Пробач, Марцело…

Підняла руки догори, витягнула стрункою стерплі кінцівки. Її крихка хлоп’яча статура здатна була витримати неабиякі фізичні навантаження, але отак, скоцюрбившись над робочим столом, висидіти робочий день – це справжня мука. У такі хвилини згадувала про роликові ковзани, що добрий місяць сиротливо валялися у передпокої. Ще трохи і загубиться надія почепити їх на ноги і помчати вулицею. Насправді, вимріювала їх упродовж кількох місяців – лискучі, з металевими коліщатками, з амортизаторами – щодня, проходячи вранці повз зачинену крамничку зі спортивними обладунками приспинялася і милувалася ними, наче підліток. І скільки ж то було гордощів і неприхованого тріумфу опісля, коли, вковзнувши у пластик цупкою вовняною шкарпеткою і тримаючись за коване звивисте перилко, що вело сходами «парадного» вниз, до першого поверху, та гупаючи залізними коліщатками, ввічливо перепрошувала сусідок – бабусь, що неодмінно визирали з-за дверей.

– Пробачте… Сто разів перепрошую! – Бо ж востаннє у під’їзді стояв такий грюкіт у сорокових, коли бомбардували Прагу…

– Що, Марцелко, спортуєш?» – перепитували, і Марцела стверджувально, але стримано гойдала головою, бо ж знала напевне – варто зачинитися за нею дверям під’їзду, як доброзичливість заміниться скепсисом: «Збожеволіла зовсім. Краще би віддалася за когось – давно час вийшов…»

І тут Марцела згадала Юлішку. Як вона могла забути? Обіцяла ж допомогти! Ота митниця, і виснажлива дорога, і настирливий Вацлав, і стаття, на яку чекав випускаючий, вибивали з колії. Марцела вхопилася за стільниковий телефон і набрала номер гуртожитку.

– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує. Пані Яндова, вам вдалося поселити оту українку, про яку вчора йшлося? Справді? Чудово. Я вам дуже вдячна. Скажіть, я можу з нею зв’язатися? Гаразд. Зателефоную через десять хвилин.

Незабаром Марцела почула у слухавці знайомий вже голос, але цього разу жіночка не панікувала й не плакала, а розмовляла цілком виважено й розсудливо.

– Пані Марцело, величезне вам «дякую». Пані Яндова дуже чуйно до мене поставилася, я вже хоч на людину стала схожа – відмилася, відіспалася, повернула собі здатність розсудливо мислити, врешті-решт… Ви вибачте за мій розпач учора – я й справді злякалася, що доведеться повертатися додому. В моєму випадку це неприпустимо. Тепер спробую шукати собі роботу.

– Поволенка є? – перебила Марцела.

– Що-що? – не збагнула Юлішка.

– Поволенка, запитую, є? – повторила Марцела. – Папір, у котрому зазначено місце роботи та ім ’я роботодавця? Вам її мала віддати людина, що клопотала про вашу візу.

– Нічого у мене нема, пані Марцело. – Жінка вкрай розгубилася. – Все, що є – паспорт з візою. Нічого не залишається, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…

– Цього ще не вистачало… – Марцела й справді добряче змучилася за останні дні – у голосі прослизали зазвичай непритаманні їй нотки роздратування. – Бракувало мені вас із поліції визволяти. Гаразд. Побудьте наразі удома. Я щось вигадаю. З пані Яндовою домовлюся про оплату в кінці місяця без жодного завдатку. Кишенькові гроші бодай маєте?

– Що? – Юлішка знову впадала у розпач, та так, що частково інформація котилася повз її схарапуджену подіями свідомість.

– Їсти щось маєте, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.

– А-а-а… Їсти… – Юлішка нарешті збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.

– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далі. – Що ви вмієте робити, Юлішко?

