильно брикаючи ногами, поліз усередину. А ще за мить дивно обм’як, неприродно переломившись у попереку, але продовжував повзти через підвіконня, поки повністю не зник з очей.

– У хаті засідка! Всі до мене! До зброї!

Сотник ще не зрозумів, де і в чому полягає небезпека, але що десятник Мустафа мертвий, як і всі його люди, не сумнівався. І хороший командир віддав єдино вірний в такій ситуації наказ – збирати сили в єдиний кулак. А нападати чи тікати – треба було ще вирішувати.

– На жаль, це не засідка, мій пане, а смертельний капкан! – прокаркала у нього за спиною шаманка. – Ґяурський чарівник заманив нас у поселення мангусів![1]

– Мангуси? Тут?!

Почувши найстрашніше для кожного правовірного слово, сотня досвідчених бійців у ту ж мить втратила будь-яку подібність ладу і стала збиватися в щільну купу. Ніхто не хотів залишатися зовні. Безстрашні степові воїни, що плюють у обличчя ворогам, зневажають власну смерть і не страшаться тортур, перетворювалися в боягузливих зайців від однієї лише думки про можливість стати здобиччю пожирачів душ.

Сама по собі смерть для мусульман всього лише неминуче і трохи неприємне відчуття, яким супроводжувалося звільнення істинного духу від тілесної оболонки, перед входженням в райські кущі. Але, якщо демони зжеруть душу, що ж тоді піднесеться до Творця? Як Аллах зможе зустріти воїна в Саду Мрій і нагородити його вічним блаженством? Що стануть пестити ніжні руки прекрасних гурій?.. О, ні! Страшнішої участі навіть уявити неможливо.

Єдина, що зберігала спокій під час усієї цієї метушні, шаманка підняла руки над головою і сплеснула в долоні. Потім випростала перед собою долонями вниз і трохи зігнувши пальці, на зразок пазурів – рвучко окреслила коло, з’єднавши кисті за спиною дзвінким ляском.

Обличчя степовиків просвітліли. Звичайні воїни мало розумілися в магії, але жест, яким накидається захисний шатер, упізнав кожен.

– Ти зможеш їх перемогти? – недовірливо запитав сотник, навіть не насмілюючись називаючи пожирачів душ на ім’я.

– Ні, не зможу… – відповіла та, вишукуючи щось у торбі. – Живому з мертвим – ні в звичайному бою, ні в магічному – не впоратися. Це, як намагатися втамувати повінь, поливаючи річку водою з глечика. Але у мене з собою є щось, чого вони бояться. Вірніше – те, що допоможе покликати сюди їхнього споконвічного ворога.

* * *

«Людино! Настав твій час! Ти обіцяв допомогу! – пролунав у голові Куниці голос сільського старости. – Шаманка викликає іфрита! З духом вогню нам буде дуже важко впоратися… Здолаємо, але при цьому – дуже, дуже багато наших загине».

«Я пам’ятаю, Петре… Не турбуйся. Зараз щось придумаємо».

– Допомогти? – перепитав Степан, здивовано дивлячись на козака. – Ти що, брате, блекоти об’ївся? Ми ж якраз збиралися їх між собою зіштовхнути. І чим більше поляже з обох сторін, тим краще. Чи забув?

– Збиралися…

– Але, я так розумію: ти передумав?

– Передумав…

– І коли встиг, скажи на милість? – звів брови побратим. – Ось же шило в заду! Навіть на годину одного не можна залишити!

– Встиг, як бачиш…

– Знущаєшся?! – не на жарт розсердився Небаба.

– Ну, що ти, Степане, – примирливо ткнув його кулаком у бік Куниця. – Просто пояснювати довго. Так вийшло. Поговорили з Петром відверто, от я і призадумався, що не все таке, як виглядає. При нагоді обов’язково розповім докладніше… Скажи краще: чи немає у тебе в запасі якогось закляття, щоб перешкодити шаманці?

– Та з якого дива мені це робити? – наче й не чув нічого Степан. – Упирів рятувати? Вибач, але я – проти. Нехай гризеться нечисть!.. Чим більше їх здохне, тим чистіше навколо стане! Схаменися, Тарасе! Ми ж саме цього хотіли!

