Панi Ка

Рустем тяжко зітхнув.

– Та про що ти, Катрусю? Хіба ж ідеться про гроші? Не потрібні мені твої тисяча шістсот. Гаразд… Я всі зустрічі з клієнтами перенесу, продовжу з ними пізніше. Може, й справді, тебе потрібно рятувати в першу чергу! Завтра ще виїхати не зможу, а післязавтра точно виїду. Зранку. Дочекаєшся? – посміхнувся він.

Катерина посміхнулась у відповідь:

– Постараюся…

– Що значить «постараюся»? Ти вже зустрінь мене, будь ласка! Шістсот кілометрів їхати! Ти запиши мій особистий телефон, якщо виникнуть серйозні проблеми, набереш мене! Я попрацюю дистанційно, щоб хоч трохи тебе підтримати.

3

«Бог виявляє себе у випадковостях, – міркував Рустем за кермом свого автомобіля. – Де ж іще є в нашому житті є можливість для виявлення Божої волі, як не у випадкових подіях? Це ми, нерозумні істоти, вважаємо Його волю випадковими збігами, хоча при цьому іноді й розуміємо, що їх чомусь забагато. І всі вони ведуть до єдиної мети, до того, що було нам найнеобхідніше. Саме до тієї єдиної правильної мети, що змінює наше життя на краще. Її можна досягти легко, а можна пройти через страждання, але остаточний результат у будь-якому разі поліпшить наше життя. Ось вона, батьківська любов Бога, та любов, з якою батько робить для своєї дитини те, що краще для неї, навіть якщо вдячності чекати не варто. Мій шлях був складним, але тепер Бог що не день допомагає мені зрозуміти: я не марно здолав той шлях. І скидається на те, що цей випадок є ще одним його нагадуванням. Я випадково вийшов разом із клієнткою в той момент, коли Ніна розмовляла з Катериною, й лише за цим збігом обставин жінка потрапила до мене вчора. Інакше Ніна не записала б її й вона могла б звернутися до іншого екстрасенса. А гроші?.. І саме п’ятнадцять тисяч запропонувала! Сама! Те, чого я просив у Бога, не більше й не менше. Рівно стільки, скільки потрібно для придбання квартири! Ну хіба можливі такі збіги? Ой, тільки б у мене все вийшло! Має все вийти! Син з університетського гуртожитку переїде до мене, одружиться, бо є куди привести дружину. І в нас знову буде щаслива родина…».

Рустем згадав про небіжчицю дружину й знову засумував: «Шкода, Феріда не побачить цього… Гаразд, годі мріяти. Спочатку слід завершити справу!».

Сонце, блискуча золота монетка в небі, й воно ж – безперервний космічний вибух. Не камінь, не повітря, не земля, не вода… Але все-таки ще щось матеріальне – чиста енергія. Майже 150 мільйонів кілометрів від нас, але настільки потужна сила криється в ньому! Навіть з такої відстані воно настільки близьке нам фізично. А з вигляду – маленька блискуча монетка в небі. І нібито ми звикли й не замислюємося про його потужність, але виставиш долоню, й воно пригріє, сядеш у авто, проїдеш кілька сотень кілометрів і побачиш, як воно впливає на нашу планету. Їдеш у один бік – навколо сніг, їдеш в інший – нестерпна спека. І навіть не віриться, що все це вплив тієї малої монетки в небі, настільки далекої і настільки могутньої, що весь цей величезний світ існує завдяки їй, мільйони років зігріваючись її теплом. Це невеличке коло над нашими головами ганяє потоки повітря всією планетою, а разом із ними переміщує і потоки води. Саме воно пробуджує природу й присипляє її, огортаючи в запинало снігу та вкриваючи шкоринкою криги. Воно щодня заливає світлом і теплом ці міста з їхніми проспектами, вулицями й будинками-мурашниками. За його покликом потоки людей і машин вирушають до місць виконання своєї роботи. Кожен з нас звик до такого порядку, звик до Сонця й не замислюється про його могутність, вважаючи, що саме він і є найважливішою складовою цього світу. І все навколо здається лише другорядними складовими. Звідки це в людині? Цілий світ волає про те, що кожен з нас лише нікчемна комаха, а ми все одно почуваємося важливими й незамінними. Абсурд? Чи ні? Може, ці відчуття передаються нам від Того, чиїми частинками є ми всі? Від істоти, значно більшої та важливішої за цю нікчемну вогненну сферу в космосі? Сферу, створену лише для того, щоб гріти й освітлювати оцей проспект, квітучі каштани, вишикувані обабіч, автомобіль, що мчить геть із міста, і шлях до єдиної правильної мети сина Божого, який цим автомобілем керує.