– Взагалі-то я за фахом кравчиня. Але робити умію все – прибирати, на полі поратись, їсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дітей бавити (при згадці про дітей голос на тому кінці дроту помітно потеплів). Та що вам казати – все те, що залюбки робить кожна українська жінка…

– Знаєте що, Юлішко… – перебила перелік Марцела. – У мене є один знайомий – власник невеличкої приватної фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось і вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефоні у пані Яндової завтра о десятій. Все. До зв’язку…

Глава 5

ВІРНИЙ ЖОРИК

Повернувшись до міста, де впродовж кількох років винаймав невеличку квартиру, Іван найперше зателефонував приятелеві.

– Жорику, привіт, брате… Треба зустрітися, тема є. Чекаю тебе за годинку у «Ф’южені». – Не встигав вимикати телефон, як дзвінки сипалися один за одним.

– Ванічка, привіт… Як ся маєш? – Солодкавий масний дівочий голосок наче вилизував трубку. – Що увечері робиш? Як – на рахунок зустрітися? Я сумую за тобою…

– Хто це? – обрубував на півслові, бо ж отим Таням-Свєтам-Машам, що отруювали його приватний простір настирними дзвінками, не міг дати ради.

– Ну ти даєш, зайчику. – Цукровий голос потойбіч не ображався на труднощі з ідентифікацією. – Ти забув, як ми зависали у «Колібрі» того тижня?

– Але я тобі номера, здається, не давав, – цинічно зауважив Іван, ледь утримуючись від грубощів.

– Авжеж… Твій дружбан мені сам його у телефонну пам’ять і записав… Хвилювався, що останній коктейль вже недоречний і завадить мені запам’ятати… Та я твій номер запам’ятала би навіть будучи, боронь Боже, непритомною.

– Слухай, щось тобі пораджу. – До таких дзвінків Іван звик – респектабельний вигляд та відповідна автівка робили свою справу – неповнолітки вішались йому на кирк, мов дешеві коралі з паперових безвартісних намистинок. – Не перенапружуй свої мізки зайвою інформацією. Викинь її з голови і зітри з телефонної пам’яті… Па-па.

Іван вимикав телефон, але дзвінки турбували знову й знову.

– Іване, агов. Ти коли їдеш на Чехи? – Цього разу голос належав двоюрідному брату. Іван його любив і шанував. У Славчика – двійко дітей і дружина-інвалід.

– Чому запитуєш? – Івановий голос набув теплого відтінку. – До Європи тягне, чи щось привезти треба?

– Я би з тобою скочив, може би, щось накосили трохи… Мар’янка стогне, що ліки їй треба, одна конвалюта на три сотні тягне… Де взяти? Хіба красти піду…

– Наступного тижня виїду. Кінець місяця – час виплат. Все як при совдепі – получка за графіком, – розсміявся Іван. – Не журися, брате, купимо твоїй Мар’ні ліків. Ще й малим цукриків на решту. Я дам знати, коли виїжджаємо.

Телефон не вгавав. На дроті – Мітяй, що підторговував нелегальною зброєю.

– Ваню, привіт. Ти у місті? Заїдь, зиркни на залізяку, що замовляв… Увечері буду вдома…

– Гаразд. Попід вечір гляну. Така, як я просив?

– Аякже ж!!! Маленька, важкенька… Марки «Шарк», у простонародді «шарик». Дев’ятий калібр. Все, як книжка пише…

– Ну-ну, ти обережніше по телефону… Детально при зустрічі.

Домовившись про надибанку з приятелем Жориком, за годинку Іван сидів у безлюдній затишній кав’яренці на околиці міста і обговорював подробиці запланованого відрядження.

– Їдемо цього разу утрьох… Візьмемо з собою Славчика-братуху… – Іван потягував улюблену каву-латте у той час, як зосереджений кельнер бовтав за шинквасом для Жорика молочний коктейль.

– Братків не беремо? – перепитав Жорик зі знанням справи.

