Украдена батьківщина. Трилогія

CМЕРТЬ АСКОЛЬДА

(частина друга)

Червневі дніБарвисто землю уквітчалиІ люди всіСвятковий настрій мали,Які прийшлиНа ці Дніпрові береги.Лунала музика над гаєм,Летіла пісня навкругиНад рідним краєм,Карпатським плаєм,Поліссям запашним,Кубанню, Доном і Дунаєм,І над Поділлям золотим,– Над всім цим краєм дорогим,Бо він же був святимДля українського народу.Сьогодні той народДаючи свою згодуНового гетьмана обрав,А Діра вже старого,Від всіх державних справ,Послав на відпочинок,Щоб біля гетьмана стояв,Як вірна допомога.Народ всі голоси подавЗа юного Аскольда,Що вірним сином ставДля українського народу,І виріс вже державним діячем.В боях скривавленим мечемВиборював він цілість України.Уся громада святкувалаУ теплі ці червневі дні,Аскольду мужності бажала,Що би були міцніЙого зв’язки з народом.На свята ціУ Київ добиралися усі,Кого в собі зростила,В боях зміцнила Україна.І дочки і синиПриїхали сюдиЗ Кубані і Дніпра,З земель, що омивали їх моря,Із Дону і Дунаю,З Хазарії і всіх степів,З Карпат і з берегівСерету, Бугу і Дністра,Подільського Збруча.Зібралося на берегах ДніпраБагато люду,А вище трохи них булаЗ помостом зроблена стіна,Яка у вись неслаЖовто-блакитний прапор України.Під прапором на цім помостіЗібрались гостіВсієї вірної старшини:Половці, древляни,Печеніги, уличі, хозариТут представлялись старшиною.Вони ж несли сюди з собоюСвященну волюЄдиного народу,Що Україну він складав,Й місцевим прізвиськом своїмНарод їх називав.Тоді ніхто не знав,Пройде ще часу хід,А там і сотня літІ кат цю землю украде,А їх усіх назвеЧужими кочовими племенами,Що ніби тюркський звичай малиІ щоб потомки не гадали,Що їх дідиНа землях цих завжди жили,Яка їх народила,А ніби їм життя далиЯкісь «брати» зі сходу,І що потомки їх без роду,А всіх родила Русь.Коли ж життя вона зуміла дати,То може і забрати,Всі землі і ліси,Залишиться лиш душу їм віддати,Вони ж історію будуть писати,Що України зовсім не було,А то окраїна Росії так звалася.Народ, який зібравсяНа кручах сивого ДніпраГуляв, сміявся, веселився– В цей день булаІсторії його година.І ось вже наступила та хвилина,Коли під прапор України сталиДір, що булаву тримав,Аскольд, сміливий і суворий,Він як граніт стоявУ мріях вільного народу,Який на нього покладавДержавних звершень перемогу.Дір до Аскольда нахилився,По-батьківськи його поцілував,Із рук своїх Аскольду передавВеличну булаву,Що несла символ влади України,І волю ту,Яку беріг народ, країни,Що вільно розвиваласьСвоїм історії шляхом.Аскольд підніс ту булавуСобі над головою,Здавалось, Україну всю луноюПокрив цей відгук звуків:«Аскольду слава і народу,Що дав він свою згодуНести тягар держави,Вести туди,Де вже горять вогні загравиНового дня,І зникнуть тініВажкої ранньої пори!Слава Україні!Слава Україні!Слава Україні!»Народ, який зібрався тут,Аскольда підхопив на руки,Під вигуки і звукиПоніс у гетьмана маєток.Пісні і танці не стихали,До ранньої зорі музики грали,Дівчата з хлопцями гуляли і співалиПо берегах Дніпра.Коли вечірня вже була пораАскольд з Калиною на берег вийшли.У нього на руках була дочка,Малесенька Одарочка,Що мала років шість від роду.Коли вже з кручі було видно водуШирокого й могутнього Дніпра,Уся сім»яТут зупинилась біля дубаІ їх дочка потупцяла у трави,Шукаючи собі забавиУ квітах, що росли кругом.Скигнуло серце і наповнилось тепломВ Калини, бо згадалаЦі квіти, що збирала,Коли Аскольд у гай її прийшов.Вона його з любов'ю обійняла,В щоку його поцілувала,Попестила в руці волоссяІ так стояла,В душі далеко заховалаЇх щастя спільного кохання.У пору звершень всіх вінчанняАскольд дивився в далечінь,Немов би міряв глибочіньДніпрових вод широких,А потім переводив поглядДо берегів морів глибоких.В уяві бачив вже степи Кубані,В Поліссі ті посіви ранніМалесеньких полів,Що звільнені руками від лісів.А там широкі вже пішли степиНа півдні України,Відсутні були тут ліси,Але засіяних полівТут було не багато.І дикість тих степівУсіх волами не обробиш,Хоч все здоров’я вгробиш.Народ працює більше від волів,Руками землю обробляє,Руками вміло засіває,Вручну врожай збирає,Ціпами все молотить,На поле йде,Коли ще сонце і не сходить,До дому ж повертається,Коли воно заходить.А для покращення роботиМіське потрібне ремесло,Хоч в місті теж такі турботи– Усі важкі роботиПроводились вручну.Це була ранішня людська пораУ розвитку усіх народів,Далекий був той до прогресу вік.Тоді ішовВісімсот і сімдесятий рік.Аскольду вже минулоТридцять три від родуІ ось він ставВже на чолі свого народу.Він розумів відсталість ту убогуІ щоб здобути перемогуУ розвитку попереду іти– Пройдуть ще не одні віки.І тут не підеш навпрошки,Через віки,До звершень їх– Все родиться у часі!Аскольда інше турбувало,Хотілося, щоб сталоВідкрите прагнення держав,Що гарантує спільність правІти дорогою новою.І бачив він перед собою,Що в ці часиДосягнення метиІде неправедним шляхом.Одні народи,Щоб швидше здобувати перемоги,Підкорюють під владу іншіІ створюють для нихУмови гірші,В рахунок них,Ідуть вже шляхом тих,Не визрілих часів далеких.Хоча, він знав – іде вже інший час.Але найбільше турбувало те,Що на просторах майже згасПроцес утворення держав,Цей величезний шмат землі лежавНа схід північний,Вище України.Монгольські і татарські племена,Туркмени, фіни і карели,Болгари, в’ятичіІз нашим братом були змішані усіІ формували там державу,Так званої Русі,Створивши синтез «нового» народу.І мав він ту природу,Що за рахунок іншогоПіднявши шаблю і ножаЗ розбою, вбивства, грабежаСобі він пузо й пику набивав.Себе ця хижа сумішЗвала русаками,Бо покоління це з рокамиПодекуди було вже русимНа фоні азіатського лиця.Держава цяВже Новгород столицею назвала,В якому управлялаОлега князя знать.Аскольд це розумів,Що ненормальність цяЄ наслідком віківІ зараз цю природу не зміняєм,Бо добре знаєм,Що хижий звірСпроможний житиВбиваючи чуже життя,І щоб як слід усе змінити,Пройдуть ще не одні віки.Але, як, зараз, поряд з звіром цимДержавність будувати?Які відносини і з ким їх мати?Як провести народНа шлях гуманних перемог,Щоб це допомогло як нам,Та іншим всім народамПробитися до кращого життя?!Він перебравши в голові усі думки,Які могли привести до його мети,Прийшов до висновку такого:На дику Русь, убогу,Потрібно нам знайти якусьЗаманливу для них дорогу,Щоб розвивати в ній самійЛюбов до праці і науки,Щоб Їхні рукиНіколи не тягнулись до меча,А засівали у полях жита.Доносити зусиль для цьогоМають всі,Щоб зацікавити владик Русі,У тому, що потрібно їм триматиЙ всебічно розвиватиВеликі виробничі й торговельні справи,Які укріплюють усі держави.Тому із ними будуть прийняті угоди,Що всі зближатимуть народиДо спільних і корисних поривань.В цю мить Калина думку обірвала,Вона безмежно так його кохала,За руку його взяла,В душі йому поспівчувалаЗа ношу цю важку,Із ласкою йому дивилася у вічі,Поцілувавши його двічі.Піднявшись із травиБатьки Одарку підвели,За рученятка повелиДоньку у гетьманський маєток.І видавалось їм обомАскольду і Калині,Що час так невблаганно линув,Як сни їх милі,Як чайки довгокрилі,Що дні життяХовали в хвилі синіНа дно морської глибиниІ кожний день прожитийНе вертали.Здавалося, вони зустрілися як в перше,А йшов вже вісімдесят перший.І не Калині а ДариніСімнадцятий минав вже рік,І старости приходили вторік,Але їм Дарка відказала,Бо щиро покохалаГероя, сотника стрункого,Як той дубок,Міцного, молодого,Що зріс на берегах Дніпра,Де хвилями колишеться траваПівденних їх степів.Його Аскольд привівІз печенізьких тих полків,Що в Києві стоялиДля виправки і зміцнення дружин,Які військове ремесло передавалиДля тих, що малиСвяту повинність ту нестиНа випадок війни.Тарас, цей сотник молодий,Прислав до Дарки старостів.Аскольд давно хотівВесілля їм зробити,Щоб молоді могли вже жити,Як Бог велить.Про те кохання знали всі —Вони його ніколи не таїли.Коли вже молоді сиділиВ пошані всіх гостейІ їх усі вітали,І перед ними сталиЇх дорогі батьки,– В Калини пропливлиПеред очима всі хвилини,Коли її з Аскольдом теж віталиВ далекому і рідному селі.Її було тодіСімнадцять, як Одарці.Здавалося, що це не Дарка і Тарас,Немов би повернувся часІ це вона з Аскольдом,Безмежно вічно молода,Хоча і зараз не стара,Але завжди, огорне туга,Коли згадаєш молодості друга,Що час у себе все ввібрав.Після весілля жили молодіВ Аскольдовім маєтку майже рік,Хоч й не гадалиУ батьків сидіти вік.А тут так несподівано для всіхДревляни Тараса обралиСвоїм місцевим старшиною,І він забрав з собоюЯк квіточку, дружину своюНе на годину,– Поїхав на завждиВ Іскоростень, туди,Де мав він бути старшиною.Вона там швидко прижилася,Як гілочка вербова прирослася.Такі жінки там були милі,Всі дуже добрі господині,Коли в неділю в церкву йдуть,Завжди зайдуть і заберутьОдарку теж з собою.Які там гарні вечорниці!Туди ідуть дівчата й молодиці.А часом всі разом виходять в ліс,Не було, щоб Тарас їй не принісБарвистих квітів лісових за її вроду,Що пахнуть долею земліСвого народу.Вона завжди дивилася на них,Ніби на тих,Хто землю українську обробляєІ хто кохану захищаєПід небом рідним, голубим.І стало все тут дорогим,Неначе це сам Київ був,Її що породив,Дитинство, юність випестивУ своїх батьківських долонях.І хоч у батька в скроняхВже появилась сивина,Але вонаЗавжди була його дочкою,Так само пестив він її рукою,Коли була вона мала.Та відчувала вже тоді,В його твердій руці,Що це часи уже не ті,Бо вже зникає ця турбота,І зараз вся його робота,Державних справ великих,Ввібрала в себе все до тла.Й вона тоді самаДивилася на тата мило,На його дуже тіло, силуІ помогти йому хотіла,Але не знала як,Та і не вміла.Аскольд стояв біля вікна,Вдивлявся пильно в небо,Хоч була літня то пора,Але вже днів зо-дваДощі холодні омивали землю.Повзли по кручах дніпровихВажкі свинцеві хмари,Немов би в нихБули ті чари,Що сум наповнюють в душі.І він згадав,Які були ці дні торік,Невже цей вісімсот вісімдесятІ другий рікБуде таким сумним.В той час за нимТихенько відчинились двері,Коли він щось наводив на папері,Він обернувся і з піднесеннямУважно слухав зв'язковогоЗ таким донесенням:«Від князя того,Що на чолі Русі,До вас прийшли гінці,Які на кручах там чекаютьІ намір маютьЯкусь угоду передати,Що князь Олег прислав!»Аскольд сказав,Що він гінців приймає,Сьогодні ж мову з ними поведеПро те,Чого від нього Русь бажає,Які державні прагнення несе.Приймав гінцівАскольд на берегах ДніпраІ свита всяЗа ним пішла,Що би булаДержавності гостей повага.Один із руських тих гінцівАскольду доповів:«Великий князь РусіПрислав свої щасливі мрії,Що гетьман УкраїниЙого прийме як і годитьсяУ Києві-столиціМогутнього народу.Коли Олег отримає ту згоду,Тоді великий князьІ гетьман УкраїниБудуть розмову мати,Як торгувати і розвиватиДержавні їх стосунки!»Аскольд прийняв таку угоду,Оскільки мав нагодуВін плани ці здійснити,Щоб дику РусьНа справедливий шлях пустити,Щоб не могла вона робитиНаскоків, грабуваньІ поневолювати знов чужі народи,А була в праці, та з всіма у згоді,І здобувала більше знань.Тоді не буде тих умовДля вбивства, змов,Що завжди все велоДо створення нових імперій.Коли поїхали гінціАскольд продумав плани ці,І був готовий вже прийнятиПравителя Русі,Щоб згоду передати,Що Україна може торгуватиІ хлібом й ремеслом.Вона добром і миромПрийматиме усіх людей.І ось настав той день,Коли Аскольд приймати мав ОлегаЗ далекої Русі,А Русаки усіЮрбилися на берегах дніпрових.Аскольд послав до нихСвою досвідчену старшинуІ дав пораду він єдину,Оскільки пізня вже пора,– Назавтра їх призначити розмову,Бо князь Олег пройшов дорогу довгу,То ж хай до ранку відпочине у шатрі.Коли ж на небі згаснуть зорі,Наступить ранішня пора,Наступного вже дня,Тоді почнуть вони розмову.Але російський князь благавЗустрітися негайно із Аскольдом,Бо часу він не мав,І мусить вже вертатися до дому,Тому державну перемовуСьогодні в вечері почнутьНа кручах тих Дніпра,Де розмістилася юрбаОлегового війська.Аскольд відразу згоду давІ всій прислузі наказавДружин військових з ним не брати,Бо він повинен показатиДовір'я своє гостю,А потай хтів завоюватиПрихильність диких русаків,І справою їм показатиВсе те, що необхідно знатиДля добрих спільних справ.Йому здавалося, наставТой час, коли він міг здійснитиЦі наміри державні,Що у собі завжди носив.І він прислугу попросив,Щоб йшли із нимЛише відомі дипломатиІ особиста свита.Військовим наказав,Що зустріч ця закритаІ щоб ніхто не знав,Що він сьогодні мавРозмову з русаками,– Це викличе підозруЙ поставить під загрозуЙого державний намір.З Калиною порадитись не міг,– Вона поїхала до Дарки,Бо захворів і злігОнук Тарас вже кілька днів.Аскольд ішов по пагорбах Дніпра,Де кожна ямка дорога,Де бігав босими ногами у дитинстві,Сюдою мати все його вела,Коли була ще зовсім молода.І він стояв вже сам,Де мати мила тут його водою,Святою, дніпровою.І ці смерічки пам'ятав,Коли вони були малими,І тут торік з Калиною стояв,Здались вони йому чомусь сумними,– У їх верхівках вже згасавВечірній сонця промінь.Низенький гостя куріньВиднівся на узліссі,А перед ним на виднім місціТой, Новгородський князь стояв,Який себе вже називавВеликим князем їхньої Русі.Позаду гетьмана юрбилися усі,Хто з ним прибув сюдиДля здійснення метиДержавних справ великих.З усіх боків стояли хмари диких,Озброєних мечами і щитами русаків.Подав Аскольд Олегу руку,Усіх із свити привітав.Перекладач йому сказав,Що князь Олег Аскольда просить,Щоб він у курінь завітавДе їх обох чекавВеликий час державної розмови,І просить князь в Аскольда згоди,Щоб свита в першій їх розмовіПід куренем була.В Олега все обличчя залилаУсмішка дикаря,Що живиться чужою кров'ю.Аскольд на це повів бровою,А потім в бік кивнув, що згоден,Бо ж народиЧекають мирної угоди,Яка щасливий шлях простелить.З бажанням говорити в курінь він ступив,Перекладач його старий став разом з нимІ сам себе він здивувавСвоїм небаченим сліпим довір'ям,Що тут ніхто його розмови не чекав,– Не було вже ніяких справ.