Пробач, Марцело…

– Отож, хлопці, запитую: «Щось заборонене везете? Гроші, зброя, наркотики? Як ні, то проїжджайте, не затримуйте чергу».

– Не соромно тобі таке запитувати? Хіба по нас не видно, що ми – люди інтелігентні? Зброю і наркотики бачили виключно по телевізору…

І знову регіт… Об’їхавши чергу додатковою смугою для VIP-осіб, Іван пригальмував машину біля непозірної пластикової будки і простягнув паспорти у роззявлене віконечко для митного контролю. За кілька хвилин паспорти опинилися знову в Іванових руках, і «вікно до Європи» люб’язно розчахнулося.

У кінці нейтральної зони також бовваніла рампа. Невидимий порух чарівної палички змусив її плавно піднятися догори. Сприймаючи все за належне, Іван залишався незворушним. Тільки двоюрідний брат Славчик, скоцюрбившись на слизькому, мов у кабінеті дантиста, шкіряному сидінні, здивовано коментував: «Ти і справді крутий, брате…»

На словацькому боці картина майже нічим не відрізнялася.

– Агой, камарате! – пухкенький, коротенький, але твердий і збитий, мов по дощі грибочок, словацький митник приязно тиснув Іванові руку. Їхні села знаходились зовсім поруч, тільки по різні боки кордону, тож почувалися також земляками.

– Агой, Мілоше, як ся маєш? – Іван полюбляв потрапляти на його зміну, бо ж від кругленького з дитячим обличчям словака віяло домашнім теплом. Колись їхні бабці й дідусі сусідували – село у село, і на свята ходили одне до одного в гості. По війні добра половина Мілошових тіток і вуйків раптово опинилася у різних світах.

– Добре, Йончі, дік…

– Коли заглянеш до нас у гості?

– Та вже хіба на В’яноце… – Митник «для годиться» перегорнув українські паспорти і відніс на комп’ютерну реєстрацію.

– Такого добрячиська рідко серед друтарів зустрінеш, – Іван тим часом вийняв з гаманця купюру і склав у декілька раз до мікроскопічного розміру.

Повернувшись до машини з паспортами, Мілош і не зчувся, як папірець опинився у його руці. Не встиг щось сказати, як Іван перебив:

– Бувай, Мілоше… До В’яноце не так вже й далеко… Не забудь купити своїм спиногризам дарчеків на свято…

Розгублений «пончик», забувши про чергу, затиснув у кулаку зім’ятий папірець у той час, як чорний, натертий до лиску «мерседес» покидав митний простір.

Від’їхавши на безпечну відстань, Іван пригальмував на узбіччі. Розщібнув пас безпеки і вийшов з машини. Кишеня його штанів ледь помітно відстовбурчувалась і, запхавши туди руку, напорпав небезпечну забавку. На превеликий братовий подив повертів її у руці і, не роздумовуючи, закинув у «бардачок». Німе запитання у переляканих Славчикових очах вимагало пояснення.

– А що, якби знайшли?!

– Не будь наївним, брате. Таких, як ми, не обшуковують… Обшуковують тих, що попід спідницю кілька пачок «Мальборо» ховають. Оце для них – справжня контрабанда… А це хіба контрабанда? Це так… Дитяча забавка.

Та Славчик не заспокоювався і очікував детальнішого пояснення.

– Це, припустимо, зрозуміло… Але навіщо нам ота забавка? Невже не можна інакше?

– Не дрейф, це нам – ні до чого… Один приятель у Празі просив роздобути. А я ось забув переховати… Сиджу в машині і думаю – що мені так поміж ногами тисне? Начебто й митники – не жіночої статі… А то, виявляється, звичайнісіньке залізо!!!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.