– Зайвих ротів нам не треба… Та й отих дурків небезпечно на такі справи брати – того разу ледь ноги винесли.

– Ти маєш на увазі Льову з Сивухою? – перепитав майже пошепки Жорик, поглипуючи на кельнера, що снував нечутно, мов тінь – знав бо: людей цього ґатунку краще не дратувати.

– А кого ще? Справжні дебіли… З людьми треба лагідно бесідувати, а ті зброю повитягували, мов навіжені. Фільмів пригодницьких надивилися, от і дуркують… Ми з тобою – люди інтелігентні, вирішуватимемо питання спокійно, без шуму… – Жорик всміхнувся Івановому дотепу, а той продовжував: – Славчика залюбки візьму – той не нарваний. У нього діти вдома, жінка хвора… Треба допомогти йому копійку заробити. Він узагалі молодець. Коли брав її, знав, що зі здоров’ям не все гаразд. Та це його не спинило, навпаки… – Іван замислився. – Ось ти… Узяв би хвору жінку? – допитливо подивився на Жорика.

– … Не знаю… Ніколи над цим не думав. Але… Це ж – клопіт на все життя…

– Ну ось, бачиш? – протестувавши приятеля, Іван полегшено зітхнув – той бодай не лукавив. – А Славчик, дізнавшись про її хворобу, сказав: «Тепер тим більше хочу її взяти. Бо як не я, то ніхто про неї не попіклується. Отаке-то…

Увечері, заїхавши до знайомого і розрахувавшись за замовлену заздалегідь важкеньку, але мініатюрну «іграшку» дев’ятого калібру, що у кишені здавалась цілком непомітною («якраз те, що треба… виключно задля власної безпеки…»), Іван, нарешті, потрапив додому.

Винайнята квартирка була невеличкою й затишною – недоцільним видавалося витрачатися на тимчасові комфортні апартаменти у той час, коли Іван штурмував будівництво власного будинку…

На чималому кавалку землі неподалік від міста день за днем зводилися мури Іванової мрії… Спостерігаючи, як ота мрія крок за кроком утілюється у життя, Іван не раз уявляв собі, як з верхнього поверху доноситимуться дитячі голоси, а розкішними покоями ступатиме жіноча витончена ніжка… Щоправда, образ жінки, котрій належатиме ніжка, був доволі розмитим. Варто було Іванові кимось захопитися, як за нетривалий час починав нудьгувати у донедавна приємному товаристві, і відтоді не знав, як делікатно влаштувати «відчіпну», аби не уразити і не картатися докорами совісті. Тому виробив у собі звичку нікому нічого не обіцяти, позаяк за обіцянки треба відповідати… Натомість, користав жіночу стать, допоки милувала око й тіло, а як ні – витирав із пам’яті, власної й телефонної водночас.

Увімкнув телевізор, зазирнув у холодильник і, зауваживши пустку, замовив по телефону піццу. Отаке воно – холостяцьке життя, підсміювався сам над собою, адже, правду кажучи, оте життя було йому до вподоби… Спортзал, друзяки, дороги, машини, мандрівки, ризик, вседозволеність… Та й не кожна дружина прийме його таким, яким є… Хіба що (усміхнувся власному припущенню, що скидалося більше на кепкування із самого себе)… знайти собі близьку духом поплічницю – як оті Бонні та Клайд у фільмі… Таке трапляється лишень в кіно. А у житті?

Пригадав усі насурмовані рум’янами обличчя, схожі на хижацькі пазурі нігті, гламурні, розцяцьковані дешевими камінцями перебиранки, отупілі, позбавлені змісту погляди, що повсякчас юрмилися навколо у пошуках спотвореного власним розумінням щастя… Боже мій!!! Яке ж то все жалюгідне й легкодоступне… Не такого йому треба у житті, цілком не такого.

