Останній шифр із російським алфавітом відрізнявся від попередніх тим, що як шифропозначення в ньому були використані не букви якого-небудь алфавіту, а числа. Розглянемо ще декілька шифрів раннього типу.

«Азбука, данная из государственной коллегии иностранных дел 3 ноября 1721 г. камер-юнкеру Михаилу Бестужеву, отправленному в Швецию», призначалася для шифрування листів Бестужева до Петра I і у КЗС. Алфавіт у цьому шифрі був російський із простою буквено-цифрово-значковою заміною без ускладнень. Ця і багато інших «азбук» зберігалися в конвертах, на яких були написи про те, для яких цілей призначався даний шифр.

Шифри для листування з царем або КЗС в обов'язковому порядку вручалися всім, хто прямував за кордон з державним дорученням. Це могли бути як дипломати, так і не дипломати. Наприклад, збереглася «азбука для переписки с господином бригадиром и от гвардии майором Семеном Салтыковым, который отправлен к его светлости герцегу Мекленбургскому. Дана Салтыкову 1 декабря 1721 г.».

Збереглися і шифри канцлера Р.І.Головкіна. Так, шифри, якими користувався канцлер у 1721, 1724 і 1726 роки для листування з різними державними діячами, були підшиті в один зошит. У кореспондентів Головкіна були перші примірники цих шифрів, у канцлера – другі. У цей зошит було включено 17 шифрів. Серед них «Азбука Олексія Гавриловича Головкіна», «Азбука князя Бориса Івановича Куракіна», «Азбука Олексія Бестужева», «Азбука губернатора астраханського пана Волинського», «Азбука Флоріо Беневені» тощо.

Всі ці шифри побудовані однаково, хоча і мають деякі особливості. Так, в «Азбуці Головкіна» російський алфавіт, де кожній приголосній букві відповідало по одному шифропозначенню, а голосній – по два, одне з яких – буква латиниці, а інше – двозначне число. Цікаво, що на відміну від багатьох інших шифрів, цей шифр написаний не в горизонтальних рядках, а по вертикалі у два стовпці. В ньому було 5 пустушок (букви кирилиці), як помічено: «пустые между слов дабы растановок не знать». Крім того, були особливі, також буквені позначення для ком і крапок. Таких позначень було також п'ять.

Як умовні позначення використовувалася ціла система цифр, ідеограм, особливих значків, спеціально складених алфавітів. Так, у шифровках Петро І зображував ім'я українського гетьмана Івана Мазепи у вигляді сокири й шибениці після того, як той перейшов до шведського короля Карла XII у жовтні 1708 року, а керівника повстання в 1707—1709 років К. Булавіна – у вигляді шибениці.

Петро І приділяв особливу увагу надійній розсилці шифрів і ключів до них. Він писав одному зі своїх послів: «При этом посылаем к Вам ключ, и ежели посланный здорово с ним поедет, и о том к нам отпиши, дабы мы впредь нужные письма могли тем ключом писать и посылать». За указом Петра І кур'єр повинен був «как можно меньше знать, что он перевозит, и быть довольным оплатой своего труда». Самому ж кур'єру наказувалося: «…отнюдь ничьей грамотки не распечатывать и не смотреть».

Отже, документи свідчать, що в петровську епоху центром, де створювалися шифри, де вони вручалися або звідки вони розсилалися кореспондентам, був спочатку Посольський наказ, потім Посольська похідна канцелярія, а з 1720 року – Перша експедиція КЗС.

Вся діяльність з виготовлення шифрів здійснювалася під безпосереднім керівництвом самого імператора, канцлера і віце-канцлера. Як у майбутньому в КЗС, вже в Посольському наказі існував спеціальний штат, якому доручалося зашифровувати і розшифровувати листування. Текст, який підлягав зашифруванню, переписували належним чином дяки Посольського наказу, а потім перекладачі і секретарі Колегії закордонних справ. Вони ж здійснювали й розшифрування листів.

У ділових паперах нерідко вживалося слово «переклад», коли мова йшла про розшифровані листи, і згадувалися «перекладачі» – особи, що займалися не тільки власне перекладом кореспонденції, але й її розшифруванням. У Посольському наказі, наприклад, перекладачем польських листів був Голембовський. Він же «перекладав», тобто розшифровував листи, написані тайнописом, які приходили з Польщі. П.П.Шафіров, посилаючи Головкіну листа польських міністрів, писав: «А цифирь такая, чаю, есть у Голембовского».

