Гаразд, хай не мільйон років, та все-таки дуже, дуже давно стояло містечко на березі моря. Мешканці його були бідні й годувалися з того, що віддавали свої будинки пожильцям. Пожильці – чужинці – з’являлися влітку, коли море було теплим і квітла магнолія; вони хотіли радості, й містечко, що приліпилось на краю найкрасивішого у світі парку, давало їм цю радість.

Мільйон років тому.

Двері крихітної вбиральні були щільно зачинені, тому що в кімнаті спав син; тут, між ванною та унітазом, було дуже тісно, квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя – одне проти другого, занадто близько, ніби за мить до поцілунку, і можна подумати, що співрозмовники – закохані, – якщо їм не дивитись в очі.

– …Ти розумієш, що після цих твоїх слів нічого в нас не може бути далі? Що я ніколи не зможу переступити через ці твої слова? Що це кінець?

– Що я такого сказала?

(Не виправдуватись! Тільки не виправдуватись. Це… жалюгідно).

– Що ти сказала?!

– Так, що я сказала? Чому ти…

Нема відповіді. Є двері, що хитнулися назовні й зачинилися знов.

Є вода в цинковому баку і нечисте маленьке дзеркало, що відбиває тепер уже одне, некрасиве, червоне, скривлене в риданнях обличчя.

Уже світанок, та жовтій лампочці під стелею на це плювати. Як літньому сонцю плювати на жінку, що скулилася на краєчку ванни. Хоч би що сталося – сонце вставатиме вчасно, і навіть якщо курортне містечко з усіма своїми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде підійматись і спускатись, мільйон років…

Це було мільйон років тому. Тепер це не має жодного значення.

Розділ перший

Цікава геральдика:

Чорний тхір на золотому тлі

– …Як ся має ваша сова?

– Сова поживає прекрасно, дякую вам…

Моя сова здохла п’ять років тому, але я відповів, як веліла мені ввічливість. Кажуть, сучасний ритуал привітання має коріння в давно забутому наріччі; у давнину вітання приблизно так і звучало: «Ком совва?»

Гість кивнув так задоволено, ніби життя моєї сови його справді щиро цікавило. Відкинувся на спинку напрочуд незручного крісла; зітхнув, роздивляючись мене з-під насуплених рідких брів.

На свої п’ятдесят дев’ять він мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг він не вроджений, а призначений, що магічне звання він дістав, бувши вже сільським комісаром, і що на атестації йому завищили ступінь – дали третій замість четвертого.

І ще я знав, як він до мене ставиться.

– А як мається ваша сова, пане комісаре?

– Дякую вам, – відповів він повільно. – Чудово.

Я знав, що в той самий день, коли комісара призначено магом, усі околишні мисливці дістали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тоді тяжких утрат; з кількох десятків пташенят щойно спечений маг вибрав одного – і тепер моє питання та його відповідь наповнені були правдивим смислом, бо сова, яку дібрав комісар, виявилась хирявою і весь час хворіла.

Чи він неправильно за нею доглядав?…

Мовчання затягувалось. Нарешті комісар зітхнув повторно:

– Пане вроджений магу. Від імені комісаріату й поселян я радо передаю вам запрошення на свято врожаю, яке відбудеться в останній день жнив.

Я ввічливо нахилив голову. Комісар дивився на мене втомлено і якось зболено. Сова нам свідок, він не хотів іти до мене з поклоном; він сам щосили намагався поправити справу – останні три дні на небі знай з’являлись хмарки, безсилі, безплідні, холості. Він стояв посеред двору, він бурмотів завчені замовляння, він навіть плакав, певно, з безсилля… А потім подолав обридження й страх, сів у двоколку й поїхав до мене. У дорозі розвертав голоблі не раз і не два, і вертався, і розвертався знову – і от сидить тепер, дивиться мружачись мені в очі. Чогось чекає, наївний.

– Красно дякую, – сказав я проникливо. – Обов’язково прийду.

Комісар ковтнув слину; він мав сформулювати прохання, і я з утіхою дивився, як він мучиться.

– Пане вроджений магу… – таки вимовив він. – Дозвольте звернути вашу увагу на посуху.

– Як-як? – перепитав я з ласкавим осміхом.

– На посуху, – насилу повторив комісар. – Ось уже майже місяць не було дощу… тим часом стан проростів… викликає побоювання. Поселяни бояться, що свято врожаю… затьмариться.

Він замовкнув і вп’явся очима мені в перенісся; я усміхнувся ширше:

– Сподіваюсь, мене ніхто ні в чому не підозрює?

Комісар пожував губами:

– Що ви, що ви… Ні в якому разі. Безперечно, це стихійне лихо має природну… немагічную натуру. Однак ще трохи – і можна дожидати неврожаю, рівного хіба що лиху тридцятирічної давнини, ви, певно, не пам’ятаєте…

В останніх словах показались тонкі запобігливі нотки. Ще трохи – і він скаже мені «синку»… або, чого доброго, «внучку»!

– Не пам’ятаю аж таких старих часів, – зізнався я сміючись. – І, коли чесно, я ніколи не цікавився сільським господарством. Донедавна мені вірилося, що бруква росте на деревах!

Комісар дивився на мене тужливо; дати б тобі мотику, ясно читалося в його погляді. Вигнати б на поле, під палюче сонце, і тоді поглядіти б на тебе, здоровезного ситого ледаря. Поглядіти б хоч раз на твій бій з буряковою грядкою!..

У наступну секунду комісар гучно зітхнув і приплющив очі. Видко, картина, що уявилася йому, виявилася занадто яскравою.

Я урвав сміх. Помовчав, милуючись безсилою злістю візитера; сплів пальці, потягнувся, розминаючи суглоби:

– Якщо ви, пане магу третього ступеня, не в змозі справити маленьку хмарку – зверніться до бабусь у селах. Народні засоби не завжди заслуговують на осміяння…

Він підвівся. Напевно, він мав ще в запасі якісь аргументи – гроші, вигоди, звернення до мого сумління – та зневага виявилася сильнішою.

– Прощавайте, пане вроджений магу… Здоров’я й усяких гараздів вашій сові!

Слово «вроджений» він вимовив з неприхованою зневагою. Горді ми, горді, нічого не вдієш, наша гордість біжить попереду й розпихає всіх ліктями…

– Обережніше, – сказав я турботливо. – Дивіться під ноги.

Комісар здригнувся.

Про мій дім ходило в околицях багато легенд: подейкували, наприклад, про бездонні колодязі, куди купами летять жертви потайних люків, про крюччя, клоччя, смертоносні – серед них умить задихаєшся – тюлеві фіранки та інші небезпеки, які чигають на небажаного гостя…

Я любив свій дім.

Я ніколи не був певен, що знаю його до кінця. Ось, приміром, не відкидаю, що десь серед книжкового мотлоху досі гуляє справжня сабая, яку мені не впіймати, хоч як старайся. Та якби повідав я пліткарям про сабаю – вони не подивують, інша річ – лютий камін, що перемелює гостя камінними щелепами, або, скажімо, бездонний нічний горщик, що має в круглому порцеляновому череві смертоносні шторми…

– Здоров’я вашій сові! – трохи запізно крикнув я навздогін комісару, що вже йшов.

З прочиненого вікна віяло спекою. Я уявив, як призначений маг третього ступеня (насправді четвертого) виходить на ґанок – із прохолодної сутіні передпокою вивалюється в розпечене марево цього божевільного літа. Як натягає на очі капелюх, як лається крізь зуби й чвалає під сонцем до своєї двоколки…

Чому він мене не любить – зрозуміло. Та чому я його не люблю?

* * *

ЗАДАЧА № 46: Призначений маг третього ступеня закляв від капустянки город площею 2 га. Поле якої площі він може заклясти від сарани, якщо відомо, що енергоємність заклинання від сарани в 1,75 раза більша?

* * *

За півгодини після того, як пішов комісар, дзвоник при вхідних дверях видав негучне, здавлене «дзінь-дзінь». Вочевидь, візитер ніяковів через щось; якийсь час я роздумував, що б це могло так збентежити мого друга й сусіда, і, так і не припустивши нічого, пішов відчиняти.

Гість вломився, відсунувши мене в глиб передпокою, – шляхетний Іл де Ятер мав властивість заповнювати собою будь-яке приміщення, і заповнювати щільно. У першу мить – поки не притерпишся – мені завжди ставало тісно в його присутності.

– Хай йому грець, зранку така спекота… А в тебе прохолодно, ніби в погребі, улаштувався, чаклуне, мовби воша в кишені, – навіть заздрю…

За звичним натиском і звичною пихою візитера ховалася ніяковість, та сама, що примусила хрипіти мій лункий дверний дзвоник. Щось трапилось. Велике. Прикре.

– Мої вітання, бароне, – сказав я смиренно. – Бажаєте випити?

– Пиво є? – уривисто спитав шляхетний Ятер.

І за кілька секунд, опускаючи на стіл спустілий кухоль:

– Значить так, Хорте. Татусь повернувся.

Я налив йому ще – не розрахував, піна линула через край.

– Повернувся, – повторив барон здивовано, мов не вірячи своїм словам. – Ось такий, премилостива жабо, номер.

Я мовчав. Гість перехилив другий кухоль, витер піну з жорстких вусів, дихнув мені в обличчя пивним духом:

– О-ох… На світанку. Слугу, що йому відчиняв, я замкнув у підвалі, там будова хитренька, знаєш, можна воду пустити – так труп потім у рові спливає… Чи не спливає – за бажанням.

– Розкисаєш, спадкоємцю, – сказав я співчутливо.

Барон схопився:

– Я?! Таж слуга живісінький поки. Просто звичка в мене така, як у щура, щоб завжди другий вихід був…

Я зітхнув.

Татусь Іла де Ятера, самодур шістдесяти двох років, зникнув безвісти рік і вісім місяців тому. Пустився в подорож із молоденькою нареченою – і пропав; припускалося, смерть від руки невідомих розбійників. За півроку, згідно з законом, спадок і титул перейшли старшому сину Ілу, тому самому, що хлебтав тепер моє пиво.

Утім, якщо старий барон повернувся… пивом таку вість не заллєш. Тут треба міцнішого напою; таж виходить, що Іл самозванець. Негідний син, що дістав спадщину за живого батька.

У найкращому разі мого приятеля чекає віддалений монастир. У найгіршому – труп спливає в рові. Чи не спливає. За бажанням. Про норов старого Ятера в цих краях багато чули навіть ті, хто зроду глухий…

– Сядь, – запросив я.

Барон покірно опустився на козетку; ще хвилину тому здавалось, що кімната переповнена ним наче дріжджами. Тепер полуда спала – посеред вітальні сидів невеликий чоловік у чепурному, та добре пожмаканому вбранні. Навіть капелюх, недбало кинутий у кут, здавався пожмаканим і ображеним на весь світ.

– Докладніше, – наказав я, усідаючись навпроти.

Барон-самозванець помацав стрижені вуса – обережно, ніби боячись уколотись:

– На світанку будить мене Пер, дурень цей, очі на лобі: старий пан, мовляв, зволили об’явитися, зволили постукатися й пройти до себе. Я перше подумав – наснилось, мені й не таке, бувало… ну та нехай. Потім дивлюсь – премилостива жабо, все наяву, від Пера часником несе… Я його за комір – і в батькові покої, а там, знаєш, я все переробити велів, стіну проломити, хотів мисливську залу влаштувати… І точно – стоїть татусь посеред моєї мисливської зали, і очі вже білі: видко, дійняло його від моїх переробок… Я – бух у ноги: щастя, мовляв, а ми вважали загиблим, те-се… Мовчить, а очі білі! Я…

Барон затнувся. Я не заважав йому; горластий, завжди певний у собі, нахабний з природи і ще більше знахабнілий за останні місяці, мій приятель – можливо, вперше в житті – переживав справжній шок.

– Я, Хорте, злякався, чесно кажучи… Коротше, взяв я та й замкнув. Замок там добрий устигли приладнати, адже мисливська зала, трофеї цінні… Татуся замкнув, Пера – у підвал… ледве встиг. За півгодини челядь прокинулась – і чують же, поганці, неладне. Я їм сказав, що Пера послав із дорученням. Не вірять! По очах бачу… Не вірять, що барон на світанку встав і лакею доручення придумав. І послав – пішки, в одній сорочці. І довкола зали моєї мисливської так і крутяться… А я – до тебе, Хорте. Швидко думай, що робити, або я тебе, Хорте, цими от руками задушу…

Він подивився на свої маленькі аристократичні долоні. Перевів погляд на мене, мов приміряючись. Зітхнув крізь зуби:

– Ну, ходімо… Ходімо зі мною. Треба щось робити, Хорте… я відплачу. Слово Ятера. Ти знаєш.

Я мовчав.

Він шумно засопів:

– У чім річ?

– Дивний народ ці аристократи, – пробурмотів я ніби сам до себе. – Навіщо тобі другий свідок? Я, знаєш, не бажаю спливати в рові. Не той характер.

Хвилину він дивився на мене, ворушачи губами. Потім змінився на лиці:

– Ти… за кого мене маєш, чаклуне? За батьковбивцю?! Дивлячись у його стрімко побілілі очі, я раптом зрозумів, що він не грає. Не вдає; у цю мить його справді жахає перспектива кровопролиття: і це при тому, що сам він, нічого не усвідомлюючи, уже зробив усе потрібне для цього рішучого вчинку!

Щоправда, його візит до мене в схему тихого вбивства не вкладається.

– Та що ти, Іле, – сказав я лагідно. – У мене й на думці не було, ти хибно зрозумів…

Якийсь час він дивився на мене фамільним поглядом Ятерів – білим скаженим поглядом. Потім в очі його поволі повернувся осмислений вираз:

– Ти… не жартуй так, Хорте.

* * *

«ПИТАННЯ: Що таке магічне діяння?

ВІДПОВІДЬ: Це активне спрямоване діяння, що має на меті змінити щось в навколишньому фізичному середовищі.

ПИТАННЯ: Якого кшталту бувають магічні діяння?

ВІДПОВІДЬ: Побутові, бойові, інформаційні тощо.

ПИТАННЯ: Які різновиди побутових магічних діянь ви знаєте?

ВІДПОВІДЬ: Природно-побутові (змінення погоди та клімату, сільськогосподарські діяння), соціально-побутові (змінення зовнішності своєї та оточення, тобто наличинювання; змінення властивостей своїх та оточення, тобто перевертенство; змінення психології своєї й оточення, тобто навіювання, сюди ж належать і любовні чари), ремісницько-побутові (ремонт або псування одягу, житла, знарядь праці, предметів

мистецтва та побуту), предметні (діяння з імітацією предмета, як-от мотузки, сокири, смолоскипа, палки тощо).

ПИТАННЯ: Які різновиди індивідуальних бойових діянь ви знаєте?

ВІДПОВІДЬ: Атакувальні, захисні й декоративні. До атакувальних належить прямий удар (відповідає удару тупим металевим предметом в обличчя), вогняний удар (відповідає спрямованому струменю вогню), імітувальний удар (удар з імітацією реальної зброї). До захисних належать загальний захист й адресні захисти: від заліза, від дерева, від вогню, від чужого погляду тощо. Адресні захисти можна ефективно комбінувати. До декоративних діянь належать салюти й феєрверки.

ПИТАННЯ: Які різновиди інформаційних діянь ви знаєте?

ВІДПОВІДЬ: Поштові (дозволяють обмінюватись інформацією на відстані, обов’язково вимагають матеріального носія, приміром, птаха, чи групи комах, чи будь-якої поверхні, на яку наноситься текст послання), пошукові, вистежні, сторожові, наглядові.

ПИТАННЯ: Які різновиди діянь волієте використовувати ви як майбутній призначений маг?

ВІДПОВІДЬ: Природно-побутові й ремісницько-побутові, а також деякі різновиди інформаційних».

* * *

Ятери жили багато й вільготно, не знаючи браку ні грошей, ні розваг. Нас з Ілом зустрів цілий виводок слуг – від плішивого згорбленого старця до хлопчиська років дванадцяти. Жодного обличчя я не розгледів – самі маківки; у присутності хазяїна челядь де Ятерів була в неперервному по клоні.

У вітальні нас зустріла Ілова дружина – замучена недугами блондинка. Її миршаве личко здавалось намальованим на промащеному папері – ще трохи, і крізь нього проглянули б обриси кімнати.

– Пане Хорте зі Таборе зажадав оглянути мою мисливську залу, – з неприязню повідомив їй барон. – Розпорядіться щодо сніданку, люба.

Сірі баронесині оченята раптом наповнилися слізьми; ні зникнення Пера, ні метушня в домі, ні напруженість у чоловіковому голосі не сховались від неї, а ранній візит «осоружного чаклуна» – тобто мене – зовсім кинув небогу у відчай. Але – треба віддати належне Ілові як приборкувачу жінок. Баронеса присіла в низькому реверансі і, не зронивши ні слова, пішла. Віяло в її руках стовбурчилося пір’ям і через те схоже було на дохлу пташку.

– Ходімо, – хрипко сказав Іл.

У баронських покоях стояла щільна, задавнена кількашарова задуха. Розшита шовком хустинка в руках молодого Ятера зовсім розкисла від поту – барону-самозванцю доводилося щосекундно промокати лоб.

Ключ від мисливської зали – завбільшки з ручку вгодованого немовляти – був, безперечно, шедевром ковальського мистецтва. Ятер нервувався. Двері відсунулися не одразу; імпульсивний барон навіть спробував зламати їх, хоча з першого ж погляду було зрозуміло, що виломити ці двері до снаги хіба що барильцю з порохом.

Кінець кінцем замок піддався. Ятер востаннє витер лоба – спершу мокрою хусточкою, потім рукавом камзола. Повернувся до мене; грізному барону було дуже страшно в цю хвилину, мені навіть подумалося, що якби засув не став коритись – спадкоємець-самозванець зітхнув би з полегкістю…

Я відтрутив Іла з дороги, відсунув засув і ввійшов до зали першим.

Так, барон-мисливчик дуже спішив стерти всяку пам’ять про татуся. Майже ніщо не нагадувало про те, що приміщення колись було старому за спальню й кабінет: стіну між кімнатами зруйновано до решти, меблі винесено, підлогу за ново покрито керамічними плитами, а стелю – мозаїкою з різ них сортів дерева. Стіни рясніли гобеленами, як старовинними, майстерними й утішними для ока, так і новими, виготовленими нашвидкуруч, натхненно-потворними. Гадалося, що кожен, хто вперше ввійде до мисливської зали, завмре, уражений красою мисливських трофеїв (десяток сумних оленячих голів, набиті ватою пташки різного розміру й опудало кабана, виготовлене з порушенням технології, через що тварина здавалася в півтора раза більшою, ніж була за життя), а також зачарований блиском зброї (стійка для спи сів та рогатин, два арбалети на стінах і кілька бойових клинків, ніяк не дотичних до полювання).

Я зупинився на порозі. Важкі штори на вікнах утримували ззовні світло літнього ранку, і тому я не одразу помітив старого – тим більше що він убраний був у все чорне, ніби ворон.

За моєю спиною шумно сопів спадкоємець-самозванець; скрипнули двері, що замикались тепер ізсередини.

– Доброго ранку, батьку, – сказав Іл над усяку міру фальшиво.

Старий не відповів. Лице його лишалося в тіні.

Запала мовчанка; я відчув – уперше відтоді, коли Іл де Ятер відкрився мені з цією історією – відчув острах і ніяковість, неначе грудей моїх торкнулася зсередини маленька пазуриста лапка.

Я прекрасно знав звичаї родини де Ятерів – адже наші предки жили бік у бік ось уже декілька поколінь. Я добре знав, як ставився до своєї сім’ї Дол де Ятер – ось цей самий раптовий старець. Певний час ми з Ілом дружили дуже тісно – я був чаклун і син чаклуна, переконаний, що світ існує виключно для моїх потреб. Іл був спадкоємець шляхетного роду, гарне й сильне хлоп’я, забите й залякане далі нема куди. Якщо він раптом зникав з мого горизонту – я знав, що батько за якийсь прогріх посадив його до комори, або прив’язав уздечкою до столу (масивної парти з червоного дерева, за якою Ілові належало щоденно осягати розумом геть пусті для нього науки), або засік до напівсмерті; молодші діти Ятерів – то були переважно дівчатка – страждали не менше. Цілими днями замкнені в задушливій кімнаті, вони рукодільничали під наглядом суворої наставниці, їх навіть не випускали до вбиральні, а ставили один на всіх нічний горщик…

Один із Ілових братів – забув, як його звали – у віці дванадцяти років утік із дому з бродячим цирком, і більше про нього ніхто ніколи нічого не чув. Другий виріс тихим мовчазним юнаком, з вигляду ніби нормальним, який, проте, понад усі розваги полюбляв спостерігати за цівкою води з насоса. Він міг дивитись на воду годинами й днями, і лице в нього при цьому ставало м’яким, ніби з воску, і в кутиках рота збиралася слина… Прислуга тихцем насміхалась над молодшим Ятером і приколола йому прізвисько Фонтан.

Тепер, якщо спадок піде від Іла – його судилося дістати Фонтану.

…Старий Дол де Ятер стояв посеред зали, і мені чомусь здалося, що він стоїть досі там, де його залишив Іл. Що за час, поки сина не було, він не ступив і кроку.

– Батьку, – сказав Іл, і голос його затремтів. – Наш сусіда, пан зі Табор, хотів висловити свою радість із приводу вашого раптового повернення.

Старий мовчав.