Знову озвався набридливий телефон. Хлопчина на службовому моторолері привіз піццу – його улюблену, загорнуту вареником «кальцоне-фарчіту». Іван відрахував сором’язливому кур’єрові «чайові», після чого моторолер весело потарахкотів далі. Понюхав вмістиме коробки (після маминих смаколиків не спокусився) і відклав до ранку…

Увімкнувши в телефоні беззвучний режим, вийняв з кишені небезпечну забавку і, з задоволенням повертівши у руках, заховав у шухляду… Особливої потреби носити зброю не мав, хіба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички і незабаром чистенько вимитий уже лягав у ліжко… На сьогодні – достатньо. Набридли дзвінки, переговори, мотуляння містом, і селом, і цвинтарем… Як на один день – забагато…

Згадав про цвинтар – і у пам’яті вигулькнула Марцела… Дивна жінка, зовсім не схожа на місцевих, хоч і доводив мамі протилежне. Придивляючись до неї шляхом до автівки, відмітив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже підлітком. І справа навіть не у ледь помітній сітинці мімічних зморщечок у куточку ока, ні… Змістовність розмови, глибінь думки, виваженість і якась незбагненно проста мудрість. Наче прожила на цьому світі років сто… Та й справді, що тут такого? Не вбачала нічого героїчного у власному вчинку: просто сіла до майже іграшкового «жучка» – малолітражки, що витискає на трасі щонайбільше дев’яносто, і подалася за тридев’ять земель провідати бабчину могилку… Все так просто насправді, але ж, до бісу, зачіпає за живе…

Іван схопився з ліжка і подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишені куртки, полегшено зітхнув – візитівка була на місці. Витягнувши з іншої кишені гаманець, дбайливо заховав її у безпечний відсік – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у ліжку – рівно й виважено, глибоко й непробудно, як і годиться після насиченого дня. Сни йому чомусь ніколи не снилися…

Глава 6

ФАБРИКАНТ ПАН СЛОВАЧЕК

Наступного дня вранці, замість того, аби вирушити на роботу, Марцела поспішала на околицю міста, до невеличкої швацької фабрики, де поруч із чешками не раз прилаштовувалися українки.

У кабінеті директора пана Словачека панував цілковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпаковані коробки з нитками та фурнітурою… Все це нагадувало закулісну гардеробну примхливої театральної «примадонни», услід за якою все летить шкереберть.

Марцела озиралася навколо, прицілюючись, де би присісти. Змахнувши зі стільця шкіряні ошмірки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давніші відвідини нічим не відрізнялися від сьогоднішніх.

– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цінував її фахову звичку висловлюватися чітко та без передмов.

– Я навіть здогадуюсь, яку. – Кілька Марцелиних опікунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гірського містечка Меджилаборце неподалік від словацько-українського кордону, тож українців сприймав за вбогих, однак свояків.

– Однак, цього разу маленька зачіпка. – Марцела помітила, як пан Словачек зайорзав у кріслі – зачіпок він не любив. – Окрім одноразової візи у паспорті моя підопічна не має жодних паперів. Годилося б виходити «жівностяк».

– Але, пані Марцело… – Попри миролюбність іскорка занепокоєння у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася від Марцелиної спостережливості. – Це триватиме кілька місяців… Де я переховуватиму її весь цей час? Ви ж знаєте – поліція віднедавна зовсім знавісніла, перевірки за перевірками…

– Пане Словачек, вона може працювати у післяробочий час, коли жодна поліція не ходить, і цех буцімто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощі подібного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволі важко. І, аби цілком добити переконливими аргументами, додала:

– Скажіть, багато чешок згодні працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за півціни?

– Ви мене штовхаєте на кримінал. – Пан Словачек спітнів від напруги і, видобувши з кишені велику засмальцьовану хустку – носовик, протер нею лису потилицю. Він бо добре знав, що жодна чешка на таке не здатна.

– Якби ж то вперше!!! – Марцела розсміялася так щиро, що напнутість мов рукою зняло.

