Американська криптологія. Історія спецзв'язку

Важливість винаходу Вернама полягала в тому, що більше не потрібно було здійснювати зашифрування й розшифрування секретних повідомлень у вигляді окремих операцій. Відкритий текст входив в апарат, що знаходився у відправника повідомлення, і такий же відкритий текст виходив з апарата, що належав одержувачу цього повідомлення. А якщо хто-небудь перехоплював це повідомлення на шляху проходження від відправника до одержувача, то в його розпорядженні виявлялася нічого не значуща послідовність «плюсів» і «мінусів». Тепер, щоб зашифрувати, передати, прийняти та розшифрувати повідомлення, було потрібно прикласти не набагато більше зусиль, ніж при відправленні повідомлення відкритим текстом.

Основна перевага винайденого Вернамом методу засекречування повідомлень полягала не в механічному шифруванні відкритого тексту з наступною печаткою результату на папері, що було здійснено ще на початку 70-х років XIX століття французами Емілем Вінеєм і Жозефом Госсеном. Вернам уперше зумів поєднати два процеси – шифрування та передачу повідомлення. Він створив те, що згодом назвали лінійним шифруванням, щоб відрізняти його від традиційного попереднього шифрування. Вернам звільнив процес шифрування від кайданів часу й помилок, виключивши з цього процесу людину. Видатний внесок, зроблений Вернамом у практику шифрування, полягає саме в тому, що він привніс у шифрувальну справу автоматизацію, що вже встигла до початку XX століття послужити людям у багатьох сферах їхньої діяльності.

Навколо ідеї, висловленої Вернамом у колі колег, моментально розгорнулася активна діяльність. Спочатку Вернама змусили викласти цю ідею в короткій записці, яка була датована 17 грудня 1917 року. Компанія «AT&T» повідомила про винахід Вернама американське військово-морське відомство, з яким вона підтримувала тісне співробітництво. 18 лютого 1918 року відбулася нарада, у якій взяли участь Вернам і інші інженери з телеграфного відділення компанії «AT&T», з одного боку, і військові моряки, з іншого.

27 березня ці ж інженери зустрілися зі своїми колегами з американської компанії «Вестерн електрик», виробничої філії «AT&T», і домовилися з ними про виготовлення перших двох лінійних шифраторів із використанням якомога більшої кількості стандартних деталей. У лабораторії «Вестерн електрик» виготовлені шифратори були приєднані до телетайпів і здійснені перші іспити процесу, що назвали «автоматичним шифруванням». Усі пристрої, що входили до його складу, працювали без збоїв. Компанія «AT&T» проінформувала про цей факт майора Джозефа Моборна (1881—1971), що займав тоді посаду начальника відділу науково-дослідних і конструкторських розробок військ зв'язку Армії США.

Невирішеним залишалося всього одне питання – звідки брати «гаму». Спочатку «гама» для пристрою Вернама являла собою склеєні петлею короткі перфострічки, на які були набиті знаки, витягнуті навмання з різних відкритих текстів. Інженери компанії «AT&T» майже відразу звернули увагу на істотні вади такого процесу «автоматичного шифрування», пов'язані з недостатньою довжиною «гами». Тому, щоб ускладнити криптоаналіз, вони зробили перфострічки з «гамою» більш довгими. Але тоді ці перфострічки стало занадто важко використовувати.

Вернам запропонував підсумовувати дві короткі, що мають різну довжину «гами» таким чином, начебто б одна «гама» шифрувала іншу. Отримана в результаті так звана вторинна «гама», яка мала значно більшу довжину, ніж дві вихідні первинні «гами», що були використані для її генерації, була застосована для зашифрування відкритого тексту. Наприклад, якщо одна закільцьована стрічка мала 1000 знаків, а інша – 999, то дане розходження в довжинах усього в один знак давало 999 000 комбінацій, перш ніж результуюча послідовність повторювалася.

Однак Моборн розумів, що навіть удосконалена система Вернама дуже вразлива для криптоаналізу. У свої 36 років майбутній начальник військ зв'язку США Моборн був неабияким криптоаналітиком. Він ґрунтовно вивчив криптоаналіз в армійській школі зв'язку та був добре обізнаний з останніми досягненнями в цій сфері. Більш того, за кілька років до описуваних подій Моборн сам брав участь в одній науково-дослідній роботі, у ході якої фахівці з армійської школи зв'язку зробили висновок про те, що єдиною стійкою «гамою» була така, що порівняна по довжині з самим повідомленням. Будь-яке повторення в «гамі» піддавали величезному ризику отримані за її допомогою криптограми та, скоріше за все, привели би до їх розкриття.