Рустем ніколи не встигав усе зробити вчасно. Сьогоднішній день не став винятком. Він зібрався виїхати рано вранці, але вибрався з Києва лише о 16-й, коли сонце вже набувало вечірнього, червонясто-золотавого відтінку. Рустема це трохи засмучувало, тому що порушувало плани цілого дня, адже через пізнє прибуття на місце він не зможе провести перший сьогоднішній обряд.

– Ніно, ти нічого не забула? – звернувся він до адміністраторки, яка сиділа ззаду.

– Та начебто ні. Свічки взяла, скатертину з пентаграмою взяла, маятники для тебе й для мене, жезли, дві штуки, свою мантію, трави всі зібрала, ритуальний пісок, дзеркала, волосся для спалювання… Так, нібито все взяла…

– Молодець! Що б я без тебе робив? – бос спробував похвалити помічницю.

– Авжеж! Не знайшла кращої роботи, то тільки й лишилося, що чаклувати… – несподівано з сумом відповіла адміністраторка, не відвертаючи погляду від вікна.

– Якесь невдоволення в голосі, чи мені причулося? – напружився Рустем. – Тебе щось не влаштовує, Ніно?

– Ну, як сказати… Загалом, ні… Тут річ не в тобі, Рустеме… Просто це, звісно, не робота моєї мрії… Ні, платиш ти добре, скаржитися не можу, але не почуваюся на своєму місці. Навчалася п’ять років в університеті, стільки років працювала бухгалтером, важливою справою займалась, а тут ось доводиться… – Рустем мовчки слухав. – Я ж краща за багатьох, освічена, розумна, на всьому знаюся, маю ділову жилку… І не маю того, на що заслуговую. Скільки я отак у тебе працюватиму? Все життя? А я ж розумію, що йти мені від тебе нема куди – нікому не потрібна…

Рустем хвильку помовчав, перш ніж відповісти й нарешті озвався:

– Ніно… Твоя проблема в тому, що ти хочеш поставити себе вище за інших! Це дуже шкодить людям у житті! Ось я чітко розумію, що всі люди від початку рівні, нам усім Бог дав порівну, та поки людина силкується піднестися над іншими, вона лише провалюється щораз глибше! Не вважай себе вищою за інших, вони теж не завжди задоволені тим, що мають, і люди, гідні набагато більшого, займаються часом справами ще менш достойними, ніж твоя. Але поглянь на інших. Відчуття вищості над людьми таке саме гріховне, як і гордощі, злість, злопам’ятність тощо. Але ці почуття передовсім шкодять тим, кому належать. Крім того, хіба ж твоя робота така вже погана? Ти добре заробляєш, і я знаю, що ти не зможеш змінити своє життя лише з цієї причини, але серед іншого, ти допомагаєш людям! Можливо, ти не завжди чесна, як і я, та буває неправда для блага, так само, як і буває правда на шкоду! Ми з тобою граємо спектакль, аби розкрити в людині її власні здібності. І це допомагає їй упоратися з проблемами. З усіма! Будь-яка людина здатна вирішити будь-яке завдання! Тому що кожен Божий син як його дитя володіє частинкою Його могутності! Ось ти, якщо почуваєшся невдоволеною своїм життям, – Рустем лукаво посміхнувся, – можеш змінити його та знайти іншу роботу, яка припала б тобі до смаку. А я, звісно, жалкуватиму, але все-таки знайду тобі заміну.

– Ну, що ти, Рустеме, – грайливо посміхнулася Ніна, – ти ж мене знаєш! Накотило – й відкотило! Недоспала просто! Не так уже все й погано. До того ж, як я можу тебе іншій довірити?

– Оце вже правильний настрій!