– Скільки їй років? – Пан Словачек потребував додаткових переконливих аргументів.

– Пане Словачек, як вам не соромно? – Марцела по-змовницьки підморгнула. – Ви ж не коня купуєте чи корову. Де гуманний фактор? Але, якщо конче треба, з’ясую.

Марцела набирала гуртожицький номер телефону.

– Пані Яндова, доброго дня. Я перепрошую, ви не могли б зазирнути до копії паспорту Юлішки? З якого вона року?

Отримавши необхідну інформацію, Марцела переможно сповістила:

– Сорок два. Добре бо знала, що жінки похилого віку користуються попитом менше – фізична витривалість цінується понад усе.

– Підтвердження житла матиме?

– Звісно. Вона вже влаштована до гуртожитку… Далеченько добиратися, щоправда, але згодом підшукає собі щось неподалік.

– Що я маю з вами робити, пані Марцело? – Пан Словачек вдавав, що вагається, але насправді все вирішив ще на зачатку розмови. Його мізки, мов несхибний калькулятор, блискавично підрахували всі переваги вигідного гешефту. Перше: по півдоби навстоячки працювати й справді згоджуються виключно українки. Друге: не платитиме жодних податків за людину, що добровільно погодилась на нічний графік. Третє: оплата праці буде значно меншою, позаяк, йдучи на поступки, влаштовує її без відповідних документів…

Раптом купа тканинових ошмірків у кутку ожила. Марцела завмерла. Волосся на голові заворушилося – понад усе на світі боялася щурів. Помітивши переляк журналістки, пан Словачек розсміявся:

= Не лякайтеся, пані Марцело. Це – моя Бонні.

Руда, довга, мов кавалок обтятої труби, такса з обвислими вухами виповзла з-попід купи робочого мотлоху. Її гладенький короткошерстий видовжений тулуб нагадував довершеністю лискучий дизайн кадилаку. Забачивши улюбленицю, пан Словачек забув на мить про всі гешефти – по смерті дружини Бонні заміняла йому родину і повсякчас перебувала поруч. Очі господаря затягнуло блаженною поволокою ласки.

– Йди но сюди, мілачку. Давай разом подумаємо, що нам робити з невтомною пані Марцелою… Її благочинність, що межує з ризиком, викликає захоплення…

Залюблена розманіжена Бонні ледачо подріботіла до господаревого крісла і вмостилася біля ніг. Поклавши голову на лапи, замружила очі, що свідчило: Бонні не нервує. Це – добрий знак.

Пошкрябавши вкотре лисину, пан Словачек ще трохи розмірковував «для годиться», а далі видихнув із себе, немов поблажливо поступаючися наполегливому вмовлянню:

– Що ж… Винятково з поваги до вас, пані Марцело… Так і бути… Давайте сюди свою українку, подивимося, на що вона здатна… Завтра стане за кравецький стіл.

– Я знала, що ви не відмовите, пане Словачек. Ми завжди розуміли одне одного. – Марцела потиснула фабрикантові руку, глузливо заглянувши йому просто у вічі – здалося, у передчутті вигідного гешефту вони набули ледь зеленкуватого забарвлення відтінку грошових купюр.

Не збагнувши тонкої іронії, пан Словачек довго тряс Марцелину долоньку, примовляючи:

– Тільки ж нікому ні слова… Та що вам казати… Ви ж бо самі усе знаєте. З розумною жінкою приємно мати справу…

Глава 7

СВІТЛЯЧОК НАДІЇ

Юлішка нетерпляче очікувала Марцелиного дзвінка. Однак Марцела вирішила не телефонувати – натомість, вийшовши з кабінету пана Словачека і оговтавшись від знайомства з Бонні, втиснулася у свій мініатюрний червоний «броучек» і подалася просто до гуртожитку пані Яндової. Годилося бодай побачити людину, за яку клопотала впродовж кількох днів. Юлішка вешталася поруч приймальні на першому поверсі, очікуючи рятівного дзвінка. Не знаючи жінку на вигляд, Марцела пройшла повз неї.