Проведений Моборном аналіз системи «автоматичного шифрування» ще більше переконав його в цьому. Він зрозумів, що не має ніякого значення, чи знаходяться повторення в межах однієї криптограми чи вони розподілені по декількох, чи виходять вони шляхом комбінування двох первинних «гам», чи в результаті простого повторення в єдиній довгій «гамі». Важливим було те, що в «гамі» повторень не повинно бути ні за яких умов. Необхідно, щоб вона була зовсім унікальна й максимально хаотична.

Усвідомивши це, Моборн об'єднав властивість хаотичності «гами», на що спирався Вернам у своїй системі «автоматичного шифрування», із властивістю унікальності «гами», виробленою криптографами армійської школи зв'язку, у системі шифрування, що нині прийнято називати «одноразовим шифроблокнотом». Одноразовий шифроблокнот містив випадкову «гаму», що використовувалася тільки одного разу. При цьому для кожного знака відкритого тексту передбачалося використання абсолютно нового знака «гами», який не піддавався прогнозуванню.

Це була стійка шифросистема. Переважна більшість систем шифрування були абсолютно стійкими лише на практиці, оскільки криптоаналітик міг знайти шляхи їхнього розкриття при наявності в нього визначеної кількості шифротексту та достатнього часу для його дослідження. Одноразовий же шифроблокнот був абсолютно стійким як у теорії, так і на практиці. Яким би довгим не був перехоплений шифротекст, скільки б багато часу не приділялося на його дослідження, криптоаналітик ніколи не зможе розкрити одноразовий шифроблокнот, використаний для одержання цього шифротексту. І ось чому.

Розкриття багатоалфавітного шифру означало об'єднання всіх букв, зашифрованих за допомогою одного шифроалфавіту, у єдину групу, яку можна вивчати на предмет виявлення її лінгвістичних особливостей. Методи такого об'єднання могли бути різними в залежності від виду «гами». Так, метод Казиського полягав у виділенні ідентично «гамованих» букв відкритого тексту при повторюваній «гамі». Зв'язна «гама» могла бути розкрита шляхом взаємного відновлення відкритого тексту та «гами». А «гама», використана для зашифрування двох чи більше повідомлень, піддавалася розкриттю шляхом одночасного відновлення відкритих текстів цих повідомлень, причому правильність прочитання одного тексту контролювалася читаністю іншого. Майже для всіх різновидів багатоалфавітних шифрів був розроблений свій метод розкриття, заснований на їхніх відмінних рисах.

Зовсім іншою була ситуація з одноразовим шифроблокнотом. У цьому випадку криптоаналітик не мав відправної крапки для своїх досліджень, оскільки в одноразовій шифросистемі «гама» не містила повторень, не використовувалася більше одного разу, не була зв'язним текстом і не мала внутрішніх структурних закономірностей. Тому всі методи дешифрування, тією чи іншою мірою засновані на цих характеристиках, не давали ніяких результатів. Криптоаналітик заходив до тупика.

Залишався лише метод тотального випробування. Адже прямий перебір усіх можливих ключів, у кінцевому рахунку, обов'язково приводив криптоаналітика до відкритого тексту. Однак успіх, досягнутий цим шляхом, був ілюзорним. Тотальне випробування дійсно дозволяло одержати вихідний відкритий текст. Але воно також давало й кожен інший можливий текст тієї ж довжини, тому сказати, який з них є правильним, було неможливо.

Разом із тим, цей досконалий шифр не знайшов широкого застосування через величезну кількість «гам», що потребуються при його використанні. Проблеми, що виникають при виготовленні, розсиланні та знищенні «гами», людині, не обізнаній в усіх тонкощах організації шифрозв'язку, можуть здатися дріб'язковими, однак у воєнний час обсяги листування стають дуже великими. Протягом доби може знадобитися зашифрувати сотні тисяч слів, а для цього потрібно виготовити мільйони знаків «гами». І оскільки «гама» для кожного повідомлення повинна бути єдиною та неповторною, то її загальний обсяг буде еквівалентний обсягу всього листування за час війни.