Обоє замовкли, поринувши у власні думки. Авто виїхало за межі Києва та попрямувало на захід, на Львівщину, до родового гнізда Катерини.

4

Смеркало. Містечко, в яке в’їхав Рустем, було невеличке, як і більшість таких містечок. Власне, воно й складався з центральної вулиці, вздовж якої вишикувалися триповерхові будинки з яскраво освітленою рекламою на вивісках крамниць. Обабіч цієї вулиці вогнів майже не було видно. Звісно, вони були, але, розкидані то тут, то там, майже розчинялися в пітьмі. Вогники з вікон, від ліхтарів і лампочок у дворах, над якими панував найбільший, але бляклий ліхтар місяця, затягнутий білястою пеленою. Ці розрізнені вогники на околиці часом вихоплювали з пітьми приватні будинки, сади й городи. Будинки, до речі, не здавалися ні бідними, ні сільськими – найчастіше то були красиві сучасні котеджі.

– Цікаво, звідки у людей тут гроші, щоб зводити такі будинки? – вголос поцікавився Рустем.

– Ну, зрозуміло, звідки! – відгукнулася Ніна. – Працюють у Європі, в Польщу їздять, у Словаччину, там платять добре, ось вони, повернувшись, і будують тут котеджі.

Навігатор штучним жіночим голосом скомандував: «Поверніть праворуч!». Рустем послухався. Вулиця, на яку в’їхало авто, не освітлювалася, будівель на ній не було. На дорозі промайнуло щось темне. Спрацювала реакція досвідченого водія, Рустем ударив по гальмах і одночасно вивернув праворуч. Авто зупинилося, щось темне на дорозі потрапило під розсіяне світло фар. Те, що постало перед екстрасенсом, вразило його: на шляху лежала кицька, мабуть, недавно збита автомобілем, а інший кіт користувався нею як самицею, не зважаючи на те, що тварина мертва.

– Що сталося? – гукнула Ніна з заднього сидіння. Вона ще не розгледіла картини на дорозі.

– Ледь не вбив кота. – Рустем повільно зрушив з місця, виїжджаючи з узбіччя. Ніна роздивилася нарешті те, що відбувалося на дорозі.

– Фе, яка гидота! Ти ж ледь у кювет через них не з’їхав! Краще б зачавив!

– Не краще… Машину можна полагодити. Проблеми вирішуються. А життя не повернеш. Ти бачиш це, й воно здається тобі мерзенним. А ми самі дуже відрізняємося від них?

– Не помічала досі в тебе такої любові до тварин, – трохи напружено відповіла Ніна.

– Я й не люблю їх. Взагалі вважаю, що тварини – це чисте зло. Тіло, наповнене інстинктами, з цілковитою відсутністю любові. Ті, хто любить тварин, схильні приписувати їм людські риси, але це помилка.

– Отакої!

– А що? Я зі своїм ставленням завдаю їм меншої шкоди, ніж більшість їхніх прихильників. Тварини мають жити в своєму світі, а ми в своєму. Але насправді наша основа абсолютно ідентична тваринній. Тобто ми такі самі, як і вони, просто в нас додано дещо стороннє. Ми його вважаємо душею, розумом, чи ще чимось. І тому й зашкодити тваринам не маємо права, але і з добром своїм до них краще не лізти. Свої серед чужих, чужі серед своїх.

– Зачекай! Ось ти кажеш: «У них немає любові»!. Але ж від них мерзоти бачиш менше, ніж чогось доброго. Мені здається, ти не маєш рації. В них любові більше, ніж у нас. Ти не чув, як собаки тужать без своїх господарів, а часом і життя своє віддають за них, або ті ж таки кицьки, жертвуючи собою, витягають кошенят із вогню?

– Собаки схильні до звикання. Відданість – це не любов. Зваж, люди також часом піддають себе ризику (завжди сподіваючись вижити) заради своїх вождів, але хіба це можна назвати любов’ю? Ти кажеш, кицька рятує кошенят… Хоч би як цинічно це звучало, та коли кицька витягає з вогню кошенят і коли кіт на дорозі трахає мертву кицьку – це вони роблять з одних і тих самих спонукань. І лише ми, люди, наділені тим світлом, яке робить нас не схожими на тварин, здатні розділити ці дії на цілком протилежні. Мерзенність чи краса – це лише наша мораль, а ось тварини завше керуються одним-єдиним.

– Т-ак, Рустеме… Ти зараз просто стираєш у мені те, що робило з мене людину! – іронічно озвалася Ніна. Рустем засміявся.

– А ти в чомусь маєш рацію! Тому іноді нам не потрібно багато думати, а слід просто дотримуватися законів! У жодному випадку – вбивати не можна, хоч би яких потворних форм набувало життя.

Асфальт був розбитий, тому Рустем їхав повільно, об’їжджаючи кожну вибоїну. Хвилин із п’ять вони мовчали, й екстрасенса опанувало дивне відчуття. Ніби вони дедалі більше відривалися від реального світу. Обабіч тяглися рівні ряди молодих беріз. Світло фар вихоплювало їх із темряви, мов іншопланетних магів у білих плащах. Надзвичайно високі й тонкі, ці маги без жодних емоцій стежили за автомобілем, похитуючи своїми каптурами й перешіптуючись. Вони були ніби з іншого світу. Цілком байдужі до страждань живих істот, виконуючи своє завдання, вони були готові завдати смертельного удару. Та поки що вичікували.

Рустем з внутрішнім острахом дивився на ряди беріз, не розуміючи, що його так лякає. За кілька хвилин дорога скінчилася невеличким майданчиком, на краю якого, мов сторожа, стояли кілька старих кленів. Екстрасенс розвернувся по колу і, освітивши фарами ворота й садибу пані Катерини за ними, зупинився.

– Це її дім? – вигукнула Ніна в нього за спиною.

– Авжеж.

– Нічогенький будиночок!

Будинок і справді виявився непростим. Це була справжня дворянська садиба, що колись належала польському родові. Можливо, і саме містечко утворилося з села, що свого часу було його власністю. Та Рустем цього не знав. Облуплений фасад сірої будівлі був з двох боків оздоблений вежами під гострокутними дахами. Двоє вікон на другому поверсі кволо світилися крізь штори червонясто-жовтим світлом. Але в холі першого поверху горіло яскравіше світло й завдяки цьому можна було виразно бачити ґанок. Більше ніде не світилося. Дім оточувала груба кам’яна стіна, де-не-де вкрита мохом і в’юнкими рослинами.

«Вона що, сама там живе? – подумав Рустем. – Тут хто завгодно з глузду з’їде!».

І справді, садиба мала страхітливий, навіть містичний вигляд. Коли люди говорять про дім з привидами, зазвичай він уявляється саме таким – у ньому не те що жити страшно, а навіть і переночувати. Тим паче – в самоті.

Рустем припаркував своє авто біля воріт і вийшов, скомандувавши сторопілій Ніні:

– Ходімо!

Екстрасенс дістав із багажника спортивну сумку з реквізитом для вистави й рушив до кутої хвіртки, яку помітив праворуч від таких само залізних воріт. У центрі на них ще був помітний дворянський герб колишніх власників. Ніна досі вовтузилася в машині, щось неголосно бурмочучи. Біля хвіртки не було видно жодних сигнальних пристроїв, щоб сповістити господині про прибуття. Рустем смикнув за ручку, та хвіртка виявилася замкненою. Зсередини видно було засувку, й екстрасенс простромив руку крізь сталеві ґрати, щоб відкрити її. Дотягнутися рукою було складно, тому Рустем припав щокою до холодних ґрат. Відчинивши засувку й повернувшись обличчям до хвіртки, він аж підскочив від несподіванки: просто навпроти в темряві з’явилося обличчя Катерини.

– Рустеме Ібрагімовичу! Чому ж ви не зателефонували? Я б відчинила вам! – з якоюсь дивною самовпевненістю заговорила господиня.

– Та якось…– розгублено відповів Рустем. – Він щосили намагався приховати збентеженість, адже його заскочили зненацька. Екстрасенс завше має бути напоготові. Він посміхнувся й додав м’яко, але зверхньо: – Уже під’їхали, тому й не телефонував.

– Давайте, я вам ворота відчиню, і ви заїдете на територію, – запропонувала Катерина.

– Давайте.