Ключ до шифру вручали безпосередньо тій особі, з ким належало листуватися. Проте частини ключа могли пересилатися з нарочними. Для цього їх упаковували в конверт, який опечатувався декількома сургучними печатками. На конверті іноді писалося ім'я нарочного. Так, у 1709 році Я. У. Полонському було доручено стежити за рухом війська бобруйського старости та не допускати його до з'єднання з корпусом шведського генерала Крассау. Полонський був зобов'язаний застосовувати шифр. «При этом посылаем к Вам ключ, – писав Петро, – и ежели сей посланный здорово с ним поедет, и о том к нам отпиши, дабы мы впредь нужные письма могли тем ключем писать и посылать».

Повідомлення кореспондентів, отримані КЗС, читалися секретарями експедиції при отриманні їх з пошти, написані шифром розбиралися ними або підпорядкованими ним нотаріусом-реєстратором, канцеляристом і копіїстами. Після цього секретарі були зобов'язані, якщо президента і віце-президента в КЗС не було, посилати ці реляції до них додому, а під час засідань КЗС про них доповідати, записувати резолюції, що накладалися на них, і складати у відповідь рескрипти.

Ці рескрипти прочитувалися на наступному засіданні, причому, згідно з наказом від 5 квітня 1716 року, і чорнові їх списки, і переписані начисто підписувалися всіма членами КЗС та скріплялися секретарем. Потім текст рескрипту зашифровувався та направлявся у відповідну адресу з кур'єром. Вся робота КЗС була строго регламентована. Вхід в апартаменти КЗС дозволявся тільки особам, що там служили. Інструкція від 11 квітня 1720 року, в якій було встановлено побудову КЗС, закінчувалася приписом, як зберігати державні печатки і «цифирные азбуки».

Для збереження листа в таємниці застосовувалися відповідні охоронні заходи. Так, лист Петра I до Огильві від 17 лютого 1706 року супроводжувався таким записом: «Февраля в 17 день цыфирью Реновою. А посланы в 22 день; замешкались за тем, что азбуку переписывали и в пуговицу вделывали. Посланы с маером Вейром».

Посилалися в КЗС такі азбуки в конвертах, які опечатувалися червоними сургучними печатками, однак не державними, а особистими відправників. Пересилали шифри досить часто, адже термін їх дії був обмежений і документи, що вийшли з дії, направлялися в КЗС.

Постійно шифроване листування здійснювалося з дипломатичними представниками Росії за кордоном, зокрема: при віденському дворі – Голіциним, Урбіхом, Беклемішевим, Веселовським; при прусському дворі – з Льотом, а потім з Головкіним. Спеціальні шифри для листування з російським двором мали: Матвеєв – посол в Англії, Голландії, Австрії; Куракін – посол в Римі, Лондоні, Нідерландах, Ганновері, Парижі, і багато інших дипломатів, чиї шифри збереглися.

Часто зашифровувалися листи й коронованих кореспондентів – польського короля Августа II, прусського короля Фрідріха, хоча частіше це листування вели міністри і вельможі союзних держав: саксонську – Арнштедт, Флемінг, польську – Шембек, Синявський, Шанявський, Денгоф, данську – Юст Юль. Листування це стосувалося питань міжнародної політики, укладання союзних договорів і військових питань. Шифроване листування прусського короля знаходилося в руках його міністра Кайзерлінга. Існувало таємне листування Росії і Молдавії. Відомі шифровані листи господаря Михайла Раковіци, молдавського «посланця» Георгія Кастріота. Короткочасні дипломатичні місії також супроводжувалися врученням таємної «азбуки» особі, що прямувала з Росії за кордон.

Вищий командний склад армії і флоту також мав шифри для листування з царем. Відомі шифровані листи Петра I до адмірала Апраксіна, фельдмаршала Огильві, фельдмаршала Шереметєва, фельдмаршала-лейтенанта Гольца та їх шифровані відповіді. При цьому Петро І приділяв велике значення якості тайнопису. Так, цар з невдоволенням повідомляв фельдмаршалу Огильві: «Цыфирь вашу я принял, но оная зело к разобранию легка».

У своєму листуванні кореспонденти використовували шифри, призначені для шифрування листування на різних мовах. В основному, у цей період застосовувалися так звані російські, німецькі і французькі шифри, в яких як шифровеличини використовувались букви, склади, слова, словосполучення відповідно російські, німецькі, французькі. Петро I особливо часто використовував французькі шифри.

У одному з листів Огильві скаржився Головкіну, що не зумів прочитати присланих розпоряджень Петра: «Французские цифирные грамотки нихто читать не может, тако не знаю, что на них ответствовать. Прошу. до извольте мне на все мои письма ответ учинить немецкою цифирью, ибо той францужкой нихто не разумеет». Такі ж скарги Огильві адресував і Петру: «… никого здесь нет, который бы французское ваше мог разуметь, понеже Рен ключ от того потерял… Изволте ко мне через цифирь мою писать, чтоб я мог разуметь…».

Петро пояснив, чому він перейшов у листуванні тайнописом з німецької мови на французьку: «Французскою азбукою к вам писали для того, что иной не было. А которую вы перво прислали, и та не годна, понеже так, как простое письмо, честь можно. А когда другую прислал, то от тех пор ею, а не французскою к вам пишем. А и французской ключ послан».

Вручалися шифри для таємного листування і особам, що отримували спеціальне військове завдання від царя. Найбільш близькою особою до Петра I, як відомо, був Меншиков, якому після Полтавської перемоги цар присвоїв чин генерал-фельдмаршала. Шифроване листування між Петром I і Меншиковим стосувалося надзвичайно важливих питань. Так, Петро I у січні 1708 року послав Меншикову шифроване «Рассуждение», яке розглядалося на військовій раді у місті Вільно 3 лютого, і просив його висловитися з даного питання. У іншому випадку Петро вимагав, щоб Меншиков зі свого боку прислав «Рассуждение» цифрою.

Меншиков, у свою чергу, листувався таємною азбукою і з дипломатами Долгорукими, і з підпорядкованими йому особами – генерал-майором Волконським, Боуром, Кропотовим і іншими. Комендант Полтави Келін отримав 19 червня 1709 року, тобто за тиждень до Полтавської битви, шифрований лист Петра I, відправлений до нього в шести примірниках. Цар писав: «Когда сии письма получите, то дайте в наши шанцы сегодня знак, не мешкав, однем великим огнем и пятью пушечными выстрелами рядом… что вы те письма получили».

Таким чином, військова шифрована кореспонденція супроводжувалася ще й умовною сигналізацією. Самі листи пересилалися в порожнистих бомбах, оскільки облога шведами Полтави не давала можливості листуватися іншим чином. Через 2 дні, 21 червня, Келін зумів повідомити Меншикова у шифрованому листі про тривогу, що спостерігалася у Полтаві, у шведському таборі та про перегрупування військ ворога у зв'язку з переходом російської армії на правий берег Ворскли.

Листування, що стосувалося важливих внутрішньополітичних питань, також шифрувалося. Так, спеціальний шифр був розроблений для листування про повстання на Доні у 1707—1708 роках. Ключ до цього шифру мали: Петро I, що стежив за ходом повстання, Меншиков – командувач кавалерією, адмірал Апраксін, який вів будівництво гаваней і флоту на півдні Росії, де розвивалося повстання, підполковник Преображенського полку Долгорукий, призначений начальником всіх озброєних сил, виставлених проти повстанців, і азовський губернатор Толстой, якому була підпорядкована територія, де знаходився оплот від турецької небезпеки – Азовська фортеця.

Таємне листування, для якого були розроблені особливі шифри, велося з адміністраторами прикордонних районів і губерній – з київським губернатором Голіциним і обер-комендантом Нарви Наришкіним.

У 1711 році для внутрішнього управління державою був створений Сенат. Дуже скоро після цього Петро I почав шифрувати свої листи Сенату. Зашифровані частини цих листів зазвичай стосувалися військових питань.

Таким чином, можна сказати, що урядове, загальнодержавне шифроване листування в петровську епоху активно велося у сфері зовнішньої політики та дипломатії, військової діяльності та вирішення внутрішньополітичних питань.