Таким чином, практичні проблеми не дозволили застосовувати одноразові шифроблокноти у ситуаціях, які швидко змінюються, наприклад, у ході проведення військових операцій. Цих проблем не існувало в більш стабільних умовах: у генеральних військових штабах, дипломатичних представництвах або агентурному листуванні одноразові шифроблокноти були досить практичними та знайшли застосування. Однак і тут виникали нездоланні труднощі, якщо обсяг листування був занадто великим.

Це саме й відбулося, коли Моборн, улаштувавши перший великий іспит шифросистеми Вернама, установив його машини відразу в трьох містах. Навіть, при порівняно невеликому обсязі листування (до 135 коротких повідомлень щодня) виявилося неможливим виготовити достатню кількість якісної «гами». Тому, не знайшовши іншого виходу зі скрутного становища, Моборн став комбінувати з двома відносно короткими «гамами» з метою одержання з них більш довгої «гами», як це спочатку й пропонував робити сам Вернам.

У вересні 1918 року Вернам відправився до Вашингтона та подав там заявку на патент. Перша світова війна встигла закінчитися скоріше, ніж шифросистема Вернама зуміла хоч якось виявити свої достоїнства на практиці. Проте 22 липня 1919 року на неї був виданий патент №1310719 – найважливіший в історії криптології. Експерти з вашингтонського патентного бюро визнали можливу корисність цього винаходу й у мирний час.

Хоча прилад, утворений Вернамом, безсумнівно був цінним результатом творчої інженерної думки талановитого винахідника, у комерційному плані він зазнав повного «провалу». Телеграфні компанії та комерційні фірми, що, на думку «AT&T», повинні були масово закуповувати запатентовані шифроприставки Вернама до своїх телетайпів, віддавали перевагу старомодним кодам, що істотно знижували довжину повідомлень, тим самим зменшуючи телеграфні витрати й одночасно забезпечуючи хоч якусь, навіть невелику, безпеку листування. Після закінчення Першої світової війни бюджети збройних сил усіх країн були скорочені до мінімуму. Недолік засобів і недостатність матеріальних ресурсів змусили армійських зв'язківців знову повернутися до комбінування двох відносно коротких стрічок з «гамою», а продемонстрована військовими криптоаналітиками слабка стійкість такої системи генерації «гами» призвела до того, що шифросистема Вернама на якийсь час була забута.

Стосовно ж самого Вернама, то він продовжував займатися науково-дослідною роботою в компанії «AT&T». Учений удосконалив свою шифросистему, а також винайшов прилад для автоматичного шифрування написаного від руки тексту під час його передачі фототелеграфом. У 1929 році Вернама зі значним підвищенням перевели в одну з філій компанії «AT&T». Однак через чотири місяці в США вибухнула фінансова криза, і, оскільки Вернам ще не встиг заробити достатній виробничий стаж на новому місці, його незабаром звільнили. Він перейшов на роботу в іншу велику компанію, але різка зміна в його особистій долі, певно, подіяла на нього гнітюче. З кожним роком про Вернама було чути усе менше і менше, поки нарешті 7 лютого 1960 року людина, що автоматизувала процес шифрування, не вмерла практично в повному забутті.

3. «Чорний кабінет» Ярдлі

У 1912 році у Держдепартаменті у якості шифрувальника почав працювати Герберт Ярдлі (1889—1958), один із видатних американських криптоаналітиків. На початку своєї кар'єри Ярдлі звернув увагу на слабкість шифрів, які використовувались американським урядом. Він був приголомшений, дізнавшись, що президент Вудро Вільсон користується кодом, який використовується впродовж більше 10 років. Так, коли Президенту США Вудро Вільсону було передане закодоване повідомлення з 500 слів від його радника Хауза, Ярдлі був уражений тим, що прочитав це повідомлення усього за кілька годин.

Досягнутий успіх ще більше підвищив інтерес Ярдлі до криптоаналізу, і він У травні 1916 року написав 100-сторінковий меморандум «Розкриття американських дипломатичних кодів», який передав своєму керівництву. Заглибившись у проблему можливого розкриття чергового коду, він першим поставив діагноз явищу, що з тих пір відомо серед американських криптоаналітиків як «симптом Ярдлі»: «Просинаючись, я відразу починаю про це думати. Засинаючи, я все одно продовжую думати про це».

6 квітня 1917 року американський Конгрес оголосив про вступ США у Першу світову війну проти Німеччини. А 28 квітня у складі Управління військової інформації «MID» (англ. Military Information Division) Генштабу Військового департаменту (англ. War Department General Staff) була створена кабельно-телеграфна секція (англ. Cable and Telegraph Section), яка отримало кодову назву «MI-8» (англ. Military Information, Section 8).

Для участі в бойових діях Першої світової війни на територію Франції було перекинуто морем експедиційне з'єднання американських військ під командуванням генерала Джона Першинга чисельністю більше 175 тисяч осіб. Ярдлі був направлений в Американський експедиційний корпус у якості офіцера-шифрувальника. Вже в перші місяці роботи Ярдлі на практиці продемонстрував свої видатні криптоаналітичні здібності. Участь у війні дала йому можливість переконати «батька» американської військової розвідки «MID» майора Ральфа ван Демана в необхідності створити спецпідрозділ для «злому» шифрів інших країн. Він домігся успіху не тільки тому, що американській армії були потрібні криптоаналітики, але й завдяки винятковому таланту переконувати людей у своїй правоті. В результаті у червні 1917 року Ярдлі у званні другого лейтенанта вже очолив «МІ-8».

Навчальний підрозділ «МІ-8», що займався підготовкою криптоаналітиків, очолив доктор Джон Менлі. 52-літній філолог, який був деканом факультету англійської мови в Чиказькому університеті, а також давнім і палким шанувальником криптоаналізу, Менлі став одним з кращих криптоаналітиків «МІ-8». Очолюваний ним підрозділ був розташований та проводив заняття з криптоаналізу у військовому коледжі армії США.

«МІ-8» читала дипломатичне шифролистування Аргентини, Бразилії, Німеччини, Іспанії, Коста-Рики, Куби, Мексики, Панами і Чилі. Служба американської цензури надсилала до «МІ-8» перехоплені шифровані листи. Більшість із них на перевірку виявлялася любовними посланнями, у яких застосовувалися дуже прості шифри. Хоча багато з них були настільки компрометуючими, що Ярдлі часто повторював: «Мене дратує той факт, що чоловіки й дружини довіряють своє таємне листування таким слабким методам шифрування».

Найважливіша з розробок «МІ-8» привела до звинувачення Лотара Вітцьке -єдиного німецького шпигуна, засудженого в США до страти під час Першої світової війни. 25 січня 1918 року при обшуку в його багажі був виявлений шифрований лист, датований 15 січня. Він потрапив до «МІ-8» тільки навесні і пробув там протягом ще декількох місяців, поки криптоаналітики безуспішно намагалися його дешифрувати. Зрештою цей лист вдалося прочитати Менлі, який у з'ясував, що він був надісланий німецьким послом у Вашингтоні Еккардтом німецькому консулу в Мексиці. Відкритий текст листа був таким:

«Пред'явник цього є підданим Німецької імперії, що подорожує під ім'ям Павла Ваберського. Він є німецьким секретним агентом. Якщо він звернеться до вас із проханням, будь ласка, забезпечте йому захист і надайте допомогу. Також видайте йому до тисячі песо золотом і посилайте його шифровані телеграми до нашого посольства в якості офіційних консульських депеш».

Коли Менлі зачитав цей текст у залі суду на закритому процесі за обвинуваченням Вітцьке в шпигунстві, сумнівів у його винності ні в кого не залишилося. Шпигун був засуджений до страти через повішення. Однак Вільсон замінив смертний вирок довічним ув'язненням. У 1923 році Вітцьке був помилуваний та випущений на волю.

9 лютого 1918 року «MID» було реорганізоване в Управління військової розвідки (англ. Military Intelligence Division). У листопаді того ж року «МІ-8» нараховувала 18 офіцерів, 24 цивільних криптографів, 109 друкарок і стенографісток. Однак до травня наступного року її штатна чисельність скоротилася до 15 офіцерів, 7 цивільних криптографів і 55 технічних службовців.

Після участі Ярдлі в 1919 році в Паризькій мирній конференції в якості головного криптографа американської делегації керівництво розвідки оголосило про майбутнє згортання дешифрувальної роботи через утрату її актуальності. Ярдлі категорично заперечував і підготував доповідь під назвою «Вивчення та розкриття кодів і шифрів», у якій вказував, що Сполучені Штати мають досить ворогів у всьому світі, тому розкриття їхніх шифросистем дозволить уряду завчасно одержати інформацію про можливі загрози національній безпеці.

Ярдлі пропонував не припиняти цю роботу, а реорганізувати «МІ-8» у криптослужбу мирного часу з подвійним підпорядкуванням Державного департаменту та Генштабу Військового департаменту. Ця аргументація настільки вразила начальника розвідки генерала Мальборо Черчиля, що він умовив держсекретаря зберегти «Бюро шифрів» і фінансувати його роботу з таємного фонду.

Це «Бюро шифрів», що пізніше стало відомим як «американський чорний кабінет» (англ. american black chamber) (далі – АЧК), повинно була спільно фінансуватися двома департаментами на суму приблизно в 100 000 доларів у рік, але її фактичні витрати ніколи не досягали цієї суми. За законом платежі Держдепартаменту, що почали надходити в червні 1919 року, не могли бути на законних підставах витрачені в межах Вашингтона, і тому Ярдлі разом з підібраним зі складу «МІ-8» персоналом АЧК незабаром переїхав до Нью-Йорка. Військовим департаментом АЧК був уперше профінансований лише 30 червня 1921 року. Первісний бюджет Бюро склав 45 тисяч доларів замість запитаних 96 тисяч, а до 1929 року знизився до 19630 доларів.

Кінцевим продуктом криптослужби був бюлетень, що надсилався до Відділу військової розвідки та Держдепартаменту, у який включалися усі факти, що заслуговували уваги, природно, без посилань на справжнє походження інформації.

Усі повідомлення починалися стереотипно: «Із джерел, що заслуговують довіри, встановлено, що:». При цьому ніякого інформаційно-аналітичного підрозділу в «Бюро шифрів» не існувало, матеріали відбирав особисто його керівник, часто за суб'єктивними ознаками.

Післявоєнне дешифрування АЧК німецького листування базувалися на отриманих у Нідерландах у 1919 році ключах, що запропонував американським представникам ініціативник, відомий під агентурним псевдонімом «Дачмен». Як часто траплялося в подібних випадках, «Дачмена» обдурили: коли він залишив кодові таблиці для вивчення, їх сфотографували і повернули, нібито через непотрібність. На підставі його даних американці зуміли розкрити німецькі коди з позначеннями «2500», потім «2970», «9700», «5300» і «1219». Усього АЧК прочитав 20 німецьких кодів і шифрів, однак на післявоєнний період з них припало лише 9, що фактично являли собою варіації двох базових систем.

Одним з основних завдань, поставлених перед АЧК, було «розкриття» кодів Японії, напруженість у відносинах з якою зростала з кожним днем. У пориві ентузіазму Ярдлі пообіцяв домогтися їхнього «розкриття» протягом року або піти у відставку. Він пошкодував про свою обіцянку відразу, як тільки приступив до цієї справи, оскільки моментально заплутався у відкритих текстах японською мовою, не говорячи вже про самий шифротекст.

Після тривалого попереднього аналізу Ярдлі з'ясував, що для своїх телеграфних повідомлень, що передавалися буквами латинського алфавіту, японці використовували трохи видозмінену форму ієрогліфічної писемності, іменованої як «катакана». Але, незважаючи на ретельне вивчення перехоплених шифротелеграм, прочитати їх так і не вдавалося. Він писав:

«До цього часу я так довго працював з кодованими телеграмами, що кожен їхній рядок, навіть кожне кодове позначення назавжди викарбувалося в моїй голові. Я міг лежати на ліжку з відкритими очима та займатися своїми дослідженнями в повній темноті… І ось одного разу я прокинувся опівночі, тому що пішов з роботи рано, і звідкись із темряви прийшло переконання, що визначена послідовність двобук-вених кодових позначень повинна абсолютно точно відповідати слову „Ірландія“. Потім переді мною затанцювали, швидко змінюючись, інші слова – „незалежність“, „Німеччина“, „крапка“… Велике відкриття! Серце моє завмерло, я не міг рушити з місця. Чи було це зі мною уві сні або наяву, чи не зійшов я з розуму? Рішення? Нарешті, після всіх цих місяців! Я зістрибнув з ліжка та у поспіху (оскільки тепер уже точно знав, що не сплю) майже скотився по сходах. Тремтячими руками я відкрив сейф, схопив папку з паперами і квапливо почав робити замітки».

Протягом години Ярдлі перевіряв свої гіпотези, а потім, переконавшись, що початок успішному розкриттю покладено, повернувся до себе додому та напився. Однак його радість була трохи передчасною. Ярдлі зустрівся з несподіваними труднощами, намагаючись підшукати перекладача з японської мови. Зрештою він знайшов добродушного місіонера, що у лютому 1920 року зробив для Ярдлі перші переклади відкритих текстів японських шифротелеграм. Через півроку місіонер-перекладач звільнився, усвідомивши шпигунський характер своєї праці. Однак на той час один із підлеглих Ярдлі зробив воістину нечуваний подвиг, вивчивши у цей термін дуже важку японську мову.

У 1920 році Ярдлі доповів про розкриття 4-х японських кодів, але це ствердження було не цілком коректним, оскільки розкриті системи були не кодами, а шифрами, причому досить невисокого рівня стійкості. Однак незабаром після цього «Бюро шифрів» дійсно досягло вражаючих успіхів. Усього з 1917 по 1929 роки американці зуміли скомпрометувати 31 японську шифросистему (умовні позначки від «JA» до «JZ» і від «JAA» до «JЈЈ») і прочитати 10000 текстів, 1600 з яких відносилися до Вашингтонської конференції. Це було дуже високим показником, особливо з урахуванням гострої нестачі співробітників зі знанням мови.

Улітку 1921 року АЧК прочитав японську шифротелеграму від 5 липня, яка була направлена до Токіо послом Японії в Лондоні та містила перші згадування про конференцію з роззброєння, що повинна була відбутися в листопаді у Вашингтоні. Після цього читання японського дипломатичного шифролистування стало настільки регулярним, що за кілька місяців до відкриття конференції були введені щоденні поїздки кур'єрів між АЧК і Держдепартаментом. Одна офіційна особа в уряді США з посмішкою помітила, що керівники Держдепартаменту відносилися до роботи криптоаналітиків з АЧК із замилуванням і щоранку читали дешифровані ними японські криптограми, попиваючи при цьому апельсиновий сік або каву.

Метою Вашингтонської конференція з роззброєння було обмежити тоннаж великих військових кораблів. По мірі того, як переговори наближалися до свого головного результату – договору п'яти держав, який встановлював визначене співвідношення тоннажу для Англії, Італії, США, Франції і Японії, персонал Ярдлі читав усе більшу кількість секретних шифрованих інструкцій, що призначалися для країн, що брали участь у переговорах. Він писав: «Американський чорний кабінет, глибоко захований за надійними запорами, усе бачить й усе чує. Хоча віконниці закриті й вікна ретельно зашторені, його гострий зір спостерігає за тим, що діється на секретних нарадах у Вашингтоні, Женеві, Лондоні, Парижі, Римі і Токіо. Його чутливі вуха чують навіть найслабший шепіт у столицях іноземних держав».

Кожен учасник переговорного процесу у Вашингтоні прагнув домогтися найбільш сприятливого для себе тоннажного співвідношення. Найагресивнішою виявилася Японія, що виношувала широкомасштабні задуми, пов'язані з експансією в Азії, але побоювалася викликати невдоволення своїми діями з боку США. У самий розпал конференції, коли Японія зажадала встановити для себе співвідношення 10 до 7 у порівнянні зі США, АЧК прочитав японську шифротелеграму від 28 листопада, яку Ярдлі пізніше назвав найважливішою з дешифрованих ним криптограм.

«Вам слід подвоїти зусилля для досягнення поставлених цілей відповідно до проведеної нами політики, уникаючи при цьому будь-яких зіткнень з Америкою з питання про обмеження озброєнь, – телеграфувало японське МЗС своєму послу у Вашингтоні. – Ви повинні домогтися прийняття пропозиції про співвідношення тоннажу 10 до 6,5. Якщо ж, незважаючи на всі ваші зусилля, через сформовану ситуацію й у інтересах нашої політики виникне потреба піти на поступки, вам необхідно заручитися згодою всіх сторін на обмеження права концентрації Військово-морських сил і проведення маневрів на Тихому океані в обмін на нашу гарантію зберегти там статус-кво. У прийнятій угоді вам також варто зробити відповідне застереження, з якого було б зрозуміло, що саме в цьому складається наш намір, коли ми приймаємо співвідношення 10 до 6».