Ніна до того часу лише вийшла з машини.

– Сідай назад! Під’їдемо до будинку.

– Та годі тобі! – Ніна посміхнулася господині. – Я з Катериною дійду, довше бути сідати знову. Ти заїжджай.

Рустем від’їхав трохи назад. Фари освітили відчинені ворота. Дивно, але він не побачив ні Катерини, ані своєї помічниці. У темряві оглядівся навсібіч і вирішив, що жінки десь за кущами. Не надаючи цьому значення, проїхав до будинку, зупинився й заглушив двигун. Коли фари погасли, крізь шибку авто побачив господиню з Ніною, які вже чекали на нього. Рустем вийшов із машини, відчинив задні дверцята й знову дістав свою сумку, яку був закинув туди перед ворітьми.

Обличчя Ніни здалося йому чи то стривоженим, чи ошелешеним. Катерина ж, навпаки, тепер мала більш упевнений вигляд, здавалася врівноваженою – не те що під час прийому. Тоді вона справляла враження знервованої особи, схильної до різких змін настрою від одних крайнощів до інших. Однак тепер жінка поводилася спокійно, не робила різких рухів, говорила повільніше та була більш серйозною і стриманою. Ця метаморфоза викликала думки про підміну. Ніби їх зустрічав двійник Катерини, а не вона сама.

– Як ви доїхали?

Рустем відповів напружено:

– Дякую. Добре, – його мучили підозри, що тут щось негаразд.

З’явилося відчуття, що нічого не вийде й не варто розраховувати на ті десять тисяч. «Добре, що хоч п’ять отримав! Утікай звідси мерщій!» – ніби наказував йому хтось інший, зсередини. Але ще один голос іронічно відповів: «Аякже! Розігнався! Чого ти такий наляканий? П’ять штук поклала, значить, викладе й решту!».

5

Кімната, в якій господиня розташувала Рустема, була просторою і чистою. Тут вочевидь давно ніхто не жив, але, напевне, перед прибуттям гостей кімнату прибирали, ліжко перестеляли. Висока стеля заважала почуватися затишно. Тут ніби бракувало тепла. Тепло наче й було в кімнаті, але тільки сушило подих, при цьому не зігріваючи пальців. Атмосфера здавалася важкою, нежитловою. Навіть сама обстановка ніби намагалася виштовхнути геть, але м’яко й непомітно, невловимо для свідомості. Інтер’єр, розташування вікон – кожна деталь і кожна річ ніби вступала в протиріччя зі своїм призначенням і сперечалася з рештою обстановки. «Не по фен шуй!» – іронічно визначив Рустем причини цього явища. Спробував щось змінити, відчинивши вікно, та за якийсь час стало по-справжньому холодно. Парадоксальним здавалося те, що якби він зараз вийшов надвір, міг би зігрітися в потоках теплого повітря. Чим це пояснити – Рустэм не збагнув, та й не заглиблювався у ці думки, хоча варто було б прислухатися до власних відчуттів і проаналізувати їх. Адже навіть безневинна деталь может часом свідчити про щось недобре.

Екстрасенс уже розіклав на дивані речі зі своєї сумки, коли почувся стукіт у двері. Не чекаючи на відповідь, увійшла Ніна. Відразу сіла на стілець і тихо заговорила, неспокійно озираючись навсібіч:

– Якось не віриться, що Катерина випадково поселила нас подалі одне від одного… Поки дійдеш коридором, стільки дверей…

– Ти себе накручуєш. Я вже не вперше стикаюся з ненормальними… У них у головах багато чого намішано. А ледь почнеш обряди, всі стають шовковими – страх потроху починає діяти. Думаю, все буде добре. – І все-таки Рустэм не зміг приховати занепокоєння.

– А тобі не здається… – Ніна затнулася, – начебто вона з нами якось пограти надумала?

Рустем скептично глянув на помічницю й промовчав. Хвилини за дві, скінчивши розбирати сумку, сів на ліжко, повільно видихнув і мовив:

– Які там ігри? Гроші ж заплатила. Що за гра? Гадаєш, решту не заплатить?