Делікатно постукала у двері керуючої гуртожитком і, отримавши дозвіл, прослизнула до кабінету.

– Доброго дня, пані Яндова. Рада вас бачити. Де я можу знайти свою підопічну?

– Ось же вона. – Пані Яндова вказала рукою на вікно навпроти відчинених дверей. Спинаючись на підвіконня, дрібненька, ледь не іграшкова жіночка спостерігала крізь скло, як юрба підлітків, перегукуючись поміж собою чужою, але трохи таки схожою до рідної мовою, гонить спортивним майданчиком м’яч. Жіночка здавалася майже прозорою, однак ота крихкість була інакшою, аніж Марцелина, з шармом. Від жінки віяло виснаженням та стражданнями.

«Як же вона витримає нічний графік, та ще й у півдоби», – встигла подумати Марцела. Тим часом, почувши за спиною грюкіт дверей, жіночка відвернулася від вікна, і Марцела знову здивувалася. Десятки, сотні очей супроводжували її журналістську діяльність у прагненні знайти порозуміння, однак такий глибинний погляд траплявся рідко. Стільки жалю й безвиході було в тих очах, що Марцела мимоволі відступила на крок назад. Щось підказало Юлішці, що це – саме та людина, дзвінка котрої чекає.

– Пані Марцела? – очі засвітилися, наче раптово увімкнулася жарівка. – Я думала, ви зателефонуєте, а ви ще й приїхали… Пані Марцело, я не знаю, як віддячуватимуся за ваше добро.

Марцела не потребувала жодної подяки. Вона дивилась на виснажену жінку-дитину з запаленими сподіванням вогниками-очицями і вкотре розуміла: все-все, що робить для цих людей – правильно. І не тому, що бабця з дідом лежать в українській землі, ні… Була би вона філіппінкою, чи португалкою, чи афроамериканкою – байдуже… Марцела робила би те саме, позаяк неприкаяною не має права почуватися жодна людина у світі…

Незабаром обидві жінки сиділи в гуртожицькій їдальні і «запанібрата», наче зналися безліч років, обговорювали план наступних дій. Обидві випромінювали тепло…

– Я вам, Юлинко, ось що скажу. – Марцелі здавалося, що розмовляє з сестрою, про яку частенько мріяла, однак ніколи не мала. – У вашому випадку треба чіплятися за будь-яку пропозицію. Хоч я розумію, що працювати вночі – нелегко, та ще й з вашою… статурою…

– Облиште… – заспокоювала жіночка. – Я звикла. Вдома навіть у дві зміни доводилося батрачити… І все було би добре, якби фабрику у райцентрі не ліквідували…

– Хіба вам не виплачують соціалку? А як же біржа праці?

– Потішна ви, Марцелко… Ми живемо у глухому селі. Аби добратися щодня на реєстрацію до райцентру й назад, треба витратити більше грошей, аніж оті мізерні державні подачки…

– Ну добре, про це опісля… Зараз усе, що від вас вимагається – сумлінно ставитися до роботи і прислуховуватися до всього, що казатиме пан Словачек. Наразі ваша доля – у його руках. Проблем зі спілкуванням не буде – він десь з ваших країв… Та й з українками вже мав справу. Людина він трохи чудернацька, однак, те, що обіцяє, виконує… Наразі вам треба зробити бодай якісь документи, аби легалізуватися на роботі. Пан Словачек має зв’язки, але поки не виходиться «жівностяк», будьте вкрай обережною. Поліція виписує такі покути, що не розрахуєтеся до кінця життя… Я попрошу пані Яндову про необхідні папери. Інше зробить шеф. Єдина незручність – добиратися далеченько. Та й поліція контролює гуртожитки також… Ху-у-х… – Марцела метикувала, чи не забула щось сказати. Тим часом Юлішка боязно, аби не уразити, попросила:

– Пані Марцелко… Як ваша ласка, я розрахуюся за весь ваш клопіт, щойно отримаю першу платню… Інакше, самі розумієте – позичала на візу ледь не у всього села, аби тільки виїхати…

Марцела одразу навіть не збагнула, про що йдеться. І коли почуте нарешті дійшло до свідомості, незлісно обурилася:

– Затямте собі, Юлинко… Часом люди роблять певні речі виключно… з… з… ну… як би вам пояснити… не очікуючи гонорарів… Просто роблять, і крапка… Я маю де заробляти гроші… На відміну від України, наша держава про нас дбає. Але це – не ваша провина.

Згадавши про роботу, Марцела підхопилася. – Ну все… Мені час до редакції. Шеф вже мабуть бісніє… – І, раптово щось пригадавши, на останок перепитала: – Перепрошую, але… що трапилося з вашим сином?

Юлішка не очікувала запитання. Її очі миттю набухли вологою, як земляний грунт по весняному паводку. Опустила погляд додолу – засоромилася.

– Мій син у аварію потрапив на електровишці… Струмом його вдарило. Три роки там працював – з того часу, як школу закінчив, і нічого… А тут ось взяло і… вдарило… Лінію електропередач лагодив. Вісімдесят відсотків шкіри згоріло… – Юлішка не могла далі говорити – судома напнула горло і забрала мову.

Марцелі стало ніяково за нетактовність.

– Вибачте, Юлинко… Я не хотіла… Але я впевнена – у вас все буде добре. Ось побачите. Я це відчуваю – маю певні телепатичні здібності… Все. Бувайте… Ага. Ледь не забула… Не соромтеся попросити у пана Словачека завдаток і обов’язково купіть собі чеську телефонну карточку. Бо мені здається, своїми телефонними дзвінками пані Яндову ми вже замучили…

Глава 8

ПІЛЬГИ АВТОРИТЕТІВ

Чорний «мерседес» із затонованими непрозирними вікнами заїхав на територію державної митниці. Скло повільно опустилося, і виструнчений прикордонник на рампі відрапортував: «Маю честь!» Іван поблажливо всміхнувся – служивий родом із його села, і поштивіше вітав хіба що начальника митниці.

– Вільно, брате. – Підсміюючись дав команду і, висунувшись із вікна, поплескав його по плечі. – Ти вдома коли востаннє був?

– Та вже й не пам’ятаю, брате. – Ця служба зовсім замучила…

– Кидай ти оцю службу. У лісі цієї осені стільки грибів, що німці за кордон вагонами вивозять… Люди зносять до заготконтори, отримують від закупівельників двадцять п’ять рублів за кіло білих, і знову до лісу. Обдиралівка, звісно, але хоч зиму впроголодь не проживатимуть… А ти тут без толку бовванієш…

Клаповухий довірливий прикордонник, не збагнувши, що над ним кепкують, виправдовувався.

– Та я би залюбки… Але сезон закінчиться, а далі що? Палець смоктати?

– А далі до мене на роботу… вільнонайомним… Або… Зброєносцем, правда, Жорику? – Іван повернувся углиб салону, де, вольгітно розвалившись на прохолодній шкірі, ловили гав Жорик зі Славчиком.

– А я тоді що буду робити? – Ліниво потягнувся друзяка. – Ти хочеш крісло з-попід мене вибити?

Хлопці розреготалися.

– А ти на підвищення підеш, моїм замом будеш… Уяви собі, як це круто – замісник головного бандита району! – Іван аж причмокнув від задоволення – так відверто, хоч і жартома, оголошувати власний статус дозволяв собі мало хто. Позаду «мерседеса» почувся шурхіт коліс – підкотила ще одна автівка. Прикордонник блискавично змінив посмішку на регламентовану суворість і голосно перепитав: