Магам можна все

(Якщо ви консерватор і всяку службу вважаєте принизливою для мага – просто візьміть до відома, що в наші дні не всі додержуються традиційного погляду).

Повернімось до наших збирань. Документи готові; потурбуйтесь про одяг. Не варто тягти з собою до столиці весь свій гардероб, однак деякі потрібні речі просто мусять знайти місце у вашій скриньці.

Неодмінно візьміть два чорні плащі до п’ят: один оксамитовий – для урочистих нагод, другий шкіряний – на випадок негоди. Накладні срібні (золоті) зірки для плаща та для капелюха (якщо ви захочете вступити до клубу, без срібних зірок вам не ступити й кроку). Якнайбільше непротирних штанів і замовлених проти поту білих сорочок; тепла білизна й піжама з начосом – у столиці весь час дмуть холодні вітри, а в готелях не вщухають протяги… Утім, якщо ви подорожуєте влітку, білизну треба брати тонку, а капелюх – світлий, крислатий.

Заздалегідь замовте поштою карту столиці. Вивчіть назви центральних вулиць і головних майданів, а також їхнє розташування; заздалегідь поміркуйте, у якому готелі вам хотілося б зупинитись. Запам’ятайте: нема нічого жалюгіднішого, ніж маг, що безпорадно крутить головою посеред перехрестя.

Прихопіть із собою так багато грошей, як тільки можете. Північна Столиця не любить бідняків…»

* * *

До Клубу Кари років двадцять тому вступив мій батько. Якась була незрозуміла історія; незлостивий і загалом сумирний, тато раптом страшенно захотів скористатися замовлянням Кари, і не яким-небудь похідним, а саме Кореневим. Підозрюю, це якось було пов’язано з материним поганим настроєм; підозрюю, що батько ревнував, і точно знаю, що ревнував зовсім дарма. Проте вступний внесок – немалий! – було заплачено, і батько не став виходити з клубу, коли його темні пристрасті вгамувались. Навпаки – в розмові зі знайомими досить було мовити, що «на останньому розіграші в Клубі Кари…», як усі обличчя ставали перебільшено уважними.

Потім виявилось, що простіше вкусити свій лікоть, аніж реально виграти Заклинання. Батько з гіркотою казав, що засновники клубу – шахраї, що вони обдирають рядових членів, що замовляння Кари – як в’язанка сіна під носом дурного віслюка: він тягнеться, іде, а в’язанка віддаляється… Проте вже сплачених грошей було шкода. Батько перестав бувати на розіграшах, та внески продовжував платити; після його смерті я вспадкував членський квиток і теж заплатив, пам’ятаю, за декілька років…

Милостива сово, а за скільки ж років у мене не плачено?! Доведеться робити витрати, та ще й які!..

Я клопотав собі голову всякими дурницями, порпався в скринях, намагаючись відшукати парадний костюм, чорний із золотом плащ і відповідний нагоді капелюх. Я ходив по дому з безглуздою усмішкою, а всередині мене все натягалася й натягалася солодка струна.

Заклинання Кари!..

Я уявлення не мав, кого й за що збираюся карати. Але Кореневе заклинання! Те саме, володіння яким – нехай тимчасове! – дарує справжню всемогутність. Я, провінційний маг, – усе-мо-гу…

Кінець кінцем струна натяглась до краю. Покинувши скрині розкритими й речі розкиданими, я вийшов на ґанок і потягнув носом повітря.

Світало. Запізно для справжніх пригод, та я знав, що не дотерплю до вечора.

Я озирнувся. Швидке звичне замовляння, земля кинулася до мене назустріч, я зручно спустився на чотири лапи й покрутив, обвикаючи, хвостом.

Прослизнув у діру в паркані.

Чорним струмком зринув з гори – туди, де ще спало в передсвітній каламуті найближче село.

Так, посуха. Пробираючись по городах, я помітив, як пожовкло бадилля.