– Ти знаєш, що вона молола, поки ти паркувався? – Ніна заговорила поквапливо, поступово перейшла на шепіт. – Щойно ти сів у машину, вона раптом схопила мене за руку й каже: «А ти навіщо приїхала?». Я їй відповідаю, мовляв, помічниця, разом із магом працюватимемо, сутність виганятимемо з будинку. А вона мені: «Ти ж не екстрасенс!». Я кажу: «Чому це не екстрасенс? Я теж екстрасенс! Ми, кажу, з Рустемом Ібрагімовичем працюємо разом, я теж досвідчений маг!». А вона знову: «Краще б ти не їхала сюди! Рустем і сам упорається! Ліпше збирайся та мерщій додому їдь!». Мене це якось ошелешило. Думаю, чого це вона мене проганяє? Звісно, тебе знають, але ж це не значить, що я теж не можу бути сильним магом? – на частку секунди Ніна замислилася, пригадуючи подробиці й додала: – У неї такий тон був погрозоливий, наче вона зі мною скоїть щось, якщо залишуся…

Рустем знизав плечима.

– Може, якась моя таємна божевільна шанувальниця?.. – він іронічно посміхнувся і з жартівливою погрозою в голосі додав: – Убити тебе намислила з ревнощів! Ось і поселила подалі, щоб я нічого не почув уночі!

– Що ти таке кажеш? Тьфу-тьфу-тьфу! – забобонно відмахнулася Ніна.

Екстрасенс посміхнувся, заспокоюючи помічницю. Він і справді жартував над її страхами.

– Та не турбуйся ти! Вона вочевидь не агресивна. Я людей знаю. Це жінка інтелігентна. Радше сама боїться обману, тому й вигадує різні способи перевірки. Намагається зрозуміти, як ми працюватимемо, не уявляючи при цьому, що їй може дати наша робота. Не турбуйся! З такими людьми слід триматися обачно. Але не варто очікувати підступу. Її потрібно відволікти, змусити викласти певну інформацію, можливо, не відому нам, і це її переконає, зробить довірливішою. Якщо не зробити цього, вона знайде привід для сумніву. І не побачимо ми тоді решти грошей. А, може, ще й через аванс будуть неприємності. Тому маємо її переграти – Рустем був задоволений своїми висновками. – Зробимо так: завтра ти залишайся з нею в будинку та готуйся до вечірнього обряду, приглянь за нею. А їй скажи, що я поїхав готуватися. Медитувати, наприклад. Я ж поїду в місцеву поліцію та постараюся дізнатись якомога більше. Там точно щось має бути, адже, як мінімум, у неї чоловік зник. Вона говорила, що поліція була в домі й нічого не знайшла. І якщо вірити її словам, то й не лише чоловік, а її друзі. Загалом, іди спати, нічого не бійся, поки що підіграємо їй.

6

– Нічого собі! Рустам Корай! Так незвичайно бачити вас не по телевізору!

– Рустем…

– Перепрошую?

– Мене звуть не Рустамом, а Рустемом!

– Ой, вибачте. Ім’я незвичне для українського вуха. – Доглянутий чолов’яга скинув посмішку з обличчя, на мить скривджений тим, що його виправили. Це був начальник місцевого відділку поліції, до якого Рустема привів черговий зі словами: «Глянь, Петровичу, хто зі мною!» – Що ж привело вас у наші краї? Справу якусь розслідуєте?

Рустем посміхнувся, намагаючись допомогти чоловікові зрозуміти, що скривдити його не хотів, тому відповів приязно:

– У справі… Цього разу як приватна особа, без телебачення, але справа дуже серйозна. До вас по допомогу прийшов. Ви тут, напевне, все знаєте?..