– Вірно, брате, – слова козака звучали твердо і впевнено. – Але то було раніше. Я не стану сперечатися з тобою, не зараз… – Куниця торкнув побратима за лікоть. – Лише прошу, повір: так буде правильно. Так потрібно!

– Іфрит – це дуже погано, хлопці, – приєднався до їхньої суперечки Орлов. – Вдача у духів вогню ще та. Як розлютиться всерйоз – на версту довкола лише оплавлена земля залишиться. На якій потім півстоліття нічого рости не буде. Знаю. Доводилося якось бачити…

«Ворушись, відьмаче! Ми вже не встигнемо втекти! Іфрит набирає силу й ось-ось появиться! Ти ж обіцяв!..»

А тим часом прямо посеред вулиці, за півметра над землею затанцював, викликаний камланням шаманки, малесенький вогник. Спершу він був розміром з язичок полум’я від запаленої свічки, але знадобилося всього кілька ударів серця, щоб іфрит підріс до розмірів палаючого смолоскипа і набув обрису скособоченої п’ятикутної зірки.

– Гм… – задумливо пробурмотів Небаба, перебираючи подумки відповідні заклинання. – Ага, є! Я б міг повернути чари шаманки проти неї ж, якщо б вдалося стару чимось відволікти. Але як? У момент призову духів чарівник так зосереджений, що нічого не чує і не бачить. Та й воїнів біля неї… Вся сотня, мов курчата навколо квочки…

А Куниця його вже не слухав. Думка, що прийшла хлопцеві в голову, була настільки незвичайна і зухвала, що він, не роздумуючи, заплющив очі і…

Хто знає, саме так і загадав Тарас, чи не зміг по-іншому пояснити чарівним силам своє бажання, але над силуетом вогняного чоловічка несподівано виникла велика діжка. Зависла на мить, ніби сумніваючись в тому, чи правильно витлумачила волю людини, а потім різко перекинулася, виливаючи на іфрита воду. І – дух вогню, котрий ще не увійшов у повну силу, голосно зашипів, немов розлючений кіт, зашкварчав, та й перетворився на клубок пари, який радісно підхопив і розвіяв легкий вітерець, що так вчасно нагодився.

– Ні!!!

Несамовитий і переповнений відчаєм вереск, що пролунав у наступну мить, був таким пронизливим, що всі бусурмани схопилися за голови, закриваючи очі і затискаючи долонями вуха. У воїнів, котрі стояли ближче до шаманки, носом хлинула кров, а декотрі навіть свідомість втратили. А коні то й зовсім одуріли… Частина понесла стрімголов, не розбираючи дороги, інші – звилися дибки, скидаючи вершників, а ще частина – зовсім оскаженівши, хапала зубами все, чого могла дотягнутися. А так як татари стояли щільно, потужні кінські щелепи, в основному, виривали клапті м’яса з боків і ніг вершників.

У цьому бедламі вже нікому не було діла до чогось іншого, крім порятунку власного життя. Чамбул людоловів в одну мить перетворився в некеровану отару, навколо якої неспішно кружляє вовча зграя. І очманілі від крові вовки могли вільно вирізати всіх овець підряд або на вибір…

– А бий тебе ворожа сила! Попереджати треба, чарівники недоучені… – вигукнув Василь Орлов і тут же закричав: – Хапай її, Степане! Швидше! Не спи!

– Як?

– Ніжно!

Куниця відкрив очі і побачив, що його товариші намагаються втримати бусурманку, котру перенесло сюди його завершальне побажання.

– Та за руки, за руки тримай, а не за горло!

– Сила Господня! – гидливо кривився Небаба. – Її лахміття так смердить, що доторкнутися гидко!

– Ну, то позбудься його! Важко тобі, чи що?

– Спасибі, що нагадав, Василю. Зараз… – Степан щось невиразно пробурмотів, а в наступну хвилю від пронизливого писку, який видала шаманка, у Куниці заклало вуха, а упир, що пробігав поруч, нажахано метнувся вбік.

– Знайшов час веселитися… безстидник! – нервово реготнув опричник, з деяким подивом, але не без задоволення ще міцніше притискаючи до себе зовсім голу дівчину, яка мов навіжена звивалася в його руках. На шаманці не залишилося нічого, окрім її власного волосся невизначеного кольору і збитого в моторошний ковтун, густо приправлений реп’яхами та пір’ям.

– Викинути завжди простіше, ніж відіпрати… – відмахнувся Небаба. – Хоч звичайним способом, хоч чародійським…

Степан пильним поглядом окинув полонянку, виглядаючи приховані амулети. Але закляття спрацювало чудово – на дівчині не залишилося навіть нитки, немов тільки що на світ з’явилася.

– Сам-то чого витріщився? Подобається, га?

– Дивна річ, – потер задумливо перенісся опричник. – Скільки на світі живу завжди думав: раз шаманка – значить, карга стара. А тут така пташка… Відмити, причесати – і хоч заміж бери… Ей, а ти чого очкур розпускаєш?

– Не треба! Будь ласка, не треба!.. – скрикнула дівчина, злякано витріщаючись на здорованя і мимоволі, шукаючи захисту, притискаючись до Василя.

– Руки зв’яжемо… – буркнув той. – Чи ти все життя збираєшся її пригортати?

– Розважаєтеся? – з легкою насмішкуватістю поцікавився староста Висілок, що нечутно виник поруч.

– А тобі що до того? – тут же визвірився Степан, котрий, схоже, надовго, якщо не назавжди незлюбив упирів. – Наша здобич. Що хочемо – те й робимо.

– Мені? – перепитав і знизав плечима Бобрик. – Та скільки завгодно. Діло молодече, житейське… І право переможця, ніхто не заперечує… Я б і сам не відмовився пригадати молодість.

– Та не збиралися ми її… – відмахнувся Куниця, мимоволі ховаючи погляд. Мав слушність упир. Думка-то збитошна і паскудна промайнула. Ще як промайнула. – З чого ти взяв, розбишака старий?

– Ага, – розуміюче кивнув той, ховаючи посмішку в широку долоню і погладжуючи бороду. – Це ви татарку догола роздягнули, щоб зручніше було з нею про гарну погоду порозмовляти? А заодно і руки зв’язали… Мало що, може не пристане на ваші умови, візьме – та й дощ накличе? Буває. Я лише хотів зауважити, що як ви надумали таким приємним способом позбавити її чаклунської могутності, то непорочність і чародійська сила аж ніяк між собою не пов’язані. І, що б там не вигадували святенники та пліткарі, окрім потіхи, іншої користі від ґвалту не буде…

– Не треба, отамане… Змилостився… – почала благати шаманка, дивлячись на Куницю.

З усієї розмови і того, що старий упир хоч і з насмішкою, але доволі шанобливо звертався до молодого козака, вона зрозуміла, що саме Тарас головний у цій компанії.

– Не дозволяй своїм воїнам мене скривдити…

– Ти ба, – вигукнув Степан. – Як гарно по-нашому щебече, красуня заморська. Де тільки навчилася?

– Матінка моя з ваших країв… – квапливо пояснила та. – У полон взяли… Так я і народилася. Вона тутешній говірці і навчила…

– Ото ж я дивлюся, не схожа ти на татарку… – хмикнув Василь. – Бусурманські дівиці, зазвичай, смагляві, кістляві, наче тарань, та чорнобриві. А наша полонянка – тілом біла, ребрами не світить і русява… буде. Якщо вмиється. – А потім поцікавився, ніби між іншим: – І яка ж нашому отаману з того користь? Ну, якщо він тебе від наших хтивих задумів вбереже? Поваляти по травичці не дасть?

– Вірною рабою стану! Своєю тризною в тому клянуся… – несподівано гаряче заговорила шаманка. – Отаман – сильний чарівник! Він не тільки мене, він – Духа вогню переміг! Такому прислужувати не соромно!

– Товариші ми всі… – навіщось почав пояснювати Тарас.

– А дівчина, схоже, не жартує, пане відьмак, чи то пак – пане отаман… – зауважив сільський староста. – Сильнішої клятви не придумати. У бусурман з похованням строго. І хоч кінь кобилі не товариш, а – гм, брат… я би не став ось так відразу відмахуватися від її присяги… Довговолосих, які тільки для втіхи, довкола хоч греблю гати, а таку – з розумом і знаннями, не на кожному базарі купиш…

– Ти йому – стрижене, а він тобі – голене… – насупився Тарас. – Скільки можна одне і те саме торочити? Сам краще відірви очі від її голої дупи, а то ні про що інше, як про блуді, думати не можеш. Забув, як просив захистити від її чар? Ну, а що роздягли дівку похапцем, так у бою різне трапляється… Кольчуга чи панцир – і то інший раз злітають. Шабля не питає: по сорочці чи по поясу лезом черкнула? Тільки запитай, тобі будь-який козак розповість: як без шароварів не тільки з ліжка чужої дружини тікати доводилося, але і з ворогом рубатися. В правій – шабля, а в лівій – штани… До речі, знаєш, чому в шароварах така широка матня? А щоб, коли вони на литки сповзуть, бігати не заважали і крок не укорочували…

– Підчепив старого… – незлобиво посміхнувся упир. – Твоя правда, пане отаман… Будь-яка тварина Божа слабка і догоджає своїм бажанням. Дійсно шкода мені стало, що такий ласий шматок з рук вислизає. Але не з тієї причини, що ти по молодості літ подумав. Не забувай, я хоч і схожий на вас зовні, а все ж – не людина. Просто в молодої дівки сили життєвої більше. І віддає вона її щедро, не опираючись… Це не воїн, який до смерті, до останнього подиху за життя чіпляється… Чого лукавити: захотілося шаманку собі залишити. Вона б мені рочків двадцять, не менш, скинула… Але, якщо дівка обітницю вірності тобі дала – то навіть вмовляти не стану. Повір старому упиреві, що таки в біса трохи пожив на світі: у далекій та небезпечній дорозі і крива ковінька підмога…

– Слухай, старий… – підійшов ближче до упиря Василь. – А чого це ти так заповзято нам її нав’язуєш? Чи не гадаєш часом, спійманою нами ж, дівчиною розрахуватися за надану селищу допомогу?

– А так-так… Дякую, що нагадав… – посерйознішав староста і низько вклонився всім трьом. – Земний уклін вам, витязі. І нехай Господь не вважає цей вчинок за гріх. Хоч ми й іншого Володарем називаємо, а все ж – не чужі. А щодо плати, то вибачайте. Немає у нас ні золота, ні самоцвітів. Самі розумієте – мертвим вони не потрібні.

– Ага, приблизно чогось такого я і чекав… – покивав Орлов. – Що люди, що нелюдь – кожен норовить до Раю на чужому горбі в’їхати.

– Щира правда. Інший норовить ще і всістися зручніше, та батогом підганяє… – не образився староста і продовжив, як ні в чому не бувало: – Моя платня буде ціннішою. Я дам пораду…

– Угу, – тепер уже не втримався від кпину і Небаба, продовжуючи міцно тримати за зв’язані зап’ястя принишклий предмет обговорення. – Як відомо: ніщо не коштує так дешево і не обходиться настільки дорого, як добра порада…

– Пораду? – перепитав Куниця. – А яку?

– Тобі краще знати… – знизав плечима староста, засовуючи великі пальці за пояс і похитуючись з носка на п’яту, наче демонстрував усім виглядом, що готовий розрахуватися хоч зараз. – Але не поспішай, пане отаман… Всьому своя ціна і свій час. Коли прийде така мить, що не знатимеш, як бути і що робити – згадай мої слова і приходь. Ось тоді і поговоримо. Хто зна, може і не даремно час згаєш…

– Добре.

Може, комусь іншому всі ці недомовки і не дуже сподобалися б, але Тарасові, – з дитячих років привченому батьком, що справжній козак більше слухає, ніж розпитує, а також до постійних напівнатяків та іншої таємничості, що оточувала покійну Аглаю Луківну, – слова упиря не здалися дивними. Більш того, Куниця одразу збагнув, що така обіцянка в устах нечисті вартує набагато більше, ніж здається.

– От і добре, – посміхнувся той, з деяким жалем в останній раз обмацуючи поглядом полонянку. – Значить, домовилися? Ну, тоді, ви тут розважайтеся, як бажаєте, а я до своїх піду… А то, чого доброго, за розмовами голодним залишуся… – і додав, ніби вибачаючись: – Занадто довго ми терпіли… Тепер їх не зупинити. Якщо не потурбуюся про себе сам – до останньої краплини висмокчуть… Навіть кульгавого коня не залишать.

Від згадки про страшну долю, що не без їхньої допомоги чекала на переможених татар, Куниця мимоволі здригнувся і спохмурнів.

– Ви собі як хочете, хлопці, а я тут довше залишатися не має наміру… Бусурмани хоч і вороги закляті, а все ж – не по-людськи вийшло. І так гидко на душі, що блювати хочеться.

– Слушно… – кинув через плече староста. – Ідіть, від гріха подалі. Не5чисті віри немає, можуть за добро і лихом відплатити.

– От тобі й маєш! Ніяк не догодиш… – знизав могутніми плечима Степан. – То ти, Тарасе, безвинно страждаючим упирям допомогти хочеш, то – татарву жалієш. І, до речі, на ось – тримай свою здобич… – здоровань рвучко висмикнув полонянку з рук Орлова і штовхнув її до побратима. А та відразу впала на коліна й обняла козака за ноги, притискаючись щокою до чобіт. – О… Гарненько подумай, перш ніж її присягу приймати. Щоб потім не чухатися.

– Гаразд… – Куниця допоміг дівчині підвестися. – Для початку заберемося кудись подалі від цього місця. Там і закінчимо розмову…

«Почекай, отамане… – несподівано пролунав у думках Тараса радісно-розгублений голос Примари. – Спершу попрощаємося… Здається, мій термін служіння закінчився…»

– Геть як у казці. Ліворуч підеш – коня втратиш, направо підеш – дівчину знайдеш… – реготнув Василь. – Що ж так не вчасно? Невже почекати не можна? Бачиш: який тягар наш отаман собі придбав? Не на власному ж горбу її перти? Степан розсердився – і під сідло нізащо не встане…

– Що поробиш, там нагорі краще знають. Та й отаман Терн-Кобилецький не на весь вік конем до нас наймався… – не підтримав опричника Куниця. – Прощай, коли так… Як воно говориться – земля пухом?

«Не має значення, які слова сказано при розлуці, – відповів той. – Важливо, що при цьому думають… Спасибі, на доброму побажанні… Зніми вуздечку, отамане Куниця, і відпусти мене…»

– А це непогана думка! – несподівано заметушився Степан, хитро посміхаючись. – Давай я зніму… Так би мовити, на правах першого господаря… Тим більше, що у нашого отамана руки зайняті… – і Небаба швидким кроком попрямував до Примари.

Сивий кінь витягнув йому назустріч шию і нетерпляче пофоркував, ніби чарівна вуздечка раптом стала для нього нестерпно важкою.

– Бувай, отамане… – шепнув стиха Степан. – І до зустрічі. Замовте там за нас слівце, при нагоді.

Потім одним рухом зірвав вуздечку з голови Примари і… ледве встиг підхопити, падаюче на землю сідло.

– Диявол! – вилаявся, коли важка кульбака боляче вдарила його твердою лукою по пальцях ноги. – Допоміг би, Василю, чи що? – пробурчав невдоволено, кладучи сідло на траву. – У тебе ж руки не зайняті…

– Звідки я міг знати… як воно станеться. Я ж лише чув вашу історію, а на власні очі не бачив…

– Гаразд, не бери в голову. Це я зопалу бовкнув… – махнув недбало рукою Степан, наближаючись до шаманки, що міцно вчепилася в рукав Куниці. Дівиця з переляку навіть на наготу перестала звертати увагу, боячись хоч на мить випустити з рук жупан свого захисника.

– Цікаво, це хто ж з вас кого в полон взяв? Знаєш, як у тій поговірці… «Хлопці, я татарина упіймав. То веди до нас! Не можу. Він не пускає», – промовив насмішкувато Небаба. А коли бусурманка повернулася на його голос, ще раз махнув рукою. Та так вправно, що затиснута в руці чарівна вуздечка впала точно на голову шаманки.

Мигнуло – і біля оторопілого з несподіванки Куниці била копитом золотиста кобилиця. Зі знайомо збитої в ковтун пшеничною гривою і такої ж масті розкішним, шовковистим хвостом.

– Бодай тобі! Ти що вчудив, безсовісний?! – обурився Тарас. – Зараз же зніми…

Орлов хмикнув, хотів зауважити, що в отамана Куниці теж руки є, але змовчав.