У курнику було тихо. Давнішні діри в стінах ретельно забиті; це ви дарма, мужички. Не буває курників зовсім без дір…

За хвилину мій рот уже був залитий кров’ю й заліплений пір’ям. Дурні курки не встигали прокинутись; перш ніж забрехав перший собака, я перегриз десь півдесятка горлянок. П’яний від щастя, тягнучи за собою тушку молоденького півника, я сунувся назад у діру; здобич довелося тут і кинути. Дивуючись нерозуму собак, я війнув у посохлі зарості за сараєм і, давши гаку, підкрався до села знову – з іншого кінця. І все повторилось; я пішов тільки тоді, коли запахло димом, собаки очманіли й тонкий голос, майже дівчачий, заголосив з підвиваннями на все село:

– Тхір! Ой, люди, знову тхір!

Через поле я забіг на гірку, до себе. Довго терся боком об поріг; потім піднявся на дві ноги і, похитуючись, зовсім щасливий, поплівся до спальні.

Підіймалося сонце.

* * *

Вони прийшли, напевно, всім селом. Похмурі. Налякані. Злі. З дохлими курми в руках; курей було, як мені здалося, штук п’ятдесят.

Заступили собою весь простір перед ворітьми; за хвіртку пройшла делегація на чолі з комісаром, призначеним магом третього ступеня (насправді четвертого).

Ніхто нічого не казав. Усі дивились на мене. Важко. Докірливо. То на мене, то на пір’ячко, що не знати як прилипло до мого ґанку. Руденьке й біленьке пір’ячко в бурих плямочках.

Добре, що я встигнув, піднявшись із ліжка, умитись. Очистити від закипілої крові свій безсоромно усміхнений рот.

Ось і тепер – вони дивляться на мене з люттю й відчаєм, а я ледве втримуюсь, щоб не посміхнутись.

Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодної хмаринки, небо.

– Ну, що дивитесь?

Мовчання.

Я кривлюся з фальшивою нехіттю:

– Ідіть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.

Вони мовчать, не вірять.

– Зроблю! – кричу я магу третього ступеня (насправді четвертого). – Зроблю, нехай так і буде! Вік пам’ятатимете милість Хорта зі Табора!

Розвертаюсь і йду в дім.

А за півгодини на потріскану землю падає дощ.

Мільйон років тому (початок цитати)

Вільних квартир було багато, бабусі з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обіцяючи їм усі зручності за сміховинну плату; Стас залишив Юлю з Аліком на лавочці в оточенні валіз, а сам пішов вибирати квартиру і вибрав години через три. Повернувся задоволений і заклопотаний, у супроводі енергійної тітки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала відібрати в Аліка його рюкзачок, та син відборонив своє право чоловіка тягати важке, і тоді маклерка підхопила поліетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником і залишками дорожньої їжі.

Плелись хвилин п’ятнадцять.

Вузька вуличка серпантином вилася в гору – опівдні сонце затопило її всю, і маленькі тіні під парканами геть-чисто були окуповані потомленими собаками. Поряд була пошта, і зовсім поряд – п’ять хвилин крутого спуску – виявився вхід у парк.

Квартирка, схоже, багато років стояла без господаря. Тим краще, сказала тітка-маклерка. Не стануть набридати хазяї, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванної душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грієш – і до лійки; утім, навіщо вам душ, ви начеб на море приїхали?

Та й справді…

Аліку, здається, сподобалось. Він миттю познайомився з сусідськими хлопчаками, і вже за півгодини Юля могла бачити, як її син скочується з крутого схилу на чиємусь самокаті – з підшипниками замість коліс. Плодові дерева, що росли в сусідньому дворі, виявилися семирічному хлопчику по коліно – ось яка крута була вулиця; зовсім поряд – здається, тільки простягни руку – підморгували з гілок абрикоси, сливи, яблука.