Він до Олега повернувся,Щоб той йому все пояснив,Але Олег чомусь нагнувсяІ різко запустивМеча Аскольду в груди.Аскольд упав,А потім вставВін на хиткі коліна,І хоч текла гаряча кров, як піна,– Руками обхопив меча,Хотів забрати із грудейСмертельне це залізо.З його очейСвітилася прощальна вже зоря,А по руках теклаЧервона кров.У мить страшну подумав зновПро Україну,Про свій народ і про Калину,Але не скаже вже нікому,Щоб по такомуНіхто шляху не йшов.Добро не знищить ката,Його природа клятаДо себе вимагаєЖорстокої руки,Яка мечем його скарає!Як пізно він це знає,Що правильний є шлях єдиний:Державна міцьІ єдність України!І чорна тьма закрила очі,Навіки він упав у вічні ночі!В ногах Олега-русакаЛежало тіло мертвого Аскольда,Ще кілька раз проткнув він в нього тесака.В цей час,Як по команді вразНа його свиту вже напалиІ вщент її перерубали.Два воїни, як хижаки, тяглиСкривавлене і мертве тілоПо кручі до води,Що омивали берегиСлавутича старого.Прийняли води дніпровіАскольда молодече тіло.В його ім'ї горілоНадія тих великих сподівань,Небачене стремління знаньДля усього його народуВ поривах перемоги.Але дніпрові водиПокрили цю зорю,Що Україні шлях світила,Ніхто не знав,Що це вже на віки могилаДля волі українського народу.Кривава спрага дикунівВід довгого походуНа гетьмана маєток налетілаІ в попелищі тлілаОстання вже іскра,І ні одна жива душаТам вже спастися не зуміла.Тоді ж Олег головорізам наказавСтарого Діра привести,Бо добре знав,– За ним ще може весь народ піти,І щоб уникнути бідиСтарого гетьмана потрібно було вбити.Щасливий свідок кожного коханняВ цю ніч зійшов заранняІ променем у росах вигравав,А потім впавВ дніпрові води сині.Ці роси Дір збивавСтарими босими ногами,З боків та з заду підпиравСтальними тесакамиЗагін, що Діра гнавПо кручах сивого Дніпра.До стовбураЗеленого старого дубаСпиною Діра притулили,Злодійським колом обступили,Вперед Олега пропустилиІ той сюди влетів орлом.Із ран кровило все кругомПекло жагучим болем,Але не це для Діра було горем,Що тут загине,– А він душею линеДо долі України,До вільного народу,Чи зможе той здобути перемогуУ завтрашньому дні?!Зібравши сили всіОлегу Дір сказав, як грім пробив:«Ніколи ні один народ не живУ розвитку свого надбанняНа крові іншого народу.На крові виростиш лише ворожуНенависть вічних поколінь.Кривава твоя тіньПовисне в серці України,Своїм мечем несеш руїни,А потім злодієм полізеш в душу,Але душі ніколи не уб'єшВеликого і гордого народу!»Та плюнув Дір Олегу в мордуПоміж лукавих тих очей,Що дикістю світили нелюдською.І князь з нестримною злобоюЗаніс меча над головоюІ Діру груди простромив.Вже мертве тіло поваливНогою, тут перед собоюІ в нього ще раз меч встромив.Сімдесяти двох річний ДірСкривавлений лежав під дубом,Який єдиний поміж всіх дерев із сумомНад ним прощався тихо віттямІ щось шептав майбутнім вже століттям.Під цим же дубом віковимСкривавленого Діра кинули у яму,Ні знака, а ні каменя не ставили над ним,А рівно землю всю зрівняли,Ногами щільно затоптали,Травою в маскували,Щоб люди не впізнали,Що тут лежитьІсторія самої України.На другий день, після руїни,Коли ще сонце не вставало,Зірки у небі заснувало,І хмари чорні поповзлиСвинцем важким туди,Де Київ в зелені стояв.Здавалося, що день тускнів, згасавВ період сходу сонця,Дерева плакали сумніУ цій сирій на-пів пітьміКраплинами дощу до долу,Слізьми вмивали землю кволуВід чорної журби.