Фамільна риса Ятерів – ніколи не терпіти заперечень ні в чому – поєднувалася в старому бароні з ніжною любов’ю до дружини й дітей. Цю любов він безперестанку проголошував на бенкеті й на полюванні, відкривав знайомим і незнайомим, аристократам і хліборобам. Він щиро вважав свою дружину красунею, вихваляв її перед друзями і купував їй дорогі прикраси; а якщо дружина, бувало, завиняла чимось (невчасно розкривала рота чи спізнювалася, коли барон зволили чекати її) – її неминуче й рішуче каралося. Нещасна баронеса, Ілова мати, не дожила й до сорока – після її смерті старий Ятер побивався щиро, довго й тяжко.

Та сама фамільна риса Ятерів виявилася в Ілові одразу після затвердження його головним у родині, і виявилась так, що й чадам, і домочадцям це далося взнаки. Дружина його, колись рум’яна й галаслива, скоротилася до напівпрозорості й звелася до становища мишки. Дочок не було ні видно, ні чутно, а єдиний син вряди-годи проливав гіркі сльози, будучи прив’язаним вуздечкою до старовинної парти червоного дерева.

– Батьку… – пробурмотів Іл утретє.

Я підійшов до вікна й обережно підняв штору.

Промінчик сонця пробився крізь товщу порошинок, відбився від кахлини підлоги й надав майже живого виразу скляним очам давно забитого кабана.

Розглядівши батькове лице, Іл де Ятер видав невиразний вигук. А я зрозумів нарешті, в чому причина неясної тривоги, що холодним клубочком оселилася в мене всередині.

Закріпивши штору золотою поворозкою, я знову перейшов залу й зупинився просто перед воскреслим бароном.

На мене – крізь мене! – дивилися білі очі без жодного виразу. Так, із переляку цей погляд можна було сплутати з поглядом самої люті, і я здогадуюсь, як то було Ілові в перші хвилини зустрічі.

Я поводив рукою перед нерухомим обличчям старого. Очі гляділи в одну крапку. Зіниці не розширялись і не скорочувались.

– Іле, – почув я власний спокійний голос. – Можеш кликати дружину та слуг… а можеш не кликати. Схована від сторонніх очей комірка, німа доглядальниця, часта переміна білизни й постелі – от усе, що треба тобі для виконання синівського обов’язку.

Товариш мого дитинства довго мовчав, переводячи очі з мого обличчя на обличчя старого барона. Потім різко відійшов у темний кут й опустив голову на руки; незрозуміло, чого було більше в його позі – горя чи полегшення.

Повернувши голову, я спіткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зі стіни. По печальній морді подорожувала самотня міль.

– Де ж він був? – глухо спитав молодий Ятер. – Де він був майже два роки? Звідки?…

Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.

Я його не впізнавав.

Років п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусіда, який тягав мене на плечах, обожнював бої на дерев’яних сокирах і на першу вимогу демонстрував славний фамільний меч, який, бувало, стинав по дві-три ворожі голови за один удар. Пам’ятаю, я ще дивувався – чому Ілів тато, зі мною привітний і лагідний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за Іла. Розумніший, хоробріший, от сусід і шкодує, що тупуватий Іл його спадкоємець, а не я…

Був час, коли «дядечко Дол» здавався мені ближчим, ніж власний батько. Не дарма – батько в ті роки сильно подався, смерть матері та мої безкінечні дитячі хвороби підітнули його, у нього не було ні часу, ні сил на забавки з мечами й палками, а цукерки він уважав шкідливими для зубів; потім я подорослішав, і дружній зв’язок із сусідою ослаб, а з батьком навпаки – зміцнів, одначе першим, хто прийшов утішити мене після смерті батька, був усе-таки дядечко Дол…

Тоді мені було п’ятнадцять. Тепер – двадцять п’ять; останні десять років ми зовсім не спілкувались. Я знав від Іла, що характер його батька з приходом старості зіпсувався вкрай. Я був утаємничений у темну історію з його зникненням; я тихо радів, що безумний старий, що закляк оце серед мисливської зали, майже не схожий на того дядька Дола, якого я колись любив.

– Звідки він прийшов? – розпачливо повторив молодий Ятер. – А, Хорте?

Зусиллям волі я відігнав непотрібні спогади. Темне вбрання старого, що стояв переді мною, було ненове й потребувало чищення, проте він не справляв враження людини, що довго й важко добиралась до рідного дому, пішки плелась через поля та ліси. А для їзди верхи його костюм і особливо черевики не годилися зовсім.

– Диви, Хорте… – прошепотів Ятер, та я і так уже помітив.

1 2 3...7 >

На страницу:

Перейти

1 из 7