Юля відійшла од вікна, постояла над розкритою валізою. Квартирка не подобалась – тут пахло чи то комірчиною, чи то поганим готелем; навіть чиста постіль, видобута з постільної тумби, здалася надто вже чужою.

– Де б ти хотіла повечеряти? – спитав Стас.

Вона не знала. Вона взагалі не хотіла вечеряти. Вона так утомилась – довга дорога, жара, дожидання, – що із задоволенням упала б на ліжко й заплющила очі бодай на го дину…

– Влаштуймо святкову вечерю, – сказав Стас. – Знайдемо якийсь пристойний ресторан…

Вона насилу всміхнулася.

Стас був спокійний і певний себе. Він свій обов’язок виконав – містечко за вікнами, квартира – ось вона, і навіть не дуже дорого. Хазяїна ми не побачимо три тижні, каструлі на плиті, чайник електричний, вікна виходять на схід, і, якщо добре висунутись, можна навіть побачити краєчок моря.

– Заморилась?

За вікном кричали хлопчаки. Хтось уже ревів – не Алік, дякувати Богу, не Алік; Юля кинулася до вікна, але Стас утримав її:

– Самі розберуться…

Піймав її за руку. Пригорнув до себе; від Стаса пахло домом. Розкошуючи в цьому запаху, Юля притислась обличчям до твердого, надійного, обтягнутого чистою футболкою плеча. Утома осіла, мов сніговик, підтанувши.

– Поклич малого… Його теж треба перевдягнути…

– Аліку! – Юлі ніяково було кричати на всю вулицю, тому крик вийшов ні те ні се – не нахабний, та й не делікатний. – Ходімо вечеряти!

Вони знайшли кафе – звичайне, яких багато. Із динаміка лився солодкавий попсовий потік – «люблю-не люблю, любиш-не любиш»; у маленькому фонтані навіщось мокли пластмасові квіти. Юля одразу й назавжди забула, що вони їли і яке вино пили, – через утому вся вечеря здавалась їй змазаною, ніби недбалий відбиток пальця на мутному склі…

Тільки в парку – після вечері вони пішли прогулятись – вона нарешті отямилась. Тільки в парку змогла нарешті зрадіти; на вечірньому небі темніли брили магнолій, лежало під зірками нерухоме озеро, по якому двома привидами линули мовчазні лебеді. У залізній клітці ув’язненим росло нещасне дерево араукарія; ліхтарі не горіли, та страху не було. По темних алеях бродили щасливі, іноді підпилі люди з ліхтариками, і перед кожною компанією повзла по землі біла пляма світла…

У темряві Алік знайшов світлячка. Довго милувався теплим вогником на долоні, міркував, як візьме світлячка з собою, до міста, й покаже в школі дітям; потім, бажаючи роздивитися кузьку ще краще, навів на неї промінь свого ліхтаря – і, на секунду розгубившись, поспішив віднести світлячка у кущі. Ще й руку довго витирав об штани; Юля сміялась. Це ж треба, такий милий вогник у темряві – і така бридка комашка при світлі…

Потім вони повернулися до найманої квартирки, поклали Аліка спати й довго стояли на балконі, слухаючи віддалений шум моря, поклавши голови одне одному на плечі, як коні.

* * *

Юля провела пальцем по борозенці ключа – він тут засувався в замок якось дивно, догори дригом – і з третьої спроби відімкнула голі, не оббиті дерматином двері.

Вони відправились на пляж, а захисний крем забули. І згадавши про це, Юля кинулася назад, полишивши Стаса й Аліка повільно спускатись по крутих кам’янистих сходах…

Після свіжого повітря запах маленької квартирки знову прикро вразив її.

Вона знайшла крем – на самому дні валізи, наче на вмисне.

На секунду затрималась, щоб глянути на себе в дзеркало. Така прикмета – якщо доводиться повертатись, подивись на своє віддзеркалення, і невдача помине тебе…

Не сподобалася собі. Заклопотане (здається, відпочивати приїхали?) бліде обличчя під козирком дешевої пляжної кепки. Дзеркало в передпокої теж було своєрідне – тьмаве, овальне, у древній латунній рамочці.

Юля осміхнулася над силу. Ото ще, дзеркало їй не подобається… Вони приїхали в найкращий на землі куточок, вони живуть поряд із морем – а їй не подобається дзеркало!

І, з третьої спроби замкнувши двері, вона кинулась наздоганяти Стаса й Аліка, а ті відійшли вже досить далеко, і засапаній Юлі не раз і не два доводилося запитувати в засмаглих перехожих дорогу до міського пляжу…

При вході на пляж сидів, торгуючи трьома лакованими шишками, статечний дідок у білій панамі.

Пляж виявився маленьким, велелюдним, не дуже чистим, усіяним незручною грубою рінню; Алік, кульгаючи, дібрався до води, плюхнувся – і з криком вилетів на берег: одразу ж за лінією прибою сизим фронтом стояли медузи.

Юля якось знайшла вільну місцинку, розстелила підстилку, але кінець пляжного парасоля ніяк не бажав устромитися в каміння – з таким самим успіхом можна було б довбати асфальт. Мовчки підійшов Стас; насів, округлюючи м’язи, – сталева ніжка зі страшним скреготом провалилася вниз і міцно стала в камінні. До першого пориву вітру, як здалось Юлі.

Так само мовчки вона розкрила парасоль. Маленька тінь у формі еліпса накрила підстилку; Юля сіла, підібравши коліна до підборіддя, а поруч усівся Стас.

– Ну, що ти насупилась? – спитав утомлено. – Що тобі не подобається?

– Медузи, – із зітханням зізналася Юля.

– Нічого, не останній-бо день… Завтра вони підуть.

Сказав упевнено, так, ніби сам мав владу насилати й відкликати медузячу армію. Витрусив із пляжної сумки матрац. Усівся надувати його; дивлячись, як закругляються в’ялі зелені боки, Юля раптом заспокоїлась. Усі побутові негаразди, людний пляж, бузкові драглисті тіла – дрібниці, нікчемні дрібниці, як порівняти з літом, з морем, відпусткою, якої чекали цілий рік, до якої відлічували дні…

Сидячи під вицвілим парасолем, Юля дивилась, як Стас висаджує Аліка на матрац біля самого берега. Як Алік підбирає ноги, боячись медуз; як Стас мужньо входить у воду по пояс, по груди, відштовхується й пливе в медузячому бульйоні, Алік щулиться на матраці й схвильовано кричить… І от уже фронт прорвано, матрац погойдується на чистих хвилях, Стас плаває навколо з виглядом голодної піраньї, Алік кричить тепер уже захоплено й стрибає з матраца у воду, а товста тітка на підстилці, що поряд, похмуро косить очі на Юлю. Як можна дитину відпускати на глибоке, та ще й з батьком, читається в її несхвальному погляді; Стас махає Юлі рукою, Алік, відфоркуючись, махає теж, Юля махає у відповідь…

Медузи пішли за два дні – просто тому, що море раптом остигло до плюс дванадцяти градусів.

Нараз з’явилося багато часу, бо сидіти на пляжі не купаючись Стас категорично відмовився, й Алік підтримав його, та і Юлі стирчати під парасолем таки набридло; і ось, підснідавши черговими сосисками в черговій забігайлівці, вони пішли досліджувати парк.

Бабця з червоною пов’язкою на рукаві сиділа під неосяжним платаном – стежила за порядком, торгувала все тими ж незмінними лакованими шишками. Циркулювали, як вода, екскурсанти; коли чергова їхня хвиля відкочувалася до автобусів, можна було спокійно поблукати по алеях, галявинах, тінистих або сонячних доріжках.

Самотній лебідь сичав на собаку – собака навіщось оббігав озеро, лебідь переслідував його, витягнувши шию, і сичав, як кіт.