А вмивши все, теклиМаленькими струмками вже туди,Де старші їх струмки збиралисьВ великі ті потоки,Які зривалися із круч в затокиВеликого Дніпра.Струмочки й потічки живилиСльозами, горем змитої земліДніпра могутні хвилі,Тому вони і символом булиСвятої України.Щоб показати всім злодійську перемогу,Олег на берег вивів русаківІ з пагорба могутнього ДніпраРукою показав туди,Текла кудиДніпра нестримна хвиля,А потім меч свій в землю застромивІ хижо він крізь зуби процідив:«Тут буде центр Русі!А їхні землі всіМені дадуть велику данину.Країну туМечем ми мусим підкорити,Князь Новгородський тут повинен житиУ Києві-столиці!»Не встиг Олег закінчити ці небилиці,Як в очі цвігнула стріла,Запущена з всіх сил з чужого лука,З куща, де там булаНадійна засідка на нього.Черкнувши йому скронюСтріла урізалася в кронуМалого деревця.Не застромивши в ката свого гострого кінця,Вона, мов плачучи, завила.В цю ж мить обличчя стало білим,Нема і сліду тим промовам смілим,Зціпив за горло жах.Пройнявши ката страх,Здавався він вже котеням мізерним.А русаки уже велиСтрункого й молодого юнака,Чия рукаЗробила замах на Олега.Дивився гордо він на тих катів,Бо так хотівТу погань гидку розтоптати,Яка вповзла до його хатиХижацьким вбивцею чужим.Коли стояв Олег вже перед ним,Його юнак прошив немов мечем,Пекучим поглядом очейНенависті страшної.Олег від хвилювання щось сказав під ніс,Перекладач сміливцю вже доніс,Що князь великий хочеДовідатись про ту мету,Яка звела на туДорогу вбивства князя.Хіба ж не знав,Що перед ним стоявВеликий князь нової вже Русі,Що Київським прозвався.Юнак тоді сказав:«Ти вбивВождя мого народу,Який дав згодуНести важку державну долю,І захищати його волюВід всіх ворожих зазіхань.Ти батьківщину мою вкрав,І мій народ вже вставНа смертну боротьбу з тобою.Хоч я помру,Й тебе я зараз не доб'ю,– Той час настане!Мій менший брат повстане,Сестра у руки дасть меча,Благословенна матір'ю метаСкарати виродка такого,Як злодія і дикуна,Що обезглавив Україну.Народу мого не убити,Він вічно буде жити,Примножувати і роститиЧерез віки своєї нації красуІ нечисть всю оцюМечем навіки розіб»єІ в край свій принесеСвою народну волю.Я смертю розділяю його долюВ нелегкому шляху!»Як блискавка в секунду цюСтрілець накинувсь на Олега,Олегу горло обхопив,На землю поваливІ тут при всіх душив.Його не можна було відірвати,Щоб скарати.Звільнившись,Олег сказав усім стояти,Віддихавшись, сам розрубавМечем сміливцю серце.Юнак хоч мертвим вже лежав,Та він всім показав,Що смерті непокораУ помсту перейде,Коли його народ прийдеУ шані мукам помолитись,І прикладом його не буде вже хилитисьУ рабстві лютих ворогів.Олег розкішно сівНа вже принесений прислугою стілець,В його ногах лежав нескорений стрілець.На другий деньГаряче літнє сонце всім світило,Всміхалися так милоВисокі ясени,Спустивши віття на тини,В дзеркальних водах стовбуриГойдалися на хвилях.В косому промені сюдиПрийшли дівчата до водиКупатись голими,Коли вечірнє сонце йшло вже на спочинок.Голівки їх ховалися у хвиляхЇх батька ніжного Дніпра,Дівчат тих кожної косаІскрилася в промінні.Тут була поряд осокаІ в ній помітні якісь тіні.Дівчата ближче підпливлиІ всі налякані були:Гойдали тихо хвиліВже мертві очі миліНа смертному чоліЇх гетьмана Аскольда,І їх сумніДівочі голосиБез стиду і ваганьВже кликали сюдиТих парубків,Що там неподалік від берега стоялиІ довго вже на них чекали,І лиш отямившись,Дівчата згодом натяглиСорочки,На своє тремтяче і вологе тіло.