– А що таке? – скорчив тим часом невинний вираз Небаба. – Цілком пристойна кобилка вийшла. Та ти не гарячкуй, побратиме. Подумай головою. По-перше, – зникла проблема з одягом для дівчини… Безпека і спокій нам забезпечено – це два. З копитами замість рук шаманити складно. А заодно і проблема з нестачею коней вирішилася.

– Це що ж виходить, ти хочеш мене їй на спину посадити?!

– Подумаєш, велике цабе… – з деякою образою вимовив Степан. – На моєму хребті пану отаману кататися не соромно було, а тут – сумління замучило. Вона тобі в вірності поклялася? Поклялася. Рабою бути обіцяла? Обіцяла. От, нехай і виконує свою обітницю. Послужить для початку конячкою отаманською.

– Взагалі-то, дівкою вона гарніша була, і мені більше подобалася… – прицмокнув губами Василь, придивляючись до стрункої кобилки. – Але так теж непогано. І повчально… Нехай звикає до долі жіночої. Сам знаєш – молоденьку лялечку кожен ладен на руках носити, а заміжній молодиці і сам на шию норовить сісти, і виводок дітвори до подолу причепити… – підвів філософську основу під перетворення шаманки Орлов. А потім сам себе й осмикнув: – Ну, так що, друзі, будемо забиратися, чи продовжимо мудрагельствувати?

– Будемо, – зітхнувши, погодився Куниця, докірливо поглядаючи на те, як опричник сідлає слухняно завмерлу кобилку. – І все ж, не по-людськи якось. Навіть імені не спитали…

«Галлія… Клич мене Галлія, пане отаман… Або, яким завгодно іншим ім’ям, що тобі більше подобатиметься… – почув думки бусурманки. – І не турбуйся ні про що. Ти був добрим до мене, не дав зганьбити… тож я готова служити тобі в будь-якому вигляді і тілі…»

– О! – тут же відгукнувся Степан. – Бачиш, Тарасе, Галя теж розуміє, що так краще для всіх. А зняти вуздечку з неї в будь-яку мить можна. Не навіки ж ми її в коняку обернули…

– А ви як?

– Ну, вибір у нас не багатий, – відповів перевертень-опричник. – Я, як завжди – на крилах. А ти, Степане?

– І я з тобою за компанію. Літати легше, ніж рачки бігати… Та й зручніше буде удвох, якщо в небесах знову з якимсь спостерігачем перестрінемося.

– Ну, нехай так… Умовили, – кивнув Куниця, але в сідло не застрибнув, за своїм звичаєм, а сів чинно, м’яко – ніби й не меткий запорожець, а гладкий священик. Ще й сплюнув тричі перед цим через плече. І вже зовсім незрозуміло навіщо – обтріпав шаровари.

Розділ другий

Кобилка з полоненої шаманки Галлії вийшла досить жвава. Як припустила з місця в кар’єр, так у Куниці тільки вітер у вухах засвистів. У пору лише пернатим наздоганяти. Та й то, десь через годину такої гонитви, Степан незадоволено пробурмотів:

«Вгамуй свою кобилицю, отамане. Куди поспішаєш? Чи може татарка вирішила, що як на південь повернули, то додому її відпустимо? Не знаю, як там у таємного слуги царського, а у мене крила не казенні. Та й місцинку неподалік пристойну бачу. Ось так і прямуй. Незабаром покажеться закрут річки, а поруч – невисокий пагорб з десятком дубів. Гарно, затишно. Там і заночуємо…»

«Теж так мислю… – підтримав товариша Василь. – Зараз пару зайців, або дрохв на вечерю вполюю, – от і відпочинемо, поговоримо… Є про що. Як вважаєш?»

«Чому ні… – погодився Куниця. – Голова обертом йде. Здається за ці кілька днів добрий десяток років прожив. Та все бігцем, без оглядки. Отямитися не встигаєш, як нова напасть в потилицю сопе… Ніби страшним вихором підхопило і несе кудись, не даючи ні оглядітися, ні до берега пристати. Геть замордувався… Таким втомленим не відчував себе ще жодного разу. Чесно-чесно… Сухі грабові відземки та кореневища акації зараз колов би на поліна для відпочинку…»

«Нічого, побратиме, не сумуй, впораємося… Як-то говориться: “Перемелеться – мука буде”».

«Хіба ж я проти…»