Хлоп’ята тичкою виловлювали монетки з чорної й прозорої, мов срібне дзеркало, води. На одному кінці тичини кріпився магніт, на другому – грудочка жуйки; грошенята, непідвладні магніту, ловили на жуйку або витягали сачком. Алік спостерігав зачаровано, та йому «порибалити» не дозволили. А тут ще й тітка-екскурсовод закричала з протилежного берега, засварилась, обурена хуліганською хлоп’ячою діяльністю…

Стас без кінця фотографував – Аліка з лебедем, Юлю з двома лебедями, Аліка під платаном, Аліка під водоспадом, Юлю над водоспадом, на тлі гір, на тлі палацу, ще на якомусь тлі; інколи Юля забирала з його рук фотоапарат, він був теплий. Вона ловила у видошукач обидва усміхнені обличчя – чоловікове й синове – і щоразу знову дивувалась їхній схожості. Алік був зменшеною копією Стаса…

Куди цікавіше, ніж клацати фотоапаратом, було спостерігати, як знімають інші. Як розташовують дітей на тлі водоспаду, виставляють їм уперед то праву, то ліву ногу, репетирують усмішку, лають у разі невдачі й починають усе спочатку, а до всього звиклі малі витримують «фотосесію», поглядаючи на все знудженими очима, не забуваючи за командою відтворити на обличчі «кіношний» білозубий оскал…

Кумедно.

У парку було насправді добре. Легко на серці; напевно, люди, сто років тому вибираючи місце для кожного каменя й кожного дерева, були під владою натхнення. Напевно, бездіяльні курортники, яких щодня привозили сюди височезні чадні автобуси, якимось чином почували це й переймали своєрідний ритм щасливого парку…

– Жіночко! Відійдіть убік, будь ласка!

Юля здригнулася. Сказано було не їй, та в голосі було стільки роздратування, що навіть ті екскурсанти, до яких ні як не можна прикласти слово «жінка», закрутили головами.

Товстошиїй, у білих шортах бичок фотографував свою подругу – як і заведено, по стійці «струнко» навпроти клумби. У кадр потрапила якась випадкова пані – її й погнали, причому слова «будь ласка» ніяк не могли пом’якшити безцеремонну нахабність наказу.

– Прошу, – процідила жінка крізь зуби й повільно, з виразом огиди на лиці відійшла.

– Ще й сичить, – пробурмотів фотограф. – Ходять тобі тут усякі Маньки з пивзаводу…

– Що?!

– Ну або з майонезної фабрики, звідки ти там приїхала…

Фотографована подруга хихикнула.

Юля здивувалась. Магнолії, небо та море внизу, лілеї в басейні, самшитові кущі – усе це настільки відрізнялося від звичного хамства страховища в білих шортах, ніби в злагодженому симфонічному оркестрі знайшовся п’яний, синій, у мокрих штанах музикант.

Незнайома жінка теж була вражена. І – не зуміла пропустити слова повз вуха. Вона зашарілася – вмить; здається, на очах у неї навіть виступили сльози.

Стас ступив уперед. Юля не встигла злякатися – Стас щось сказав Білим Шортам, ті відповіли добірною лайкою, фотографована подруга радісно засміялась на тлі куща. Стас іще щось сказав – кругла голова Білих Шортів раптом налилася кров’ю, Юлі здалось, що ще мить – і цей ясний день затьмариться, окрім хамства, ще й мордобоєм…

Але минулось. Подіяли крижаний спокій Стаса та його залізобетонна певність – без краплі зайвих емоцій, без гарячковості або агресії. Напевно, в цю мить він більше ніж завжди був хірургом, хірургом до самих кісток.

Білі Шорти ще довго лаялись і бризкали слиною, а Юля, мертвою хваткою вчепившись у Стаса і в притихлого Аліка, гордо ступала алеєю вниз. На них поглядали радше зацікавлено, ніж схвально; навколо Білих Шортів та його подруги утворився порожній простір – карантин.

І вже біля хвіртки їх наздогнала та сама незнайома жінка.

(кінець цитати)

Розділ другий

Цікава геральдика:

Глиняний бовван на чорному тлі

Я не був у клубі років п’ять, не менше. І приблизно стільки ж не був у місті; метушня завжди діяла на мене гнітюче. Ось і тепер – просто за міською брамою в мене почала боліти голова.

Клуб розташовувався в самому центрі, трохи вище за ринкову площу, навпроти палацу для публічних розваг. Вхід до будівлі клубу прикрашали два бронзові грифони – і якщо один напівлежав, поклавши голову на кігтисту лапу, то другий розгорнув крила й роззявив рота, готуючись атакувати. Сходинки ґанку були положисті, рожевого мармуру. Двері погодились відчинитися тільки після значного з мого боку зусилля; я ступив усередину – праворуч виявилося дзеркало, і на секунду я побачив своє відбиття: чорний плащ до підлоги, чорний капелюх, розшитий зірками, усе відповідно до протоколу. Різні очі – праве синє, ліве жовте. Вторинна ознака вродженого мага проявилася в моєму випадку вже надто яскраво – у батька, приміром, обидва ока були голубі, відмінність полягала у відтінку.

– Як ся має ваша сова?

Я розвернувся.

Старигань був сивий, мов зріла кульбабка. Праве око каре, ліве – каре з прозеленню; обидва гляділи з професійною доброзичливістю:

– Молодий пан – член клубу чи тільки бажає вступити?

Я зняв із шиї шкіряну торбинку для документів. Витягнув членський квиток, поводив перед носом дідка:

– Сова почувається добре. Моє ім’я Хорт зі Табор, я хотів…

– Як плине час, – сказав дідок, й обидва його ока застелило легким серпанком. – Я, вельмишановний пане, пам’ятаю, як радів ваш батько вашій щасливій появі на світ… А ваша бідолашна матінка! Після стількох утрат, у такому зрілому віці – нарешті вдалі пологи…

Я насупився. Не люблю, коли сторонні виявляються посвяченими в інтимні таємниці нашої родини. Тим більше не люблю, коли про ці таємниці патякають.

– Скільки вам? – спитав дідок з чарівною усмішкою. – Двадцять п’ять?

– Дозвольте мені пройти до правління, – сказав я крижаним тоном.

На полірованій стійці гардероба застиглою калюжкою лежав пташиний послід. Судячи з екскрементів, здоров’я сови, що залишила їх, було в повному порядку.

* * *

Востаннє я платив внесок двадцять п’ять місяців тому; тепер мій борг улігся золотою гіркою на чорному оксамиті столу. Пан голова правління кивнув панові касиру – мої грошенята перемістилися зі столу в мішечок, а потім у сейф.

– Отже, пане зі Таборе, ви отримуєте у свою волю Кореневе Заклинання – з умовою, що його буде реалізовано протягом шести місяців. Якщо по закінченні цього терміну ви не скористаєтеся своїм правом – його, тобто право, у вас вилучають, а на кару забороняють брати участь у наступному розіграші.

На плечі в голови правління тупцялася пристаркувата, бувала сова. Розплющила одне око, плюснула в мене жовтизною сонного, зневажливого погляду – і зажмурилася знов.

– Заклинання вимагає значного зусилля, використання його має обмеження за ступенем… утім, вам, пане зі Таборе, як надступеневому вродженому, ця частина інструктажу не знадобиться. Розпишіться – й отримаєте муляж…

Голова правління нахилився, відкриваючи шухляду столу; сові довелося трохи розгорнути крила, щоб утриматись на його плечі.

На чорний оксамит лягла грубо зліплена глиняна статуетка – непропорційна людська фігурка. Довгаста голова була такого ж розміру, як решта тулуба; коліна й лікті потвори були трохи зігнуті, спина – пряма.