Коли згасавОстанніх променів загравІ ніч кругом настала,Зібралася громадаНа березі Дніпра.У квітах потопаючи стоялаТут трунаВсієї України,Не усвідомленої ще тоді руїниІ не одна гірка сльозаОмила мертвого Аскольда.Він як живий лежавІ хрест тримавРукою мертвою на грудях,Над ним народ в журбі стояв,Якому він віддавЖиття своє до крихти.Труну піднесли парубкиІ так неслиНа верхні кручі.У слід їм кидали пахучіДівчата квіти з рукІ їх душевних мукМочила вже сльоза,Яка гарячою була,Зігріта їх дівочим серцем.Біля могилиТруну з Аскольдом опустили,Всі разом Бога по молилиЗа упокій душі,А потім всіПрощалися з АскольдомВ хвилини ці сумні.І кожний брав земліВ обі долоні,Тулив до скроні,А потім ніжно цілувавІ кидав у могилу,Немов шматочок серця відривав.Аскольда так засипали руками.Щоб не згубилася рокамиЦя домовина України,Хреста поставили святого.І з часу тогоПройшли вже не одні віки,Але і нині там сумуєНещасна доля УкраїниІ до сьогодні кат пануєТримаючи народ в покорі і ярмі.Маскуючи своє лице,Він стер з лиця земліВже місце те,Могила де була Аскольда!Але тебе це, кате, не спасе!Хотів би ти приспати все,Що кликало народ до волі.Насилля дикої сваволіТи видавав за рай.Злодюго і тиране, знай,Ніколи ні один народТиранство не прийме за рай!Народе України, встань!Кругом поглянь,Як душу твою обікрали,Могили твої розтоптали,Історію твою забрали!Мечем ти славу воскресиІ волю в край свій принеси!

ЯРМО І МЕЧ

(частина третя)

Укривши гілля інейДодолу низько посхилявІ ліс, як зачарований стоявВ такім убранні.Пташки співали ранні,Що з вирію прибули,Хоча й морози були,Але вони вже чули через сни,Прийдешні запахи весни.Кінчався лютий в сніговім потокуДев'ятисот і сорок другого вже року.Але ще сніг скрипівПід важкістю саней.Остап не відривав очейВід матінки-природи чарівниці,Він злегка підганяв коней,Але його зіниціЧомусь засмучені журбою.Він віз з собоюКохання щире юнакаДорогою, яка велаЗ Іскоростеня в Овруч,Бо там жилаЙого Гануся мила.Вона занадто юною була,І та причина заставляла критись,– Не дозволяла одружитись,Та баба Дарка все зробила,Щоб їх кохання зберегти.Ще має рік пройти,Тоді вже можна слати старости,А зараз, їй лише шістнадцять,Йому ж за двадцятьІ через рік буде ще п'ять.Він бабу Дарку дуже поважавІ знав,Що рішення її є справедливеВ її руках.Він пригадав,Коли ще був малим хлоп'ям,Калину, матір баби ДаркиЯк у той день ховали.Тоді стоялиОсінні непогожі дні,Такі сумні,Як дні останні у життіСтарої вже Калини,Останній крок зробивши до могилиЗ єдиним словом на устах:«Аскольд мій милий!»Коли труну спустили,Вже теж стара, похила,Одарка баба підійшла,На край, кінчалась де могила,У себе в пазусі знайшлаТорбину із землею,Яку вона ще молодою принеслаЗ могили батька свого,Аскольда, вічно молодого.Припавши на коліна,Стареча голова трусилась біла,Одарка під Калиною схилилась,Тихенько Богу помолиласьІ землю цю святу поцілувала,Калині біля голови поклала,Щоб ця спокійно спала.Коли ж вона на ноги встала,Його, малого ще, Остапа, підвелаІ так сказала:«Мій сину, пам'ятай!Ніхто так не любив наш край,Знедолену цю матір Україну,Як мої батьки.Коли будеш великий ти,Бажаю тобі того,Щоб ти достойний бувНароду й роду свого!Щоб ти зумів так покохати,Як моя матиСміливого Аскольда!»Остап ще пам'ятав крім того,Що після поховання цьогоСтареньку повели під руки,

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.