Разом із тим, Петро чудово розумів, що Росія в значній мірі відстала від провідних європейських держав у сфері криптології, тому ліквідувати це відставання можливо було лише перейнявши європейські шифросистеми та запросивши провідних криптологів Європи для роботи в Росії. Спочатку вибір Петра зупинився на одному з кращих фахівців у цій сфері того часу – Лейбниці, однак через смерть останнього криптослужба Росії ще впродовж довгого часу не могла досягти європейського рівня.

3. «Чорний кабінет» XVIII ст.

У часи перебування на російському престолі Катерини I віце-канцлером Росії і, отже, керівником її криптослужби став Андрій Іванович Остерман (1686—1747). У 1708 році він був прийнятий в число перекладачів Посольського наказу та служив у Похідній канцелярії царя. У липні 1710 року він був посланий до прусського і данського королів. Після повернення до Росії він був призначений секретарем Посольської канцелярії.

В утвореній у 1720 році КЗС він зайняв місце таємного радника канцелярії. Посидючість, працьовитість, дипломатичне мистецтво і знання досконало 4-х європейських мов зробили його незамінним для імператриці. 24 листопада 1725 року вона нагородила Остермана званням віце-канцлера з чином дійсного таємного радника, а на початку наступного року він був призначений членом Верховної таємної ради. У листопаді 1726 року Остерман став головним начальником над поштою (пошт-директором), а 1 січня 1727 року отримав орден Андрія Первозванного.

У створеному 10 листопада 1731 року Кабінеті Міністрів барон Остерман набув першорядного впливу на справи.

Після смерті канцлера Головкіна Остерман отримав звання першого кабінет-міністру та, не зважаючи на відносини, що загострилися між ним і Біроном, зберіг міцне положення при дворі. Імператриця Анна Іоанівна в скрутних випадках радилась з ним, тому сучасники називали його «оракулом» цариці, «душею» кабінету.

При Остермані криптологи Колегії закордонних справ продовжували роботу відповідно до вже сталих традицій. Наукова думка не стояла на місці, постійно велися пошуки нових шифрів. Такими новими шифрами були спочатку алфавітні, а потім неалфавітні коди. У цих кодах словникові величини вміщувалися у декілька розділів: алфавіт, склади, «суплемент», «счёты», «месяцы».

Алфавіт у цих шифрах міг бути російський або латинський, залежно від того, на якій мові писалося повідомлення. Склади постійні та характерні для кожної мови, тому ці розділи шифрів для кожної мови були однакові. Наприклад, для російських шифрів це були: ба, бе, би, бо, бу, би, бя, ва, ве, ви, в, ву, ви, вя тощо.

«Суплемент» був достатньо великий і включав не тільки необхідні імена цар-ствених персон, державних діячів («персони») і географічні найменування, як це було раніше, але й іншу активну лексику. У цей розділ, наприклад, могли входити слова: домагання, схильність тощо.

Розділ «счёты», або як його ще називали «исчисления», як правило, у всіх кодах був однаковий. Він включав такі величини: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 0, 00, 000, 0000, 00000, мільйон. Іноді цей розділ якось доповнювався, наприклад, могли бути додані числа 50 000 і 100 000.

Місяці також перераховувалися в особливому розділі, і майже у всіх шифрах це пояснювалося так: «Месяцы для того особливыми литерами изображены, чтоб оные употреблять, когда в контексте нужда востребует, а инако в обыкновенном месте датума писать не надлежит».

За рідкісним винятком шифропозначення – це арабські цифри. Цифри-шифропозначення для різних частин словника завжди мали відмінності. Наприклад, якщо для алфавіту вони могли бути одно-, дво-, тризначні, то для «суплемента» тільки три- або чотиризначні, а для інших частин (месяцы, счёты) тільки чотиризначні. Крім того, могли бути й інші відмінності. Так, якщо для алфавіту і «суплемента» шифропозначеннями могли бути різні числа, то для інших розділів – лише числа, що закінчувалися нулями: 700, 750, 720, 4000 тощо. Взагалі для кожної подальшої частини словника характерна була все зростаюча значність шифропозначень.

Ці шифри мали велику кількість пустушок, що вводилися з метою ускладнення шифру. Могли вводитися помилкові додаткові цифри, що також не мали сенсу, але не входили до числа пустушок. У правилах користування шифрами, хоча вони були ще дуже короткі, явно проступала тенденція до використання при шифруванні навіть невеликих текстів значної частини або навіть більшості словарних величин. Як шифропозначення використовувалися майже виключно цифри на відміну від шифрів першої чверті століття, коли в цій ролі частіше виступали різні ідеограми. У новому типі шифрів вони застосовувалися вкрай рідко та лише для позначення «персон».