Містечко, в якому опинився Рустем, було тихе та спокійне. Люди тут мешкали теж тихі й спокійні. Здебільшого. Звісно, траплялися інциденти, що вимагали втручання поліції, але, як правило, то були бійки між п’яними сусідами, молодіжне хуліганство, крадіжки. Кілька років тому сталося вбивство – чоловік застав дружину з коханцем, застрелив обох із рушниці. Але прибуття в містечко такого відомого екстрасенса, як Рустем Корай, викликало у Павла Петровича неабияке зацікавлення. Він відразу вирішив, що справа, якою займається Рустем, можливо, виявиться резонансною, і це надасть йому шанс засвітитися десь у столиці. Чи хоча б у Львові. А якщо навіть і ні, то й саме спілкування з Рустемом, передачі з участю якого так любить дивитися по телевізору його дружина, викликало у Павла Петровича відчуття, подібні до захвату. Допомогти він не відмовився, та коли Рустем запитав про дім Катерини, ентузіазм начальника згас, натомість його опанувала тривога. Екстрасенс це відразу помітив. Уже дорогою до дільниці він обмірковував варіанти розвитку подій, аби мати можливість вчасно зреагувати, тому й зреагував цілком правильно:

– Пане начальнику, Павле Петровичу… Як я вже сказав, прибув сюди за викликом приватної особи. Розумію, що, напевне, в будинку пані Катерини сталися певні події, які ви не змогли пояснити. Я вам обіцяю, що не привертатиму уваги вашого керівництва до цієї справи, не звертатимуся до нього, але якщо з’ясується щось, варте заохочення, не приховуватиму вашої неоціненної допомоги!

Начальник поліції за вдачею був людиною відкритою і привітною. Якщо його трохи розворушити, показати, що думки його відомі, він залюбки викладе карти на стіл. Та якщо виявиться, що Павло Петрович думає про інше, він викладе свої карти ще швидше. Рустем цього не передбачив, але йому пощастило.

– А якщо… Від вас, Рустеме, нічого не залежатиме? – запитав Павло Петрович і, не дочекавшись відповіді, продовжив: – Від цієї пані Катерини можна очікувати чого завгодно! Я шість років тому сів у це крісло, а попередній начальник написав рапорт за власним бажанням, але без власного бажання! Тому, що просто не зміг знайти труп. А далі ще один. І знову люди зникли у неї , а не знайшли нічого! Я заступив на посаду, і ще п’ять років за це відповідав. На нервах постійно. А раптом і мене витурять? Мені до пенсії три роки лишилося! Нібито вже рік усе спокійно, аж тут ви! Як приватна особа! Добре, що хоч як приватна. Ви, Рустеме, знаєте що? Сьогодні ж із її будинку виїжджайте! Негайно! Я навіть місце в себе вам виділю, – ця думка дуже сподобалася начальникові. – От зрадіє моя жінка! Так! Я зараз машину вам організую, поїхали по речі, – Павло Петрович скочив зі стільця й рушив до виходу, вже готовий разом із Рустемом їхати до будинку пані Катерини.

– Павле Петровичу, та що ви! Я так не можу!

– Як це «не можу»? – розгубився начальник поліції.

– Не зможу виконувати свою роботу, якщо переїду з її будинку! Я маю перебувати там!

Павло Петрович обурено підвищив голос:

– Та ви хоч розумієте… – він затнувся, але таки продовжив. – Ну, а якщо й ви зникнете? Ви! Та з мене ж тоді справді три шкіри спустять! Де ж мені потім ще й вас шукати? Що робити? Ні, не буде цього! Поїхали! Через три роки приїздіть, я вийду на пенсію, й тоді робіть собі, що хочете!

– Стривайте! Павле Петровичу! Сядьте, будь ласка! – Рустем м’яко, але впевнено всадовив начальника назад за його робочий стіл, і той послухався, розуміючи, що силоміць нічого з ним не вдіє, доведеться домовлятися. – Послухайте мене, – вів він далі, – я вже тут і маю виконати свою роботу. Якщо ви мені розповісте всю історію, нічого для вас не зміниться. І якщо я… – Рустем скептично посміхнувся, хоча тривога поліцейського збудила в ньому приглушений страх, – якщо я маю зникнути, то це станеться в будь-якому випадку. Але! Якщо допоможете мені, то виявите себе як значно кращий начальник, ніж ваш попередник! Може, й на посаді вас підвищать, а там, гляди, й на пенсію не потрібно буде поспішати, адже путі Господні невідомі! Попрацюєте ще на гарній посаді. Та й пенсія буде вища. – Рустем заговорив упевненіше, відчуваючи, що спіймав начальника поліції на гачок. – Врешті-решт, і я не абихто! І не такі справи розплутував! Невже ви вважаєте цю справу складнішою за ті, що показують по телевізору?