Я здригнувся – такою силою віяло від цієї непоказної, загалом, штукенції.

– Муляж одноразовий, для ініціації замовляння треба зруйнувати його цілість, тобто відламати голову. Караний може бути тільки один, він має перебувати в межах прямої видимості, Кара здійснюється один раз, під час безпосереднього торкання потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення – тобто ви маєте чітко, бажано вголос, назвати вину, за яку буде Кара. Увага! Названа вина має достоту відповідати справжній провині, у разі неправдивого звинувачення замовляння повертається проти каральника! Караючи, ви точно маєте бути абсолютно впевнені, що названий злочин скоїв саме караний суб’єкт! Інакше – страшна смерть!

Голова патетично підняв голос – так, що сова на його плечі знову розплющила одне око.

– З того моменту, як підпис власника Кари з’являється у відповідному розписі, – голова ніжно погладив сторінку товстої магічної книжки, – і протягом шести місяців, або до моменту порушення цілості муляжу, право на здійснення Кари має власник і тільки він. Якщо стороння особа порушить цілість муляжу – магічного акту не відбудеться, стороння особа загине, а власник утратить своє право на Кару. Увага! Після початку процедури Кари – тобто з моменту, коли муляж опиниться безпосередньо в руках каральника – каральник перебуває в режимі зниженої вразливості. Це значить, що будь-яке шкідливе діяння на нього буде ускладнене, а сама спроба такого діяння поєднана із загрозою для життя нападника, – голова задумався, мов намагаючись збагнути смисл щойно сказаних слів.

– Вина має бути домірна передбачуваній Карі? – хрипло спитав я.

Голова помовчав. Дозволив собі усміхнутись:

– Та що ви, шановний зі Таборе. У практиці цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Тобто покараний справді її пролив, ви розумієте?

Сова на його плечі випустила здушене «хи-хи». Мені зробилось прикро.

– …І було, на жаль, декілька випадків, коли вельми недурні люди ставали жертвою власної помилки. Один ревнивець здумав покарати гаданого коханця дружини… але фатально помилився. Між тим чоловіком та маговою дружиною справді була змова, тому що дружина курила люльку потай від чоловіка, а той один постачав їй тютюн… Якби власник Кари вимовив у вироку – «за тютюн», караний помер би. А так – помер каральник… А інші випадки такого кшталту… А… – голова засмучено махнув рукою.

– Чи можна покарати мага? – спитав я з похололим серцем. – Якого ступеня?

– Будь-якого, – проникливо повідомив голова. – Це ж Кореневе замовляння, ви маєте розуміти…

– Члени Клубу Кари не можуть бути покарані заклинанням, – сказав касир. З якимось, як мені здалося, поспіхом; сова пана голови несхвально на нього покосилася.

Якийсь час я роздумував, чи не здасться нахабним моє наступне питання, і, так і не додумавши, спитав:

– Члени клубу не можуть бути покарані взагалі? Заклинання не подіє?

– Це Кореневе замовляння, – із зітханням повторив голова. – Але якщо ви застосуєте його проти члена Клубу Кари – ви маєте бути готові до, е-е-е, санкцій… Дуже серйозних, у магічній галузі. Ви розумієте?

– Зрозумів, – я коротко нахилив голову.

– Офіційну частину інструктажу, можна вважати, закінчено, – сказав голова, як мені здалося, з полегкістю. – Тепер, згідно з традицією…

Із того ж сейфа, куди запливли мої внески за два з лишком роки, були добуті три келехи та черевата пляшка.

– Ну що ж, панове… Для когось влада – це іграшка, для когось – це смисл життя, для когось смертельна отрута… Ми, маги, граємо з владою, як грають із вогнем. Тож випиймо за те, щоб наш молодий друг Хорт зі Табор дістав від свого виграшу користь і задоволення!