Проте разом із цими шифрами продовжували активно використовуватися і шифри старих зразків, в яких був лише алфавіт із шифропозначеннями, – цифрами, буквами або химерними старовинними ідеограмами, такими, наприклад, як у ранній «цифирной азбуке» для листування з Григорієм Волковим і князем Куракіним.

Розробники шифрів у цей період вже знали, що частота використання голосних букв у мові вища, ніж приголосних. Тому в 1730-1740-і роки в нових шифрах голосним обов'язково відповідало по декілька шифропозначень, приголосним – одно-два. Спостерігалися спроби запису шифротексту без розділень шифропозначень крапками (що раніше було абсолютне виключено) або з розділенням їх фальшивими крапками. Спосіб розшифрування в правилах обмовлявся заздалегідь. Приклад такого зашифрування наведений у «цифирной азбуке» для листування з державним віце-канцлером графом Воронцовим.

Це був шифр простої заміни, де буквам кирилиці відповідали двозначні цифрові шифропозначення, причому голосним додано по шість шифропозначень, приголосним – по два. У правилах сказано: «Сею цифирью писать двояким образом, без точек, и с фальшивыми точками, которые как бы расставлены не были, токмо для разбору всегда по два номера брать надлежит».

Шифропозначення в цей період вибиралися завжди за певними порядковими алфавітними схемами, що, зазвичай, не сприяло надійності шифрів. Наприклад, цей шифр виглядав так:

А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У…

11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29…

40 57 58 59 60 41 74 75 42 80 81 82 83 43 44…

62 …. 63 …. 64 ….. 65 …. 66…

85 …. 86 …. 87 ….. 88 …. 89…

99 …. 98 …. 97 ….. 96 …. 95…

56 …. 55 …. 54 ….. 53 …. 52…

Слово «УЖГОРОД» можна зашифрувати таким чином: 441.7592.426.5.315; 8.974.1.488.266.560 тощо.

З початку 1730-х років у Росії спостерігався перехід від алфавітних кодів до неалфавітних. У алфавітних кодах відкритий текст і шифропозначення (власне код) нумерувалися паралельно один одному. Відхилення від цього порядку хоча і були, але практично дуже незначні і мало впливали на підвищення надійності або, як прийнято говорити, стійкості коду. Мабуть, розробники шифрів відзначили, що такий паралелізм істотно полегшував відновлення відкритого тексту і самого коду, оскільки правильне вгадування деякого числа шифропозначень дозволяло упорядкувати в алфавіті шифропозначення інших словарних величин.

Зрозуміло, що уникнути такої слабкості коду можна було шляхом перемішування шифропозначень. У цих випадках для полегшення процесів зашифрування та розшифрування необхідно було скласти «шифрант» і «дешифрант» – частини коду, призначені відповідно для зашифрування та для розшифрування. У шифрантів алфавітному порядку розташовувалися елементи відкритого тексту (шифровеличини), тобто букви, склади, слова, словосполучення, а у дешифрантів порядку зростання – шифропозначення, якщо вони були цифрові. Якщо ж вони були буквені, то у дешифранті шифропозначення також розташовувалися в алфавітному порядку. Проте в шифрах цього другого типу буквені шифропозначення були вкрай рідкісні, вони траплялися лише іноді в окремих частинах шифрів, наприклад, у суплементі.

У цей період у розробників шифрів з'явилося явне прагнення додати кожній букві алфавіту у шифрі якомога більше шифропозначень. Проте всі ці шифропозначення мали одну дуже велику ваду: вони писалися підряд, що давало змогу легко їх розкрити. Так, наприклад, «цифирная азбука» для листування з бароном Кейзерлінгом, відправленим до Польщі у грудні 1733 року, мала такий вигляд:

А 11 12 13 14 15

В 16 17 18 19 20

…

Z 131 132 133 134 135

У невеликому суплементі цього шифру кожній величині відповідали по два шифропозначення, вибрані підряд у числовому ряду тризначних цифр: 260, 261 тощо.

А у ще одному шифрі камергера графа Льовенвольда кожній букві латинського алфавіту відповідає навіть по 10 шифропозначень:

А 12 13 14 15 16 17 18 19 20 321

В 21 22 23 24 25 26 27 28 29 332

С 30 31 32 33 34 35 36 37 38 343 тощо.

У невеликому суплементі два тризначні цифрові шифропозначення, додані кожній словарній величині, також вибрані підряд. Крапкам і комам відповідали тризначні шифропозначення. Таким чином, традиція вибору різних шифропозначень для різних частин шифру, що склалася у петровську епоху, знайшла своє продовження у цьому другому типі шифрів XVIII ст.

Однотипні по суті, ці шифри другого типу зовні могли оформлятися по-різному. Так, в одних випадках шифрант і дешифрант могли поміщатися на одному розвороті великого листа паперу. У інших випадках шифрант міг виділятися окремо і був листами, зшитими нитками в зошит, а дешифрант писався на окремому розгорненому листі. В обох випадках у шифранті шифровеличини могли поміщатися по-різному: або в порядку алфавіту з виділенням крапок і ком окремо в кінці, або по розділах (словник, складова таблиця, алфавіт, числа – «счёты», календар – «месяцы», пустушки). В цей же час почали поміщати у шифрант, а часто і у дешифрант, правила користування шифром. Ці правила пояснювали ті ускладнення, ті хитрощі, якими відрізнявся даний шифр.

Розглянемо деякі найбільш характерні зразки таких шифрів того часу.

У 1735 році резидент Олексій Вешняков прислав у КЗС «цифры, которыми он корреспондует с генералитетом и министрами российскими, обретающимися при чужестранных дворах».

Цифра оформлена у вигляді прошитого нитками зошита. На першій сторінці – заголовок: «Цифирь секретная, посланная к ея императорского величества господам министрам в Лондон и Дрезден». Вся сторінка розбита на три вертикальні графи. Перша графа – «Алфавит для сложения». У цю графу поміщені букви російського алфавіту, яким відповідають двозначні цифрові шифропозначення (довільні). Сюди ж поміщені в алфавітному порядку найбільш вживані прийменники, займенники, частинки: въ, ізь, як тощо.

Друга графа – «Разные знаменования» – містила словник шифру. Цікаво, що разом з тим, що кожному шифропозначенню могли відповідати, як завжди, по одній словниковій величині (наприклад, 100 – «Ея Императорское Величество», 199 – «двор Ея Императорского Величества»), деяким з шифропозначень відповідали цілі групи словникових величин, необхідні величини з яких вибиралися відповідно до контексту (наприклад: 198 – Англійський король, двір, Англія).

Третя графа – «Для разбору» – дешифрант. На другому листі тут приведені «Изъяснения для употребления сей цифири».

В «Изъяснениях» розкриті хитрощі цього шифру. У шифропозначеннях відсутні цифри 3 і 7, тобто може бути 46, але не 47, 36 тощо. Самі по собі будь-які двозначні або тризначні цифри, що містять 3 і 7, служили для позначення ком і крапок. При цьому рекомендувалося: «Мешать оныя между всеми как в десятичных, так и в сотенных, яко прибавкою оных число умножится. Следственно знаменательное скроется так, что никакая комбинация открыть не может. Например: А – 29 можно представить: 729, 279, 297 или 329, 239, 293. Сим образом на всяку литеру, по малой мере, шесть номеров, которы знаемы будут токмо тому, кто ведает, что 3 и 7 ничего тут не значатъ. Следственно, яко оне бы не были, но едино 29 будет видеть».

Писати рекомендувалося всі цифри як без вставок, так і зі вставками підряд «без роставок буква от буквы и речь от речи». Особливо рекомендував автор шифру вводити «смешения с 3 и 7» при зашифруванні по буквах, де шифропозначення -двозначні («от большей части десятеричных надлежит мешать с пустыми»), бо «когда в 10 строках один номер чаще найдется, то можно догадаться, что гласная буква или какое обыкновенное частое окончание, но расставливая всякой пятою на преди, в средине или на конце прибавлять. Как явствует в следующих двух примерах в цифири сей речи, сей образец есть неразборимый, ежели будет писана смешением пустых прилежно».

<1 2 3 4 >

На страницу:

Перейти

2 из 4